1 Історія України: нове бачення: в 2 кн. Київ, 1996; Рибалко і. К. Історія України. Харків, 1995; Терещенко ю., Курило в. Історія України. Київ, 1996; Історія України. Львів, 1996.

Грабовський С, Ставрояні С, Шкляр Л. Нариси з історії українського державотворення. Київ, 1995.

Даний навчальний посібник —результат практичної боти авторів з учителями шкіл та студентам вищих закладів освіти. Лекції, що ввійшли в нього, читалися, зокрема, студентам ряду гуманітарних факультетів Київського національного університету ім. Тараса Шевченка та вчителям, які проходять перепідготовку в Київському міжрегіональному інституті удосконалення вчителів ім. Бориса Грінченка.

Лекція 1

Найдавніші державні утворення на українських землях

• Кіммерія • Таврика • Скіфія Сарматія « Грецькі міста-держави • Боспорське царство • Гетика є Держава гунів

Як переконливо свідчать праці вітчизняних істориків, процеси виникнення, формування і розвитку української державності — явище надзвичайно складне й суперечливе. Вони були закономірним наслідком тривалих пошуків, наполегливих змагань і напруженої боротьби українського народу за свою свободу і незалежність.

Аналіз різноманітних наукових концепцій історичного розвитку України (державницької, народницької, національно-державницької та ін.) переконує, що чітко визначених, конкретних хронологічних меж генезису української державності, які в сучасних умовах вважалися б загальновизнаними, у вітчизняній історіографії фактично не існує. Початки Української держави своїм корінням сягають сивої давнини, що вимагає всебічного й глибокого їх вивчення, осмислення та узагальнення. Адже новітні праці з історії державності України засвідчують, що «хронологічні коливання» дослідників при розгляді цієї надзвичайно важливої наукової проблеми залишаються досить відчутними (нерідко різниця у судженнях авторів сягає навіть кількох століть).

Археологічні розкопки, окремі писемні джерела (в першу чергу грецькі) свідчать, що серед народів, які колись населяли українську землю, першими на шлях державотворення в середині І тис. до її. е. вступили кочові племена Північного Причорномор'я — кіммерійці, скіфи, сармати та ін. Ось чому ч державних утворень саме цих народів, які не мають прямого генетичного відношення до українців, ми починаємо висвітлення проблеми зародження і розвитку державотворчих процесів на території України.

Кіммерія (ЇХ—VII ст., до. н. є.). Кіммерія займала величезну територію від Дністра до Дону, частину північного Криму, Таманський та Керченський півострови. Столицею Кіммерії було місто Кіммерік, розташоване в Криму, в районі Керченської протоки.

Кіммерійці, як відомо, були першим народом Східної Європи, справжнє ім'я якого, зафіксоване в писемних джерелах, дійшло до нашого часу. Одна з перших згадок про них зустрічається, зокрема, в «Одіссеї» Гомера (VIII ст. до н. є.), де автор називає північне узбережжя Чорного моря «землею кіммерійців». Значно більше відомостей про кіммерійців міститься в працях видатних істориків давнини: Геродота, Страбона, Птолемея, які описували життя кіммерійців у наступні часи. Виходячи з їхніх творів, а головне, з археологічних знахідок наших вітчизняних вчених, можна зробити висновок, що головним заняттям кіммерійців було кочове скотарство. Головне місце в ньому посідало конярство, що забезпечувало верховими кіньми воїнів та чабанів, давало значну частину продуктів харчування. За це Гомер називає цих кочовиків «гіпомологами-млекоїдами», тобто тими, хто доїть кобилиць. Крім того, кіммерійці здавна займалися землеробством, були вправними металургами, виготовляли скляний та керамічний посуд, прикрашений кольоровими інкрустаціями. Майже всі знайдені досі знаряддя праці та озброєння кіммерійців виготовлені з бронзи. Проте слід зазначити, що поряд із бронзовими зустрічаються й вироби, виготовлені із заліза.

На думку відомої української дослідниці нашої минувшини Н. Полонської-Василенко, кіммерійці були першим народом, який управлявся царями, що вкипіли з родової і племінної знаті. Кіммерійським царям і знаті належала вся повнота влади в державі, яка була рабовласницькою. Є писемні дані, що Кіммерія досить часто воювали із своїми сусідами. Зокрема, в VIII —першій полонині VII ст., до. н.е. кіммерійські царі здійснили походи на Близький Схід - в Ассирію та Урарту. Під час одного з походів вони вдерлися до Лідії, дійшли до Іонії, захопили столицю Ассирії Сарди. Ці походи очолювали царі Тугдамме (Лігдаміс) та Теушпа, які відзначалися особливою жорстокістю. У постійних війнах кіммерійці захоплювали багато полонених, яких згодом перетворювали на рабів.

До якого ж етносу належали кіммерійці? Відразу зазначимо, що це питання й сьогодні залишається дискусійним. До кого тільки не відносили цей народ різні дослідники —до кельтів, таврів, неврів, скіфів-землеробів, скіфів-орачів, амазонок, тохарів, італійських кімврів... У наш час найбільшого поширення набула висловлена що в XIX ст. точка зору, згідно з якою кіммерійці відносяться до східної гілки фракійських племен. Не менш популярною с гіпотеза про етнічну спорідненість кіммерійців зі скіфами. Деякі вчені вважають їх іранцями. Й нарешті з'явилася компромісна теорія, згідно з якою кіммерійці були вихідцями зі Сходу, які на Балканському півострові та в Малій Азії увійшли в тісну взаємодію з фракійцями. Внаслідок цього утворилася синкретична культура, яка поєднувала іранські і фракійські елементи. Можна сподіватися, що подальші дослідження вчених дадуть змогу точніше відповісти на це питання.

У VII ст. до н. є. Кіммерія розпалася внаслідок вторгнення сильного об'єднання скіфських племен, які витіснили частину кіммерійців за межі Причорномор'я, а ті, що залишилися, поступово асимілювалися загарбниками.

Таврика. Майже одночасно з Кіммерією на півдні Криму існувала держава таврів Таврика (IX—І ст. до н. є.). Вона, так само як і Кіммерія, була рабовласницькою. Влада у Тавриці належала родовій аристократії. Навколо своїх поселень таври споруджували могутні фортифікаційні укріплення. Разом із сусідами — скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, що намагався захопити землі Таврики.

Доля держави таврів, як і Кіммерії, склалася трагічно: в II ст. до н. є. її підкорив цар Поту Мітрідат VI Євпатор, потім вона підпала під владу Риму, а в середні віки таври були винищені або частково асимільовані татарами.

Скіфія. Як уже згадувалося вище, в VII ст. до н. є. з глибин Азії в Північне Причорномор'я вторгнулися численні племена скіфів, які завоювали величезну територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, приєднавши до своїх володінь ще й частину Криму.

У цей же період скіфи утворили могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили до цього об'єднання, подає грецький історик Геродот (V ст. до н. є.). На його думку, наймогутнішим і найчисленнішим племенем були царські скіфи, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходилися еліно-скіфи. Нарешті, на північ від царських скіфів (у степовій смузі України) розташувалися скіфи-хлібороби (орачі).

І хоч до скіфського племінного союзу входили не тільки власно скіфи, а й інші племена, які відрізнялися від скіфів походженням і мовою, античні автори називали його «Скіфією», або «Великою Скіфією».

У VII—VI ст. до н. є. в скіфському суспільстві починають проявлятися ознаки розкладу родового ладу. З середовища вільних общинників виділяється родоплемінна знать (родові старійшини, племінні вожді та ін.). Помітнішою, на думку археологів, стає майнова диференціація. З'являються у скіфів і раби, добуті під час численних воєн. Але їх частка у Скіфії була мізерною. Досягнутій скіфами сходинці розвитку відповідала й організація управління у формі військової демократії. Найважливіші питання розглядалися на народних зборах. Значним впливом користувалися ради старійшин, і перш за все союзна рада. Але, безперечно, головну роль у союзі відігравали військові вожді — «царі», які очолювали скіфське військо під час походів.

Як наслідок, на рубежі VI—IV ст. до н. є. у Скіфії, на думку деяких скіфологів, відбувається поступове становлення класового суспільства та формування рабовласницької держави. Саме в цей час скіфський цар Агей захопив владу, усунувши інших «царів». Він зумів об'єднати під своєю рукою майже всю країну — від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство, центр якого наприкінці V ст. до н. є. знаходився на Дніпрі (Кам'янське городище поблизу м. Нікополя). Після загибелі Атея Скіфське царство значно зменшилося, столицею його стало місто Неаполь Скіфський (неподалік від сучасного Сімферополя) у Криму.

Таким чином, Скіфсько царство може бути віднесене до держав рабовласницького тину. За формою правління воно являло собою один і» різновидів рабовласницької деспотичної монархії. Очолював її цар, влада якого була спадковою і необмеженою.

Скіфська держава — одно із перших державних утворень на території сучасної України.

Сарматія. У III ст. до н. є. під тиском войовничих кочових племен сарматів Велика Скіфія поступово втрачає свої провідні позиції і розпадається на окремі державні об'єднання. Сармати панували в Причорномор'ї протягом наступних 600 років. їхня мова, як і скіфська, на думку вчених, належала до північно-східної групи іранських мов, побут і звичаї обох народів були також дуже близькими.

Перші згадки про окремі сарматські племена знаходимо в працях Страбона. Він, зокрема, називає язигів, роксоланів, сіраків, аорсів, а завойовані ними землі — Сарматією. Згодом у працях інших авторів з'являються повідомлення про ще одне сарматське угруповання — аланін. Уже н ПІ ст. до. н. є. племена сарматів розселилися на величезних просторах від Дону до Дніпра. На території сучасної України спочатку жили роксолани, дещо пізніше — аорси й алани.

Внаслідок значної спорідненості сарматів зі скіфами вони фактично уживаються в одній спільній державі Сармати (III ст. до н. є. — III ст. н. є.), головним політичним центром якої було м. Танаїс, розташоване у гирлі Дону. Як і Скіфія, Сарматія була державою рабовласницькою. Очолювали її царі (в давніх джерелах згадуються Медоссак, Тасій, Фарзой, Інісмей та ін.). Сарматські царі вели постійні завойовницькі війни і тримали в покорі сусідні племена (в т. ч. деякі племена зарубинецької культури Середнього Подніпров'я, яка вважається найдавнішою слов'янською культурою). Обкладання даниною поневолених народів, контролювання та посередництво в торгівлі, постійні здирства у вигляді так званих «дарунків», відкриті воєнні пограбування — головні засоби зовнішньої діяльності царів Сарматії. Війну і грабіжництво вони вважали не тільки звичайною, а й почесною, престижною справою.

Як уже згадувалося вище, майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але в III ст. н. є. їхньому володарюванню в українських степах настав кінець. Історія повторилася: спершу нищівного удару їм завдали готи, а в другій половині IV ст. н. є. справу завершили племена гунів, названі середньовічними хроністами «карою божою».

Грецькі міста-держави. Перше поселення грецьких колоністів з'явилося ще в VII ст. до н. є. на невеликому острові Березань, поблизу гирла Дніпра — Бузького лиману. Згодом були засновані Ольвія, Феодосія, Пантікапей, Херсонес, Тіра та інші міста. Розквіт грецьких міст-держав припадає на V—IV ст. до н. є., після чого починається їх занепад.

Державний лад грецьких міст Причорномор'я ґрунтувався на тих же засадах, що й політичний устрій античних полісів Греції. За формою правління це були рабовласницькі демократичні або аристократичні республіки. Причому, якщо п V—П ст. до н. е. тут переважав демократичний елемент і вирішальну роль у політичному житті відіграна» демос то, починаючи з І ст. до н. є., основні важелі управління фактично опиняються в руках невеликої групи аристократичних сімей, влада зосереджується у нової рабовласницької аристократії, демократична республіка змінюється аристократичною.

Вищим органом державної влади у грецьких містах-колоніях були народні збори («народ»), в яких брали участь тільки повноправні громадяни, яким виповнилося 25 років Раби, чужоземці, жінки позбавлялися можливості брати участь в управлінні. Народні збори, наділені законодавчими функціями, приймали декрети і постанови, вирішували всі найважливіші питання внутрішньої та зовнішньої політики. До компетенції народних зборів входили також вибори посадових осіб і контроль за їхньою діяльністю.

Значну роль в управлінні відігравала також Рада міста, яка обиралася народними зборами і була постійним виконавчим органом влади. Вона готувала рішення народних зборів, підбирала кандидатів на виборні посади, контролювала діяльність виборних посадових осіб.

Третьою ланкою управління грецьких міст-колоній Північного Причорномор'я були виборні колегії — магістратури — або окремі посадові особи — магістрати. Вони, як правило, опікувалися фінансами, роботою судових установ, військовими справами. Найбільш впливовою серед міських магістратур була колегія архонтів, яка керувала іншими колегіями і могла скликати в разі потреби народні збори.

Боспорське царство. На початку V ст. (близько 480 р.) до н. е. завдяки об'єднанню кількох грецьких міст-колоній у районі сучасної Керченської протоки утворилося Боспорське царство, яке відіграло важливу роль в історичній долі народів Східної Європи.

До його складу ввійшли великі міста-держави (Фанагорія, Гермонасса, Феодосія), невеликі міські центри (Мірмекій, Тірітака, Кіммерік та ін.), які зберегли значну долю самостійності, а окремі з них навіть внутрішній демократичний устрій. Крім того, до складу Боспорського царства потрапили землі, заселені численними місцевими племенами (синди, торети, псеси та ін.), які не мали своєї державності. Столицею Боспорської держави стало місто Пантікапей (нинішня Керч), яке займало вигідно положення як в економічному, так і у воєнному відношеннях.

Розквіт Боспорського царства припадає на IV—III ст. до н. е. Саме в цей час Боспор робить спробу поширити свою владу і вплив на все узбережжя Чорного моря. Проте вже з III ст. до н. е. Боспорське царство починає поступово занепадати. Це було викликано, передовсім, внутрішніми суперечностями, зокрема повстаннями рабів. Особливо згубним для царства виявилося повстання рабів під проводом Савмака, що спалахнуло в Пантікапеї у 107 р. до н. е. Виступ було жорстоко придушено, але колишнього процвітання Боспору повернути не вдалося.

На початку І ст. до н. є. понтійський цар Мітрідат VI Євпатор об’єднав під своєю владою більшість держав Північної о Причорномор'я, в тому числі й Боспорське царство. Але після трагічної загибелі Мітрідата Боспор опинився під владою римлян. Згодом був захоплений готами. Завершального удару Босфорському царству завдали гуни. З VI ст. н. є. Боспор увійшов до складу Візантії і припинив своє існування.

Державний устрій Боспорської держави не лишався незмінним. Спочатку це був союз грецьких полісів, кожен із яких залишався до певної міри самостійним у внутрішніх справах. Державою правили архонти Пантікапею і Боспору, які передавали свою владу в спадщину. Найбільш відомою була династія Спартокидів, заснована в 438 р до н. е. Вона поступово перетворилася на царську. Таким чином, Боспорська держава відходить від демократичних традицій і трансформується в монархію.

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим главою держави, розпоряджається всіма матеріальними та людськими ресурсами царства. В його руках зосереджується верховна влада, командування військом, судові й навіть жрецькі функції.

Опинившись у залежності від Риму, правителі Боспору стали носити офіційний титул «друга кесаря» (римського імператора) і «друга римлян». Вступаючи на престол, боспорський цар обов'язково здобував затвердження від римського імператора й отримував регалії своєї влади — курульне крісло, скіпетр та ін.

На початку III ст. н. е., після завоювання скіфських володінь у Криму, правителі Боспору стали називати себе ще й царями тавро-скіфів.

До складу Боспорського царства входили не лише грецькі міста, але й землі, заселені скіфськими та меотськими племенами. Спочатку міста користувалися певною автономією: в них зберігалися традиції полісного самоврядування у вигляді народних зборів, рад, виборних посад. Певною автономією користувалися також місцеві племена, які займали внутрішні області держави. Вони зобов'язувалися платити босігорським правителям данину, але у внутрішньому житті зберігали свій племінний устрій і звичаї, свій спосіб життя, родовий побут.

Однак поступово і міста, і місцеві племена почали втрачати свою колишню самостійність. У перших століттях нашої ори управління найважливішими областями й містами країни стало доручатися царським намісникам.

Гетика. В III ст. н. е. в Північне Причорномор'я і на сусідні з ним території з півночі вторгнулися войовничі германські племена готів, що прийшли з берегів Балтійського моря. Вони витіснили сарматів за Дон, зруйнували грецькі міста-держави Ольвію і Тіру, підкорили своїй владі населення Криму. Тут, у степовому Причорномор'ї, виникає нове велике державне об'єднання — Готське королівство, або Гетика (Рейхготланд). Столицею держави готів було так зване «Дніпрове місто», яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорізької області).

Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали здійснювати свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. є. за правління короля Германаріха (332—375 рр.). Як зазначає готський історик Йордан у своїй праці «Про походження та діяння готів» (551 р.), саме цьому володареві вдалося підкорити, а згодом приєднати до Гетики деякі сусідні племена — естів, мері, мордви і навіть венетів. Тому населення готської держави за своїм складом було досить строкатим і неоднорідним. На думку відомого українського історика М. Брайчевського, крім безпосередньо готів, воно становило складний конгломерат різних за походженням та етнічною належністю племінних груп, серед яких одне з провідних місць поряд із готами належало нащадкам скіфів. Завдяки цьому етноніми «скіф» і «гот» в античних джерелах виступають як синоніми. Таким чином, зазначає М. Брайчевський, готське королівство можна вважати спадкоємцем Скіфського царства, але ототожнювати ці державні утворення було б неправомірно, оскільки вони мали зовсім різну соціальну природу — рабовласницьку в одному випадку і феодальну — в іншому.

Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля воєнну суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша — залишилася на території Кримського півострова.

Слід зазначити, що готи, підтримуючи контакти з антами, значною мірою впливали на слов'ян, особливо у військових справах. Про це, зокрема, свідчать такі військові терміни, як меч, шолом, князь, запозичені слов'янами з готської мови.

Держава гунів. Держава гунів, яку вчені цілком справедливо називали першою «імперією» кочовиків-скотарів, була одним із наймогутніших державних утворень в історії людства. Після перемога над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї. Безупинно просуваючись на захід, кочовики підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли (середина V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. У 453 р. помер Аттіла, і, як це часто траплялося із сильними, але не міцними військово-політичними угрупованнями кочовиків, держава гунів почала швидко занепадати. «Між спадкоємцями Аттіли спалахнула суперечка за владу.., — писав Йордан, — і поки вони, нерозумні, всі разом прагнули володарювання, всі ж разом і втратили владу». Врешті-решт, гунів спіткала доля тих, кого вони століття тому примусили зійти з історичної арени — аланів і готів. Підкорені новими володарями степів, гуни поступово «розчинилися» серед них.

Після загибелі держави гунів на території Північного Причорномор'я вже не залишилося інших, більш-менш стабільних державних утворень.

Таким чином, рабовласницькі держави Кіммерія, Таврика, Скіфія, Сарматія, грецькі міста-держави, Боспорське царство, а також феодальна Гетика були першими державними утвореннями, що виникли на території України. Звичайно, вони не були українськими, але значною мірою вплинули на процеси зародження, формування і розвитку майбутньої Української держави.

Рекомендована література

Білецький А. О. Геродот про скіфів і Скіфію // Археологія. 199І. № 1.

Василенко Г. Велика Скіфія. Київ. 1991.

Давня історія України: У 2 кн. Київ, 1994. Кн. 1.

Історія держави і права України. Хрестоматія. Київ, 1996.

Мозолевський Б. М. Скіфський степ. Київ, 1983

Мурзин В. Ю. Происхождение скифов: основные этапы лани формирования скифского етноси. Киев, 1990.

Полин С. В. От Скифии к Сарватии Киев, 1992.

Рибаков Б. А. Геродотова Скифия Москва, 1979.

Сегеда С. Кімерійці Скіфи. Сармати // Наука і суспільство. 1993. № 5 - 6.

Тереножкин А. Н. Кимерийцы.. Киев, 1976.

Хрестоматія з історії держави і права України. Київ, 1997 Т 1.

Лекція 2

Зародження української державності. Київська Русь.

• Джерела української народності • Зародження державності у східних слов'ян • Становлення Давньоруської держави • Державно-політичний устрій Київської держави • Міжнародні зносини Давньоруської держави • Причини розпаду Київської держави, її історична спадщина

Джерела української народності. Складні й багатогранні процеси походження народів та виникнення їх держав постійно викликають підвищений інтерес дослідників, що цілком закономірно. Адже проблеми етногенезу та державотворення дійсно фундаментальні і визначальні для буття кожного народу.

Особливого значення сьогодні набуває розв'язання таких складних теоретичних питань, як походження українського етносу, визначення його місця в колі слов'янських народів, формування етнічної території, виникнення особливостей мови, етнопсихології, своєрідності культури і, безумовно, політичної організації.

Серед розмаїття вироблених раніше й сучасних наукових концепцій та гіпотез етногенезу українці» найбільш помітними и поширеними є:

— проросійська, що мас чітко визначену великодержавну, імперську, антиукраїнську спрямованість, зміст якої загальновідомий: окремішного українського народу ніколи не було, це лише складова, так знана бездержавна, «малоросійська» частина народу великоросійською;

— давньоруської «спільної колиски» — «триєдиної Русі», суть якої полягає у твердженні, що українці разом з росіянами і білорусами виникли з єдиного кореня — давньоруського народу, творінням якого була Київська Русь;

— автохтонна, яка проголошує український народ автохтонним на своїй землі ще з часів сивої давнини (від грецького аутос — сам, хтонес — земля, належний за походженням до даної території, місцевий)

Український етнос, на думку авторів автохтонної концепції, розвивався автономно, на своєму власному підґрунті. Початки цієї теорії були закладені М. Маркевичем в його «Історії Малоросії», де минуле українського народу подається відокремлено від історії народу російського. За твердженням автора, малоросійський (український) народ походить від іншої, ніж народ великоруський, племінної основи. Теоретичні положення М. Маркевича розвинув відомий український історик М. Костомаров у праці «Дві руські народності». У 1904 р. автохтонно-автономічна концепція була підтримана і поглиблена М. Грушевським у його «Звичайній схемі "руської" історії й справі раціонального укладу історії східного слов'янства». На думку Грушевського, етнічні початки українців просліджуються на території сучасної України ще з неолітичних часів. Таким чином, факт існування давньоруської народності ним заперечувався, а розклад загальнослов'янської спільності відразу приводив до утворення трьох етнічно близьких, але відособлених східнослов'янських народів.

Досліджуючи першоджерела української цивілізації та державотворення, Михайло Грушевський наголошував, що порогом історії українського народу слід вважати IV ст. н. е. До цього часу племена, на основі яких сформувався український етнос, були фактично лише частиною слов'янської групи племен. «Розселення українських племен на їх нинішній території співпадає з початком їх історичного життя, — писав Грушевський у праці «Нарис історії українського народу». — Століття, що наступають після розселення, підготовляють державну організацію, історія якої складає головний зміст першого періоду життя українського народу».

Зародження державності у східних слов'ян. Новітні наукові знахідки і відкриття дослідників української минувшини в основному підтверджують висновки видатного вченого. Про існування державних союзів слов'янських племен на території України, зокрема, свідчать численні пам'ятки, знайдені під час археологічних розкопок стародавніх городищ Подніпров'я, Подністров'я, Побужжя. Саме на цій території в IV ст. н.е. об’єдналася в державний сою» група слов’янських племен - антів. Хто ж такі анти? Що нам про них відомо? Свідчення візантійських, готських, латинських та арабських авторів VI- VII ст., про антів — перші незаперечні історичні згадки про слов'янські племена на східноєвропейській рівнині. Як повідомляли тогочасні історики, (візантійський — Прокопій Кесарійський, готський — Йордан та ін.), анти являли собою частину слов'ян - венедів, що проживали між Дніпром і Дністром і далі на схід від Дніпра (фактично в межах сучасної України). Перша згадка про них у писемних джерелах датована 375, остання — 602 р. н. е. Мовою антів, на думку лінгвістів, була слов'янська. Імена вождів (Бож, Мезамир, Лаврит та ін.) теж звучать як слов'янські. Культура, звичаї та норми їхнього суспільного укладу мали також чітко виражене слов'янське забарвлення. Релігійні уявлення були такими ж язичницькими, як згодом і поганська віра східних слов'ян.

Виходячи з цих засад, значна частина істориків справедливо вважала антів протослов'янами, або просто слов'янами (О. Шахматов, М. Погодін, С. Соловйов та ін.). На відміну від росіян, вітчизняні дослідники дотримувалися думки, що анти — прямі предки українського народу або навіть перші українці (М. Грушевський, В. Щербаківський). Цікаві думки щодо «антської проблеми» висловлює відомий сучасний український історик М. Брайчевський. Поділяючи в цілому погляди своїх попередників, він довів принципову ідентичність вітчизняних літописних полян та антів з іноземних джерел. За твердженням М. Брайчевського, самі себе ці люди називали полянами, степові сусіди — сармати (а від них уже й інші народи, що жили південніше) знали їх під назвою антів, тобто «крайніх», тих, що живуть «на краю», «окраїнних людей». Цілком можливо, що саме звідси, від цих «окраїнних людей» — антів і бере свій початок назва нашої держави і народу.

Як свідчать писемні та археологічні джерела, анти жили невеликими поселеннями па бо рогах річок та озер, займалися скотарством та хліборобством. Вони мали військові укріплення не в кожному селі, а спільні — для кількох поселень. На думку вчених, в антів на зміну родовій общині прийшла нова, територіальна сільська община, в якій поступово виділилися окремі заможні сім'ї, що володіли певною власністю. Ця новонароджена племінна верхівка була досить різнорідною. До неї входили передовсім вожді племен. Зарубіжні історики називають їх королями, старійшинами, «вельможами». Вони виділялися з основної маси населення своїм майновим становищем, збагачуючись за рахунок привласнення продуктів праці членів общини у вигляді данини. За свідченнями візантійських істориків, у антів значного розвитку набуло рабство, яке поряд із збиранням данини було початковою формою експлуатації в процесі становлення класового суспільства.

