IV Універсал завершував процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який урешті-решт вирвався з тенет ідеї автономії та федералізму.

Зовнішня політика УНР. Брест-Литовський мирний договір. У січні 1918 р. події в Україні набули драматичного характеру. Наступ більшовицьких військ продовжувався. З Петрограда до України було послано загони Червоної гвардії, укомплектовані збільшовизованими робітниками ї моряками. Участь у поході брали й латиські стрільці. 25 січня члени Малої Ради та Ради Народних Міністрів залишили Київ. Спочатку вони перебралися до Житомира, потім — до Сарн. Події розвивалися так, що врятувати УНР від остаточного більшовицького розгрому могла лише зовнішня допомога, зокрема допомога європейських країн.

Вважаючи себе повноправним урядом Росії, Рада Народних Комісарів РРФСР уклала 5 грудня угоду про перемир'я з Центральними державами. У відповідь на це Генеральний Секретаріат України 11 грудня звернувся до всіх воюючих і нейтральних держав з нотою, в якій заявив про своє бажання стати на шлях самостійних міжнародних відносин і цілком самостійно взяти участь у мирних переговорах. Через кілька днів представники Центральних

держав надіслали на ім’я В. Винниченка і С. Шульгіна ноту-відповідь. У ній, зокрема, говорилося: «Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія і Туреччина вважають необхідним заявити, що вони готові вітати участь, представників. УНР у мирних переговорах у Брест-Литовську».

Мала Рада затвердила склад української делегації, яка мала взяти участь у мирних переговорах. До неї ввійшли: В. Голубович (голова), М. Любинський, М. Полоз, М. Левитський, О. Севрюк. Українська делегація дістала завдання боротися за повернення Україні її етнічних земель: Галичини, Буковини, Закарпаття та Холмщини. Так викристалізувався й перейшов у практичну площину один із основних напрямів зовнішньої політики УНР — боротьба за соборність українських земель. Питання про територіальні кордони України не раз порушувалося на з'їздах українських громадських та політичних організацій. Так, учасники Українського Національного Конгресу обговорили спеціальну доповідь «Територія і людність України», з якою виступив юрист В. Садовський. На Всеукраїнському селянському з'їзді в числі інших порушувалося питання про приєднання Криму до України. Однак ні перші Універсали, ні «Статут вищого управління України» не дали конкретного визначення українських кордонів. До того ж Центральна Рада у визначенні кордонів власної держави проявила непослідовність.

Заявивши про своє бажання взяти участь у мирних переговорах у Бресті, УНР ставши за мету — вийти на міжнародну арену, утвердитися як суб’єкт міжнародного права, підписати демократичний мир без анексій і контрибуцій, який забезпечив би об'єднання всіх українських земель в єдиній державі. Виступаючи на пленарному засіданні в Брест-Литовську 28 грудня 1917 р., толова української делегації В Голубович заявив, що УНР розпочинає «своє міжнародне існування... і вступає в міжнародні відносини в цілому об'ємі прав на цім полі». Під час переговорів знову постало питання про правочинність участі в них УНР. ЗО грудня 1917 р. голова австрійської делегації О. Чернін від імені держав— учасниць переговорів заявив: «Ми визнаємо українську делегацію самостійною делегацією і правомочним представником самостійної Української Народної Республіки».

Своєрідну позицію зайняла делегація радянської Росії, її голова Л. Троцький після тривалих процедурних узгоджень заявив, що «не бачить жодної перешкоди для самостійної участі делегації Генерального Секретаріату в переговорах...». Немає і не може бути жодного сумніву, що процес самовизначення України в її географічних межах і державних формах, які відповідають волі українського народу, знайде своє закінчення. Тим самим уряд радянської Росії визнавав УНР як самостійну державу.

Після ознайомлення з ІУ Універсалом граф Чернін від імені учасників австро-німецького блоку заявив, що є всі підстави визнати УНР суверенною державою, яка може самостійно укладати міжнародні угоди. 27 січня 1918 р. в Брест-Литовську було підписано угоду між УНР і чотирма союзними державами. Це була перша мирна угода у світовій війні, яка ще тривала. Після того, як угода стала доконаним фактом, українська делегація вже не приховувала, що Центральна Рада перебуває у безнадійному становищі й потребує воєнної підтримки. Союзники також розуміли, що одержувати продовольство з України можна тільки за умови її окупації власними силами.