Суспільний і політичний лад антів привертав до себе пильну увагу дослідників. Зокрема, Прокопій Кесарійський писав, що антами не править хтось один, а здавна управляє ними народне зібрання, і всі справи, добрі чи лихі, вони вирішують спільно (демократія). Проте в моменти загальної небезпеки вони обирали царя («Рех»), авторитет якого визнавав увесь народ. Такими вождями антів були Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій, Доброгаст та ін. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопиченню багатств антських вождів, що, в свою чергу, посилювало їх військову і політичну владу. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов'янського суспільства, сприяло формуванню в ньому класових відносин.

На думку вчених, у цей період виникає перехідна (між докласовою і класовою формаціями) форма управління суспільством, коли продовжували використовуватися деякі родові форми регулювання соціальних процесів, але вже в інтересах пануючого класу, що поступово зароджувався. Таку форму управління суспільством деякі дослідники називають військовою, демократією, на стадії якої знаходилися й анти. Військова демократія містила в собі якості, властиві суспільному самоврядуванню, й водночас елементи державного ладу. В результаті посилення соціальної диференціації в союзах слов'янських племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства й утворення держави.

Варто зазначити, що оцінки істориками політичного об'єднання антів. досить суперечливі. Дехто вважав його племінним союзом (В. Ключевський — «дулібський союз»), дехто — короткочасним військовим об'єднанням, що створювалося для боротьби з ворогом (готами, аварами й ін.). Але цьому висновку суперечать слова Йордана, котрий писав, що анти мають спадкову царську владу (виходячи з цього, очевидно, й державу — Антське царство. — Авт.). М. Брайчевський вважає, що політична організація антів нагадувала структуру державних об'єднань Західної Європи (Карпа Великого, бургундів, вандалів, готів) і була так само нетривкою.

Як бачимо, дослідники дотримуються різних поглядів на сутність «Антського царства». Але сам факт об'єднання антів у союз фактично був першою відомою спробою прямих предків українського народу створити власне державне утворення з організованим військом та участю населення в політичному житті, яке проіснувало три сторіччя (кінець IV — початок VII ст.). В 602 р. держава антів упала під тиском кочових племен аварів. Після цього анти в писемних джерелах уже не згадуються, а в літературі починає вживатися назва слов'яни.

Поступово ця загальнослов'янська спільність ділиться на три великі відгалуження — східну, західну та південну. Подальший розвиток цих слов'янських угруповань веде до їх дроблення і формування досить стабільних етнополітичних утворень — союзів племен, перелік і розселення яких дається у славнозвісній «Повісті временних літ». Як зазначає літописець Нестор, слов'яни, що «прийшли й сіли по Дніпру й назвались полянами, а інші — древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип'яттю й Двиною й назвались дреговичами (від слова «дрегва» — болото. — Авт), інші сіли по Двині й назвались полочанами за річкою, що впадає до Двини й має назву Полота. Ті ж слов'яни, котрі сіли поблизу оз. Ільмень, назвалися власним ім'ям — словенами...». Поступово в оповіді літописця виступають й інші слов'янські племена: кривичі з їхнім градом Смоленськом, від яких Нестор виводить сіверян, дуліби — жителі Побужжя, мешканці західної частини пізнішої України — волиняни, бужани й хорвати. Не забуває він згадати й жителів Посожжя (від р. Сож) — радимичів, і мешканців волгоокських лісів, — в'ятичів, і уличів з тиверцями, що населяли простори від Дніпра й Буга до Дністра.

Історики тривалий час вели дискусії з приводу того, що являли собою в дійсності «племена» Нестора, і поступово дійшли висновку, що ці «племена» були насправді великими союзами, початок формування яких можна датувати не пізніше VI—VII ст. н. е. Ці союзи племен відомий археолог П. Третяков назвав «народцями», вбачаючи в них не лише територіальні, а й етнополітичні об'єднання. Його думку варто визнати слушною.

Найбільш ранніми племінними об'єднаннями вважаються полянськське, з осередком у Києві, дулібське і волинянське, на території пізнішої Волинської землі. Академік Б. Греков припускав, що у 6-7 ст. існував величезний і потужний дулібсько-волинянський союз племен, який був одним із найдавніших союзів східнослов'янських племен. У «Повісті временних літ» літописець розповідає про зіткнення дулібів з аварами (він називає їх обрами): «В ті часи існували й обри, що воювали проти царя Іраклія й мало його не захопили». Обри-авари знущалися над дулібами, але «Бог винищив їх, і померли всі, й не залишилося жодного обрина». Це, схоже на легенду, коротке повідомлення літопису викликало безліч палких суперечок серед учених. Чимало істориків убачало в ньому фольклорний вимисел, однак подальші дослідження підтвердили правдивість слів Нестора.

Візантійський «цар», тобто імператор, Іраклій правив з 610-го по 641 р. Отож виходить, що племінний союз дулібів існував уже в першій половині VII ст., виникнувши, очевидно, в попередньому, VI ст. Як зазначає сучасний дослідник стародавньої історії України М. Котляр, дулібське об'єднання племен було зародком державності східних слов'ян, що в майбутньому, поряд із полянським союзом, стало основою формування Давньоруської держави — Київської Русі.

В процесі подальшої консолідації у VIII—XI ст. виникли ще ширші політичні об'єднання східних слов'ян, і своєрідні «союзи союзів» та «надсоюзи». В арабських джерелах, зокрема, згадується про існування в цей період трьох таких великих політичних центрів: Куяби (Куявії), Славії та Артанії. Майже всі дослідники сходяться на тому, що Куявія чи Куяба — це Київська земля з Києвом. Славію, як правило, бачать в землі ільменських словен, головним містом яких у X ст. став Новгород. В Артанії різні історики вбачали то Рязань, то Тмутаракань, то Чернігів, то Білоозеро, то Ростов Ярославський. Найбільш прийнятною, на нашу думку, є версія, згідно з якою Артанія — це Ростово-Суздальська земля разом із землею, що простягалася до Білоозера.

У вітчизняних літописах політичні об'єднання навколо Києва відомі під назвою Русь (VIII ст.) та Руська земля (IX ст.).

В історичних джерелах, як відомо, по-різному тлумачиться термін «Русь». Дехто з дослідників намагається довести його фінське походження, інші шукають його корені у шведській, слов'янській мовах. Це свідчить про значне поширення назви «Русь» в інших народів. На думку М. Котляра, згідно з останніми лінгвістичними та історичними дослідженнями слово «русь» — фінського походження (шоі8і). Воно вживалося спочатку для позначення скандинавів, що складали пізніше дружини давньоруських князів. Поступово дружини варязьких князів із роду Рюрика на східнослов'янських землях розбавлялися слов'янами й ставали поліетнічними (різноплемінними). Термін «русь» поширюється на всіх дружинників узагалі, в тому числі й слов’янського походження. Назва «русь» поширюється насамперед на полян, що панували у протодержавному утворенні на Наддніпрянщині, а потім і на всіх східних слов'ян. У літописах та інших давніх джерелах Руссю називалась уся територія, яку посідали руські люди, тобто східні слов'яни. Цим же словом (варіант — Руська їємля) іменували й Давньоруську державу з центром у Києві. Як вважає сучасна дослідниця Р. Іванченко, до появи Рюриковичів у Києві правила династія Києвичів (Кий, Дир, Аскольд). У 882 р. Олег, який володів Словенським князівством, здійснив у Києві династичний переворот, усунувши від влади династію Києвичів. Повідомленням про захоплення Олегом Києва літописи традиційно починають історію єдиної східнослов'янської держави — Київської Русі.

Становлення Давньоруської держави. Київська Русь (умовна назва першої Давньоруської держави з центром у Києві) в IX—XIII ст. об'єднувала фактично усіх східних слов'ян і була однією з найбільших держав середньовічної Європи. Її територія простягалася з півночі на південь — від Балтики та Льодовитого океану до Чорного моря, зі сходу на захід — від Волги до Карпат. У стародавніх літописах ця держава, як правило, називається Руською землею.

В якому геополітичному середовищі формувалася і розвивалася Давньоруська держава?

Землі Київської Русі були багаті родючими ґрунтами, в лісах водилося безліч звірини. Це давало змогу слов'янам вести осілий спосіб життя. Територія держави охоплювала величезний простір. Водночас кількість людей, які тут мешкали, залишалася невеликою (на початку XI ст. територія Київської держави складала 1,1 мли км², населення — близько 4,5 млн. чол.). Внаслідок цього густота насе­лення тривалий час залишалася незначною (особливо в південних регіонах). Така розпорошеність населення і території значною мірою зумовила специфічність функціонування державного утворення східних слов'ян. Головне завдання такої держави полягало насамперед у тому, щоб утримати, захистити величезні території, що були в її розпорядженні, а не нападати і завойовувати інші землі. Цілком зрозуміло, що згадані природні і демографічні фактори не давали можливості правителям Київської Русі створити сильну, централізовану державу. Багаті природні ресурси й відносна слабкість державної влади, у свою чергу, приваблювали пожадливих сусідів, які постійно намагалися поживитися за рахунок земель східних слов'ян. Це фактично й зумовило подальшу трагічну історичну долю українського народу та його держави.

Географічне положення українських земель було також специфічним. Вони межують з Європою і Азією, неслов'янським півднем і слов'янськими народами півночі Європи. Тому Київська Русь як держава увібрала в себе досвід різних державних утворень: Візантії, Хозарського каганату, Сарматії та ін. Водночас українські землі були фактично щитом, який захищав Європу від диких кочових азійських орд. За цим «щитом» інші народи успішно будували свої власні держави, а українці, захищаючи їх від кочовиків, такої можливості тривалий час не мали.

Слід зазначити, що причини, хронологія, основні етапи й обставини утворення держави у східнослов'янському суспільстві й досі залишаються мало вивченими, хоча ця тема вже понад 200 років перебуває в центрі уваги вітчизняних істориків. Як вважає відомий знавець цієї проблеми М. Котляр, існуючі теоретичні концепції здебільшого позначені зайвою соціологічністю й схематизмом, спираються більше на логіку, ніж на об'єктивний і копіткий аналіз існуючих джерел, до того ж нечисленних і суперечливих.

У працях українських вчених, зокрема, не знайшли підтвердження відомі гіпотези про заснування Київської Русі варязькими князями (норманська теорія) або хозарськими та іншими тюркськими правителями (пантюркська теорія). Ці концепції мають під собою певну фактичну основу (варязьке походження багатьох перших руських князів тощо), але ігнорують повністю ту обставину, що державність — це результат тривалого соціально-економічного і політичного розвитку, її не можна привнести ззовні.

Вітчизняні історики у своїх працях, як правило, доводять, що Київська Русь утворилася на власній основі, як наслідок тривалого процесу розкладу первіснообщинного ладу та формування класового суспільства у східних слов'ян. Розвиток феодальних елементів у суспільно-економічному ладі, а також переростання органів племінного управління в державні органи влади сприяли перетворенню союзів племен у «княжіння» і «землі» державного типу. Політичну організацію княжінь очолювали князі союзів племен, влади князів окремих племен поступово відступала на задній план. Князівська влада набула спадкового характеру, внаслідок чого виникли слов'янські

князівські династії.

Найбільш інтенсивно серед племінних союзів східних слов’ян розвивалося створене в VII—VIII ст. об'єднання полян у середньому Подніпров'ї з центром у Києві. У VIII—ЇХ ст. на цих землях виникла перша держава східних слов'ян — Руська земля. Її територія в IX ст. обіймала землі Київського, Чернігівського і Переяславського князівств. Політичний розвиток Київської Русі визначався не зовнішніми факторами, а був аналогічним роз­виткові інших країн і завершився утворенням держави.

З кінця IX ст. Руська земля стала центром, політичним і територіальним ядром утвореної єдиної держави східних слов'ян, яка закріпила за собою стару назву — Русь.

Державно-політичний устрій Київської держави. Слід зазначити, що перші київські правителі менше всього керувалися високими ідеалами створення могутньої держави. Скоріше мова може йти про їхнє бажання дістатися нових джерел збагачення. Зокрема, завойовуючи Київ, Олег прагнув об'єднати його з Новгородом, аби підпорядкувати собі ці два головних центри на торговельному шляху «у греки». Звідси він рушив униз Дніпром до Чорного моря і далі на Константинополь — найбагатше місто в усьому християнському світі, величезний ринок, де йшла жвава торгівля з левантинськими містами.

Великий князь насамперед був купцем, і діяльність його зосереджувалася в царині торгівлі між слабо пов'язаними містами, чиї залоги збирали данину й забезпе­чували певний громадський порядок. Примітивна політична організація, надто великі відстані, значна ізольованість перешкоджали створенню об’єднаного політичного цілого. Перші київські князі мали обмежені контакти і вплив на підвладні їм племена. Свої права вони забезпечували грубою силою, на яку була спроможна їхня дружина. Так, за часів, коли кровна помста була абсолютним моральним обов'язком, княгиня Ольга (945 - 964) — дружина Ігоря й правителька в пору неповноліття свого сина Святослава Ігоровича - швидко і жорстоко помстилася древлянам за смерть чоловіка. Але вона добре усвідомлювала необхідність упорядкувати збирання данини. Тому Ольга здійснює перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Важливо знати такі найголовніші риси політичного ладу Київської Русі:

1) Князь і київська знать. Князі зі своїми дружинами стають вищими представниками державної влади. Князі, котрі виросли з племінних вождів — носіїв монархічної влади, перетворюють народне надбання — землю у власне майно і допомагають своїм дружинникам стати землевласниками. Таким чином, у процесі розпаду родів і громад з'являються великі землевласники, які підтримують своїх князів.

2) Військо — «вої». Дружина, вої не існують як постійна армія. Їх збирають у разі потреби і в різних кількостях. Для вирішення важливих міжнародно-політичних завдань потрібні були значні збройні сили. У великі походи відправлялися під керівництвом князів, бояр декілька тисяч озброєних людей, особливо в X ст. за князювання Святослава (964—972).

Внутрішня політика Київської Русі зводилася до питань утримання якомога більшої кількості війська — князівської дружини. Розширення підвладної території давало можливість виділяти значні кошти на утримання дружини. Між князем і дружиною склалися особисті, взаємозалежні стосунки, які були основою політичної організації ранньої Київської держави (IX—X ст.).

3) Влада і право. Правління Володимира (978—1015) започаткувало нову добу в історії Київської Русі. Він усунув від влади місцевих князів, зосередивши її виключно в руках своєї династії, і здійснював більш конструктивний підхід до управління державою. На відміну від своїх попередників, Володимир дбав, насамперед, про добробут підданих, а не про загарбання нових земель і збір данини. Саме за його князювання Русь почала утверджуватися як цілісне суспільство і держава. Володимир посадив власних синів (він мав 12 «законних» синів) по великих містах і землях своїх володінь. Це був «родовий сюзеренітет».

Ярослав Мудрий спробував розв'язати проблему запобігання міжусобної боротьби за київський престол, що, як правило, спалахувала після смерті князя між його синами. У розподілі земель і політичної влади він застосовував принцип старшинства в рамках родини. За старшим сином Ізяславом Ярослав закріпив Київ і Новгород з навколишніми територіями; другому сину, Святославу, віддав Чернігів; третьому, Всеволоду, — Переяслав; четвертому, Вячеславу, — Смоленськ, а молодшому, Ігорю, — Володимир-Волинський. Як тільки в котромусь із цих князівств звільнявся престол, кожен із синів, за задумом Ярослава, піднімався на щабель вище, аж доки не сягав вершини всієї системи - київського престолу. Надаючи в такий спосіб кожному синові можливість правити в Києві, Ярослав сподівався уникнути сімейних чвар.

Хоча деякий час система ротації влади діяла успішно, передовсім завдяки співробітництву між трьома братами — Ізяславом, Святославом і Всеволодом, незабаром вона зіткнулася з нездоланними перешкодами. Так, ідея ротації влади суперечила іншому глибоко вкоріненому принципу — успадкуванню від батька до сина. Характерною рисою по ярославової доби стали жорстокі сутички між племінниками й дядьками.

Щоб покласти край цій ворожнечі, у 1097 р. князі на своєму з'їзді у Любечі одностайно визнали право успадковування земель, які вони займали на той час. Питання про Київ лишалося нерозв'язаним. З перемогою принципу спадковою престолонаслідування вотчини над системою старшинства (або ротації) Ярослава Мудрого княжі роди все глибше пускали коріння у своїх батьківських землях, їхнє майбутнє відтепер було пов'язане з удільними володіннями, а не з Києвом. Протягом XII ст. виникло від 10 до 15 таких удільних князівств. Найбільшими з них були Галицько-Волинське, Володимиро-Суздальське, Новгородське, Чернігівське, Смоленське. Кожне князівство мало незалежний політичний, економічний і навіть культурний статус. Внаслідок цього Київська Русь поступово перетворилася на одне ціле з багатьма центрами, об'єднаними спільними релігійними та культурними традиціями, династичними узами. Проте центри ці були знач­ною мірою самостійними й часто ворогували між собою.

Процес монополізації влади в різних князівствах відбувався неоднаково. До правління Ярослава Мудрого (1019—1054) найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії вдавалося захоплювати київський стіл й утверджувати своє верховенство над іншими конкурентами. У той період сильної влади стримувалися

відцентрові тенденції і забезпечувалась єдність володінь.

Після реформи Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, згідно з якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував реальну (чи уявну) частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став усього лише титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.

Владу уособлювали князь, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідно монархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва.

За підтримкою князь звертався передовсім до боярської думи — органу, що складався із старших членів дружини або з місцевої племінної знаті. Пізніше місця в думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки цього впливового органу, що репрезентував усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи.

Демократичну сторону політичного устрою Київської Русі репрезентувало віче — збори громадян, які виникли що до утворення князівств й, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Питання, що обговорювалися на зборах громадян, стосувалися передовсім військових походів, укладення угод, престолонаслідування, розподілу посад у державі, організації війська. Віче могло критикувати або схвалювати дії князя, але воно не могло здійснювати власну політику чи видавати закони.

Проте, коли престол посідав новий князь, віче могло укладати з ним формальну угоду («ряд»), згідно з якою князь зобов'язувався не переступати традиційно встановлених меж своєї влади щодо віче, а воно, у свою чергу, визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічових сходах мали всі глави сімей, фактично на них панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену між фракційних суперечок.

Князювання Ярослава Мудрого вважається апогеєм могутності Київської Русі. Досягненням, з яким найбільше пов'язують зміцнення політичного становища держави, було зведення загальноприйнятих у ті часи законів у «Руську правду» — правовий кодекс усієї країни. В ній існуючі закони не лише систематизувалися, а й удосконалювалися, змінювалися згідно з вимогами часу. Ще за Олегових часів русичі мали власні закони, але письмово законодавство вперше було зафіксоване при Ярославі.

«Руська правда» ґрунтувалася на старих звичаях слов'ян. Сини Ярослава доповнили її новими законодавчими актами. Один із них мав особливе значення, оскільки забороняв кровну помсту. За вбивство людини родичі убитого вбивали родичів убивці з покоління в покоління. Тепер цьому звичаю було покладено край, а за вбивство призначався грошовий штраф: «За голову боярина, тівуна, огнищан, чи громадян відомих — 80 гривень, за князівського отрока, кухаря, купця, мечника боярського, за усяку людину руську — 40 гривень. За раба нема провини: але хто вбив його, повинен платити господарю урок; за ремісника — 12 гривень, за холопа — 5». Ця карна стаття виразно показує суспільні щаблі Давньої Русі. Верхній — бояри, тивуни (відомі чиновники), середній — військові, придворні, купці, вільні землевласники й нижній — холопи.

Стародавні закони всіх народів були кримінальними, але Ярославові визначали й важливі права громадян, пов'язані з успадкуванням. Князь позбавлявся права успадковувати майно бояр і дружинників, — якщо вони не мали синів, то власниками майна ставали їхні доньки.

Вершив правосуддя князь, а його подвір'я було місцем суду. Князь здебільшого доручав цю справу тивунам і своїм отрокам. Чиновники, яким належало вирішувати кримінальні справи, називалися вірниками. Кожен судця мав помічника або отрока, митника чи писаря. Вони стягували мито з кожної справи.

Загальновизнаним є той факт, що протягом усієї київської доби більшість селян — смердів були відносно незалежними. Проте в XII—XIII ст. з'являються ознаки посилення утисків селянства феодалами, що набували різних форм. Вільний селянин мав право звертатися до суду, переїжджати з місця на місце, передавати землю у спадщину синам (якщо ж він мав тільки дочок, то князь міг претендувати на його землю). Смерди зобов'язувалися сплачувати данину й відбувати військову повинність (як правило, допоміжного характеру) під час війни. Про їхнє безправне становище в суспільстві свідчив, зокрема, передбачений «Руською правдою» штраф за вбивство смерда, так звані «кровні гроші», який становив всього п'ять гривень. Для порівняння: за вбивство купця чи молодшого дружинника компенсація становила 40, а за вбивство старшого дружинника — 80 гривень.

Коли смерд чи представник іншої соціальної верстви потрапляв у кабалу (а це за умови, що лихварський процент нерідко сягав половини кредиту, траплялося нерідко) або коли просто брав гроші у позичку, він міг укласти угоду з кредитором, згідно з якою зобов'язувався за отримані гроші відпрацювати певний час. Ці закабалені або напіввільні робітники називалися закупами. Холопи або раби могли самі викупити себе, нерідко їх відпускали на волю в подяку за вірну службу своєму панові.

Аналогічно суспільствам, які не мали державної організації, усіма справами, що стосувалися управління князівством, у цілому займалися слуги князя, зокрема дворецький, конюший, стольник, чашник. Вони, як правило, виконували доручення князя, що мали загальнодержавне значення. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцький місцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді, згідно з «Русь кою правдою». Безперечно, княжа влада відігравала домішуючу роль в управлінській системі Київської Русі, але разом з тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, настільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі залежали насамперед від кількості зібраної данини, згодом розвинулася більш складна система оподаткування, що включала кожне господарство (воно називалося «дим» або «соха»). Важнішими джерелами княжих доходів були мито на торгівлю, пата за судочинство й особливо штрафи, оскільки київські закони при визначенні міри покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною мірою.

Прийняття Руссю християнської релігії свідчило про великі зміни в ідеології київського суспільства. Задовго до X ст. християнство стало проникати на Русь. Відомо, що перша спроба його запровадження була здійснена ще за часів Аскольда і Дира. За часів князювання Ольги та її сина Святослава на цьому ґрунті виникали ускладнення.

Володимир на початку свого княжіння був прихильником старої язичницької віри, яку намагався використати в державних цілях. Виходячи з політичних мотивів, він хотів зібрати усіх богів, яким поклонялися різні племена, скласти у Києві пантеон, обов'язковий для усієї держави. «Свого княжого дружинного бога — Перуна виніс із терема і поставив на пагорбі і поруч Хорса, Даждьбога, Стрибога, Мокош» («Повість временних літ»). Правитель Київської держали, до складу якої входили народи як Сходу, так і фінської мовної групи, безперечно, зробив серйозний політичний крок. Поєднання різнорідних богів в одному пантеоні було підготовлене тісною співдружністю народів Київської держави. І коли християнство стало загальнообов’язковою релігією, руські і неруські племена ще довго пошановували своїх колишніх богів.

Прийняття християнства, й саме його візантійського напряму, пояснювалося передусім політичними причинами. У 987 р. за надану візантійським імператорам допомогу в придушенні повстання Володимир поставив вимогу видати за нього їхню сестру Анну. Побоюючись, що згода на шлюб із «варваром» похитне престиж імператорської династії, візантійці всіляко умовляли Володимир прийняти християнство.

У 988 р. Володимир став християнином і охрестив свій народ. Церква, організаційні структури й служителі яке були запозичені з Константинополя, дістала широкій привілеї та автономію, на її потреби надходила, крім того десята частина державних доходів. Прийняття християнства значно зміцнило престиж Володимирової династії. Вона тепер була пов'язана зі славетним домом візантійських імператорів. Тіснішими стали стосунки Володимира, який тепер належав до християнської сім'ї правителів, з іншими монархами.

Прийняття християнської релігії позитивно вплинуло і на внутрішнє життя країни. Оскільки вчення візантійської церкви підтримувало монарше право на владу, київські князі знайшли в ній ідеологічну опору, якої раніше не мали. До того ж церква з її складною внутрішньою підпорядкованістю знайомила київських правителів з новими моделями управління. А в самому суспільстві Київської Русі з'явилася активно діюча установа, яка не тільки забезпечувала незнане раніше духовне єднання, а й справляла величезний вплив на культурне і господарське життя.

У 1037 р., після приїзду з Константинополя першого грецького митрополита (впродовж усієї київської доби лише двічі на цей пост призначалися не греки), в Києві була заснована митрополича єпархія. Спочатку до Руської митрополії входило вісім єпископств, але згодом їх кількість зросла до шістнадцяти. Десять із них були розташовані на землях сучасної України.

Більшість єпископів також були візантійцями. Вони везли з собою писарів, помічників, майстрів, перетворюючи єпископства на осередки поширення візантійської культури.

Духовенство поділялося на дві категорії: «біле», тобто парафіяльні священики, котрі не давали обітниці целібату (безшлюбності), та «чорне», тобто ченці, з яких обиралися вищі духовні ієрархи. Намагаючись уникнути мирських гріхів і спокус, ченці жили в монастирях, які стали осередками християнської освіти й науки. У XIII ст. в Київській Русі діяло близько 50 монастирів, 17 із них — у самому Києві.

З факту прийняття на Русі християнства як панівної релігії та ідеології випливає багато важливих наслідків. Християнство як релігія, прийнята в Європі, сприяло зближенню з нею Київської Русі. Церковна організація, формування якої взяли на себе греки (візантійці), стала сильною зброєю впливу на маси. Християнська церква піднесла авторитет князівської влади.