Брестський мирний договір розв'язував питання про кордони УНР з Польщею. Зокрема, Холмщина і Підляшшя мали увійти до складу УНР. Щоправда, Галичина залишалася у складі Австро-Угорщини. Але додатковими умовами договору гарантувався вільний розвиток українського народу в Галичині. Австро-угорський уряд зобов'язувався не пізніше кінця 1918 р. здійснити з'єднання Східної Галичини і Буковини в один Коронний край, а український уряд мав забезпечити національні права поляків і євреїв в Україні.

Брест-Литовський мирний договір започаткував міжнародно-правове визнання України як незалежної держави. Після того, як у грудні 1917 р. самостійність Української республіки де-факто визнали Англія, Франція та Італія, її визнали де-юре Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія. В цьому полягало реальне значення переговорів та" досягнутої на них угоди. Український уряд був визнаний їх учасниками як легальний і репрезентативний орган України. Позитивною стороною Брест-Литовського договору для України було й те, що російський більшовицький уряд, підписуючи мирний договір, тим самим визнавав самостійність Української держави. Один із пунктів Брест-Литовського договору між РСФРР і Німеччиною від З березня 1918 р. передбачав, що Росія повинна негайно укласти мир із УНР.

Брест-Литовський договір докорінно змінив зовнішньополітичні орієнтири української дипломатії. На перше місце виходять Німеччина та її союзники. Відносини з Францією і Англією, по суті, припиняються. УНР дістала від Німеччини та Австро-Угорщини військову допомогу в її боротьбі проти більшовицької окупації, що передбачалося умовами договору. Через кілька днів після підписання угоди Німеччина і Австро-Угорщина поділили Україну на сфери впливу і ввели на її територію військові підрозділи, що налічували понад 450 тис. чоловік. 10 лютого 1918 р. Рада Народних Міністрів із цього приводу оприлюднила відозву «До всієї людності Української Народної Республіки» за підписами В. Голубовича, П. Христюка, О. Жуковського. В цьому документі, зокрема, робилася спроба визначити правові стосунки сторін: «Що ж до відношення німецької старшини і українського уряду, то це відносини співробітництва; добрі приязні відносини, без жодних непорозумінь. Німецьке військо, як дружне, не вмішується у внутрішні, хатні справи Української Народної Республіки. Німецька сторона не карає громадян нашої Республіки, а коли кого арештує, то тільки за напад на німецькі війська або за допомогу більшовикам. Що ж до реквізиції хліба, худоби й інших продуктів, то роблять це німецькі війська не для вивозу в Німеччину, а для потреб військового часу...».

Зміст цих та інших заяв свідчив про наявність ілюзій серед державних діячів УНР. Упродовж першої половини 1918 р. УНР зобов'язувалася поставити Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів хліба, 2 млн. 750 тис. пудів м’яса, 400 млн. яєць, іншу сільськогосподарську продукцію та промислову сировину. Німецькі війська почували себе в Україні повноправними господарями. Це була німецько-австрійська окупація українських земель. Окупована українська територія була поділена на дві частини. Видобуток кам'яного вугілля та залізної руди, їх розподіл були під контролем німецьких властей. Командувач її збройними силами Німеччини генерал Е. Людендорф визнавав: «На Україні треба було придушувати більшовизм створювати там такі умови, щоб мати можливість видобувати з неї воєнні вигоди й вивозити хліб та сировину». В дипломатичних документах проголошувалося, що єдиною метою союзників є запобігання більшовицькій агресії і відновлення в Україні законної влади — Центральної Ради. І дійсно, радянські війська під натиском німців змушені були залишити столицю України. 7 березня до Києва повернулася Центральна Рада. Тим самим створювалися умови для її законотворчої діяльності по зміцненню української державності.

Державотворча діяльність Центральної Ради. Конституція УНР. Зовнішня політика, яку проводила УНР, мала велике значення для становлення молодої держави, захисту її інтересів. Поряд із цим важливого значення набували внутрішні проблеми: розв'язання нагальних адміністративних, економічних та соціальних питань, які постійно загострювалися. Реальні обставини вимагали нового законодавства, визначення пріоритетів внутрішньої політики. В період своєї діяльності Центральна Рада, Генеральний Секретаріат здійснювали в цьому напрямі певні кроки, однак закони та постанови, які вони приймали, через відсутність належних механізмів далеко не завжди своєчасно й ефективно втілювалися в життя.

25 листопада 1917 р. (за ст. ст.) Центральна Рада ухвалила Закон про порядок видання нових законів, в якому визначалось, що «право видавати закони для Української Народної Республіки належить Центральній Раді", а право видавати розпорядження в обсягу урядування, на основі законів належить Генеральним Секретарям Української Народної Республіки». Разом з тим цей закон не припинив дії всіх законів і постанов, які мали силу на території УНР до 27 жовтня (тобто російського законодавства) і не були скасовані універсалами, законами і постановами Центральної Ради і Генерального Секретаріату.

Законодавча діяльність Центральної Ради розпочалася власне ще до проголошення УНР і мала спочатку політико-декларативний характер. Пріоритетними проголошувалися робота над Конституцією і паралельно поступова розробка законів, необхідних для утворення в Україні «автономного ладу». У листопаді 1917 р. Центральна Рада під тиском селянських мас, підтриманих партією українських есерів, після довгих зволікань підготувала проект земельного закону. Передбачена ним норма землі, що не підлягала конфіскації, становила понад 40 десятин, що за умов масового безземелля українського селянства було забагато. Під час обговорення законопроекту (14 грудня) деякі члени Центральної Ради, особливо представники від селян, піддали його гострій критиці. Один із них заявив із цього приводу: «Та якщо повернуться з фронту вояки, то вони своїми багнетами переміряють 40 десятин».

Однак навіть цей загалом досить поміркований закон планувалося ввести в дію лише після затвердження його майбутніми Установчими Зборами. Все це викликало невдоволення селян, і багато з них хитнулися в бік радянської влади, пов'язуючи з нею свої надії на одержання землі. Саме це змусило Центральну Раду розробити й прийняти наприкінці січня 1918 р. новий земельний законопроект, значно радикальніший від попереднього, який скасував приватну власність на землю. Опинившись у хвості революційних подій, Центральна Рада втратила довір'я значної частини бідного і середнього селянства. Водночас гасло «соціалізації землі» викликало обурення заможних верств села, які активно виступили проти земельної політики Центральної Ради і з часом підтримали гетьманський переворот.

Україна, перебуваючи практично в повній ізоляції, не мала своєї валюти. В січні 1918 р. Центральна Рада ввела в дію закон про випуск державних кредитових білетів УНР. їх випуск був обмежений потребами грошового обігу і до утворення золотого фонду покривався майном республіки. На початку березня 1918 р. Мала Рада ухвалила закон про нову монетну систему, за грошову одиницю було визнано гривну. Окремі акти регламентували також питання оподаткування. Відповідно до закону всі державні податки, які збиралися на території УНР, визнавалися «прибутками державного скарбу УНР».

Справжнім каменем спотикання для Центральної Ради виявився державний бюджет, який так і не вийшов за межі проміжних рішень. 11 квітня 1918 р. вона ухвалила закон, який передбачав (доки не буде ухвалений перший бюджет УНР) введення тимчасового розпису, який мав складатися відповідними міністерствами на кожні чотири місяці поточного року і затверджуватися Центральною Радою. Певні кроки встигла зробити Центральна Рада в галузі соціального законодавства, щоправда, з великим запізненням. Законодавчо регламентувалися тривалість робочого дня, особливості найму жінок і неповнолітніх, надурочна и нічна праця та ін.

Виникла нагальна потреба у створенні нової системи судочинства, заснованої на демократичних засадах. З цією метою було проведено крайовий з'їзд українських правників (16—17 вересня 1917), який розглянув основні напрямки реформування судової системи. Водночас з'ясувалося, що Київська, Харківська та деякі інші судові палати не бажають визнавати УНР. Ворожа позиція російських судових установ в Україні до її державотворчих починань стала причиною прийняття 30 грудня 1917 р. закону про неправомірність київської, харківської і новоросійської судових палат вирішувати судові справи, що виникли на території України. Ці установи не були включені в державний бюджет УНР. Замість них мали бути утворені Апеляційні суди з обсягом справ колишніх судових палат.

Деякі заходи Центральна Рада здійснила і в галузі кримінального права, зокрема, скасувала III Універсалом смертну кару, видала закон про амністію. Було розглянуто пропозицію про приєднання до Всесвітнього поштового союзу. Міністерствам закордонних справ та пошт і телеграфу доручено підписати відповідні міжнародні конвенції.