Церква справляла величезний виливна духовний та інтелектуальний розвиток давніх русичів. І все ж із

приходом нової релігії вірування предків не зникли

безслідно. Протягом століть серед східних слов'ян мав місце релігійний дуалізм, або двовір'я: поряд із християнством зберігалися язичницькі звичаї та обряди (такі, наприклад, як святкування приходу весни).

Міжнародні зносини Давньоруської держави. Відомий російський історик В. Пашуто, досліджуючи міжнародні зв’язки Давньоруської держави, поділив усю історію її «дипломатії на два основні етапи. Перший — ранньофеодальний (IX—XI ст.), коли відносно єдина тоді дипломатична служба виконувала вже дві чітко визначені функції: внутрішню — імперську, покликану забезпечувати ви конання васалітетних обов'язків неслов'янськими народів, котрі входили до складу Київської держави, і зовнішню, або міжнародну, — щодо зарубіжних країн. Другий етап припадає на період феодальної роздробленості, який характеризувався в політичній сфері колективним сюзеренітетом найсильніших князів. Дипломатія цього часу була досить складною і не мала єдиного координаційного центру. Та незважаючи на це, є всі підстави стверджувати: в IX—XIII ст. міжнародні зв'язки Русі перебували на рівні свого часу, з усіма піднесеннями та спадами, зумовленими конкретно-історичними обставинами.

Наявні історичні документи переконливо свідчать, що активне включення Київської Русі в міжнародні стосунки і створення власного «дипломатичного корпусу» розпочалося вже з перших десятиліть існування держави. Зокрема, відома Бертинська хроніка повідомляє: правитель народу Рос (названий хаканом) у 839 р. «заради дружби» вирядив дипломатичну місію до Візантії. За пізнішими джерелами, міжнародні контакти Русі мали кілька основних напрямів: країни Арабського Сходу, Скандинавія, Західна Європа. Найтісніші зв'язки підтримувалися з Візантією.

Ініціатором запровадження і розвитку русько-візантійських стосунків, на думку вітчизняних учених, був Київ. Зацікавлений в регулярних зв'язках з Константинополем, він у IX—X ст. насамперед силою зброї намагався подолати перешкоди, створені недоброзичливою візантійкою дипломатією. У свою чергу, імператори Візантії у стосунках з Руссю постійно намагалися нав'язати русичам свою волю, підпорядкувати їх собі, використати у власних цілях. Проте аж до самої загибелі Візантійської імперії їм так і не вдалося втілити свої задуми в життя. Незалежність політики Київської Русі щодо Візантії яскраво і переконливо засвідчують русько-візантійські договори 911 і 944 рр., вже згадані християнізація та одруження князя Володимира з візантійською принцесою Анною, церковна позиція Русі щодо Візантії тощо.

Київська Русь прагнула також розвивати інтенсивні стосунки з європейськими країнами: Данією, Швецією, Польщею, Чехією, Угорщиною, Німеччиною, Францією, Італією, Ірландією. Цьому, безумовно, сприяло прийняття Руссю православ'я як офіційної державної релігії. Саме ця важлива акція зробила Київську державу досить активним ідеологічним партнером християнської Європи.

Звичайно, не завжди ці взаємовідносини були мирни­ми, однак за допомогою дипломатичних місій і численних династичних шлюбів князі врешті-решт досягали відносної стабільності. Важливе місце в міждержавних зносинах відводилося взаємним зобов'язанням у військовій сфері: Русь діставала підтримку від сусідів — скандинавів, поляків та інших — і, в свою чергу, віддячувала їм тим же вагомим аргументом на користь Русі в її стосунках з європейськими країнами було також регулювання східної торгівлі, що контролювалася східнослов'янськими князями завдяки вигідному географічному розташуванню підвладних їм земель.

Як бачимо, у стосунках з іншими країнами Київська Русь виступала як повноправний суб'єкт міжнародних відносин, що свідчило про її повну державну незалежність.

Причини розпаду Київської держави, її історична спадщина. Створене першими українськими правителями об'єднання руських земель почало поступово занепадати. Як відомо, аналогічна доля спіткала й інші середньовічні імперії Європи. Цим величезним, хоч і примітивним, політичним утворенням просто бракувало відповідних технічних засобів та організаційних структур для того, щоб утримувати під своєю владою величезні території упродовж тривалого часу. На Русі Рюриковичі через членів своєї розгалуженої династії забезпечували, принаймні, видиму єдність земель. Проте політична стабільність підтримувалася доти, доки між князями існувала згода щодо того, хто серед них найстарший і, отже, має право на верховну владу. З порушенням такої одностайності різко слабшали родові та особисті зв'язки між різними князівствами.

Розпад Київської Русі був зумовлений, головним чином, розвитком феодальних відносин, появою вотчинного землеволодіння. Завоювавши наділ, князь перетворював його на свою власність, порядкував самостійно і передавав у спадщину дітям. Так виникли нові малі й великі князівства, які перестали підкорятися київському князю.

З відокремленням нових князівств населення і територія Київської держави зменшилися настільки, що перед нею мало чим поступалися інші князівства. Саме тоді Київ з прилеглими територіями став називатися «Руською землею» — у вузькому значенні слова.

Все це, звичайно, не могло не відбитися й на господарському розвитку країни. Зокрема, з кінця XI ст. значення шляху «з варягів у греки» почало швидко зменшуватися. Це мало згубні наслідки для економіки Києва. Заповзятливі європейські купці, обминаючи Київ, налагодили прямі зв'язки між Західною Європою та Візантією, Малою Азією та Близьким Сходом. Крім того, руським князям, які воювали між собою, вже важко було захистити шлях по Дніпру від наскоків кочовиків. Під час хрестового походу в 1204 р. були пограбовані Константинополь та квітучий в минулому Аббасидський халіфат зі столицею в Багдаді Внаслідок цього Київ втратив двох найзначніших своїх торгових партнерів. Велична колись столиця Русі політично, економічно та соціально поступово занепадала, й водночас з її занепадом починає руйнуватися і весь державний організм Київської Русі.

Важливою науковою проблемою історії як Росії, так і України до цього часу залишається питання історичної спадщини Київської Русі. Серед різних точок зору, висловлених з цього приводу вченими, найбільшої уваги заслуговують полярні концепції російського історика великодержавника М. Погодіна та українського — М. Грушевського. Перший з них стверджував, що після розпаду Київської Русі населення Наддніпрянщини перейшло на територію Центральної Росії і згодом утворило Московську державу. Інакше кажучи, він навіть не помічав і не хотів помічати існування окремого українського народу. М. Гру-шевський, навпаки, вважав, що російський народ не має ніякого відношення до Київської Русі. На його думку, подібно до того, як Галлія — колишня провінція Риму, а нині Франція — запозичила з Риму багато елементів його суспільно-економічного устрою, законодавства та культури, щось подібне вчинила Москва стосовно Києва. М. Грушевський наголошував, що прямими спадкоємцями політичної і культурної традиції Києва були Галицьке та Волинське князівства. Інший український історик С. Томашівський назвав Галицько-Волинське князівство, безперечно, українською державою, оскільки в XIII ст., в апогеї своєї могутності, ці об'єднані князівства охоплювали 90 % населення, що проживало в межах сучасних кордонів України.

У післяреволюційний період, як цілком справедливо стверджують історики, дослідники користувалися тим науковим багажем, який був набутий дожовтневою російською історіографією. Практично стара ідея початку російської держави від Київської Русі перейшла і в праці радянських істориків. Щоправда, з часом була знайдена своєрідна формула для цієї концепції — витворена теорія спільності кореня російської, української та білоруської народностей, так званої давньоруської народності. Цю теорію прийняли й українські радянські історики.

Київська Русь вважалася якимось цілісним етнічно-територіальним утворенням, де сформувалася своєрідна етнічна категорія — давньоруська народність, що «відзна­чалась єдністю мови», мала «єдину територію, єдиний уклад життя, єдину високорозвинену культуру», мала «економічну єдність різних територій Руси» і т. д. Через те і в програмах курсу з історії України для університетів, наприклад, Київській державі приділялася побіжна увага. Історія українського народу починалася з XIV ст.

Погляди істориків, які поступово відійшли від позицій традиційної історіографії (А Пресняков, М. Котляр, О. Толочко), ґрунтуються на твердженні, що Московська держава була продовженням другого етапу історичного процесу державотворення, започаткованого в Києві

Так чи інакше, суперечки щодо спадщини Київської держави зайвий раз свідчать про те, як тісно переплелися в історіографії київської доби політичні та наукові питання.

Більшість істориків виділяють у політичній історії Київської Русі три періоди. Перший — період швидкого зростання — охоплює майже 100 років — з 882 р., коли київський престол посів Олег, до смерті Святослава у 972 р. За цей час було створено величезне господарське й політичне об'єднання.

Другий період охоплює князювання Володимира Великого (978—1015) та Ярослава Мудрого (1019—1054). Це була доба закріплення Києвом своїх завоювань, досягнення ним вершини політичної могутності й стабільності, економічного та культурного розвитку. На противагу те риторіальному зростанню попереднього періоду в цей час переважає внутрішній розвиток, зміцнення законопорядку. Надзвичайно важливою подією в житті країни було прийняття християнства, яке принесло нову культуру й докорінно змінило світосприймання та самовираження населення Київської Русі.

Останній період характеризують безупинні князівські «шари, зростаюча загроза нападів кочовиків та економічний застій. Більшість істориків убачають початки занепаду після князювання останніх правителів Києва — Володимира Мономаха (1113—1125) та його сина Мстислава (1125—1132).

Остаточне зруйнування Києва монголо-татарами у 1240 р. ознаменувало собою завершення київського періоду історії

України.

Безперечно, Київська Русь не була державою в сучасному розумінні цього слова. Розглядати її як таку — означало б приписувати їй вищий рівень політичної організації. Вона не мала ані централізованого управління, ані всеохоплюючої бюрократичної системи. Основною формою взаємозв'язку між володарями й підданими було збирання данини. Згодом розвинулася система оподаткування. У політиці князі керувалися особистими чи династичними інтересами. Політичні проблеми часто розв'язувалися за допомогою сили.

Предметом серйозних досліджень і гострих дискусій вчених і на сьогодні залишається структура Київської держави. Значна частина дослідників (М. Грушевський, В. Пашуто та ін.) вважають, що Київська Русь існувала у вигляді конфедерації окремих земель, окремих самостійних князівств. Інші (Б. Рибаков, І. Фроянов) називають її «союзом союзів», «надсоюзом», «суперсоюзом». І, нарешті, у виступах учасників Українського наукового конгресу, що відбувся у квітні—травні 1988 р. з нагоди 1000-річчя хрещення Русі, держава східних слов'ян кваліфікувалася як коммонвелт» (співдружність).

Незважаючи на розбіжності в оцінці структури Давньоруської держави, вчені, як правило, сходяться в одному, що за весь період свого існування вона так і не стала дійсно єдиною і монолітною державою. Безперечно, Київська Русь не була й не могла бути однонаціональною. Адже Київ тримав у васальній залежності території багатьох народів. Унаслідок цього Київська держава була поліетнічною, величезною клаптиковою середньовічною імперією, що являла собою конгломерат союзів племен. До неї входило більше 20 різних племен і народностей, в тому числі й неслов'янських. Серед останніх у залежність до Київської Русі потрапили ведь, чудь, меря, мурома, мешера, чорні клобуки та ін. Спілкуючись зі слов'янами, вони зазнавали їхнього культурного виливу, нерідко асимілювалися, розчинялися в масі слов'янських племен.

На думку багатьох сучасних українських істориків, Давньоруська держава була нестійким (тимчасовим), нецентралізованим державним утворенням без єдиної праруської або давньоруської народності. В Київській Русі одночасно відбувався процес етногенезу трьох братніх народів — українців (на території Київської, Чернігівської, Переяславської, Волинської, Галицької земель), росіян (Володимиро-Суздальська, Новгородська, Псковська, Смоленська, Рязанська землі) і білорусів (Полоцька, Мінська, Туровська землі).

Водночас слід зазначити, що українці мають все ж таки більше підстав, щоб претендувати на історичну спадщину Київської Русі. Адже головний осередок цієї держави фактично сформувався на території сучасної України, а її основою стало Середнє Подніпров'я з Києвом, який був центром об'єднання слов'янських племен і столицею держави. Заснували цю державу ті, хто здавна проживав на цих землях, у VI -УIII ст., - це поляно-антська народність, яка була генетичним ядром майбутньої української нації і називалася «Руссю».

Отже, український народ першим створив державу, що, поширюючись на північ, об'єднала слов'янські народи Східної Європи.

В XI ст., як відомо, від Київської Русі відокремився білоруський народ, який створив свою власну державу зі столицею в Полоцьку, де схрещувалися східнослов'янські елементи з балтійськими племенами. Й, нарешті, в другій половині XII ст. починає складатися Московська держава на основі Суздальських і Ростовських земель, що входили раніше до складу Чернігівського та Переяславського князівств Київської Русі.

Таким чином, незважаючи на деякі незаперечні пріоритети українців щодо історичної спадщини Київської Русі, вона була й залишиться надбанням трьох східнослов'янських народів — українського, російського і білоруського. Як цілком справедливо зазначають автори новітнього вітчизняного наукового дослідження «Історія України: нове бачення» (О. Гуржій, Я. Ісаєвич, М. Котляр, О. Моця та ін.), традиції Київської Русі виявилися настільки живучими й міцними, що дійшли до наших днів, здобувши нове життя в матеріальній і духовній культурі українців, росіян та білорусів, трьох східнослов’янських народів, які є прямими нащадками народу Київської Русі.

Рекомендована література

Брайчевський М. Ю. Походження Русі. Київ, 1968. Василенко Г. К. «Руси». Київ, 1990.

Грушевський М. Звичайна схема «руської» історії й справа раціонального укладу історії східного слов'янства // Пам'ятки України.

1991 № 3.

Довмянский X. Русь и нормани. Москва, 1985.

Залізняк Л. Нариси стародавньої історії України. Київ, 1994.

Іванченко Р- П. Київська Русь: початки української держави. Київ,1995

Києво-Печерський патерик. Київ, 1991.

Киричук В. Історичні корені українського народу: до питання етноге­незу українців // Генеза. 1994. № 1.

Котляр М. Ф. Утворення Давньоруської держави. Історичні зошити.

Київ, 1993.

Літопис Руський. Київ, 1989'

Моця О. П. Давньоруська народність // Укр. іст. - журн. 1990. № 7

Петров В. Походження слов'ян. Київ, 1987.

Повість временних літ. Київ, 1990.

Рыбаков Б. Киевская Русь и русские княжества XII—XIII вв. Москва,

ті

Ричка В. За літописним рядком (історичні оповіді про Київську Русь). Київ, 1991.

Свідерський Ю. Ю. Боротьба Південно-Західної Русі проти католицької експансії в X—ХПІ ст. Київ, 1983.

Сергійчук В. Національна символіка України. Київ, 1992.

'Голочко А. П. Князь в Древней Руси: власть, собственность, идеология. Киев, 1992.

Толочко П. Київська Русь. Київ, 1996.

Лекція З

Галицько-Волинська держава.

• Утворення Галицько-Волинської держави • Державотворчі традиції та їх розвиток у князівстві • Історична доля Галицько-Волинської держави

Утворення Галицько-Волинської держави. Як уже зазначалося в попередній лекції, в середині XII ст. Давньоруська держава розпалася на окремі феодальні князівства. Аналогічні процеси в той час відбувалися і в Західній Європі, де наприкінці XI — на початку XII ст. не залишилося фактично жодної великої централізованої держави. Отже, феодальна роздробленість панувала скрізь. Вона була для всіх тогочасних багатоструктурних країн цілком закономірним явищем розвитку феодального виробництва і феодальних відносин.

Які ж наслідки мала феодальна роздробленість для дальшого розвитку руських земель? Як відбувалися процеси українського державотворення в нових умовах?

Розвиток історичних подій в землях агонізуючої Київської держави переконливо засвідчив, що зростання економічної могутності місцевих феодалів спонукало їх відігравати більшу роль в управлінні державою, стало перед­умовою створення численних незалежних удільних князівств, кількість яких швидко зростала. Якщо безпосеред­ньо після розпаду Київської Русі утворюється 15 самостійних князівств, то на початку XIII ст. (перед Батиєвою навалою) їх було вже близько 50, а в XIV ст. майже 250.

На думку дослідників, у цей період практично кожна окрема земля в мініатюрі відтворювала політичну структуру колишньої Давньоруської держави. Князівства зберегли, наприклад, розвинутий адміністративний апарат, утримували власне військо. Князі, як представники верховної влади, виконували одночасно і законодавчі, і виконавчі, і суддівські функції. Закони і розпорядки вони, як правило, визначали спільно з боярською радою, безпосереднє керівництво князівством здійснювали через посадників, тисяцьких, тиунів, вірників і старост. Основні інститути державної влади на Русі (собор, рада, ряд і т. п.) продовжували діяти і в період феодальної роздробленості.

Слід зазначити, що розпад Київської держави відбувався протягом тривалого періоду. Тому деякий час продовжувала зберігатися певна політична єдність руських князівств. Окремі дослідники вважають, що єдина східнослов'янська, держава з центром у Києві проіснувала фактично аж до монголо-татарської навали. При цьому одноосібна влада київських князів змінилася на свого роду колективне управління державою всіма представниками династії Рюриковичів.

Монголо-татарська навала, безумовно, негативно вплинула на розвиток української державності, однак не могла остаточно зупинити державотворчі процеси. Дальшому розвитку українського державотворення великою мірою сприяли створені ще наприкінці XII — на початку XIII ст. на території Південно-Західної Русі (сучасної України) два своєрідних державно-політичних центри, навколо яких починають об'єднуватися розрізнені руські землі і князівства.

Першим таким центром стало Галицько-Волинське князівство, що утворилося 1199 р. шляхом об'єднання в «дину державу двох земель — Галицької та Волинської, однак цьому єднанню передував досить довгий і складний процес становлення і розвитку самостійних Галицького і Волинського князівств, які в числі перших змогли відокремитися від Київської Русі в ході її поступового державного розпаду.

Формування Галицького князівства, як відомо, почалося в другій половині XI ст. Його виникнення пов'язане з ім'ям онука Ярослава Мудрого Ростислава Володимировича, котрий і заснував династію князів-ізгоїв Ростиславичів. У40- х роках XII ст. розпорошена попередніми правителями Галицька земля була об'єднана під владою енергійного князя Володимирська Володаревича і стала не тільки значною політичною силою в Південній Русі, а й зрівнялася з великими тогочасними європейськими державами. В 1141 р. Володимирко зробив столицею свого князівства м. Галич ( на Дністрі), розташований в центрі князівства. Він був віддалений від кордонів і знаходився на важливому торговому шляху до Чорного моря. Оточений сильними сусідами (на заході — Польщею, на півдні — Угорщиною, на півночі — Волинським, а на сході — Київським князівствами), Володимирко намагався проводити надзвичайно обережну та гнучку політику, яка мала єдину мету невпинне посилення Галицької землі.

Проте розквіт Галицького князівства припадає на час правління його сина Ярослава (1153—1187 рр.), названого у «Слові о полку Ігоревім» Осмомислом (той, що має вісім смислів), що означало мудрий, розумний. Продовжуючи політику свого батька, Ярослав поступово нормалізував відносини з Києвом, підтримував мирні стосунки з Польщею, Угорщиною, Візантією, продовжив боротьбу проти половців. Він розширив межі своєї держави на південь аж до гирла Дунаю, де заснував місто Новий Галич (Галац).

Варто зазначити, що поряд з неухильним економічним і політичним піднесенням Галичини зростало також і місцеве галицьке боярство, яке будь-що намагалося здобути вплив на управління державою. На думку дослідників, свавільні галицькі бояри були найбагатшими й наймогутнішими серед бояр всіх руських земель. Як зазначає канадський дослідник О. Субтельний, така винятково велика влада галицьких бояр значною мірою пояснюється їхнім нетрадиційним походженням. На відміну від боярства інших князівств, яке здебільшого походило з княжої дружини, галицька аристократія, очевидно, розвинулася виключно на основі місцевої племінної знаті. Свої маєтки вона отримала не від князя, як це водилося, а завдяки узурпації общинних земель. Прийшовши на галицькі землі, перші Рюриковичі наштовхнулися на місцеву еліту, що вже добре вкоренилася й була готова рішуче відстоювати свої власні інтереси.

Інші дослідники звертають увагу на те, що завдяки відносно стабільному й незалежному правлінню Ростиславичів галицькі бояри мали досить часу й можливостей, щоб зміцнити свої позиції. Крім того, багато з них торгувало сіллю, що забезпечувало добрі прибутки й зміцнювало їхнє економічне становище. «Могутність великих феодалів у Галичині ґрунтувалася на значних земельних володіннях, на сотнях і тисячах васалів, що з ласки того чи іншого боярства сиділи на його землі і на заклик свого пана повинні були прийти йому на допомогу — навіть проти верховного сюзерена, тобто князя», — зазначає вітчизняний історик М. Котляр. Нарешті, через значну віддаленість Галичини від Києва великому князеві важко було втручатися в місцеві події, тоді як сусідство з Польщею та, Угорщиною не лише давало зразок панування аристократії, а й можливість звернутися до чужинців по допомогу проти власного князя.

За часів правління Ярослава Осмомисла галицьке боярство настільки зміцніло, що почало вільно порядкувати в безцеремонно втручатися в стосунки князя з володарями інших держав. Бояри навіть прагнули контролювати особисте життя Ярослава, примушуючи його жити з нелюбимою дружиною. Щоб досягти своєї мети, вони спалили на вогнищі коханку князя Анастасію, з якою його єднало давнє і глибоке почуття. Ярослав був змушений підкоритися вимогам боярської опозиції і повернути законну дружину (дочку Юрія Довгорукого) Ольгу та сина Володимира.

Після смерті Ярослава Осмомисла (1187 р.) волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там укріпитися. Влада перейшла до сина Ярослава Володимира. З його смертю в 1198 р. династія галицьких князів Ростиславичів припиняє своє існування.

На відміну від Галичини, Волинь ще тривалий період перебувала в залежності від Києва. На заході Волинські землі межували з Польщею, на півночі — з литовськими племенами ятвягів, на сході — з Чорною Руссю, Турово-Пінським і Київським князівствами, на півдні — з Галичиною.

Процес перетворення Волині в окреме князівство помітно посилюється за часів правління правнука Володимира Мономаха Мстислава Ізяславича. Він, як і інші представники Мономахової династії, домагаючись влади над Києвом, зумів на короткий час стати київським князем (1167—1170 рр.). Саме в цей період він забезпечив своїй родині повний контроль над Волинським князівством, яке згодом стає незалежним від Києва.

Після смерті Мстислава в 1170 р. володарем Волинського князівства став його син Роман, який перед тим був князем у Новгороді. Протягом майже тридцятилітнього правління Волинським князівством Роман створив власну модель державного управління. Він чітко усвідомлював, що основою сильної князівської влади є незалежність від земельної аристократії. Тому він послідовно й рішуче обмежував сваволю бояр, придушував феодальну опозицію. Слід зазначити, що якихось особливих проблем щодо цього в Романа не виникло. Це пояснювалося, насамперед, відносною слабкістю волинського боярства. На відміну від галицької еліти, воно формувалося в основному традиційним шляхом. Більшість бояр прийшли на ці землі у складі дружин своїх князів, які здебільшого призначалися чи усувалися від влади за волею Києва, котрий завдяки незначній віддаленості мав, безперечно, більший політичний вплив на Волинське князівство Бояри тут отримували земельні володіння саме за службу князеві. Як наслідок волинська знать повністю залежала від княжих щедрот і тому, зрозуміло, всіляко підтримувала князя, була йому відданішою. Власне з цієї причини об'єднання обох князівств зрештою домоглися саме во­линські, а не галицькі князі. В 1199 р., скориставшись смертю галицького князя Володимира, який не залишив після себе спадкоємців, волинський князь Роман Мстиславич захопив Галич і об'єднав обидва князівства в єдину Галицько-Волинську державу.

Державотворчі традиції та їх розвиток у князівстві. Утво­рення Галицько-Волинської держави було, безперечно, подією величезної історичної ваги. Недаремно автор Галицько-Волинського літопису називав Романа великим князем, «царем на Русі», «самодержцем всія Русі», причому слово «самодержець» уперше в літописі вжито саме стосовно нього. Цей титул, перекладений з грецького титулу візантійських імператорів — автократор, засвідчив зміцнення позицій великого князя, фактичне підпоряд­кування його владі непокірних, войовничих боярських уг­руповань. Великий князь Роман, захоплено пише автор літопису, «одолів усі поганські народи, мудрістю розуму додержуючи заповідей Божих. Адже він кидався на поганих, як той лон, сердитий жй був, як та рись... пере­ходив томлю їх, як шй «рол, а хоробрий був, як тур, бо він ровно наелідуїш сишо предка Мономаха».

За князювання Романа Мстислаиича (1199—1205) Галицько-Волинське князівство досягло великої могутності. Спираючись насамперед на середнє і дрібно служиле бояр­ство та городян, Роман швидко приборкав свавільну галицьку боярську верхівку, постійно здійснював активну і цілеспрямовану зовнішню політику: успішно воював проти половців на сході та Литви на заході, в 1196 р. приєднав до Волинського князівства землі литовського племені ятвягів. Вже на початку XII ст. Ватикан намагався поширити свій вплив на Русь, навернути Романа і галицько-во­линське боярство в католицтво, проте князь рішуче від­хилив пропозицію папи.

Історики висловлюють припущення, що наприкінці 90-х років XII ст. Роман втрутився у війну між половцями й Візантією на прохання уряду останньої. Очевидно, між ним та імператором існувала союзницька угода. Справа не обмежилася одноразовою допомогою. Дружні взаємини тривали й надалі. Про це свідчить, зокрема, посольство Романа до Візантії на чолі з Твердятою Остромиричем, яке бачив у Царгороді в 1200 р. новгородський паломник Добриня.