Як визнають дослідники, законодавчу діяльність Центральної Ради гальмували не лише брак часу й професіоналізму, а й політичні та ідеологічні пристрасті, відсутність чіткої процедури підготовки та проходження законопроектів. Не було вироблено спеціальних актів, які б розкривали правовий статус і повноваження самої Центральної Ради та її Генерального Секретаріату. Універсали Центральної Ради й розпорядження Генерального Секретаріату з цього приводу містили лише загальні принципи. Розподіл функцій між цими гілками влади так і не був здійснений. Тому вони нерідко вирішували одні й ті ж питання, з яких приймалися то постанови, то закони. Така правова невизначеність тривала практично до останніх днів існування Центральної Ради.

Боротьба за українську державність вимагала створення власних збройних сил, які б захищали інтереси держави, мир і спокій людей. З середини квітня 1917 р. визначились дві протилежні політичні позиції щодо української національної армії. Члени військового товариства ім. Полуботка, очолюваного М. Міхновським, виходили з того, що тільки сильна армія може стати запорукою самостійності України. Вони вважали, що стихійному військовому руху солдатів-українців слід надати організованих форм, Проте цей табір української демократії був нечисленним. Представники соціалістичних партій, що входили до Центральної Ради й обіймали там керівні посади, виступали проти створення регулярної національної армії, домагалися заміни її народною міліцією. Таку позицію, зокрема, обстоював В. Винниченко, який заявляв з цього приводу: «Не своєї армії нам, соціал-демократам, треба, а знищення всяких постійних армій ... українського мілітаризму не було, не повинно його бути й надалі». Такі погляди мали фатальні наслідки для подальшої долі української державності. Слід зазначити, що з розвитком української революції підходи до проблеми створення української армії мінялися, проте час було втрачено.

Центральна Рада все ж підтримала скликання першого Всеукраїнського військового з’їзду ( 5-8 травня 1917 р.). Його учасники заявили про необхідність створення національної армії, виділення у військах українців в окремі національні формування. Для практичної реалізації цих завдань створювався Тимчасовий Український Військовий Генеральний Комітет при Центральній Раді. До його складу ввійшли 18 осіб, переважмо українські соціал-демократи та есери. Комітет мав опікуватися українськими військовими справами, працюючи в тісному контакті з російським генеральним штабом. Водночас до його компетенції не входили питання, пов'язані з командуванням збройними силами. На другому Всеукраїнському військовому з'їзді в червні 1917 р. була обрана Рада, яку очолив секретар з військових справ С. Петлюра. Вона розпочала роботу по створенню куренів, загонів вільного козацтва, українських полків регулярної армії. Центральна Рада оголосила про об'єднання Південно-Західного і Румунського фронтів в Український фронт.

Навесні 1917 р. старшини, моряки Чорноморською флоту організували «Український військовий комітет», на кораблях діяли українські корабельні ради, які підтримували Центральну Раду. Восени на Балтиці крейсер «Світлана» 1 міноносець «Завидний» підняли синьо-жовтий прапор. З проголошенням УНР кілька кораблів, серед них крейсер «Пам'ять Меркурія», заявили, що вони підкорятимуться наказам лише уряду України. Водночас у тилу й на фронтах розформовувалися військові частини, які не підтримували українізацію армії. У грудні 1917 р. генерал П. Скоропадський, який командував українськими військами на Правобережній Україні, повідомив С. Петлюру про роззброєння десяти «більшовицько настроєних полків». Проте керівники Центральної Ради не довіряли Скоропадському великому землевласнику й колишньому ад'ютанту Миколи II. Генерала усунули від командування, а корпус, який він очолював, ліквідували. Роззброювались ті військові частини, солдати яких самовільно залишали бойові позиції. Проте зупинити цей процес уже було неможливо. Точних даних щодо чисельності збройних сил Центральної Ради на кінець 1917 р., коли вона мала значний авторитет у мисах, немає. На думку деяких істориків, у її розпорядженні було майже 400 тис. вояків.