Зрозуміло, що Роман прагнув підпорядкувати Київ своїй владі. В 1195 р. великий князь київський надав Романові, як нащадкові київського князя Володимира Мономаха, уділ в «Руській землі» (так тоді називалася Київщина і Переяславщина): міста Торецьк, Корсунь і Канів з волостями, а згодом і Полонне. Укріпившись на Київщині, Роман у 1202 р. розпочав боротьбу із київським князем Рюриком Ростиславичем, аби покласти край його намаганням втручатися у справи Галичини. Цього ж року Роман з галицькими й волинськими полками підступив до Києва. Кияни розчинили перед ним міські брами. Рюрик змушений був зректися київського столу й незабаром постригся в ченці. Отже, на початку XIII ст. Київ і Придніпров'я опинилися під подвійним впливом Романа Мстиславича та його союзника — володимиро-суздальського князя Всеволода Юрійовича. Як згадувалось в одній з польських хронік, Роман «за короткий час так піднявся, що правив майже усіма землями і князями Русі». На думку дослідників, у разі приєднання до Галицько-Волинської держави ще й Чернігівського князівства в її межах опинилися б фактично всі етнічні українські землі. Тож під час правління князя Романа існувала можливість утворення єдиної Української держави. Але, на жаль, цей останній крок на шляху формування Української держави Романові не вдалося здійснити.

До історії Роман Мстиславич увійшов не лише як сміливий воїн та вмілий полководець. Безперечно, він був також видатним політиком і державотворцем. Як зазначає М. Котляр, Романові належить честь складання проекту дотримання «доброго порядку» на Русі, тобто припинення міжкнязівських чвар і організації центральної влади у федеративній Давньоруській державі. Російський історик XVIII ст. В. Татищев переказав зміст Романового проекту, запозичений, очевидно, з давньоруського джерела, що не дійшло до наших днів. „Добрий порядок” Романа зводився до головної умови у випадку смерті київського володаря. Нового великого князя повинні обирати шість князів: суздальський, чернігівський, галицько-волинський, смоленський, полоцький і рязанський. «Якщо ж хтось із князів розпочне війну проти іншого, — писав Роман Мстиславич, — то великий князь київський разом з місцевими князями його судить і приборкує. Якщо ж на когось війною підуть половці, угорці, поляки або інший народ і сам той князь не зможе оборонитися, тоді великому князеві, погодивши це з удільними князями, належить послати допомогу від усієї держави».

Крім того, у проекті дотримання «доброго порядку» на Русі Роман, прагнучи уникнути дальшого дроблення держави, пропонував передавати престол старшому синові, а не ділити землі між усіма синами, як чинилося раніше. Якби пропозиції Романа були прийняті, це загальмувало б процеси політичного роз'єднання Русі, сприяло б консолідації об'єднавчих сил. Однак усі інші значні руські князі відмовилися приїхати на з'їзд, щоб обговорити Романів проект. Одні вигадували різні причини, інші прямо заявляли, що такого «одвічно не було», а значить, і не повинно бути.

Важко сказати, якими були б дальші плани і дії Романа Мстиславича щодо об'єднання південноруських земель. У 1205 р. він загинув поблизу польського міста Завихоста над Віслою, випадково потрапивши у польську засідку під час походу проти малопольського князя Лешка Краківського. Після його раптової смерті таке могутнє й непорушне, на перший погляд, Галицько-Волинського князівство починає стрімко розпадатися на окремі землі, проіснувавши всього шість років.

Створення Галицько-Волинського князівства на чолі з Романом Мстиславичем стало важливим етапом в історії української державності. На відміну від поліетнічної Старокиївської держави, відтепер вона розвивалася на єдиній українській основі. Це дало підстави українському історику С. Томашівському назвати Романа «творцем першої національної української держави», що як окремий політичний організм проіснувала до кінця XIV ст.

Після трагічної загибелі Романа — великого полководця й політика, залишилося двоє малолітніх синів: чотирирічний Данило та дворічний Василько. Від їхнього імені в князівстві почала правити вдова Романа Анна — розумна, мужня і владна жінка. її підтримували волинські бояри, приведені Романом з Володимира до Галича, та княжа дружина. Прихильниками об'єднання земель під міцною рукою князя виступали середнє боярство, міщани та селяни. Всі вони терпіли від утисків великих бояр, які зосередили в своїх руках земельні володіння Проти об'єднання Галицької і Волинської земель в одне князівство виступала верхівка галицьких бояр. Романові Мстиславичу здавалося, очевидно, що він зламав опір боярства Галицької землі. Дійсно, як повідомляють тогочасні польські хроніки, князь винищив багато боярських родів, що не бажали коритися його владі. Але й тими жорстокими заходами йому не вдалося повністю викоренити боярську опозицію. І коли Романа не стало, боярські олігархи повернулися додому з вигнання чи вийшли зі схронів, щоб розпочати боротьбу проти його нащадків.

Як наслідок, галицько-волинські землі знову були втягнуті в нескінченні феодальні чвари, усобиці й війни, які із перемінним успіхом тривали понад ЗО років. У цей конфлікт були втягнуті й інші руські князі, зокрема чернігівсько-сіверські, угорський король, польські феодали, які прагнули підкорити і Волинь, і Галичину своїй

владі.

В цих надзвичайно складних умовах сини Романа Данило і Василько, спираючись на широкі верстви населення Волині, в тому числі й бояр, спромоглися спочатку об'єднати волинські землі. Остаточно закріпившись тут у 1230 р., вони розпочали напружену боротьбу за відновлення єдиної Галицько-Волинської держави, яка була переможно завершена лише в 1238 р.

Для зміцнення відродженої Галицько-Волинської держави надзвичайно важливе значення мав захист її західних кордонів. Навесні 1238 р. під Дорогичином Данило розгромив тевтонських лицарів Доброжинського ордену, які загрожували його державі, й навіть захопив у полон їхнього магістра Бруно.

Слід зазначити, що водночас із напруженою боротьбою за відродження Галицько-Волинської держави розпочався новий цикл змагання за об'єднання українських земель в єдину державу. В ньому, як і раніше, брали участь дві постійно конкуруючі сили — волинська і чернігівська. В процесі цієї безупинної боротьби Україна, на думку М. Брайчевського, кілька разів була дуже близькою до свого державного об'єднання. Вперше 1223 р., коли Данило Романович у союзі з смоленським князем Володимиром Рюриковичем тримав у своїх руках Київ і обложив Чернігів. Вдруге, коли вже чернігівський князь Михайло Всеволодович, залишивши в Києві свого ставленика Ізяслава Володимировича, зібрав під своєю рукою майже всі південноруські землі (за винятком Волині). Втретє така можливість з'явилася в 1240 р., коли Данило Романович — князь відновленої Галицько-Волинської держави, наслідуючи державотворчі традиції свого батька, укріпився в Києві і доручив управління ним своєму тисяцькому Дмитрові, досвідченому і хороброму воєводові. Столицею Галицько-Волинського князівства Данило Романович обрав місто Холм.

Як вважають вітчизняні дослідники, сьогодні важко передбачити можливий розвиток дальших подій в умовах їх нормального поступу. Але саме в цей час у природний хід історії втрутилася нова страшна сила, яка перевернула все шкереберть. Ідеться про монголо-татарську навалу, що призвела до остаточного зруйнування Київської держави і встановлення кривавого монгольського іга над східноєвропейськими народами.

З початком монголо-татарської навали знову відбулися кардинальні зміни в розвитку Галицько-Волинської держави. У грудні 1240 р. вона втратила Київ, дощенту зруйнований загарбниками. В 1241 р. орди Батия прокотилися крізь Волинь і Галичину, щоправда, не вчинивши тут таких руйнувань, як в інших руських землях. Але в цих умовах цілісності Галицько-Волинської держави в котрий вже раз починає загрожувати боярська знать. Данилові довелося докласти чимало зусиль, щоб остаточно подолати феодальну опозицію. Водночас він приділяє багато уваги відбудові своїх земель.

Завдяки мудрій державній політиці Данило зумів зберегти свою державу від знищення монголо-татарами. Незважаючи на певну залежність, він фактично не підкорився владі Золотої Орди. Восени 1245 р. Данило Романович їздив в Орду й одержав від хана ярлик на князю­вання. Якихось чітко визначених форм залежності української держави від Золотої Орди в цей період не існувало. Данила періодично примушували надавати свої дружини татарам в їхніх походах на Польщу, Литву, Угорщину, сплачувати річну данину, віддавати певні почесті ханові, який був суддею у міжкнязівських суперечках. Натомість Галицько-Волинське князівство фактично зберігало незалежність у внутрішній і зовнішній політиці. Разом з тим Золота Орда уважно стежила, щоб ця незалежність не набула небажаних для неї масштабів. Данило не відмовився від думки будь-що позбавитись ординської «опіки». Економічне піднесення Південно-Західної Русі, консолідація міжнародних зусиль для бо боротьби з татаро-монгольським ярмом стали головною метою внутрішньої і зовнішньої політики галицько-волинського князя. Великого значення у зміцненні своєї держави Данило надавав будівництву й укріпленню міст. У цей період було засновано Львів — майбутню столицю Галицької землі, ще раніше (1237 р.) — Холм, який Данило обрав своєю резиденцією. Готуючись до неминучої боротьби проти монгольських поневолювачів, Данило починає споруджувати перші муровані фортеці і потужні замки в Бересті, Столпі, Хотині, Білгороді-Дністровському, Кам'янці-Подільському та інших містах.

Щодо своїх західних сусідів Галицько-Волинська держава в цей час намагалася здійснювати мирну політику. Данило в першу чергу подбав про те, щоб нормалізувати стосунки з Польщею та Угорщиною. Зміцненню дружніх зв’язків з цими країнами мали сприяти шлюбні союзи синів Данила Льва та Романа відповідно з дочкою угорського короля і сестрою герцога Бабенберзького.

Внаслідок переможних воєн з Литвою Галицько-Волинська держава значно розширила свою територію і зміцнила північні кордони. Пінські князі змушені були визнати зверхність Данила Галицького.

Готуючись до наступної боротьби з Золотою Ордою, Данило намагався знайти союзників серед західноєвропейських країн. З цією метою він звернувся до папи Римського Інокентія IV з пропозицією допомогти підняти слов'ян та інші народи на хрестовий похід проти монголо-татар. Зі свого боку князь погоджувався на унію —об'єднання православної церкви з католицькою. Щоб заохотити галицького князя, папа надіслав йому королівську корону, й 1253 р. в Дорогичині посланець папи коронував

Данила.

Але надії на допомогу Західної Європи виявилися ілюзорними. Данило, знеохочений безрезультатністю своїх заходів, розірвав контакти з Римом і вирішив власними силами вести війну з Ордою. У 1254 р. він розпочав військовий похід, щоб відвоювати у татаро-монголів Київ. Однак, незважаючи на певні успіхи, йому не вдалося здійснити свій задум.

У 1264 р. Данило помер. Віддаючи належне його здобуткам, літописець високо оцінив діяльність славного сина України: «Сей же король Данило був князем добрим, хоробрим і мудрим, який спорудив городи многі, і церкви поставив і оздобив їх різноманітними прикрасами, і багатолюбством він світився із братом своїм Васильком. Сей же Данило був другим по Соломоні».

Безперечно, князь Данило був непересічною особою. Видатний державний діяч, політик, дипломат, полководець, він багато зробив для своєї держави. Об'єднавши територію Галичини і Волині в єдине князівство, Данило доклав чимало зусиль для його економічного розвитку і політичної стабільності, вміло маневруючи між монголо-татарськими ханами, з одного боку, польськими, угорськими та литовськими правителями, які постійно зазіхали на українські землі, з іншого.

Варто також зазначити, що деякі історики схильні вважати державу Данила Галицького «першим українським королівством». «І було це, — пише відомий український дослідник М. Брайчевський, — не Галицько-Волинське князівство, як здебільшого узвичаєно вважати в історіографі. Таку назву можна вживати щодо досягнутого Романом Мстиславичем об'єднання Галичини і Волині. Воно проіснувало якихось 5—6 років і являло собою стадію більш претензійного задуму, не реалізованого через наглу смерть князя. Данилові пощастило здійснити те, чого не встиг довершити його батько».

Держава Данила Галицького, та думку М. Брайчевського, виходила за рамки пересічного уділу і територіально, і соціально, і під кутом зору тенденцій, які визначали її появу, вона становила набагато масштабніше й значніше утворення (з тим, щоправда, застереженням, що східна частина його була спустошена ворогом). Отож, її слід оцінювати як державу загальноукраїнську. У кожному разі іншого рівнозначного йому утворення в Україні не існувало.

Після смерті князя Данила з правлінням його наступників почався поступовий занепад Галицько-Волинського ^ князівства, хоча деякий період їм вдавалося зберегти єдину державу і політичний вплив в Європі. Останні правителі Галицько-Волинської держави продовжували зберігати за собою королівський титул і навіть називали себе володарями «божою милістю», тобто стверджували «божественне І походження» своєї влади. Слід брати до уваги й той факт, що в титулатурі галицько-волинських князів з'являються терміни «Русь», «Мала Русь». Поява цих термінів, очевидно, свідчить про прагнення князівської влади поширити свій вплив не лише на західний регіон, а й на інші землі Південно-Західної Русі. варто зазначити, що Галицько-Волинське князівство, навіть перебуваючи в певній залежності від Золотої Орди, в значній мірі зуміло зберегти головні риси державного та правового устрою, властиві Давньоруській державі. Зокрема, як і й Київській Русі, главою держави тут залишався великий князь, якому належала верховна влада. Він міг приймати законодавчі акти, здійснював поточне управління як у своєму домені, так і в межах усього князівства.

Князі Галицько-Волинської держави зберегли за собою судові повноваження. Вони також очолювали військо. Їм належало право збирання податків, карбування монет і розпорядження скарбницею, визначення розміру і порядку стягнення митних зборів. Прерогативою князівської влади було керівництво зовнішньополітичними зносинами з іншими державами.

Великі галицько-волинські князі намагалися посилити свій вплив і на церковну організацію, використовуючи її у власних інтересах. Як правило, лише за згодою великого князя призначалися єпископи, лише згодом вони освячувалися в сан київським митрополитом. Це, безумовно, також возвеличувало владу князя. Значним досягненням Юрія І Львовича, внука Данила Галицького, було утвердження константинопольським патріархом Галицької митрополії, яка існувала з 1303 по 1437 р. Вона була не лише символом державного суверенітету князівства, а й великою мірою сприяла зміцненню його незалежності.

Висвітлюючи проблему організації державного ладу Галицько-Волинської держави, не варто забувати, що поряд із сильною князівською владою тут постійно діє такий важливий державний інститут, як боярська рада, авторитет якої постійно зростав. Вона, як відомо, функціонувала в Галицько-Волинській землі вже в першій половині XIV ст. До складу боярської ради входили знатні, великі бояри-землевласники, представники духовенства, суддя князівського двору, деякі воєводи та намісники. Боярська рада скликалася з ініціативи самого боярства, а інколи й за бажанням князя. Однак князь не мав права скликати боярську раду за своєю ініціативою, без урахування думки бояр.

Очолювалась рада, як правило, найвпливовішими боярами, які намагалися обмежити князівську владу. Так, за часів князювання Юрія II боярська верхівка настільки посилилась, що найважливіші документи підписувалися великим князем тільки спільно з боярами. Формально не будучи вищим органом влади в Галицько-Волинській державі, боярська рада відігравала велику роль у політичному житті цієї землі, у справі управління нею. Позиція боярської ради посилювалася ще й тим, що до її складу входили передусім бояри, які обіймали важливі посади в системі управління Галицько-Волинським князівством.

У Галицько-Волинській землі, як і в інших великих князівствах Русі того часу, поширилася двірсько-вотчинна система управління. Процес переростання двірсько-вотчинних посад у явірцеві чини тут відбувався швидшими темпами, ніж в інших руських князівствах. Особи, які займали посади двірсько-вотчинних слуг у князівському домені, водночас здійснювали різні управлінські функції в межах усього князівства. З числа осіб, які займали певне місце в центральному апараті управління Галицько-Волинської держави, літопис згадує про двірськового (дворецького), печатника (канцлера), стольника та інших двірських чинів.

У контексті розробки проблеми державотворення слід наголосити, що Галицько-Волинське князівство проводило незалежну політику на міжнародній арені. Воно добилося помітних успіхів у боротьбі із Золотою Ордою, підтримувало тісні стосунки з Німецьким орденом та Литвою й, таким чином, відстоювало свою незалежність від агресивних зазіхань Польщі та Угорщини. Як свідчать історичні джерела, князівство підгримувало інтенсивні зв'язки з Австрією, Німеччиною, Польщею, Угорщиною, римською курією тощо. Навіть далеко не повний перелік країн, з якими галицькі князі підтримували дипломатичні стосунки, свідчить про широке міжнародне визнання Галицько-Волинської держави.

Історична доля Галицько-Волинської держави. Доля Галицько-Волинської держави, як і багатьох інших тогочасних руських земель, була трагічною. В середині XIV ст. польські феодали захопили Галичину і частину Західної Волині. В 1340 р. помирає отруєний боярами останній правитель Галицько-Волинського князівства Юрій II — Болеслав. Його загибель була великою втратою для України. Замість того, щоб протистояти оновленим і зміцнілим Польщі та Угорщині, українці «збурили свою національну державність. На опорожнену політично українську землю кинулися тепер сусіди», — так охарактеризував ситуацію, яка склалася на той час в Україні, відомий український історик С. Томашівський. Дійсно, залишки Волинської землі після смерті Юрія II відразу були успадковані князями литовської династії Гедиміновичів. Під владою Угорщини, а пізніше Молдавії та Туреччини опинилася Північна Буковина.

Так припинила своє існування сильна Глицько-Волинська держава, значення якої в українській історії важко переоцінити. На думку С. Томашівського, це була «перша чисто українська політична організація», котра в періоди своєї найбільшої могутності обіймала 9/10, а під кінець існування — 3/4 залюднених просторів України. Важливо, що Галицько-Волинська земля об'єднувала в своєму складі виключно етнічні українські землі, й завдяки цьому саме тут найвиразніше визначилися прикмети української культури.

Після занепаду Києва Галицько-Волинське князівство продовжило на ціле сторіччя існування державної організації і фактично було головним політичним центром для всієї України. Саме воно зберегло Україну від передчасного поневолення й асиміляції її Польщею. Разом з тим слід зазначити, що, відкриваючи західноєвропейській культурі шлях на українські землі, ця державність дала змогу уникнути однобічної орієнтації на Візантію, запобігти утвердженню монгольських впливів, що стало фатальним для соціального і політичного розвитку Володимиро-Суздальської землі. Перша загальноукраїнська держава сприяла акумуляції значних матеріальних і духовно-творчих сил, які забезпечили Україні існування як окремого національного організму в подальший період.

Рекомендована література

Брайчевський М. Конспект історії України. Київ, 1993. Галицько-Волинський літопис // Жовтень. 1982. № 7. Генсьорський А. І. Галицько-Волинський літопис. Київ, 1961 Історія України в особах. ГХ—XVIII ст. Київ, 1993. Костомаров Н. И. Князь Данило Галицький // Исторические произведения. Автобиография. Киев, 1990.

Котляр М. Ф. Галицька Русь у другій половши XIV — першій чверті

XV ст. Київ, 1968.

Котляр М. Ф. Данило Галицький. Київ, 1979-

Крип'якевич І. П. Галицько-Волинське князівство. Київ, 1984.

Кучінко М. Нариси стародавньої і середньовічної історії Волині.

Луцьк, 1994.

Пашуто В. Т. Очерки по истории Галицко-Вольнской Руси. Москва,

1950.

Пашуто В. Т. Героическая борьба русского народа за независимость

(ХНІ в). Москва, 1955.

Рыбаков Б. А. Киевская Русь и другие княжества XII—XIII ст. Москва, 1982.

Слово о полку Ігоревім. Київ, 1987.

Софроненко К. А. Общественно-политический строй Галицко-Волынской Руси XI—XIII вв. Москва, 1955.

Лекція 4

Українська державність у литовсько-польську добу

• Передумови «тихої» експансії Литви на українських землях • Політика литовських правителів в Україні • Входження українських земель до складу Речі Посполитої

Передумови «тихої» експансії Литви на українських землях.

У першій половині XIV ст. внаслідок гострих внутрішніх суперечностей, пов'язаних з постійними боярськими інтригами, напруженою, безперервною боротьбою за владу, Галицько-Волинське князівство, яке протягом 100 років було єдиною надійною опорою української державності і прямим спадкоємцем державницьких традицій Київської Русі, починає поступово занепадати. Цією обставиною, а також хронічними чварами у Золотій Орді негайно скористалися іноземні загарбники. Під їхніми ударами перше українське королівство припинило своє існування, а галицькі і волинські землі внаслідок вакууму влади, що утворився після загибелі останнього правителя Галицько-Волинської держави Юрія II, стали легкою здобиччю агресивних зазіхань сусідніх Литви, Польщі, Угорщини та Молдавії.

В Галичину вторглися польські та угорські війська. Литовці утвердилися на Волині й також намагалися заволодіти Галичиною. Після довгої та виснажливої боротьби, під час якої галицькі землі не раз переходили з одних рук до інших, у 1387 р. вони, нарешті, були остаточно захоплені Польщею. Ще раніше, наприкінці XIII — на початку XIV ст. Угорщина приєднала до себе Закарпаття, а в середині XIV ст. Буковиною заволоділо щойно утворене Молдавське князівство. Внаслідок цих іноземних експансій галицько-волинський державно-політичний центр переживає період глибокої кризи і занепаду.

Іншим важливим державно-політичним осередком на території Південно-Західної Русі, як відомо, залишався Київ. Після розпаду Київської Русі він, разом із прилеглими територіями, став називатися «Руською землею» (у вузькому значенні слова), яка за розмірами не поступалася іншим князівствам. Ця «Руська земля» залишалася великою принадою для інших князів. Адже той, хто володів Києвом, міг не тільки пишатися престижем правителя «матері міст руських», а й претендувати на верховенство в династії Рюриковичів. Оскільки в Києві перебував митрополит і розташовувалися головні храми і монастирі, він залишався якщо не політичним, то, принаймні, культурним і релігійним центром усієї Русі.

Проте переваги Києва були водночас і його нещастям. Він став об'єктом постійної боротьби і чвар між князями. За підрахунками відомого українського історика С. Томашівського, протягом 100 років (з 1146 по 1246 р.) у Києві правило 24 князі, було зафіксовано 47 змін влади.

При цьому один із князів (Рюрик Ростиславич із Чернігова) сім разів обіймав престол, п'ятеро — правили по три рази кожен, а восьмеро — по два рази. Характерно, що 35 князювань тривали менше одного року кожне.

Ця безперервна, запекла боротьба за владу, а згодом і розорення Київської землі монголо-татарськими ордами, безумовно, великою мірою послаблювали Київське князівство, не давали можливості розвиватися процесам державотворення. Наприкінці XII — на початку XIII ст. воно поступово втрачає свої багаті державницькі традиції і поступається першістю Галицько-Волинській державі.

Цією тимчасовою слабкістю Києва швидко скористалася Литва, яка в числі перших почала здійснювати свої експансіоністські претензії і задуми щодо українських земель.

У зв'язку з цим виникає цілком логічне питання — коли і як саме литовські племена, котрі ще до середини XIII ст. жили родовим ладом і навіть не мріяли про свою власну політичну організацію, змогли об'єднатися в єдину, безперечно сильну у військовому відношенні державу? Що спонукало ці відсталі язичницькі племена такими швидкими темпами пройти етап консолідації і формування своєї держави, на який інші народи витрачають цілі століття?

Головною причиною прискорення процесів державотворення у литовці» була їхня напружена боротьба проти німецьких хрестоносців Тевтонського ордену, що виник на прибалтійських землях і намагався підкорити своїй владі місцеві племена. В ході цієї війни серед литовських князів провідну роль почав відігравати один із аукштайтських «старших» князів Міндовг. Саме він, прагнучи до об'єднання литовських земель, зумів підкорити інших князів, захопивши в свої руки території по верхній течії Німану. Деякі князі, переможені Міндовгом, визнали його владу і залишились княжити у своїх володіннях, але вже як васали. Таким чином, Міндовг стає великим князем, а близько 1240 р. завершується заключний етап утворення нової держави — Великого князівства Литовського, до складу якого ввійшли Аукштайтія, Жемайтія, частина Ятвягії та Західної Русі.

З метою консолідації сил для боротьби з німецькими лицарями великий князь литовський Міндовг 1255 р. уклав союз з володарем Галицько-Волинської держави Данилом Галицьким, скріпивши його одруженням своєї дочки з молодшим сином Данила Шварном. Спираючись на цей союз, Міндовг зумів розбити лицарів Тевтонського і Лівонського орденів поблизу о. Дурбе (1260 р.). Політика згуртування і консолідації сил, яку проводив Міндовг, схиляла на бік Литви населення Київщини, Чернігівщини й інших давньоруських князівств, що перебували в умовах постійної ординської загрози.

Інтенсивне зростання Литовської держави починається за часів правління великого князя Гедиміна. Спочатку добре подбавши про зміцнення тилів, він почав невпинно розширювати свої володіння. Цьому великою мірою сприяло те, що литовці в процесі боротьби з хрестоносцями і меченосцями зуміли піднести на високий рівень військову справу. В Литовській державі було незаперечним правилом: хто має землеволодіння, той мусить служити у війську; хто не виконує цю військову повинність, той позбавляється землі. Це правило поширювалося на всі верстви литовського суспільства - від великого князя до селянина. Ось чому Литва мана на той час велике, добре озброєне і організоване військо.

За часів правління Гедиміна (1316 -1341 рр.) до Литовської держави спочатку були приєднані білоруські землі. Після смерті князя його син Ольгерд, який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під керівництвом Ольгерда в 50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія на Україну. Вона полегшувалася тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека у 1357 р. переживала період феодальних міжусобиць і фактично розпалася на кілька улусів. Скориставшися сприятливою ситуацією, Ольгерд у 1355—1356 рр. поширив свою владу на Чернігівщину та Сіверщину, а в 1362 р. захопив Київ і всю Київську землю.

Слід зазначити, що литовці здобули Київське князівство головним чином завдяки «тихій експансії», майже без боротьби. Населення піддалося їм без опору, прихильно зустрічаючи нову владу. Литовські завойовники викликали до себе симпатії передусім тим, що вели боротьбу з монголо-татарами і були могутніми спільниками українців у боротьбі з Золотою Ордою. Литва, володіючи значними військовими силами, відкривала перед Україною можливість визволення від Орди, а це було головним, життєво важливим завданням українського народу. У вирішальній битві між литовцями і ординцями, яка відбулася в 1363 р. на Синіх Водах (р. Синюха — притока Південного Бугу, або р. Снивода, що на Вінниччині), брали участь також загони українських селян і міщан. Спільними зусиллями литовців і українців у цій битві було вщент розгромлене сильне золотоординське військо трьох ханів-братів Хачибея, Котлубуга, Дмитра.

«В сие лето, — говориться в українському, так званому Густинському літописі XVII ст., — Ольгерд победи трех царков татарских из ордами их, си ест, Котлубаха, Качзея, Дмитра; и оттоли от ІІодоля изгна власть татарскую...» Внаслідок переможної синьоводської битви до Литовської держави остаточно відійшли Київщина та Поділля, і майже вся територія України була визволена від ненависного іга Золотої Орди. Таким чином, битва на Синіх Водах була фактично попередницею загальновідомої Куликовської битви 1380 р., її генеральною репетицією.

Політика литовських правителів в Україні. Приєднавши до своїх володінь Південно-Західну та Західну Русь, Литовське князівство стало величезною багатонаціональною державою, найбільшою в тогочасній Європі. В ході завоювання українських земель Ольгерд та його прибічники проявили ^.неабияку політичну мудрість. «Ми старини не рухаємо і новини не вводимо», — постійно наголошували литовські правителі. Вони здобули собі довір'я місцевого населення насамперед тим, що намагалися нічим не відрізнятися від місцевих феодалів. Шануючи місцеві звичаї і культурні надбання українського народу, вони цілком свідомо переймали його культуру, намагалися практично використати її здобуття в усіх сферах життя.

Литовці беруть па озброєння українську військову організацію, систему будівництва фортець, валів, вивчають і засвоюють досвід роботи адміністрації, ведення господарства. «Руська правда», як відомо, у Великому князівстві Литовському, як і в Київській Русі, стає головним джерелом права. В державній практиці продовжують зберігатися давньоруські терміни — «тіун», «намісник», «ключник» тощо.

Провідну роль у Литовській державі поступово починає відігравати й староруська мова, що містила в собі елементи української і білоруської мов і вживалася в князівствах України-Руси в XI—XIII ст. Саме ця староруська мова стає офіційною, державною мовою Великого князівства Литовського. Навіть у Жмуді, яка вирізнялася серед корінних литовських земель особливим консерватизмом, документи писалися руською мовою. Чому литовці так шанобливо поставилися до чужої для них староруської мови? Це пояснюється насамперед тим, що споконвічні етнічні литовські землі після завоювання Білорусі і України у складі Великого князівства Литовського становили лише десяту частину його території. Тому цілком зрозуміло, що для переважної більшості населення Литовської держави саме руська мова була рідною.

Панівною і загальнодержавною у Великому князівстві Литовському стає поступово і православна віра. Литовці, як відомо, до приєднання білоруських і українських земель були язичниками і сповідували так звану поганську віру. Проте згодом литовські правителі (Любарт, Ольгерд, сини останнього), зрозумівши необхідність введення православ'я як офіційної державної ідеології, що звеличує князівську владу і робить її в очах народу божественною, починають сповідувати православну віру. Пізніше православним стає майже все населення Литовської держави. Наприкінці XV ст. лише Трокська та Жмудська землі залишалися вірними давнім язичницьким традиціям.

Литовці, які після завоювання білоруських і українських земель залишилися тут жити разом з місцевим руським населенням, поступово засвоювали його кращі культурні надбання, народні звичаї. Як наслідок, через одне-два покоління вони асимілювалися русичами настільки, що мало чим відрізнялися від місцевих жителів. На думку М. Грушевського, з часом литовці «самі забували, що вони не українці, а литвини, і люди того не пам'ятали й уважали їх за своїх».

Приєднання в другій половині XIV ст. більшості українських земель до складу Великого князівства Литовського не викликало спочатку будь-яких помітних змін в їхньому політико-адміністративному устрої. Зокрема, як і раніше, продовжували існувати великі феодальні об'єднання — Київська та Волинська землі, кордони яких майже повністю збігалися з політичними кордонами колишніх «удільних» князівств Давньоруської держави. Аналогічна ситуація склалася й на Поділлі. Після входження його до складу Литви тут сформувався уділ литовських князів Каріотовичів. У Чернігівській землі з приходом литовців до влади виникло декілька невеликих за своїми розмірами удільних володінь.

На приєднаних до Литовської держави землях князь Ольгерд посадив князювати своїх синів і племінників. У Києві — сина Володимира, на Поділлі — племінників — синів Коріата — Юрія, Олександра, Костянтина і Федора. На Чернігівщині також почали княжити родичі Ольгерда.

Всі українські землі, що увійшли до складу Литовської держави, вважалися власністю литовської великокнязівської династії Гедиміновичів. Водночас варто зазначити, що вони зберегли певну автономію, а також давні місцеві традиції та звичаї. Таке становище українських земель зумовлювалося, очевидно, тим, що великий князь литовський, як стверджує літопис, «увійшов у приязнь» з місцевими феодалами, закріплену традиційним давньоруським рядом. Руські князі і бояри згідно з укладеними з великим князем угодами зобов'язувалися служити йому як васали, а той, у свою чергу, обіцяв послідовно й неухильно дотримуватися колишніх прав і звичаїв, що існували на цих землях, і боронити їх від татар, «виходу не давати почати».

Провідну роль серед руських земель з другої половини XXV і до початку 70-х років XV ст. знову починає відігравати Київське князівство, яке з приходом литовців і звільненням від іга Золотої Орди вступає в смугу певного державного відродження. Порівняно з так званим домонгольським періодом, межі тогочасної Київської землі навіть дещо розширилися — частково за рахунок приєднання до неї порубіжних округ сусідніх князівств, частково в результаті поступової колонізації південних степів. На південному заході Київська земля межувала з Поділлям та Волинню, на півночі до неї входив Мозир із повітом, а на сході — землі по ліпому березі Дніпра з містами Остер і Переяслав, На півдні сталого кордону не було, тут межі князівства губилися в глибинах Дикого Поля.

На північ від Росі Київська земля, незважаючи на постійні набіги кримських татар, була заселена і впорядкована. Під владою київського князя, крім стольного града Києва, перебували численні «київські пригороди»: Овруч, Мозир, Чорнобиль, Житомир, Звенигород, Остер, Канів, Черкаси, Переяслав. Всі ці міста звалися «замками господарськими». Київський князь призначав у них своїх намісників-державців (або старост), котрі здійснювали керівництво не лише замком, а й навколишньою округою (повітом), яка «тягнула» до замку. Мешканці повіту, незалежно. від свого стану, у військовому, судовому й адміністративному відношеннях підпорядковувалися старості. Всі вони змушені були відбувати на користь князя повинності й сплачувати намісникові певну данину.

В другій половині XIV—XV ст. у Київському князівстві, як зазначають українські історики В. Смолій та О. Гуржій спостерігаються дві досить суперечливі тенденції розвитку суспільно-політичного процесу. З одного боку, Київська земля в 1362 р., після завоювання її литовським князем Ольгердом, втратила статус династичної спадщини Рюриковичів, а з іншого, незважаючи на залежність від Литви, вона продовжувала користуватися широкою автономією.

Дійсно, київський князь, залишаючись васалом великого князя литовського, фактично зберігав за собою всю повноту верховної влади (законодавчої, судово-адміністративної, господарсько-фінансової, військової): йому підлягали старости, він командував військовими контингентами всіх повітів, до нього апелював суд намісників; він мав виключне право надання земельних володінь.

Про особливий, фактично незалежний політико-юридичний статус київських князів свідчила також їхня титулатура: «Государь отчичь», «Божією милостю», «Князь великого князівства своего Киевского» тощо.

Слід також зазначити, що литовські правителі, незважаючи на свої обіцянки «новин не вводити», все ж таки внесли досить ґрунтовні зміни до адміністративно-політичного устрою Київської землі. Велике князівство Литовське відрізнялося від давньої Київської держави насамперед вищим рівнем централізації. Влада в ньому була повністю сконцентрована в руках великого князя. Такий централістський лад Литва запровадила і в межах підвладного їй Київського князівства. Іншою важливою стороною литовської «новизни» на Київщині було позбавлення верховної влади українських князів династії Рюриковичів і заснування нової правлячої, литовської, династії — Гедиміновичів, перший представник якої — Володимир Ольгердович — княжив у Києві з 1362 по 1395 р. Він зумів значно зміцнити свою владу, спираючись на місцевих землевласників — земян та на православну церкву. Цікаво, що Володимир навіть карбував власну монету. Гербом — символом Київської землі — в той час було зображення архістратига Михаїла. Зелене полотнище князівського стяга також мало його зображення на тлі червоного щита.

У другій половиш XV ст. уряд Великого князівства Литовського взяв курс на повне знищення державної автономії українських земель і остаточну ліквідацію удільних князівств. Першою жертвою цієї нової політики Литви стала Волинь. У 1452 р. на територію князівства були введені литовські війська. Воно було перетворене на провінцію Великого князівства Литовського, якою відтепер управляв намісник, що призначався великим князем.

Така ж доля, щоправда трохи пізніше, спіткала й Київське князівство. Ще наприкінці XIV ст. правитель Литовської держави великий князь Вітовт, побоюючись посилення свого васала, усунув з київського столу князя Володимира Ольгердовича, а згодом став власноручно управляти Києвом через своїх намісників. Після смерті Вітовта внаслідок напруженої боротьби до влади у Великому князівстві Литовському приходять, змінюючи один одного, князі Свидригайло та Сигізмунд. Вони зуміли прибрати до своїх рук майже всю Україну. Але після загибелі останнього, коли великим князем став Казимир, удільність Київського князівства на деякий час відновлюється. В 1440 р. до влади в Києві повертаються нащадки Володимира Ольгердовича. Спочатку тут править його син Олександр (Олелько), якого згодом заступив Семен Олелькович (1455—1470 рр.). Як і його попередники, він намагався здійснювати політику, спрямовану на утвердження автономії своїх володінь. Тому сусідні правителі вважали його цілком суверенним володарем і навіть називали «царем Київським». Семен Олелькович залишив по собі добру пам'ять у народі, відновивши Успенську церкву Києво-Печерського монастиря, «розорену і в запустінні сушу від нашестя злочестивого Батия». Він обдарував її «златом, і сріблом, і сосудами церковними», та «в ній же сам був похований у гробниці, яку сам створив». Власне, як зазначено в його епітафії, сама церква Успіння стала величним надгробком князю Семену, після смерті якого «на Києві князі перестали бути, а замість князів воєводи настали».

Великий князь Казимир, довідавшись про смерть Семена Олельковича, направив до Києва свого намісника багатого магната Мартіна Гаштольда, брата дружини покійного князя. Однак Семен, як відомо, мав прямих і законних спадкоємців — сина Василя та брата Михайла, котрий на той час перебував у Новгороді. Саме кандидатура Михайла, як виявилося, найбільше імпонувала киянам, які вважали литвина Гаштольда людиною некнязівського походження і тому рішуче відмовилися визнати його владу. За свідченням польського історіографа XV ст. Яна Длугоша, вони двічі не пускали Гаштольда до міста, заявляючи, що коли Казимир не поставить їм князем Михайла Олельковича, вони або всі загинуть, або знайдуть собі іншого — як не православного, то хоч католика. Цей факт виразно засвідчує відданість киян багатовіковій традиції князівського правління. Одначе 1471 р. з нею було покінчено остаточно. Київ під загрозою застосування сили змушений був визнати владу Гаштольда. Так Казимир нарешті досяг своєї мети: і «царственний град Київ і княжіння його у воєводство перемінив».

У контексті цієї проблеми варто зазначити, що Литовська держава XIV—XVI ст. викликає підвищений інтерес сучасних істориків України, Білорусі, Польщі, Литви. Так, у квітні 1992 р. відбулися міжнародні «круглі столи», присвячені проблемам утворення й характеру Великого князівства Литовського. В ході гострих дискусій їх учасники — білоруські, литовські, польські вчені узгодили свої оцінки щодо Великого князівства Литовського як білорусько-литовської державності. Підтримавши позицію відомого білоруського історика М. Єрмоловича, вони не тільки відкинули застарілу імперську ідеологічну концепцію, що трактувала Велике князівство Литовське як чужоземну для білорусів та українці» державу-загарбника, а й наголосили, що це був слов'янський об'єднавчий центр. Його початком було об'єднання у 40—60-х роках ХШ ст. під владою князя Міндовга частини західної Білорусі (Старожитно Литни) та східного регіону сучасної Литви (Аукштайтії). Згодом, у 60 - 70-х роках XIV ст., територія центру значно зростає за рахунок мирного приєднання білоруських та українських земель, і він перетворюється у слов'янську державу. На думку С. Думіна, це була «Другая Русь — Великое княжество Литовское и Русское» — балто-слов'янська держава, де предки сучасних литовців (аукштайти та межайти) були швидше національними меншинами, ніж домінуючою нацією.

Литовські князі, які успадкували більшу частину Київської держави, сам термін «Русь» включили не тільки у свій титул, а й у назву держави.

Як бачимо, здійснено спробу відкинути тенденційну тезу про Московську державу як єдиний центр збирання східнослов'янських земель, а також думку про литовське загарбання білоруських, а згодом і українських земель.

Сучасні білоруські і литовські історики відновили вживання офіційної назви цієї держави — Велике князівство Литовське (Білорусь), Руське (білоруське Подніпров'я й Україна), Жемайтівське (Литва). Вони зазначають, що у Великому князівстві Литовському на засадах політичного і духовного співробітництва відбулося становлення самобутніх білоруської, української, литовської та польської культур, що всі ці народи — історичні спадкоємці цієї держави, у якій розвинулися класичні європейські інститути влади, склалися своєрідна форма станово-представницької монархії, шляхетська демократія, старобілорусько-українська мова, яка мала статус державної.

Водночас слід зазначити, що литовсько-руський характер Великого князівства Литовського визнавався і в попередній період. Він не заперечується й сьогодні окремими українськими дослідниками. Так, ще на початку XX ст., розглядаючи процес формування цього державного об'єднання, відома дослідниця вітчизняної історії О. Єфімейко у книзі «Історія українського народу», зокрема, наголошувала: «Як колись загадкова Русь у вигляді нечисленної войовничої дружини збирала з Києва воєдино південно-руські племена, закладаючи основи Руської держави, так і тепер відносно нечисленна войовнича Литва зі своїх віддалених приніманських поселень збирає воєдино всі роз'єднані політичного смутою удільного періоду й бідами татарської навали західні та південні руські землі, створюючи нову Литовсько-Руську державу, яка за складом свого населення з повним правом могла б бути названа Західно-руською... Звичайно, справа не обійшлася без примусу, насильства, але у другому випадку, як і в першому, не можна убачати, що насильство набуло характеру завоювання у справжньому значенні цього слова...» Далі О. Єфіменко наголошує, що між литовським і руським (в історичному розумінні — українським) народами існували близькість «ще раніше, ніж вони з'явилися перед нами як об'єднувачі й об'єднувані у загальному зв'язку...».

М. Брайчевський, як відомо, також вважає Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою, а Київське удільне князівство, що було в її складі до 1471 р., умовно називає «другим українським королівством». Концепцію єдиної Литовсько-Руської держави активно підтримували В. Антонович, Н. Полонська-Василенко та інші дослідники.

Визнаючи Велике князівство Литовське Литовсько-Руською державою, в якій Україна до кінця XV ст. зберігала свою автономію, деякі автори водночас акцентують увагу на поліетнічному характері згаданої держави, вважають її спільним надбанням білорусів, литовців, українців.

Проте переважна більшість сучасних вітчизняних істориків (О. Гуржій, М. Котляр, В. Замлинський, В. Смолій, Р. Іванченко та ін.) не схильні підтримувати такі радикальні концепції і слідом за видатними українськими дослідниками М. Грушевським, Д. Дорошенком, І. Крип'якєвичем намагаються більш зважено і, на нашу думку, досить об'єктивно оцінювати литовську добу. Характеризуючи її як позитивне явище, період відродження перерваних раніше процесів українського державотворення, вони переконливо доводять, що, незважаючи на певну автономію українських земель у складі Великого князівства Литовського, останнє за своїм характером ніколи не було литовсько-руською, а тим більше українською державою.

Обґрунтовуючи свого позицію, українські дослідники акцентують увагу насамперед на великодержавній політиці литовських князів щодо українських земель. Історичні документи переконливо свідчать, що великокнязівська влада у Великому князівстві Литовському була фактично необмеженою, держава централізованою. Завдяки такому стану великий князь особисто розпоряджався військом, здійснював розподіл земельних угідь, керував своїми намісниками на місцях, у тому числі й на українських землях. Після звільнення Русі від Золотої Орди місцева українська еліта династії Рюриковичів була усунута від влади, яка відтепер зосереджувалася в руках литовської династії Гедиміновичів. Оскільки литовські князі цієї династії близько зжилися з місцевими українськими феодалами і навіть заохочували їхні автономістичні прагнення, великий князь вважав їх небезпечними для цілісності своєї держави і врешті-решт відібрав у них князівства «за непослух». Так литовські князі, зазначав І. Крип'якевич, намагалися знищити в Україні прагнення населення до самостійного державного життя. Як бачимо, повна залежність Київського князівства і українського народу від великокнязівської влади переконливо свідчить, що українська державність у складі Великого князівства Литовського була лише ілюзією. Адже українські землі в ньому були позбавлені найголовнішого — статусу суверенності. Отже, Велике князівство Литовське не було і не могло бути державою українською.

Водночас необхідно наголосити, що ліквідація великим князем Казимиром Київського князівства в 1471 р. призвела до остаточної втрати української державності. На думку В. Смолія, це був політичний рубіж у генезі етнічної державності в Україні, коли, по суті, була остаточно перервана традиція державного будівництва на українських землях у формах, започаткованих ще в давньоруські часи. Після ліквідації Київського князівства на етнічній українській території створювалися державні інституції тих країн, до складу яких входили українські землі: Великого князівства Литовського, а після Люблінської унії 1569 р. — Речі Посполитої, Угорщини та Молдавії.

Входження українських земель до складу Речі Посполитої. Наприкінці XV ст., незважаючи на послідовну централістську політику, становище Великого князівства Литовського значно ускладнюється. З півдня на нього починає нападати Кримське ханство, яке виникло в 1449 р. внаслідок розпаду Золотої Орди. Військові загони цієї надзвичайно агресивної держави, що стала васалом Османської імперії, з 1482 р. регулярно спустошували українські землі, досягаючи іноді навіть Києва. Руйнівні татарські набіги продовжувалися з року в рік і стали традиційними. Литовська держава, як виявилося, була неспроможною приборкати войовничих кримських татар.

Водночас із північного сходу на Литву насувалася ще більш грізна небезпека — централізована Московська держава. Особливо тривожна ситуація склалася після активізації московської політики «збирання руських земель», започаткованої, як відомо, Іваном III і продовженої його сином Василем III. У затяжних і нескінченних війнах із Москвою Велике князівство Литовське поступово знемагало, втративши майже третину своєї території.

З початком Лівонської війни (1558 р.) Литва опинилася на грані повної державної катастрофи, порятунок від якої бачився в пошуках надійного і сильного союзника для подальшої спільної боротьби з Москвою.

Таким союзником литовців в антимосковських змаганнях могла бути лише Польська держава, яка в XVI ст., особливо в період правління Жигимонта II Августа (1548—1572 рр.), переживала свій «золотий вік», добу найвищого розквіту політичної культури. Польща в цей період була чи не єдиним острівцем громадянського миру і внутрішньої злагоди на тлі жорстоких, кривавих релігійних конфліктів, що вирували в тогочасній Європі. Православній руській шляхті особливо імпонувала релігійна толерантність рішень польських сеймів, суть яких зводилася до такого: «Вільно кожному вірити згідно зі своїм сумлінням».

Що ж до самої Польщі, то вона також наполегливо добивалася унії з Литвою. З часу Кревської унії 1385 р. і по 1501 р. обидві сторони вісім разів намагалися об'єднатися, щоправда, безуспішно. На середину XVI ст. реальною причиною цього прагнення з боку Польської держави були не стільки великодержавні амбіції (хоча і їх, звичайно, не бракувало), скільки бажання розширити свої територіальні межі, насамперед за рахунок Центральної України, яка надзвичайно приваблювала польську шляхту своїми родючими землями.

У сплетінні таких досить різнорідних політичних інтересів, державних амбіцій і розрахунків 10 січня 1569 р. в Любліні розпочався спільний сейм станів Польської Корони і Великого князівства Литовського. З перших же днів на ньому зіткнулися два проекти, два кардинально протилежних уявлення про унію. Литовці вважали, що об'єднання обох держав має відбутися виключно на федеративній основі. Польська ж сторона, навпаки, наполягала на безумовній інкорпорації Великого князівства Литовського до складу Польщі.

Після місячних переговорів, не дійшовши згоди, литовська депутація таємно покинула Люблін. У відповідь на це ображена польська сторона вжила рішучих заходів. Реалізуючи свою програму-мінімум, вона самочинно привласнила українські землі — Волинь і Підляшшя, що входили до складу Литовської держави. Сейм зажадав вад польського короля «повернення» цих земель Польщі. Крім того, польська депутація вимагала точного (у зв'язку з відсутністю на сеймі литовців) вирішення питання про унію, а в разі необхідності — навіть розгортання воєнних дій. Як результат, королівською грамотою від 5 березня 1569 р. Підляшшя і Волинь проголошувалися приєднаними до Польської держави.

Легкість, з якою вдалося вирішити проблему приєднання до Польщі цих українських земель, спонукала поляків до нових активних дій. Черговим об'єктом їхніх агресивних зазіхань стали Брацлавщина і Київщина. Незабаром були знайдені й «докази» того, що Київ, а разом з ним і Брацлавщина належать Короні. Поляки, зокрема, висунули аргументи історико-правового характеру, які мали обґрунтувати їхню інкорпорацію буцімто давнім, ще з часів княжої доби, завоюванням українських земель. Утім, за цією відвертою демагогією чітко простежувалася тогочасна політична ситуація: «надзвичайно важливо для Речі Посполитої, щоб Київ перебував під владою Польської держави, оскільки Київ — це ворота усіх тих володінь, що їй належать — Волині і Поділля, і він стане на заваді будь-якому ворожому нападу і служитиме для цих володінь дозорною вежею і укріпленою брамою».

Неважко зрозуміти, що польські претензії щодо Києва формувалися в першу чергу як ідеологічний виклик політиці Російської держави, спроба обґрунтувати власні права на анексію Києва. Безперечно, що і московські, й польські так звані аргументи були тільки невдалими спробами виправдання експансіоністської політики двох великих держав, які рано чи пізно мали зіткнутися у відкритому збройному конфлікті за землі України.

Брацлавщина та Київщина були також успішно «возз'єднані» з Польщею на початку червня 1569 р. Отже, коли на сейм знову повернулася литовська депутація, всі українські землі вже опинилися поза державними межами Литви, як того з самого початку прагнула польська сторона.

За таких умов актом від 1 липня 1569 р. цинічно проголошувалося злиття двох держав «в одне нерозривне тіло» — нову федеративну державу «двох народів» Річ Посполиту. При цьому Велике князівство Литовське, як і Польська Корона, зберігало самостійність державного організму з окремою вищою адміністрацією, власною скарбницею, військом, судово-правовою системою.

Одним із чергових гірких і трагічних парадоксів тогочасного становища України було те, що очікуваної угоди обидві держави нарешті досягли, використавши саме українські землі як розмінну монету. Адже платою за державну суверенність знесиленого Великого князівства Литовського стали українські землі — Підляшшя, Волинь, Київщина, Брацлавщина, тобто території, що найдовше зберігали політичну і економічну відособленість від державного організму Литви. Тому для України, як зазначає М: Брайчевський, Люблінська унія мала, безперечно, фатальні наслідки.

Як свідчать документи, в напружених сеймових дебатах тодішній українській політичній еліті випало грати непрестижну роль пасивного спостерігача, а не активного учасника з вирішальним голосом. Українські князі, тим більше шляхта, фактично не противилися інкорпорації і навіть сприяли їй. Не можна категорично стверджувати, що вони керувалися виключно становими інтересами, хоча останні, звичайно, також відігравали певну роль. На думку американського вченого, українця за походженням, Я. Пеленського, українські посли, забезпечивши насамперед непорушність власних станових прав, у всьому іншому трималися «мінімалістичної програми», тобто відстоювали свободу віросповідання і вживання рідної мови, але не висували вимог політичного характеру.

Саме «мінімалістична програма» української еліти не дала можливості використати досить слушну нагоду для розширення автономічних прав України. Зокрема, це частково пояснює, чому на сеймі навіть не ставилася ідея тріалістичної концепції унії між Польщею, Литвою і Україною як третім членом федеративної Речі Посполитої. Провина за це лежить не лише на польській стороні, зазначає Н. Яковенко, оскільки ініціатива витворення третього члена держави мала виходити саме від української аристократії. Проте остання, вирішивши насамперед свої станові проблеми, задовольнилася гарантіями релігійно-культурного змісту.

Як показали наступні події, добре спланована модель «братерства в унії» виявилася життєздатною тільки в теорії. Реальне життя досить швидко показало всю глибину її політичних і релігійних суперечностей. Особливо рельєфно вони проявилися через чверть століття, коли на хвилі войовничої контрреформації католицька церква, спираючись на підтримку короля Жигимонта III, католика, за свідченням сучасників, «щирішого за самого папу», розпочала свій генеральний наступ на українські землі. Він охоплював у першу чергу економічну сферу. Уряд Речі Посполитої всіляко підтримував польсько магнатство, в руках якого навіть король залишався маріонеткою. В Україні різко посилився національний, релігійний та культурний гніт. У міру того як новий польський режим настирливо і невпинно проникав углиб української території, зростала взаємна національна антипатія, загострювалися релігійні конфлікти. Давали про себе знати різні ментальності, народні традиції та звичаї, а то й просто побутові сутички. Ці непримиренні суспільні антагонізми Богдан Хмельницький згодом охарактеризував просто і вичерпно: «Поляк і спокій на Русі разом існувати не можуть».