З листопада 1917 р. керівництво військовими справами здійснював Генеральний Секретаріат з військових справ. При ньому був створений Український Генеральний Військовий Штаб на чолі з генералом Б. Бобровським. У січні 1918 р. Генеральний Секретаріат з військових справ перетворено на Військове міністерство УНР. Було прийнято "Тимчасовий закон про флоту УНР". Чорноморський флот проголошувався власністю УНР, переходив на її утримання. Того ж місяця, після тривалої і гострої дискусії, Центральна Рада прийняла закон про утворення українського народного війська на зразок швейцарської міліції. Оскільки серед членів Центральної Ради існували різні точки зору щодо проблеми будівництва українського війська, то прийнятий закон був компромісним. У ньому, зокрема, говорилося: «Для оборони рідного краю від зовнішнього нападу в УНР заводиться народне військо (Народна міліція)». Згідно з законом існуюче військо мало бути демобілізоване, а з його демобілізацією регулярна армія ліквідувалася повністю. Оголошувався набір інструкторів для підготовки народної міліції. З них передбачалося сформувати окремі військові частини для прискореного навчання бійців народної міліції різних місцевостей чи округів. Інструкторські відділи були об'єднані в три корпуси — київський, харківський та одеський. Крім того, Центральна Рада прийняла спеціальний «Закон переводу до Українського флоту», в якому заявлялося: «Російський Чорноморський флот проголошується флотом Української Народної Республіки і виконує всі обов’язки по охороні побережжя і торгівлі на Чорному і Азовському морях». Наприкінці грудня Генеральний Секретар з військових справ С. Петлюра подав у відставку. На його місце був призначений М. Порш.

У квітні 1918 р. Військове міністерство та Генеральний штаб почали працювати над планом організації армії на основі загального територіального набору. Це рішення було викликане розвитком політичних подій. Постійна регулярна армія мала замінити народну міліцію, оскільки українські політики та військові діячі остаточно переконалися, що остання неспроможна виконувати функції, які на неї покладалися. За новою організацією українська армія мала складатися з 8 піхотних корпусів та 4—5 дивізій кінноти. 17 квітня 1918 р. новий військовий міністр О. Жуковський призначив комендантів новостворених корпусів: київського., подільського, волинського, одеського, чернігівського, полтавського, харківського та катеринославського.

Проте уряд УНР не встиг втілити в життя плани організації нової армії. Гетьманський переворот зірвав ці наміри.

Закономірним наслідком державотворчого процесу в Україні, започаткованого в березні 1917 р., стало прийняття Конституції Української Народної Республіки. В IV Універсалі заявлялося про необхідність якнайшвидшого прийняття Основного закону незалежної держави. Підготовлений парламентською комісією проект Конституції передбачав незалежний статус України. Його автори враховували українську політичну та правознавчу думку й водночас орієнтувалися на демократичні конституції країн Європи і США. 29 квітня 1918 р. Центральна Рада прийняла Конституцію України — «Статут про державний устрій, права і вольності УНР». Цей документ заклав правові підвалини відродження Української держави.

В Конституції УНР заявлялося, що Україна є суверенною, самостійною і ні від кого не залежною державою. Суверенне право в державі належить народові і здійснюється через Всенародні Збори України. Конституція УНР не визначала кордонів держави, але наголошувала, що її територія є неподільною. Не порушуючи принцип єдиновладдя, Конституція передбачала надання землям, волостям і громадянам України права самоврядування.

Один із головних принципів, що знайшов втілення в Конституції УНР — це принцип розподілу функцій різних гілок влади в державі: законодавчої, виконавчої та судової. Законодавчу владу мали здійснювати Всенародні Збори. В Конституції наголошувалося, що вони обираються «загальним, рівним, безпосереднім, таємним і пропорціональним голосуванням усіх, хто користується громадянськими та політичними правами на Україні і в них судово не обмежений». Характерно, що громадянськими правами могли користуватися нарівні як чоловіки, так і жінки, які посягли 20 років. Право участі в голосуванні надавалося всім громадянам, у тому числі військовим і біженцям. Всенародні Збори мали затверджувати міжнародні угоди, оголошувати війну й укладати мир, формувати уряд.

Вища виконавча влада належала Раді Народних Міністрів. Вона мала координувати й контролювати діяльність установ місцевого самоуправління, не порушуючи визначених законом їх компетенцій. Рада Міністрів отримувала свої повноваження від Всенародних Зборів і лише перед ними звітувала. Вводилася норма, згідно з якою члени уряду не пізніше семи днів зобов'язувалися давати безпосередньо або ж через своїх представників відповіді на запити депутатів Всенародних Зборів.

Згідно з Конституцією судова влада мала бути незалежною. Передбачалося, що судових рішень не можуть відмінити ні законодавчі, ні адміністративні органи влади. Найвищою судовою владою Української держави був Генеральний Суд УНР, колегію якого обирали Всенародні Збори строком на п'ять років. Генеральний Суд виступав і вищою касаційною інстанцією для всіх судів республіки, однак він позбавлявся адміністративної влади, Основний закон УНР гарантував усім громадянам УНР рівні громадянські й політичні права: соціальне походження, віросповідання, національність, освітній рівень чи майнове становище не давали ніяких привілеїв для них. проголошувалися також рівність прав та обов'язків для чоловіків і жінок. Громадянин УНР не міг бути одночасно громадянином іншої держави.