За цих умов прискорилися й процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Шляхта прямувала шляхом відкритої денаціоналізації. Найзнатніші українські роди — Вишневецьких, Синявських, Корецьких, Заславських, Сангушок та інших — зрікалися українства, рідної мови, православної віри; вони переходили до католицтва, засвоювали польську мову, польські звичаї та побут. На відміну від своєї еліти, простий люд не мирився з польським засиллям і вдався до прямої національно - визвольної боротьби.

Тому, щоб зміцнити й увічнити своє панування в Україні, польський король, католицькі завойовники вирішили прихилити на свій бік православних українців. Це дало б можливість зменшити вплив Москви на Україну й ефективніше здійснювати колонізацію краю.

З метою ідеологічного й духовного приборкання й гноблення українців вирішено було штучно об'єднати обидві віри — католицьку та православну — й створити нову, уніатську. Деякі православні владики, як відомо, охоче йшли на унію з Римом, сподіваючись унаслідок цього об'єднання зрівнятися в правах та привілеях з католицькими єпископами. Після відвідин Риму й переговорів з папою, який підтвердив свої вимоги й обіцянки, єпископи Іпатій Потій та Кирило Терлецький скликали у Бресті в 1596 р. церковний собор, на якому проголосили акт злучення православної церкви з католицькою.

Внаслідок Брестської унії утворилася нова, греко-католицька церква, підпорядкована папі римському. Ця новоутворена конфесія згідно з досягнутою домовленістю зберігала старі обряди і канонічні особливості. Водночас у Бресті відбувся собор православних єпископів, підтриманий князем Острозьким, який рішуче засудив унію, а її ініціаторів назвав відступниками, тобто зрадниками свого народу.

Оскільки багато православних не прийняли Брестську унію, її закономірним результатом став великий релігійний розкол в Україні. Тих, хто не захотів перейти в унію, поляки стали називати «схизматами», або «схизматиками». З метою їх остаточної ліквідації після Брестського собору 1596 р. православна віра в Україні була офіційно заборонена, а її прихильники відкрито переслідувалися польськими властями.

Таким чином, ліквідація Київського князівства в 1471 р., а згодом утворення, після Люблінської унії, Речі Посполитої мали для України надзвичайно тяжкі й трагічні наслідки, .Адже з припиненням державотворчої традиції на західних і південно-західних руських землях втрачалася одна з найважливіших підойм прогресу в середні віки, закладалися основи нової денаціоналізації українського етносу, починалася поступова втрата тих характерних рис, які визначали етнічне обличчя українців. Найбільш інтенсивно ці процеси відбувалися в середовищі панівши класів України, які послідовно відривалися від своїх етнічних коренів і порівняно швидко й безболісно інтегрувалися з литовськими, білоруськими і польськими феодалами в єдиний панівний клас Речі Посполитої. Економічно найсильніший, політично найвпливовіший і найкраще організований стан українського суспільства, який мав повести за собою інші верстви населення, в основній своїй масі фактично денаціоналізувався і навіть не домагався бодай автономії для українських земель у складі Речі Посполитої. Його ідеологи не висували навіть ідеї національного визволення.

Натомість поруч з майже повністю денаціоналізованим українським панством уже виріс авторитетний в очах усіх інших станів, новий претендент на роль лідера українського суспільства. Йдеться про українське козацтво, яке в цей час набирало сили й дозрівало на войовничій Наддніпрянщині — форпості Європи край Дикого Поля. Воно стало могутнім керманичем, провідною силою визвольної боротьби українців, справжнім виразником прогресивних тенденцій суспільного розвитку, якому згодом вдалося не тільки відродити придушені силоміць процеси українського державотворення, а й успішно завершити їх створенням суверенної Української держави.

Рекомендована література

Антонович В. Б. Киев, его судьба и значение с XIV ло XVI ст. // Киевская старина. 1882. Т. 1.

Грамота XIV ст. Київ, 1974.

Законодательные акты Великого княжества Литовского XV—XVI вв.: Сб. материалов. Ленинград, 1936.

Костомаров В. И. Южная Русь в конце XVI века // Исторические произведения. Автобиография. Киев, 1990.

Літопис Самовидця. Київ, 1971.

Плохий С. Н. Папство и Украина: Политика римской курии на украинских землях в XVI—XVII вв. Киев, 1989.

Смолій В.А., Гуржій О.І. Як і коли почала формуватися українська нація. Київ,1991

Стрийковський М. Хроніка польська, литовська, жмудська і всієї Русі// Дзвін. 1990.№ 1- 4

Шабульдо Ф. М. Земли ІОго-Западной Руси в составе Великого княжества Литовского Киев, 1987

Щербак В. О. До питання про еволюцію класово-станової структури феодального суспільства України в XIV - першій половині XVII ст. // Укр. іст. журн. 1987. № 2.

Яковенко Н. Здобутки і втрата Любленської унії // Київська старовина. 1993. № 3.

Хрестоматія з історії України для студентів вузів. Київ, 1993.

Лекція 5

Запорозька Січ —зародок козацької держави.

Передумови виникнення українського козацтва Запорозька Січ як військово-політичне об'єднання козаків • Державницькі функції Запорозької Січі.

Передумови виникнення українського козацтва. Розглядаючи цю надзвичайно цікаву й важливу проблему історії українського державотворення, слід ще раз згадати, що внаслідок внутрішніх чвар і суперечностей, експансії іноетнічних феодалів у середині XIV ст. розпалася Галицько-Волинська держава, в 70-х роках XV ст. припинило своє автономне існування у складі Великого князівства Литовського Київське князівство, а згодом — після Люблінської унії 1569 р. й утворення Речі Посполитої — майже всі українські землі потрапили під владу Польської Корони.

В цей особливо складний і трагічний період життя українського народу, коли панівний стан українського суспільства фактично денаціоналізувався і ніяких національних завдань перед собою не ставив, на півдні Київського воєводства у другій половині XVI ст. різко прискорився процес формування нового, передового суспільного стану — козацтва, якому згодом судилося відіграти домінуючу роль у відновленні процесів українського державотворення й навіть створити власне державне утворення — Українську козацьку республіку.

В контексті розгляду цієї проблеми варто зазначити, що у вітчизняній історіографії існує чимало різних гіпотез щодо походження українського козацтва. Найбільш поширеними й досить оригінальними за змістом є так звані етимологічна та етнічна концепції. Перша, як відомо, намагається відшукати початки козаччини в різних словах, спільних за звучанням чи значенням з терміном «козак». Наприклад, польські дослідники XVII ст. Пясецький та Коховський, як не дивно, виводили термін «козак» зі слова «коза» (бо козаки на своїх конях були такі ж прудкі, як ті дикі кози). Один із перших вітчизняних дослідників козаччини П. Симоновський (XVIII ст.) вважав, що її корені просліджуються в середньовічній гірській країні Гірканії (Козланії) на Кавказі, звідки гірканці (козаки) згодом перебралися на Дике Поле. Представники другої концепції настирливо шукають родовід козацтва в певній етнічній групі людей — косогах, чорних клобуках, торках, берендеях, татарах, турках, половцях, хозарах.

Чимало дослідників, як вітчизняних (М. Грушевський, М. Брайчевський, М. Котляр, П. Лаврів та ін.,), так і російських (Б. Греков, А. Якубовський) намагалися пов'язати джерела українського козацтва з минулим Київської держави та лицарством княжих часів. Водночас слід за-зазначити, що в дослідженнях цих учених ідеться не про цілком сформоване соціальне явище, а лише про його початки, так зване «побутове козацтво». Тому М. Гру-шевський, зокрема, не випадково в історії козаччини виділяв щонайменше два етапи його розвитку. Перший — зародковий, «побутовий», що з'явився в антимонгольських змаганнях проти хижих степовиків. Другий — класичний, період формування козацтва як організованої суспільної верстви українського населення XV—XVI ст.

Саме до представників так званого «побутового козацтва» сучасні українські історики відносять маловідому людність — бродників та берладників, які ще за часів Київської Русі спромоглися створити специфічну суспільну культуру і в певні моменти являли собою неабияку соціально-політичну силу.

Як відомо, перша згадка про цих людей в історичних джерелах датується 1146 роком. Деякі документи (булла папи Григорія IX 1227 р. та ін.) згадують навіть про країну Бродінію, або Землю бродників. Етимологія самого терміна «бродники» до цього часу залишається дискусійною. На думку М. Котляра, найімовірнішим уявляється припущення французького лінгвіста Е. Лозована, згідно з яким ця назва виникла від назви занять бродників — людей, які долали броди на річках і були кормчими човнів і поромів. Жили вони на берегах великих рік, що правили за жваві торговельні шляхи, і, яке правило, на небезпечних для суден місцях. Іноземні джерела здебільшого вказують на пониззя Дунаю як головний регіон мешкання бродників.

Появу терміна «берладники» вчені пов'язують з ім'ям князя Івана, який правив у м. Звенигороді на Галичині. Йому хотілося заволодіти столицею Галицького князівства м. Галичем, де в той час князював його дядько Володимирко. Скориставшися підтримкою жителів Галича, невдоволених своїм князем, Іван у 1145 р. захопив владу в столиці, але після тритижневої облоги міста Володимирком змушений був рятуватися втечею. Проголошений поза законом, він разом зі своїми прибічниками знайшов собі притулок у м. Берладь, розташованому між річками Серет і Прут (нині це територія Румунії). Внаслідок цього він дістав прізвисько Івана Берладника, а його прибічники, відповідно — берладників. За ними закріпилася слава як за голодранцями, волоцюгами і розбійниками. Цей войовничий люд, як зазначають дослідники, був і вередливий, і відчайдушний, проте відданий своїй землі до самопожертви. Саме ці риси і вдачу й передали берладники пізніше своїм спадкоємцям — козакам.

Досліджуючи другий — класичний етап розвитку козаччини як нового стану українського суспільства, вчені, як правило, виділяють три його головні функції. А саме: колонізацію південних степів; уходництво як специфічну форму класової боротьби; національно-визвольну боротьбу проти іноземних поневолювачів.

Послідовно дотримуючись автохтонної концепції походження українського козацтва, О. Апанович, В. Голобуцький, В. Смолій, В. Щербак та інші дослідники у своїх працях наголошують, що його головним джерелом було не прийшле, а місцеве, подніпровське населення. Ці, безперечно, мужні люди продовжували жити на території Південної України і Середнього Подніпров'я, незважаючи на постійну загрозу з боку їхніх войовничих і агресивних сусідів — кримських татар, котрі, як уже зазначалося вище, після розпаду Золотої Орди в середині XV ст. засну вали в Криму свою державу — Кримське ханство.

Головним заняттям і промислом тогочасних кримських татар, на думку науковців, було, як не дивно, людоловство. Вони нападами на своїх північних сусідів -— українців, росіян, білорусів, поляків, литовців, грабували їх і, головне, забирали найбільш здорових, сильних і вродливих людей в полон (ясир), а потім продавали їх у рабство. За підрахунками відомого українського історика Я. Дашкевича, кримські татари з середини XV до середини XVII ст. винищили або взяли в полон і перетворили на рабів від 2 до 2,5 млн. українців (вважається, що загальна чисельність населення України в той час сягала 4 млн. чоловік). Ось чому південь України фактично був справжньою пустелею і називався Диким Полем.

На порубіжжі з Диким Полем у замках-фортецях, збудованих для боротьби з татарами, жили відважні люди.

Чимало з цих сміливців навесні подавалися в південні степи на промисли. Тут, у Дикому Полі, вони займалися мисливством, рибальством, бортництвом, добували сіль. Восени більшість з них поверталися додому і платили старостам десяту частішу своєї здобичі. Цих сміливих людей називали уходниками.

Враховуючи постійну небезпеку збройних сутичок з кримськими татарами, уходники, спочатку виключно для самозахисту, почали об'єднуватися у невеликі ватаги, або громади. Крім того, вони будували тимчасові пости (засіки, січі), які використовувались для зберігання продукції промислів та оборони від ординців. На думку вчених, такі невеликі городки-січі існували вже на початку XVI ст. Завдяки розширенню колонізаційної діяльності, уходники поступово створили цілу систему укріплених осередків, розташованих на південь від р. Самари аж до татарського прикордоння. Зрозуміло, що звідси — з глибини Дикого Поля вони вже не поверталися зимувати до замків-фортець, унаслідок чого їхні старости втрачали значну частину своїх прибутків. З цієї причини адміністрація прикордонних староста не була заінтересована в будівництві таких сторожових постів у південних степах.

Саме ці міщани-уходники, які, займаючись промислами, постійно перебували в Дикому Полі, стали соціальною основою формування українського козацтва. Згодом, зміцнівши, вони починають вдаватися до активніших дій — від пасивної оборони від татар поступово переходять до організації військових рейдів на татарські улуси з метою отримання здобичі.

Здобування в такий спосіб «козацького хліба» було на руку деяким представникам місцевої адміністрації, зокрема південноукраїнським старостам П. Лянцкоронському, О. Дашкевичу, Б. Претвичу, С. Пронському, котрих у вітчизняній історіографії XVII—XVIII ст. називали не інакше, як організаторами українського козацтва, першими козацькими гетьманами. Проте історичні факти свідчать, що ніякого прямого відношення до формування козацтва вони не мали. Адже, організовуючи походи на Крим, старости переслідували виключно власні корисливі цілі, далекі від козацької романтики.

Водночас слід зазначити, що серед представників тогочасної української еліти були й такі, хто свідомо відмовлявся від своїх багатств, цивільної служби і цілком віддавався козакуванню. Найбільш яскравими постатями цієї, так званої аристократичної, рицарської течії в козаччині були князь Д. Вишневенький, відомі шляхтичі Є. Копицький, І. Свирговський, Л. Чорнинський, Я. Шах та інші, які, за висловом В. Замлинського, зневажали смерть й тішили свої бентежні душі небезпечним протиборством із татарами.

З другої половини XVI ст. лави українського козацтва поповнювалися також значною мірою за рахунок вихідців із боярства, які не мали жалуваних грамот на свої маєтності й тому змушені були відстоювати свій попередній статус військовою службою у складі створеного польським королем реєстрового козацтва. Саме з цієї нової верстви українського суспільства згодом виросли визначні керівники козацького руху П. Сагайдачний, М. Дорошенко, М. Жмайло, І. Сулима, Б. Хмельницький та ін, й нарешті, наприкінці XVI ст. спостерігається ще одна хвиля масового покозачення населення — за рахунок українського селянства, котре в зв'язку з посиленням феодального гноблення (особливо після прийняття польської конституції 1590 р.) змушене було вдаватися до цієї своєрідної форми класової боротьби. Тисячі селян кидали свої домівки і оселялися на «слободах», оголошуючи себе вільними людьми — козаками.

Як бачимо, в ході своєї еволюції козацтво як новий стан українського суспільства пройшло певні етапи розвитку. Воно об'єднало і згуртувало вихідців із різних верств населення — шляхти, міщан і селян, яких об'єднувала спільна мета — романтика збройної боротьби проти татар, рівність, козацька воля.

Протягом усього XVI ст. козаччина в Україні зростала, набирала сил, про що свідчать численні скарги татар і турків на адресу польських властей, в яких ішлося про напади козаків і містилися вимоги приборкати «свавільців»,. Особливо активно починають досаждати ординцям з середини XVI ст., коли на Пониззі — за дніпровими порогами виникає особлива військово-територіальна політична організація українського козацтва — Запорозька Січ.

Ідея утворення козацької твердині на південних рубежах, як відомо, виникла ще в 20—30-х роках XVI ст. у зв'язку з намаганнями литовського уряду взяти козаків на державну службу. Проте через брак коштів реалізувати її вдалося лише князеві Дмитру Вишневецькому. Основою для втілення в життя цього проекту був активний розвій козаччини на південному порубіжжі. Зокрема, свідчення щодо призначення хортицького замку містяться в грамоті короля Жигимонта-Августа, надісланій Д. Вишневецькому (1557 р.). У ній висловлювалася подяка за спорудження фортеці, стійкість і мужність, виявлені під час її оборони від перекопських татар, містилися запевнення і в майбутньому не забувати подвигів князя.

Прагнення польського монарха мати постійну залогу на Хортиці з метою запобігання сутичок козаків із татарами було б незрозумілим, коли б фортеця призначалася лише для запорожців. Отже, її спорудження переслідувало подвійну мету: створення форпосту боротьби проти татарської агресії і здійснення контролю над діями козацтва.

Запорозька Січ як військово-політичне об'єднання козаків. Не одне покоління істориків прагнуло з'ясувати питання щодо правомірності ототожнення хортицького замку із першою Запорозькою Січчю. Незважаючи на нові відкриття, воно й сьогодні залишається дискусійним. Безперечно, фортеця Вишневенького багато в чому відрізнялася від пізніших архітектурних комплексів козацьких твердинь, споруджених за дніпровими порогами. До складу гарнізону замку входили, очевидно, крім козаків, представники військово-службової верстви — бояри, слуги. Проте проживання єдиною общиною в специфічних умовах південного порубіжжя сприяло формуванню своєрідної моделі суспільно-політичної організації запорозького товариства. Зважаючи на згадані обставини, найбільш слушним видається твердження М. Грушевського щодо даної проблеми. У статті, присвяченій історичним заслугам Д. Вишневецького, вчений назвав князя «духовним батьком нової української плебейської республіки». Таким чином, хортицький замок став своєрідним прототипом козацького укріплення, яке, утвердившись на о. Томаківка в 60—70-х роках XVI ст., дістало назву Запорозької Січі.

Водночас слід зазначити, що далеко не всі вітчизняні дослідники позитивно оцінюють досить суперечливу історичну постать Д. Вишневецького. Зокрема, М. Брайчевський вважав, що не козацька романтика була головною причиною того, що такий великий феодал, як князь Д. Вишневецький, став одним із визнаних організаторів козацтва. На думку вченого, він насамперед намагався використати козаків у власних інтересах, у своїй політичній боротьбі за владу. Як зазначає М. Брайчевський, політика цього, безперечно непересічного, діяча головним чином була спрямована на відродження феодальної держави в Україні. Як родич Олельковичів він, зрозуміло, мав законні права на київський престол. У своїх політичних домаганнях Д. Вишневецький прагнув спертися як на внутрішні, так і на зовнішні сили (Москва, Молдавія). Тому не випадково його увагу привернуло й запорозьке козацтво, яке на той час уже виявило неабиякі військові потенції. Проте ідея відтворення української феодальної держави, на думку М. Брайчевського, на середину XVI ст. вже пережила себе й була безперспективною утопією. На часі стояли нові перспективи. Тому козаки, які активно підтримали Вишневецького в його боротьбі проти турецько-татарської експансії, лишалися байдужими до його державницьких задумів.

Звертаючись до історичної постаті Д. Вишневецького, необхідно також наголосити, що ряд істориків (В. Антонович, М. Драгоманов, В. Голобуцький та ін.) висловлюють сумніви щодо ототожнення князя із славнозвісним козаком Байдою з відомої народної пісні і обґрунтовано заперечують цю історичну версію.

Незважаючи на суперечливі оцінки діяльності Д. Вишневецького, слід визнати, що навіть за короткий час свого існування (1556—1557 рр.) хортицька фортеця помітно вплинула на еволюцію українського козацтва, зростання його лав. У своєму листі, датованому 20 листопада 1569 р., польський король Жигимонт-Август вперше звертається до козаків як до цілком окремої, нової категорії української людності.

Більш конкретні й детальні свідчення про чисельність і побут запорожців викладені в розділі «Про козаків» «Всесвітньої хроніки" відомого польського дослідника Мартіна бельгійського, датованої 1175 р, «Козаки, — писав він, — це посполиті люди, які на низу Дніпра займаються ловлею риби і там же сушать її на сонці без солі, прожинають там лише влітку, а на зиму розходяться в ближчі міста, як Київ, Черкаси та інші, попередньо заховавши свої човни в безпечному місці на одному з дніпровських островів і залишивши там декілька сотень чоло­вік нашу, як вони кажуть, на сторожі. Мають вони і власні гармати, здобуті в турецьких фортецях або ж у татар. Раніше їх було небагато, але тепер збирається по декілька тисяч, особливо їх чисельність зросла останнім ча­сом і неодноразово туркам і татарам немалі шкоди чинили, нападаючи на Очаків, Тягиню, Акерман та інші фортеці».

З цієї розповіді випливає, що в 60—70-х роках, а можливо й навіть у 30—50-х роках XVI ст., як припускають українські історики В. Голобуцький та В. Замлинський, у козаків за порогами існувала вже військова організація — Кіш, і ті, що перебували на Коші, складали його озброєний гарнізон. Виходячи з цього, заснування козацького Коша за порогами слід вважати не чим іншим, як утворенням Запорозької Січі. Це відбувалося не раптово, а в перебігу боротьби з тими, хто зазіхав на козацькі володіння, й самою природою. В ході цього процесу, як відомо, виживали тільки сильні й витривалі. Саме так відбувався відбір того типу козака — витривалого, спритного, мужнього, чесного, — який увійшов згодом у народну свідомість як козацький лицар.

Важливо, що М. Бєльський не лише повідомив про існування першого козацького Коша за дніпровими порогами, а й вказав конкретне місце його розташування. Це острів, що знаходився приблизно в 60 км на південь від Хортиці, «називаємий Томаківкою, на якому частіше всього живуть низові козаки і який служить їм, по суті, найміцнішою фортецею на Дніпрі» (нині м. Марганець Дніпропетровської області).

Соціальна база запорозького козацтва формувалася на таких глибоко демократичних принципах, як заперечення феодально-кріпосницької залежності й станової нерівності, рівність у праві на володіння землями й угіддями, участь в органах самоуправління, вільний вступ до його лав, незалежно від соціальної, національної чи релігійної приналежності тощо.

Як зазначає відома дослідниця українського козацтва О. Апанович, Січ була притулком для всіх, хто протестував проти соціального й національного гніту, хто боровся за волю. Сюди приймали людей, незважаючи на расу, національність, соціальне походження. Тут плекалися солідарність і дружба синів різних народів, січове братерство. Крім українців, що становили переважну більшість січового товариства, тут було чимало росіян та білорусів, литовців і грузинів, вірмен, вихідців із південнослов'янських земель. Іноді потрапляли на Січ італійці, французи й навіть араби.

Можна цілком погодитися з висновками ще однієї палкої шанувальниці козацтва Олени Компан, яка зазначала, що саме воно «більшою мірою, ніж будь-хто до нього, опустило ідею свободи з небес на землю». Феномен Запорозької Січі полягав також у тому, що саме тут вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до представників простого народу. Вітчизняні дослідники історії запорозького Ф. Яворницький, В. Голобуцький, О. Апанович, І. Бойко, М. Петровський, В. Смолій, В. Степанков, В. Щербак та інші у своїх працях переконливо доводять, що Запорозька Січ як політичне утворення була фактично зародком української національної держави, продовженням національної традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-Волинського та Київського князівств.

Безперечно, Запорозька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз цілком справедливо називали «ко­зацькою республікою».

У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному — на 5—10 паланок. Слід зазначити, що в запорозьких козаків слово «курінь» вживалося у двох значеннях: як житло і як самостійна частина війська. Термін «паланка» також мав два значення — невеличка фортеця і певна частина території Запорозької Січі.

Для всіх, хто прибував на Запорожжя, доступ на Січ був вільним. Прийняті до лав запорозького козацтва зараховувалися за власним бажанням до одного з січових куренів. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робилося для того, щоб приховати минуле прийнятих до Січі втікачів.

Новачок ставав справжнім козаком лише тоді, коли осягав усі правила, умів підкорятися кошовому отаманові, старшині й усьому товариству. У відносинах між козаками брався до уваги не вік, а час вступу до Січі: хто вступав раніше, той мав перевагу над новоприбулими. Тому, як правило, останній називав першого «батьком», а перший останнього — «сином».

Вступ до Січі й вихід із неї були вільними. Ніякого певного часу перебування на Січі не встановлювалося: кожен мав змогу вийти з неї в разі потреби.

Таким було військо запорозьких козаків. У цілому воно поділялося на січових і волосних козаків: перші власне й складали справжній цвіт козацтва. Це були люди нежонаті. Тих, хто відзначався у боях, давно служив у війську, мав інші заслуги, звали «лицарством» або «товариством». Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі й вирішували всі справи війська. Частина козацтва, що постійно залишалася на Січі, по куренях, поділялася на «старше і молодше» й складала козацьке військо в широкому розумінні цього слова.

Загалом запорожців наприкінці XVI ст. налічувалося 5—6 тис, із них десята частина, постійно змінюючись, служила січовою залогою, в той час як інші брали участь у походах чи займалися мирним промислом.

Від «лицарства» різко відрізнялися сімейні козаки. їх також допускали на Запорожжя, однак вони не мали права проживати на території Січі і селилися на її околицях: в запорозьких степах, на хуторах, де займалися хліборобством, скотарством, торгівлею, ремеслами і промислами. Звалися вони підлеглими посполитих січових козаків, «сіднями», «гніздюками». Усі разом вони складали одне військо.

Структура суспільних (державних) інституцій на Запорожжі була надзвичайно простою.

Вищим, так би мовити законодавчим, органом влади Запорозької Січі була загальна рада (коло), брати участь в якій мали право всі без винятку козаки. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі, у вигляді депутацій від куренів, або ж виключно старшинські. Зібрання козаків за їх власною ініціативою називалося чернецькою, або чорною, радою. До компетенції загальної ради входило обговорення всіх найважливіших питань життєдіяльності козацького товариства: встановлення військового устрою, обрання старшини, вирішення питань війни і миру, ведення переговорів з представниками інших країн, розподілу земельних угідь. Нерідко козацька рада виступала як вища судова інстанція. За традицією козацькі ради, як правило, збиралися щороку 1 січня для переобрання кошового отамана і старшини. В разі потреби позачергово скликалися неординарні ради, на яких розглядався широкий спектр питань або одне, але надзвичайно важливе для запорожців.