Проте в Конституції УНР нічого не говорилося про майнові права громадян. Приватна власність на засоби виробництва, на землю в принципі не заперечувалася, але й не гарантувалася. Конституція законодавчо не визначила межі компетенцій національних об'єднань, адміністрацій автономних земель та центральної державної влади.

Прийняття Основного закону УНР стало наслідком використання демократичних традицій минулого, державотворчих пошуків у ході національно-демократичної революції. Однак через воєнно-політичну нестабільність прийнята Центральною Радою Конституція так і не була впроваджена в життя.

Активізація боротьби опозиційних сил проти Центральної Ради. Суспільно-політичні процеси, що відбувалися в УНР, діяльність державних структур, розстановка політичних і соціальних сил уважно аналізувалися посольством Німеччини та окупаційною владою. Німецька військова адміністрація почала безпосередньо втручатися у внутрішні справи незалежної держави: видавати накази, підміняти українські державні структури. Керуючись вказівками Берліна, вона прагнула вивезти з України до Німеччини якомога більше матеріальних ресурсів, продовольства та сировини. Серйозний конфлікт між Центральною Радою і окупаційною адміністрацією виник у зв'язку з наказом головнокомандуючого німецькими військами в Україні генерал-фельдмаршала Ейхгорна від б квітня 1918 р. про повний засів земельних площ. Без узгодження з українським урядом Ейхгорн наказав застосовувати «заслужену кару» до селян, які перешкоджатимуть поміщикам у засіві ланів. Оскільки український уряд вкрай незадовільно боровся з анархією, корупцією і бандитизмом, німецька військова адміністрація «наводила порядок» в країні своїми силами. Вона навіть запровадила в Україні військово-польові суди, які почали здійснювати судочинство й розстріли. Незабаром німецькі війська роззброїли дивізію українських козаків-синьожупанників. Щоб дискредитувати уряд УНР, німецька адміністрація звинуватила його в причетності до арешту банкіра А. Доброго, який співпрацював з фінансовими колами Німеччини.

Українська громадськість, народні маси, обурені свавіллям окупаційного режиму, зверталися до Центральної Ради й уряду УНР із вимогою визначити свій політичний курс за умов, що склалися. Втрачаючи підтримку різних прошарків суспільства, Центральна Рада вирішила розпочати підготовку до скликання Установчих Зборів, які мали підтвердити її курс на соціально-економічні реформи. Було визначено й дату скликання — 12 травня 1918 р. Проте діячі Центральної Ради не врахували, що політична ситуація змінилася кардинально. Спираючись на підтримку окупаційних властей та офіцерського корпусу колишньої царської армії, поміщики перейшли в наступ на селянство і зажадали повернення конфіскованої власності. Промислово-фінансові кола, в свою чергу, вимагали скасування або перегляду робітничого законодавства. Заможна частина селянства виступала проти соціалізації землі, прагнучи повернути приватну власність на землю. Бідняцькі ж верстви селянства розгортали партизанський рух проти окупантів. Державні інститути Центральної Ради, які будувались демократичним шляхом, не проявили достатньої твердості й втрачали авторитет серед мас. Центральний уряд не контролював ситуацію на місцях.

З приходом німців заможне селянство України почало дедалі активніше виступати на захист права власності на землю. З'їзд Української демократично-хліборобської партії, в якому брало участь близько двох тисяч делегатів (відбувся 25 березня 1918 р. в Лубнах), направив до Центральної Ради депутацію у складі 200 селян і п'яти членів управи партії. Вони вимагали негайного припинення соціальних експериментів і партійного засилля в Центральній Раді, введення до неї представників від хліборобів. Проте Рада фактично проігнорувала ці вимоги, чим викликала глибоке обурення хліборобів-демократів, які вирішили скликати в Києві наприкінці квітня всеукраїнський селянський з'їзд, щоб остаточно розв'язати питання про ставлення до існуючої влади.

Непримиренну позицію щодо Центральної Ради зайняв «Союз землевласників», який об'єднував проросійські кола поміщиків і заможних селян. Лідери «Союзу» підтримали ідею проведення селянського з'їзду. 29 квітня 1918 р. в Києві на з'їзді хліборобів-власників П. Скоропадський був обраний гетьманом України. В той же день своє останнє засідання провела Українська Центральна Рада.