Постійним, традиційним місцем проведення козацької ради була Січ. Проте, оскільки рада являла собою насамперед орган військової влади, визначальною і обов'язковою умовою її проведення була присутність на ній всього війська. Ось чому місце проведення ради, як правило, не абсолютизувалося. Вони відбувалися там, де виникала необхідність. Наприклад, козацькі ради скликалися навіть під час походів, у степу чи на волості — в Сухій Діброві, Масловому Ставу.

Вища виконавча влада на Запорозькій Січі належала Кошу в особі кошового отамана. Про значення цієї посади в козацькому товаристві й характер виборів свідчать спостереження французького військового інженера Гійома Левассера де Боплана: «Коли зберуться усі старі полковники і старі козаки, що користуються серед них пошаною, кожен з них віддає свій голос за того, кого вважає за найздібнішого, і той визначається більшістю голосів. Якщо обраний не хоче приймати посади, відмовляючись невмінням, малими заслугами, браком досвіду чи похилим віком, це йому не допомагає... Якщо обраний козак приймає на себе обов'язки старшого, то дякує зібранню за виявлену честь, хоча [додає, що] недостойний, і для такої посади нездатний, далі ж, однак, урочисто запевняє, що докладе зусиль і старання, аби гідно послужити всім взагалі, так і кожному зокрема, і що завжди готовий покласти своє життя за своїх батьків (так вони називають між собою один одного). На ці його слова кожен плеще в долоні, вигукуючи: «Слава! Слава!» й т. ін. Потім усі один за одним відповідно до свого рангу йдуть вклонитися йому». Вибори кошового отамана знаменували кульмінаційний момент ради, оскільки від його діяльності значною мірою залежало життя на Січі протягом цілого року. Інші старшини — суддя, осавул та писар — не відігравали такої ролі, як кошовий.

Обраний загальною військовою радою Кіш, керуючись її рішеннями, втілював в життя основні напрями політики Запорозької Січі в межах своїх «вольностей». Водночас слід зазначити, що закріплених правовими актами розподілу повноважень між загальною козацькою радою і кошем не існувало. І законодавча, і виконавча влади будували свою роботу на основі звичаєвого права та традиції, які виникли ще за часів Київської Русі (наприклад, функціонування віча).

Разом з тим у житті запорозької общини особливе місце відводилося курінному отаману — безпосередньому начальникові куреня, своєрідного козацького земляцтва. Назви куренів, як правило, походили від місцевості, де раніше проживали козаки. Відомий історик М. Слабченко налічував у XVI ст. на Січі сім куренів: Пашківський, Титарівський, Дерев'янківський, Поповичівський, Іванівський, Канівський, Дядьківський. На відміну від кошового, курінний отаман обирався на курінній раді, і його кандидатура не потребувала затвердження на загальному зібранні козацького товариства. Він приймав до куреня нових козаків, розпоряджався куреневим майном. У спогадах одного із запорожців зазначалося, що «козаки куренные его так слушают, как своего отца...». За традицією лише той, хто обіймав певний час посаду курінного, міг реально претендувати на обрання кошовим отаманом Запорозької Січі.

На Запорожжі склалася своя адміністрація. Найважливішими її ланками у другій половині XVI — на Початку XVII ст. були: військові начальники (кошовий отаман, військовий суддя, військовий отаман); військові чиновники (булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи); похідні і паланкові начальники (полковник, писар, осавул).

Неординарним на Запорозькій Січі був і такий важливий інструмент військово-адміністративної влади, як правова система. Якщо загалом на території України на той час діяли різні джерела права (Руська Правда, Литовські статути, акти королівської влади, Магдебурзьке право), то на Запорозькій Січі головну роль відігравало звичаєве козацьке право, що являло собою сукупність правових звичаїв, які утвердилися у сфері козацьких суспільних відносин. Система звичаєвого козацького права склалася в XV — середині XVI ст. Вона закріплювала військово-адміністративну організацію козацтва, окремі правила воєнних дій, діяльність судових органів, порядок землекористування, укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Слід зазначити, що звичаєве козацьке право визнавалося іноземними державами, в тому числі й польським урядом. Козацтво всіляко захищало звичаєве право, вважаючи, що писане право може обмежити козацькі вольності.

Республіканська форма правління, участь широких кіл козацтва вирішенні практично всіх господарських та суспільних питань перетворили Запорозьку Січ на стійкий політичний організм. Висока життєздатність Січі забезпечувалася також внутріобщинною демократією, рівністю усіх членів громади перед давньовіковими звичаями та правами.

В інших суспільних формах Запорозька Січ існувати не могла Це пояснювалося не лише особливостями характеру українського етносу, а й, насамперед, історичною ситуацією, що склалася на той час. Справді, оточувана ворогами (Річ Посполита, Крим, Порта, пізніше Росія), Січ могла вижити й забезпечити собі нормальне функціонування лише за однієї умови — відносної внутрішньої стабільності та громадської злагоди. Гострі соціальні конфлікти в середовищі січової громади неминуче призвели б до її розколу й ослаблення, перетворили б її на легку здобич власних та іноземних феодалів.

Звичайно, історична реальність була такою, що Запорозька Січ також не уникнула внутрістанових суперечностей та конфліктів (особливо в останній період свого існування). Майнова нерівність, а згодом і соціальна диференціація викликали наростання конфронтаційних на­строїв у запорозькому середовищі (сутички між козацькою сіромою і старшиною).

Таке становище на Січі, як зазначає О. Апанович, склалося внаслідок того, що старшина і заможне козацтво постійно порушували встановлені демократичні порядки, за допомогою демагогії, підкупу і насильства намагалися перетворити демократичні права на особисті привілеї, нав'язували свою волю раді. Усі вищі посади обіймали тільки багаті козаки. Наприкінці існування Запорозької Січі старшина разом із царським урядом звели майже нанівець принцип виборності. Тут постійно точилася гостра соціальна боротьба. Основну масу запорожців становили бідні козаки й голота-сірома, на яких лягав основний тягар і злигодні походів. Вони були найактивнішою силою селянсько-козацьких повстань.

Державницькі функції Запорозької Січі. Запорозька Січ протягом багатьох десятиліть функціонування характеризувалася широким спектром політичної діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишалася поза увагою Коша Війська Запорозького. Він матеріально підтримував діяльність міських братств та навчальних закладів, фінансував просвітницьку роботу православних церков і монастирів.

Але найголовнішим, визначальним напрямом діяльності Запорозької Січі з самого початку її існування і до моменту ліквідації російським урядом був захист українських земель від турецько-татарської агресії. В цьому зв'язку варто наголосити, що запорожці не тільки захищалися, але й вели активні наступальні дії проти своїх ворогів. Січ була своєрідною військовою базою, звідки здійснювалися морські та сухопутні походи, а козацтво — могутньою військовою організацією з власним флотом, піхотою і артилерією. Вже протягом другої половини XVI ст. козаки провели десятки воєнних експедицій до Очакова, Кілії, Ізмаїла, Акермана, Газлева, інших турецьких фортець на Північному Причорномор'ї. Згодом козацькі чайки досягли берегів Анатолійського півострова, зокрема фортець Синопа і Трапезунда, навіть робили спроби «обкурити мушкетним димом самий Царгород».

З початку XVII ст. Військо Запорозьке поступово почало відмовлятися від локальних політичних акцій, зосередивши свою увагу на вирішенні фундаментальних завдань. Зокрема, міцнів союз між козацтвом і православним духовенством, яке після Берестейської унії 1596 р. опинилося фактично поза законом і зазнавало утисків і переслідувань на рівні державної системи Речі Посполитої.

Окремі симптоми такої злуки можна простежити вже під час повстання 1593—1596 рр. під керівництвом С. Наливайка. Однак на повен голос ідея захисту «грецької» релігії вперше прозвучала в заяві козацької депутації перед Київським гродським судом (1610 р.). У ній відкрито декларувалася думка про те, що Запорозька Січ буде свято захищати православну віру. Відтоді боротьба козаків за справедливе розв'язання релігійних суперечок (причому їх симпатії незмінно залишалися на боці православних) перетворилася на один з основних напрямів діяльності Війська Запорозького. Як свідчать історичні документи, козацькі депутати неодноразово втручалися в сеймову боротьбу між православними і католиками, вносили свої протести в місцеві та вищі органи судової влади Речі Посполитої.

Разом з тим діяльність Коша Війська Запорозького не обмежувалася цією формою підтримки православних. У 1620 р. Запорожжя, в особі гетьмана Петра Сагайдачного, брало активну участь у політичній акції загальноукраїнського значення — відновленні діяльності православної ієрархії (єрусалимський патріарх Феофан висвятив митрополита І. Борецького та п'ятьох єпископів). Відтоді протягом десятиліть запорожці вважали справою честі боротьбу (сеймову і збройну) за визнання королівським урядом прав православних. Це була принципова позиція Коша Війська Запорозького. Православне віросповідання в той період розглядалося як одна з найважливіших визначальних рис українського народу. Тому спроби польського уряду ліквідувати існуючі релігійні суперечності й перетворити «схизматиків» на повноцінних громадян Речі Посполитої шляхом запровадження церковної унії не мали успіху. Зрозуміло, що зазначена сфера діяльності Запорозької Січі виходила за рамки боротьби представників різних релігійних конфесій. її безпосередні та більш віддалені наслідки об'єктивно були спрямовані на збереження таких ознак українського етносу, як самобутність його мови, культури, звичаїв тощо. Запорозька Січ, як цілком самостійна політична сила, дістала міжнародне визнання. Кіш Війська Запорозького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн. Він укладав міжнародні угоди, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їх коаліції.

Далеко за межами України були добре відомі військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою (відомо, що козаки істотно збагатили арсенал військового мистецтва). Тому уряд Речі Посполитої змушений був відмовитися від тиску на Запорозьку Січ і перейти до пошуків компромісів з нею.

Початок XVII ст. ознаменувався серією успішних козацьких походів за Чорне море під керівництвом Петра Конашевича-Сагайдачного. На час його гетьманування припадає масовий приплив на Січ покозачених селян та міщан. Не випадково магнат Януш Острозький на одному із засідань сейму закликав вжити проти них суворих заходів, аби «хлопи наші... до козаків не приставали і до них себе не прилучали». Тож, очевидно, на Січі не виникло проблем з організацією 40-тисячного війська для походу проти полчищ султана Османа II. Хотинська війна (1621 р.) стала апогеєм боротьби козацтва проти турецько-татарської експансії. Зростанню міжнародного авторитету запорожців сприяла також їх участь у Тридцятирічній війні (1618—1648 рр.). Про це яскраво свідчить текст маніфесту шведського короля Густава-Адольфа від 25 червня 1631 р., підготовлений його радником Жаком Русселем. «Благо­родні й вільні лицарі, — говорилося у зверненні короля до запорожців, — мужі хоробрі, володарі Дніпра і Чорного моря, а що найважливіше, релігії християнської грецької старинної завзяті оборонці...» Далі шведський монарх пропонував запорожцям перейти до нього на службу.

На думку О. Апанович, у першій половині XVII ст. запорозьке козацтво піднялося до рівня кращих європейських армій, а своєю активною, наступальною, ініціативною стратегією і тактикою маневрених бойових дій перевершувало феодальні армії Європи, що послідовно дотримувалися стратегії позиційної оборонної війни. Тому участь козацьких загонів у великих воєнних кампаніях нерідко вирішувала долю не лише окремої битви, а й навіть існування тієї чи іншої держави.

У різні періоди свого існування Запорозька Січ ніколи не була «республікою в собі». Всупереч існуючим політичним кордонам вона завжди прагнула поширити свій державний суверенітет на інші українські землі. Особливо активно ці процеси відбувалися наприкінці XVI — на початку XVII ст., коли Січ стала своєрідним центром визвольного руху українського народу. Не випадково в листах до польського короля Владислава IV урядовий комісар з козацьких справ Адам Кисіль визнавав, що Запорожжя завжди було «капітулою всіх змовників проти існуючого порядку".

. Адже саме Січ виплекала видатних полководців, мудрих державних діячів, ватажків народних повстань: Северина Наливайка, Тараса Федоровича (Трясила), Павла Павлюка, Івана Судиму, Дмитра Гуню, Петра Сагайдачного, Богдана Хмельницького, Івана Сірка, Максима Залізняка, Семена Палія.

Зрозуміло, що найбільш рельєфно ця політична альтернатива державним структурам Речі Посполитої виявлялася в роки збройної боротьби, яка до краю загострювала соціальні, релігійні та етнічні суперечності, генерувала в середовищі козацтва нові ідеї. Вже перші великі повстання кінця XVI ст., що, як відомо, були інспіровані Запорозькою Січчю, переконливо засвідчили, що усередині козацтва з'явилися настрої, основний зміст яких зводився до ідеї запровадження на визволених з-під влади шляхти територіях «козацьких порядків». Про радикальність дій повсталих свідчить цілий ряд документів, у т. ч. звернення козацьких ватажків, спеціальні сеймові документи Речі Посполитої, в яких наголошувалося, що повсталі козаки не визнають польської адміністрації, самі встановлюють собі право, обирають керівників. У 1616 р. польський сейм визнав той факт, що усередині Речі Посполитої утворилася інша республіка.

Отже, підсумовуючи все сказане вище, слід наголосити, що виникнення Запорозької Січі в другій половиш XVI ст. мало, безперечно, величезне історичне значення для українського народу. її поява зумовлювалася як внутрішніми потребами козаків, що перебували на південному порубіжжі, так і необхідністю захисту українських земель від зовнішньої загрози. Ці обставини справили безпосередній вплив на формування демократичних засад суспільно-політичного устрою січовиків — Коша. Утвердження Січі як форпосту боротьби проти турецько-татарської агресії і центру визвольного руху в Україні стало важливим чинником консолідації українського козацтва.

Водночас необхідно також наголосити, що козаки зуміли виробити оригінальну суспільну організацію, яка за своїм змістом була спрямована проти феодальних порядків. Усі без винятку члени козацької громади, яка була одночасно організацією воєнною і самоврядною, мали рівні права на користування землею, участь у козацькій раді, виборах старшини тощо. Козаки переконливо демонстрували можливість організації соціального та економічного життя без феодала й тим самим здійснювали значний революціонізуючий вплив на покріпачене селянство. Це зробило козацтво справжнім детонатором глибоких соціальних рухів проти феодальної системи, які буквально потрясали весь державний організм Польщі.

Формування і розвиток Запорозької Січі, як відомо, ускладнювалися крахом феодальної державності. У зв'язку з цим козацтво набуло функції носія державності українського народу, покликаної забезпечити соціальне й національне визволення країни. Але державності, якісно відмінної від усього того, що було створене в майбутньому. Козацька республіка, яка сформувалася в XVI ст., була покликана до життя розвитком буржуазних тенденцій; вона спиралася на антифеодальні елементи, причому найрадикальніші.

Це була держава, як зазначає М. Брайчевський, перед якою постали два основні завдання: по-перше, ліквідація великого феодального землеволодіння і торування шляху для дальшого розвитку капіталістичних відносин; по-друге — визволення України з-під Іноземного гніту. Обидва ці завдання були тісно пов'язані між собою.

Характер цієї держави відрізнявся від звичного і відомого в політичній практиці середньовіччя. В той час як провідні європейські країни утверджували в себе абсолютизм нічим не обмеженої монархії, у нас, наголошує М. Брайчевський, викристалізувалася козацька республіка, що так вражала сучасників (і вражає нас) підкресленим, послідовним демократизмом. На цю рису козаччини свого часу вказував, зокрема, К. Маркс, який слідом за М. Костомаровим називав Запорозьку Січ «християнською козацькою республікою».

Багаторічне функціонування Запорозької Січі, по суті, становило наступний етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, охопив найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку і утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки Визвольної війни 1648— 1654 рр., була, безперечно, її суспільно-політичним лицем.

Рекомендована література

Антонович В. Коротка історія козаччини. Київ, 1991.

Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі Київ, 1993.

Апанович О. М. Розповіді про запорозьких козаків. Київ, 1991.

Боплан Г. Опис України. Київ, 1990.

Володарі гетьманської булави. Київ, 1994.

Голобуцький В. Запорозьке козацтво. Київ, 1994.

Грушевський М. Історія української козаччини // Вітчизна. 1989-№ 1—11.

Історія України в особах IX—ХУЛІ ст. Київ, 1993.

Історія України в документах і матеріалах: В 3 т. Т. 3. Визвольна боротьба українського народу проти гніту шляхетської Польщі і приєднання України до Росії (1569—1654 рр.), Київ, 1951.

Кащенко А. Оповідання про славне Військо Запорізьке низове. Дніпропетровськ, 1991.

Наливайко Д. Козацька християнська республіка. Київ, 1992.

Сергійчук В. Іменем Війська Запорозького. Українське козацтво в міжнародних відносинах XVI — середини XVII ст. Київ, 1991.

Січинський В. Чужинці про Україну. Львів, 1991.

Україна перед визвольною війною 1648—1654 рр.: 36. документів (1639—1648). Київ, 1946.

Шевальє П. Історія війни козаків проти Польщі з розвідкою про їхнє походження, країну, звичаї, спосіб правління та релігію і другою розвідкою про перекопських татар. Київ, 1960.

Шевер Ж. Літопис Малоросії або історія козаків-запорожців. Київ, 1994.

Щербак В. О. Антифеодальні рухи на Україні напередодні визвольної війни 1648-4654 рр. Київ, 1989.

Яворницький Д. Історія запорозьких козаків: У 3 т. Київ, 1990—1991.

Лекція 6

Українська козацька республіка.

• Розробка Богданом Хмельницьким політичної програми Української держави • Суспільний та державний лад Козацької республіки • Українсько-російський договір 1654 р.

Розробка Богданом Хмельницьким політичної програми Української держави. Виникнення і розвиток Запорозької

Січі мали надзвичайно важливе значення в боротьбі українського народу за відродження власної державності, знищеної за часів литовської та польської експансії на землі України.

Нове державне формування, створене вперше у вітчизняній історії простим народом, докорінно відрізнялося від більшості тогочасних держав. У Запорозькій Січі не було ані феодальної власності на землі, ані кріпацтва, ані поділу людності на стани. Замість феодального примусу, що панував на волості, на Січі, за ініціативою самих козаків, утвердився принцип використання найманої праці, що, безперечно, сприяло розвитку більш прогресивних буржуазних відносин. І хоча Запорозька Січ, зрештою, так і не змогла стати суб'єктом міжнародних відносин, державою у повному розумінні слова, вона започаткувала той державний організм, який згодом знайшов свій подальший розвиток і найбільш повне державне виявлення в наступну історичну добу — період Хмельниччини.

Державотворчі традиції, позитивні сторони життєдіяльності Запорозької Січі були пізніше уважно вивчені, проаналізовані і творчо використані славним сином українського народу, видатним політиком і державотворцем Богданом Хмельницьким, під безпосереднім керівництвом якого побудова Української держави була практично здійснена в середині XVII ст. Ця визначальна, доленосна для України мета була досягнута в умовах жорстокої, кровопролитної боротьби українського народу проти польських поневолювачів.

У зв'язку з практичною діяльністю Б. Хмельницького по створенню Української держави виникає ряд серйозних наукових питань, пов'язаних з розробкою теоретичних положень можливого державно-політичного устрою тогочасних українських земель. А саме: чи мав у своєму розпорядженні видатний фундатор Української держави певні концепції державотворення, розроблені ще заздалегідь, чи вирішувати цю надзвичайно складну і важливу справу йому довелося самотужки, інтуїтивно й до того ж оперативно, вже в ході активного процесу формування держави, що відбувався на українських землях під час Національно-визвольної війни 1648—1676 рр. українського народу.

Аналіз праць відомих вітчизняних дослідників цієї проблеми свідчить про те, що серед розмаїття теорій і концепцій все ж таки домінує загальна думка, що внаслідок 350-річного іноземного панування та поневолення українського народу, фактичної денаціоналізації тогочасного панівного класу України, напередодні Хмельниччини в політичній свідомості українського суспільства фактично була відсутня навіть ідея створення національної держави. Як зазначає один із дослідників цієї проблеми В. Смолій, до Б. Хмельницького жодна з політичних сил, які на той час займали домінуюче місце в суспільстві, зокрема українська шляхта — найбільш економічно сильний та духовно розвинутий стан, не спромоглася сформулювати й теоретично обґрунтувати ідею українського державотворення. На думку вченого, існували лише досить аморфні й несміливі плани автономізації козацьких районів у складі Речі Посполитої, висловлені свого часу О. Верещинським та С Наливайком.

На відміну від вітчизняних дослідників, історики із західної діаспори — О. Оглоблин, Ю. Кульчицький та інші — дотримуються дещо іншої точки зору. Зокрема, О. Оглоблин у своїх наукових працях стверджує, що в Украйні ще напередодні Національно-визвольної війни 1648—1676 рр. сформувалося кілька різних концепцій майбутнього державно-політичного устрою Української держави.

Перша з них -— концепція так званого ягеллонського легітимізму, тобто визнання можливості й доцільності дальшого існування українських земель у складі Речі Посполитої, але як окремої автономної одиниці. Її активно відстоювали такі представники української шляхти і духовенства, як А. Кисіль, П. Могила, С. Косів та ін.

Друга концепція передбачала утворення Руського князівства, або Великого князівства Руського, поза межами Речі Посполитої. Вона представляла інтереси українських шляхтичів-протестантів — аріанів, але фактично не набула скільки-небудь помітного поширення, оскільки протестантизм в Україні ніколи не мав міцного підґрунтя.

Третя концепція — москвофільська, на той час була ще недостатньо оформлена і проти неї активно виступали представники пропольської орієнтації.

Четверта концепція виникла у провідних козацьких колаж задовго перед 1648 р. Вона являла собою ідею утворення держави «козацького панства», до складу якої мали увійти територія Наддніпрянщини і землі нової української колонізації. На думку (X Оглоблина, ця концепція була тісно пов'язана з традиціями старої українсько-руської державності, що продовжувала існувати в Україні не тільки за часів Великого князівства Литовського, а й в період польського панування після Люблінської унії 1569 р.

У контексті цієї проблеми цілком логічно постає і наступне питання. Кому саме належало авторство вищезгаданих теорій? О. Оглоблин вважає, що ці концепції могли з’явитися в таких «політологічних» осередках, як Києво-Могилянський чи Волинський гуртки, або ж у середовищі протестантської шляхти та українського козацтва.

На наш погляд, наведені вище аргументи все ж таки не є досить переконливими. Відомий дослідник, очевидно, в цьому випадку намагається видати бажане за дійсне. Тому значно ближчим до істини вважаємо зауваження І. Крипякевича про те, що тогочасна інтелігенція не зуміла підготувати основ державності і ще не вміла мислити державними категоріями. Подібну точку зору вже висловлювали в зарубіжній історіографії В Липинський, Д. Дорошенко, Н. Полонська-Васияенко та інші, а з сучасних авторів — Ф. Сисин, який найбільше уваги приділив питанням позиції шляхти і ролі національної свідомості в повстанні Хмельницького.

Слід зазначити, що на початку Національно-визвольної війни проти польських поневолювачів Богдан Хмельницький та його соратники навіть не мріяли про створення суверенної Української національної держави. Вони насамперед дбали про збереження козацьких вольностей, які польський уряд намагався ліквідувати згідно з «Ординацією» 1638 р. Але вже в ході боротьби, коли до козаків приєдналися широкі народні маси, коли від ворога була звільнена значна територія України, у Богдана Хмельницького спочатку виникла ідея створення української автономії у складі Речі Посполитої, а згодом і української суверенної держави, про що він вперше офіційно заявив у лютому 1649 р. під час переговорів з польськими комісарами в Переяславі. Проте у виборі форми державного утворення Б. Хмельницький вагався між традиційною старою руською державою (князівство Руське) і козацькою державою Війська Запорозького.

З одного боку, гетьман України цілком сприймав ідею старої державної традиції княжої України-Руси, яка зміцнила в ньому самопочуття й самоповагу українського монарха — «самодержця руського». Водночас Б. Хмельницькому також дуже імпонувала ідея нової козацької держави, що виникла внаслідок революційної активності народних мас.

Зрештою, вже в ході української національної революції Б. Хмельницький висунув власну програму будівництва Української козацької держави, в основі якої лежала ідея української соборності, й тим самим на практиці геніально синтезував ідею старої княжої України-Руси з новою ідеєю козацької державності. З цього приводу О. Оглоблин справедливо зауважував, що збудована Б. Хмельницьким Українська держава відродила великодержавний дух Київської Імперії, втілений в нових формах Гетьманської держави зроблений з доброго й міцного козацького матеріалу на модерний європейський зразок..

Якою саме уявляв Б. Хмельницький створювану ним Українську державу?

На думку сучасного українського історика В. Степанкова, вже в лютому 1649 р., під час переговорів з королівськими комісарами, гетьман, по-перше, чітко засвідчив право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання, в реалізації якого вбачав тепер головну мету своєї діяльності («виб'ю з лядської неволі народ весь руський... Тепер досить достатку в землі і князівстві своїм по Львов, Холм і Галич. А ставши на Віслі, скажу дальшим ляхам: сидіте, мовчіте ляхи»).

По-друге, Б. Хмельницький висловив ідею незалежності утвореної держави від влади польського короля («лядська земля згине, а Русь ще в цьому році панувати буде»). Під час перебування в Чигирині російський посол Г. Унковський з розмов із старшинами і козаками довідався, що польських комісарів з Переяслава відправили, бо «гетьман і Військо Запорізьке і вся Русь Київська під владою польського короля і панів бути не хочуть» Сам Б. Хмельницький сказав московському послові: «А нас Бог від них (Польщі і Литви) увільнив — короля ми не обирали і не коронували, і хреста йому не цілували. А вони до нас про це не писали і не присилали, і ми волею Божою цим від них стали вільні». Так було, як слушно зауважує О. Оглоблин, перекреслено «стару Ягеллонську ідею співіснування трьох народів — польського, литовського й руського (українського та білоруського) в єдиній Речі Посполитій».