Центральна Рада зазнала поразки у створенні незалежної Української держави. Ця поразка була зумовлена тією політикою, яку вона проводила в період свого існування. Її діячі не зуміли глибоко і всебічно проаналізувати ситуацію, виробити й реалізувати політичну програму, адекватну складній соціально-економічній обстановці, що склалася в Україні за умов тривалої кровопролитної війни, глибокої соціальної та економічної кризи.

В УНР існувало принаймні три політичні течії, які дотримувалися майже діаметрально протилежних поглядів, боролися між собою і, як наслідок, ослаблювали себе і національну справу в цілому. Національно-демократична течія орієнтувалася на Центральну Раду і всіляко стримувала національну державність у формі УНР. Значна частина національно свідомих і політично активних українців прийняла платформу радянської влади, а отже, виступила проти Центральної Ради. Частина українців дотримувалася консервативних поглядів, вважала, що влада УНР проводить занадто радикальну національну політику, заплуталась у соціальній і не приділяє належної уваги державницькій діяльності. Саме ці сили з часом почали домінувати в суспільстві й виступили проти Центральної Ради. Вони помітно активізувалися з приходом в Україну німецьких та австрійських військ.

Центральна Рада проголосила незалежність Української держави за умов, коли українська нація не була теоретично і практично підготовлена до будівництва власної держави. Давалися взнаки жахливі наслідки багатовікового соціального й національного гноблення народних мас, колоніального становища України в Російській імперії. В Україні були значні проімперські налаштовані сили, які прагнули відновити «єдину і неділиму», вороже ставилися до української державності. Більшість українського духовенства підтримувала вимоги українізації школи, вживання української мови при відправленні служби Божої. Але Центральна Рада не розуміла важливості церкви і не надавала їй підтримки. Фатальну роль відіграла відсутність єдиного могутнього національного фронту всіх українських патріотів у боротьбі за державність. Адже відомо, що між основними партіями, представники яких входили до Центральної Ради, точилися гострі міжпартійні й внутріпартійні суперечки з політичних питань. Центральна Рада виявила непослідовність у формуванні органів влади на місцях, постійно відставала від ходу подій, запізнювалася з проведенням важливих соціально-економічних реформ.

В умовах розвитку революції існували й інші шляхи досягнення національно-державної самостійності України. Вже в перші дні діяльності Центральної Ради М. Міхновський та його однодумці зверталися до неї з пропозицією негайно проголосити самостійність України, сформувати українську армію і, спираючись на цю силу, перебрати до своїх рук владу в Україні, укласти мир з Центральними державами, поставити армію на сторожі кордонів і приступити до розв’язання соціальних питань у національній державі. Однак Центральна Рада відхилила ці пропозиції.

Мала місце певна переоцінка національного й недооцінка соціальних, класових аспектів у процесі боротьби за утвердження державності. Відчувалася гостра нестача кадрів в усіх ланках державного апарату, слабкість створених органів державної влади в центрі й на місцях. Центральна Рада не змогла створити таку важливу структуру державності, як судова система. Відсутність національної єдності серед українців, внутрішні суперечки, розбрат стали причиною слабкості створеної Центральною Радою держави. Цим скористалися зовнішні сили: спочатку Радянська Росія, пізніше Німеччина, щоб покінчити з нею. Авторитетний історик і політолог В. Липинський, безпосередній учасник цих подій, писав: «Побили себе ми самі. Ідеї, легенди про одну єдину, всіх українців об'єднуючу вільну й незалежну Україну провідники нації не сотворили, за таку ідею не боролися і тому, розуміється, така Україна здійснитись, прибрати реальні живі форми не змогла».

Рекомендована література

Бевз Т Центральна Рада — чинник української національної державності // Наук, зал Ін-ту нац. відносин і політології. 1997. Вип. 2.

Винниченко В. Відродження нації. Київ, 1990. Ч. II.

Гамрецький Ю. М. Універсали — визначальні віхи історії Центральної Ради // Укр. іст журн. 1991 № 8, 9

Гошуляк І. Л. Причини поразки Центральної Ради // Укр. іст. жур.

1994 № 1

Грушевський М С. На порозі нової України. Київ, 1991.

Дорошенко В., Волошин М. Брестський мир: епізод чи трагедія // Літ. Україна 1992, 21 берез.

Конституційні акти України: 1917—1920. Київ, 1992.

Копиленко О. Л. «Сто днів» Центральної Ради. Київ, 1992.

Ленін В. І. Маніфест до українського народу з ультимативними вимогами до Української Ради // Повне зібр. творів. Т. 35

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 рр.

Київ, 1995.

Солдатенко В. Ф. Становлення української державності і проблема збройних сил (березень 1917 — квітень 1918) // Укр. іст. журн. 1992. № 2.

Українська Центральна Рада: Документи і матеріали: У 2 т. Київ, 1996—1997. Т. 1, 2

Лекція 11

Українська Гетьманська держава.

• Прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського. Проголошення Української держави • Законодавча діяльність гетьманської адміністрації • Ставлення українських політичних партій до гетьманату • Зовнішня політика гетьманської влади • Консолідація антигетьманських сил в Україні. Повстання проти гетьманату. Зречення П. Скоропадського від влади.

Прихід до влади гетьмана Павла Скоропадського. Проголошення Української держави. Навесні 1918 р. в Україні різко змінилася політична ситуація. Характерною ознакою цього було падіння авторитету Центральної Ради, розчарування населення в формах її правління, прагнення мати сильну виконавчу владу. По всій Україні проходять з'їзди та збори землевласників та підприємців, на яких ставилися вимоги створення міцної ефективної влади, скасування земельного закону й відновлення приватної власності. Німецьке та австрійське окупаційне командування ігнорувало Центральну Раду та її уряд, безцеремонно втручалося в дії українських органів влади. Австрійський посол в Україні граф Форгач пропонував навіть замінити український уряд німецьким генерал-губернатором. За цих умов у Києві в березні 1918 р. утворюється Українська народна громада (УНГ), яка об'єднала землевласників та колишніх військових. До складу УНГ увійшли також старшини Першого Українського корпусу та козаки громадського об'єднання «Вільне козацтво».

Програма Української громади передбачала створення дієздатного сильного уряду, відбудову армії та адміністративного апарату. Проголосивши курс на проведення реформ, громадівці категорично відмовлялися від ідеї диктатури будь-якої верстви населення в суспільстві, прагнули забезпечити рівні можливості для участі всіх суспільних станів у політичному житті краю. Щоб реалізувати ці та інші пункти програми, звичайно, необхідно було спочатку прийти до влади. УНГ встановила тісні стосунки з Українською демократичною хліборобською партією, до якої належали брати Володимир та Сергій Шемети, Микола Міхновський та В'ячеслав Липинський. Також були налагоджені зв'язки з Союзом земельних власників. У квітні того ж року громада порозумілася з німецьким командуванням та посольством Німеччини. Йшлося про зміну влади шляхом здійснення державного перевороту.

Намагання Центральної Ради ліквідувати велике поміщицьке землеволодіння викликало невдоволення не лише поміщиків, а й значної частини заможних селян. У різних місцевостях України почали виникати паралельні органи влади, які нерідко чинили збройний опір заходам місцевої адміністрації. Очевидець цих подій М. М. Могилянський згадував: «Українські селяни, власники землі, особливо заможні і середні, а таких на Україні було дуже багато, були поголовно проти небезпечних намірів соціалізації». В Лубнах 25 березня 1918 р. відбувся з'їзд хліборобів, який засудив аграрну політику Центральної Ради і висунув вимогу встановити в Україні тверду владу. Зі свого боку, німецька та австро-угорська окупаційна адміністрація вважала, що Центральна Рада неспроможна виконати домовленості щодо вивезення до Німеччини продовольства інших матеріальних цінностей. У квітні того ж року німецьке посольство запевнило Берлін, що подальше співробітництво з нинішнім українським урядом, «беручи до уваги його тенденції, неможливе». Ще до відкриття з'їзду, 24 квітня, П. Скоропадський мав зустріч із начальником штабу німецьких військ генералом Тренером, в ході якої були узгоджені напрями майбутньої української політики. П. Скоропадський зобов'язувався відновити приватну власність на землю, здійснити парцеляцію великих маєтностей, передати землю селянам за викуп. Угода передбачала відновлення торговельної та підприємницької діяльності, розпуск всіх комітетів «революційного спрямування».

Австро-угорська військова адміністрація також заявила про підтримку кандидатури П. Скоропадського. Кайзер Вільгельм II в своїй телеграмі дав згоду на обрання гетьманом П. Скоропадського, застерігши про необхідність «неухильного виконання наших порад».