По-третє, гетьман сформулював положення про соборність Української держави. Маємо свідчення члена польського посольства В. Московського, що Б. Хмельницький неодноразово заявляв про свій намір «відірвати від ляхів всю Русь і Україну», звільнити «з лядської неволі... народ всієї Русі». Український посол у Московії полковник С. Мужиловський розповідав царським чиновникам: «Козаки будуть далі наступати в польській землі, і для визволення християнської віри будуть з неприятелями своїми, поляками, боротися всією силою, щоб їм ті місця, де живуть люди православної християнської віри... були вільні, а полякам щоб до цих місць не було діла». По-четверте, Б. Хмельницький розглядав утворену Українську державу як спадкоємницю Київської Русі. Під час переговорів з Г. Унковським він заявляв, що замирення з Річчю Посполитою можливе лише за умови визнання її урядом незалежності козацької України «по тим кордонам, як володіли благочестиві великі князі, а ми у підданстві і в неволі бути у них не хочемо».

Таким чином, аналізуючи діяльність Б. Хмельницькогна ниві державного будівництва, маємо всі підстави вважати його творцем Української національної держави. Боротьба за її незалежність відіграла винятково важливу роль у розвитку національної самосвідомості українського народу. Не вдаючись у детальний аналіз еволюції політичних поглядів гетьмана України в ході Національно-визвольної війни українського народу проти польських поневолювачів, його практичних дій, пов'язаних із формуванням Української козацької держави, виділимо лише основні етапи розробки програми державного будівництва та боротьби за її реалізацію.

Перший етап (лютий — вересень 1648 р.) — формування ідеї автономії для козацького регіону (центральна і південна частини Київського воєводства) у складі Речі Посполитої.

Другий етап (вересень 1648 — серпень 1649 р.) — завершення процесу розробки політичної програми, яка вперше в історії української політичної думки передбачала створення незалежної держави в межах усіх етнічних земель України; усвідомлення права на територіально-етнічну спадщину Київської Русі.

Третій етап (серпень 1649 — червень 1651 р.) — намагання реалізувати програму створення незалежної національної держави. Вони виявилися безуспішними внаслідок прорахунків Б. Хмельницького в питаннях внутрішньої політики та зрадницької позиції Кримського ханства щодо України.

Четвертий етап (липень 1651 — березень 1654 р.) — невдачі у боротьбі за збереження автономії козацької України в межах Речі Посполитої і пошуки нового оптимального варіанта шляхом прийняття протекції російського царя чи турецького султана. Укладення Переяславсько-Московського договору з Росією про перехід України під протекторат російського царя.

Суспільний та державний лад Козацької республіки. Аналіз наявних документальних джерел переконливо свідчить, що в ході Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі на території Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств (близько 200 тис. кв. км) в основному було завершено процес формування Української національної держави. Оскільки державний апарат тут створювався на зразок установ, що існували в Запорозькій Січі, то Українська держава за формою правління й устроєм основних інститутів політичної влади істотно відрізнялася від тогочасних монархій Європейського континенту — вона була республікою. Враховуючи провідну роль козацтва в її утворенні, можна з повною підставою вважати нову державу, яка з'явилася на політичній карті Європи в середині XVII ст., Українською козацькою республікою. Розглянемо найхарактерніші ознаки цієї держави.

Перша ознака— політична влада. Вона перейшла до рук козацької старшини—нової генерації українського панівного класу. На вершині її ієрархічної піраміди був гетьман. Обраний військовою радою на Запорожжі (січень 1648 р.) на невизначений строк (фактично довічно), він здійснював керівництво військовими силами, очолював старшинську адміністрацію, визначав напрями внутрішньої політики, вів переговори з урядами інших держав, міг скасовувати рішення Генерального суду. Зосередження основних політичних, адміністративних, судових та військових керівних функцій в руках гетьмана призвело до того, що він став рідко скликати не тільки військові ради, а й навіть ради старшин, найважливіші питання вирішував самостійно, фактично перетворившись на військового диктатора. Сучасники так характеризували обсяг влади Б. Хмельницького: «У них радит гетьман, і что де им гетьман велит делать, то они делают» (1654 р.).

Слід зазначити, що носієм ідеї українського монархізму, як переконливо засвідчують джерела, був сам Б. Хмельницький. Сам він уперше, прямо чи опосередковано, почав висловлювати думку про свою владу не як владу виборного гетьмана, а самодержавну владу повного володаря України. Вже під час переговорів з польськими комісарами, в лютому 1649 р., він відверто заявив: «Правда то єсть: жем лихий і малий чоловік, але мі то Бог дав, жем єсть самовладцем і самодержцем руським». Згодом під час розмови з російським послом Г. Унковським він також акцентував його увагу на тому факті, що «волею Божою... мені звелено над Військом Запорозьким і над Білою Руссю у війні цій начальником бути і над ляхи і над Литвою перемогу мати».

Законодавчу владу Б. Хмельницький реалізовував шляхом видання універсалів, наказів, листів тощо. Підписував він їх «рукою власною». Гетьманський титул при цьому фігурує в різних формах залежно від політичної ситуації: спочатку - «гетьман войска его королевской милости запорозского», пізніше - „гетьман з войском его царского величества”. Існували й інші варіанти, але суть їх не мінялася. Атрибутом гетьманської влади продовжувала залишатись, як і в попередні роки, булава. При підтримці старшини, із залученням найманих полків гетьман придушував народні повстання. Отже, « його руках зосереджувалася практично необмежена влада, яка перевершувала за обсягом президентську і наближалася до царської.

Венеціанський посол А. Віміна згадував про нього як про «справжнього государя», лідер англійської буржуазної революції Кромвель титулував гетьмана «імператором запорозьких козаків».

Друга ознака - територія. Уже в 1648 р, після Корсунської битви, перекопський мурза Туганбей повідомляв коронному гетьману М. Потоцькому про наміри Б. Хмельницького та його війська: «...Щоби по Білу Церкву мали окрему і відмежену державу; друге, щоби допущено їх до давніх вольностей; третє, щоби до міст, замків і держав ані старости, ані воєводи не мали ніякого права». Згодом Б. Хмельницький визначив межі української етнічної території на заході — кордон з Річчю Посполитою — по р. Вісла. І. Крип'якевич приблизно змалював державні межі «козацької території»: з Польщею: Яруга — Чернівці — Мурафа — Красне — Вінниця — Прилуки — Самгородок — Паволоч — Каменеброд — Макарів — Чорнобиль — Карпилівка; з Росією — традиційним кордоном, а з Туреччиною і Кримом — через так зване Дике Поле.

При цьому слід підкреслити історичну роль Середнього Подніпров'я у процесі державотворення. З давніх часів воно становило територіальне ядро українського етносу. Впродовж тривалого періоду простежується його відносна стабільність. Водночас Запорозька Січ залишалася «центром свободи», суспільним ідеалом для українського селянства. Третя ознака - політико-адміністративний устрій. На визволеній території були ліквідовані органи влади Речі Посполитої. Замість воєводств і повітів створені полки і сотні (полків у різні часи було 36, 26, 16, а пізніше — 10). Виникло нове правління — своєрідний старшинський уряд: військова рада, рада генеральної старшини, полкова і сотенна адміністрації, курінні і городові отамани. Магістрати і ратуші здобули право самоврядування.

Найвищим органом влади в Українській державі була загальновійськова рада, до участі в якій допускали всіх повстанців. Залежно від складу, порядку скликання та значення питань, обговорюваних на загальновійськових радах, їх називали «чорними» (коли вони збиралися за ініціативою рядового козацтва), «генеральними», «явними» (коли в їх роботі, крім козацтва, брали участь представники магістратів і ратуш, духівництва та ін.). Загальновійськова рада розглядала здебільшого питання війни й миру, відносин з іншими державами, обрання гетьмана, генеральної старшини та генерального уряду, вручення їм атрибутів влади. Рішення ради здійснювалися гетьманською владою та генеральним урядом.

Другою за значенням владною структурою, створеною Богданом Хмельницьким, була рада геніальної старшини. До її складу, крім гетьмана, входила генеральна старшина, а також полковники й інші особи на вибір гетьмана. В роки визвольної війни в її складі переважали однодумці Б. Хмельницького з числа генеральної старшини та полковники — ї. Богун, І. Золотаренко, Ф. Вишняк, К. Бурляй, Ф. Джалалій, І. Ганжа та інші, які брали активну участь у боротьбі проти іноземних загарбників. Козацька старшина взяла в свої руки розв'язання найважливіших проблем, що постали перед новоствореною державою. Вона управляла Україною, охоплюючи різні сфери суспільного життя: цивільну адміністрацію, судочинство, земельні справи, фінанси й т. ін. Раду генеральної старшини скликав гетьман перед кожною загальновійськовою радою, вона готувала її роботу, особливо в тих випадках, коли Хмельницькому потрібна була підтримка у вирішенні складних внутрішньо і зовнішньополітичних питань. На засіданнях ради генеральної старшини розглядали кадрові питання, схвалювали рішення генерального уряду або генеральної військової канцелярії, розв'язували суперечки між генеральними старшинами і полковниками, фінансові та адміністративно-поліцейські справи, судові справи генеральної старшини, а також апеляції на рішення генеральної військової канцелярії чи суду.

Функції виконавчого органу гетьманської влади виконував генеральний уряд. Його обирали разом з гетьманом на військовій раді. До складу генерального уряду входили генеральш старшини: генеральний обозний, генеральний суддя, генеральний писар, генеральний підскарбій, генеральні осавули, хорунжі та бунчужні. Найважливішою структурною частиною генерального уряду була генеральна військова канцелярія, яка здійснювала військове, адміністративне, фінансове й судове управління. Тут розглядали всі документи, що надходили від полковників і сотників, магістратів і ратуш, укладали гетьманські універсали та інші акти гетьманської влади, вели дипломатичне листування, складали проекти міжнародних договорів.

На чолі полку стояв полковник, який здійснював керівництво округою за допомогою полкової адміністрації: обозного, писаря, осавула, хорунжого.

Сотню очолював сотник. При ньому діяла сотенна адміністрація на зразок полкової.

У кожному полковому, сотенному місті був також міський отаман. На селі громада обирала війта, а справами козаків відав отаман, який обирався козаками.

Четверта ознака — суд і судочинство, правова система. В цей період на території України склалася своєрідна правова система. Зберегли свою силу Литовські статути, Магдебурзьке право та інші правові джерела, що діяли до 1648 р., оскільки їх норми відповідали характеру відносин, що склалися на той час, захищали інтереси шляхти, козацької старшини й т. ін. Водночас зростав вплив козацького звичаєвого права, яке в період Національно-визвольної війни регулювало широке коло відносин, і в першу чергу військову організацію, систему судочинства тощо. З'явилося й нове джерело права — гетьманські універсали, що були актами вищої виконавчої влади, обов'язковими для всього населення України.

Як зазначають сучасні українські правознавці А. Рогожин і В. Тацій, Б. Хмельницький приділяв особливу увагу питанням організації ї удосконалення системи судоустрою. Козацьким судам за часів Хмельницького відводилася провідна роль. Зокрема, було значно розширено їх компетенцію, надано значення загальностанових судів. Гетьман України заснував Генеральний військовий суд, який вважався найвищою судовою інстанцією. Цей суд, як правило, розглядав апеляційні справи полкових і сотенних судів, а також справи прохачів, які зверталися до гетьмана безпосередньо.

Тому не випадково навіть у джерелах XVIII ст., трапляються характерні приклади посилання українських чиновників усіх рангів, зокрема суддів., на порядки («нові звичаї»), запроваджені Б, Хмельницьким, п'ята ознака — зміни соціально-економічного устрою.

Напередодні та на початку Національно-визвольної війни Б. Хмельницький ще не мав конкретної програми радикальної перебудови існуючого устрою України. Але вже в ході її розгортання на українських землях відбулися глибокі зміни у відносинах земельної власності та землекористування. Вищий клас старого суспільства було фактично ліквідовано. Частина магнатів і шляхти загинула, інші втекли до Польщі або розчинилися в козацькому середовищі.

Внаслідок цих змін козацтво стало провідним, привілейованим станом українського суспільства. Гетьманськими універсалами, підтвердженими пізніше царським урядом, за ним закріплювалося право власності на землю, звільнення від податків, особлива юрисдикція, необмежена участь у політичному житті держави тощо. Головним обов'язком козака була військова служба. Козацтво, безперечно, користувалося особливою увагою з боку Б. Хмельницького та його уряду. Усі суспільно-політичні та економічні акції гетьмана України фактично підпорядковувалися інтересам козацького стану.

Крім козацтва, серед інших верств населення Української держави виділялися: шляхта (дещо обмежувалася в праві на володіння землею, мала окремий суд і користувалася правом самоуправління), духовенство, міщанство, селянство. Події 1648—1676 рр., як відомо, суттєво порушили станові перегородки, що існували в Україні. Внаслідок цього відбувалася значна «міграція» представників одних категорій населення в інші. Міщани, селяни, шляхта часто-густо ставали козаками. Як результат, на волості спостерігалося масове покозачення. Згодом на територіях, де складалися умови для мирного життя, спостерігався і зворотний процес. Визначилися дві основні групи населення: «товариство» (козаки) і «поспільство» (міщани, селяни). Останні, як відомо, в ході війни (в, 1652 р.) вибороли всю повноту громадянських прав, зокрема, стали вільними й повноправними власниками своїх земельних ділянок. Як справедливо зауважував з цього приводу В. Смолій, в цей час уперше за багато століть боротьби українських селян на практиці було реалізоване їхнє заповітне прагнення до «землі й волі».

Економічна політика Б. Хмельницького дістала своє конкретне втілення в численних універсалах, наказах і листах, у практичній діяльності гетьманського управління. На думку одного з дослідників цієї проблеми Р. Васильєвої, економічні заходи гетьмана мали на меті, передовсім, скасувати велике магнатське і шляхетське землеволодіння поляків та уніатів, обмежити землеволодіння українських феодалів і передати землю козацтву, українській дрібній шляхті та духовенству. В ході війни значні земельні ділянки були захоплені також рядовими козаками і селянами. Таким чином, на зміну великому феодальному землеволодінню прийшло дрібне землеволодіння козаків, міщан і вільних селян.

Отже, істотні зміни в структурі землеволодіння були зумовлені, насамперед, безпосередньою участю у Національно - визвольній війні широких народних мас, які нерідко самотужки розв'язували земельне питання «козацькою шаблею», з чим гетьман, звичайно, не міг не рахуватися.

Свої земельні ділянки селяни могли не тільки передавати у спадщину, а й закладати, продавати й т. ін. Будучи особисто вільними, селяни мали змогу в будь-який момент піти з маєтку. На той час це було однією з важливих передумов для розвитку капіталістичного фермерства. Тому, на наш погляд, є всі підстави стверджувати про тенденцію до радикальних змін у відносинах власності та системі господарювання Української держави того періоду.

Таким чином, економічна політика Б. Хмельницького привела до того, що, основною формою господарювання в Україні стало вільне дрібне землеволодіння. Між козаками і селянами не існувало істотної економічної різниці. І ті, й інші були дрібними землевласниками, жили за рахунок власної праці. Селянсько-козацьке дрібне землеволодіння стало основним на території Наддніпрянщини. Сирійський мандрівник П. Алепський писав з цього приводу: «Козаки, заволодівши країною, ділять землю між собою, вирубують ліси, випалюють коріння і засівають землю збіжжям».

Шоста ознака — фінансова система та податки.

Одне з центральних місць в економічних заходах Б. Хмельницького в 1648—1654 рр. займала фінансова політика. В надзвичайно скрутних умовах війни гетьманському урядові вдалося забезпечити порівняно стабільне фінансове становище України. Для цього гетьманське управління протягом тривалого часу вишукувало нові постійні джерела фінансових надходжень, організовувало фінансовий апарат, намагалося виконати бюджет з перевищенням прибутків над видатками і забезпечити обіг повноцінними грішми.

Усі витрати гетьманської адміністрації здійснювалися, як правило, за рахунок селян, ремісників і купців (податних станів), а також частково рядових козаків. Прибутки української шляхти, козацької старшини, православного духовенства залишалися незайманими. Існували, зокрема, такі види податей: «стадії», «подимна подать», «побор». Їх сплачували селяни і міщани. Крім того, міщани сплачували ще й внутрішнє мито за право торгувати. З тих, хто виробляв спиртні напої, стягувалася так звана показенщина.

Найважливішими джерелами фінансових надходжень були:

1) земельний фонд гетьманського управління, частина якого продавалася, поповнюючи вирученими при цьому коштами скарбницю;

2) промисли, винокурні, шинки і млини, що здавалися в оренду;

3) митні збори від зовнішньої торгівлі;

4) плата за користування судом і ратушею, штрафи.

За своїм цільовим призначенням податі збиралися для потреб гетьманської скарбниці й на місцеві похрипи окремих міст і містечок.

Для збирання податей і реалізації фінансових надходжень було створено фінансовий апарат. Б. Хмельницький був організатором військової скарбниці й управляв фінансами. Безпосередньо ними відав гетьманський підскарбій, у якого був помічник, що відав орендами. Відповідно на рівні полків і сотень їхні керівники також здійснювали керівництво місцевими фінансами підпорядкованих їм адміністративно-територіальних одиниць і військових підрозділів.

Економічна політика Б. Хмельницького реалізовувалася через бюджет, який ще був не досить розвинутим. Він не складався заздалегідь і ніким не затверджувався. Його доходні та видаткові статті визначалися потребами й можливостями моменту, а також завданнями визвольної війни. Загальна сума доходів військової скарбниці перевищувала 2 млн. польських злотих, що майже покривало державні видатки.

Розвиток товарно-грошових відносин у зв'язку з розгортанням торговельно-промислової діяльності в Україні, зростання грошової ренти, необхідність сплати населенням грошових податей, воєнні та інші державні видатки потребували більшої кількості грошей, яких в обігу було ще недостатньо. Хмельницький це добре розумів і всіляко сприяв нагромадженню в країні металевих (золотих і срібних) грошей, зокрема обмежував вивезення золота і

срібла.

На початку визвольної війни в Україні в обігу була та ж сама монета, що й у Польщі. Але згодом, й особливо після 1654 р., помітною стає тенденція до збільшення кількості російської монети в грошовому обігу України. Існує версія, що в листопаді 1649 р. гетьман розпорядився карбувати в козацькій Україні свою власну монету. За словами учасника тих подій російського дипломата Г. Кунакова, «в Чигирине, де учинил Богдан Хмельницький мызнуу и деньги делают; на тех новых деньгах на одной стороне меч, а на другой стороне его, Богданово, имя». В іншому документі, датованому осінню 1652 р., також ідеться про те, що Б. Хмельницький «привласнив собі права» польського короля, бо розпочав карбувати українську монету.

На думку Р. Васильєвої, заходи Б. Хмельницького, спрямовані на розвиток ремесел, промислів, торгівлі й фінансів, мали протекціоністські та меркантилістські ознаки. Здійснювалася політика активного втручання держави в господарське життя. Заохочувалося ввезення золота й обмежувалося його вивезення. Заохочувався також експорт товарів. Українські купці каралися за посередницьку торгівлю. Вводилися захисні ввізні та вивізні мита. Ремісникам і купцям надавалася фінансова підтримка в підприємницькій діяльності. Об'єктивно така політика сприяла зародженню і розвиткові в надрах феодалізму нових, прогресивних, буржуазних відносин. А це, у свою чергу, мало стати економічною основою державної незалежності України.

Сьома ознака — військо.

Як зазначає відома дослідниця українського козацтва О. Апанович, величезною заслугою Б. Хмельницького було те, що протягом першого року війни завдяки підтримці досвідченої козацької старшини він зумів створити з розрізнених селянських і козацьких загонів, що виникали під час повстання, могутню народно-визвольну армію.

Б. Хмельницький, якого сучасники справедливо порівнювали з Ганнібалом, став творцем української армії, яка нічим не поступалася її європейським аналогам, багато в чому й перевершувала їх. Гетьман, зокрема, запровадив ряд новацій в організації війська, тактиці ведення бою, домігся створення низки допоміжних служб. З його ім'ям пов'язано створення козацької кінноти та артилерії як родів військ. Він збагатив фортифікаційне мистецтво, активно застосував такий популярний серед козаків бойовий порядок, як табір.

Збройні сили України виступали як самостійна, незалежна від інших урядових структур інституція, для них були притаманні деякі елементи самоуправління. Формувалися вони з представників різних соціальних верств населення, тобто є підстави стверджувати про їх загальностановий характер. Після 1654 р. козацьке військо, що налічувало 60 тис. чоловік, становило автономну частину російської армії. Б. Хмельницький прагнув створити мобільну регулярну армію на зразок тих, що існували в більшості тогочасних європейських країн. Перші кроки в цьому напрямі були здійснені гетьманом ще в 1648 р.

Восьма ознака —міжнародна.

У роки війни Б. Хмельницькому довелося вирішувати цілий комплекс питань, пов'язаних із зовнішньополітичним забезпеченням життєдіяльності молодої держави. В цьому зв'язку слід наголосити, що в цілому гетьманській дипломатії вдавалося в процесі протиборства різних політичних сил знаходити оптимальні рішення: укладати союзи з одними країнами, добиватися нейтралітету інших. Це врешті-решт привело до визнання України як суб'єкта міжнародних правових відносин.

Українська держава вже в перший рік свого існування здобула широке міжнародне визнання. Гетьман установив дипломатичні контакти з Росією, Кримом, Туреччиною, Польщею, Трансільванією, Молдавією. В наступні роки уряд Б. Хмельницького визнали Венеція, Валахія, Швеція га інші країни. Незважаючи на політичну протидію шляхетської Польщі та її союзників, Україна закріпилася на міжнародній арені як суверенна, незалежна держава.

Таким чином, у процесі створення державних органів влади Б. Хмельницький спирався, безперечно, на традиції Запорозької Січі та реєстрового козацтва. Проте це не було механічним перенесенням суспільно-політичних та військових структур, що існували на Запорожжі, на новий ґрунт. Ситуація, що склалася на політичній арені в цей період, вимагала внесення певних змін у справу державного будівництва. Тому, наприклад, гетьман поступово відмовився від скликання загальновійськових рад як надто громіздкого та малоефективного інструмента законодавчої влади. Відповідно до структури адміністративного поділу істотно ускладнилася система судових органів, які дедалі ширше використовували законодавчі акти Литовської держави, Магдебурзького права. Не викликає сумніву й той факт, що Б. Хмельницький планував зробити свою владу спадковою, а це також суперечило демократичним звичаям і традиціям українського козацтва.

І все ж, на думку вітчизняних істориків О. Апанович, О Гуржія, В. Смолія, В. Степанкова, Р. Іванченко та інших, українська державність з яскраво вираженими етнічними рисами в середині XVII ст. існувала вже у звершеному вигляді. Цей життєздатний суспільно-політичний організм став визначальним засобом у важливій справі мобілізації всіх сил суспільства для ліквідації польсько - шляхетського режиму на українських землях та укладення Переяславсько-Московської угоди з Росією.

Українсько - російський договір 1654 р. В історичній літературі й на сьогоднішній день існує чимало різних, часто полярних оцінок цього надзвичайно важливого політичного акта. Тому, цілком очевидно, давно вже назріла необхідність винести цю суперечливу наукову проблему на детальне обговорення фахівців, щоб проаналізувати всі її аспекти без ідеологічних упереджень і створених заздалегідь логічних схем, а дійсно об'єктивно, виходячи з конкретно-історичної ситуації, що склалася в Україні до середини XVII ст.

По-перше, аналіз розвитку подій Визвольної війни 1648—1654 рр. дає підстави стверджувати, що рішення Переяславської ради не мали випадкового характеру, не були інтригою незначної купки старшини чи наслідком підступних намірів Росії, а зумовлювалися об'єктивною необхідністю збереження автономії новоутвореної національної держави. Іншого виходу з ситуації, що склалася, не існувало. Адже достатніх сил для того, щоб вирватися з фатального для історії українського народу трикутника: Річ Посполита — Османська імперія — Росія, фактично не було. Як свідчать історичні документи, влітку 1653 р. козацька Україна внаслідок дипломатичних прорахунків воювала вже не тільки проти Польщі, а й проти сформованої антиукраїнської коаліції у складі Польщі, Молдавії, Валахії та Трансільванії. Воєнні дії козацької армії проти союзників проходили невдало. Польща, відчуваючи вигідність політичної ситуації, на переговори з Україною вже не йшла. Під час обговорення цього питання з великим посольством Росії у липні—серпні 1653 р. польська сторона категорично відхилила пропозицію про посередництво московського царя у справі замирення з Україною на основі Зборівського миру і заявила, що воно можливе лише за умови повної капітуляції Війська Запорозького і фактичного визнання ним «Ординації» 1638 р.

Разом з тим помітно ускладнювалося і внутрішнє становище молодої козацької республіки. Шестирічна війна спустошила її землі. Було зруйновано понад 100 міст. В настроях мас, за висловом М. Грушевського, відчувалися втома й зневіра. Проводячи в серпні—вересні 1653 р. мобілізацію армії, гетьман України вперше відчув відкриту протидію з боку значної частини населення, яке не хотіло вступати до козацьких полків. І якщо раніше Богдану Хмельницькому легко вдавалося зібрати 100-тисячне військо, то тепер з величезними труднощами було сформовано лише 30—40-тисячну армію, яка вже не могла успішно протистояти силам антиукраїнської коаліції.

По-друге, історичні джерела не підтверджують висловленої в 50—60-ті роки в радянській історіографії думки, що Переяславська рада була «всеукраїнською» і «народною». Справа в тому, що на ній не було представників під Белзького, Волинського, Подільського і Руського воєводств, в яких проживало більше третини населення тогочасної України. Тому Радою передбачалося входження під протекторат Росії не всіх етноукраїнських земель, а лише території Брацлавського, Київського та Чернігівського воєводств. Крім того, на Раді була представлена лише незначна частина козацтва. За даними О. Апанович, тільки 284 особи прийняли присягу в Переяславі й, очевидно, були учасниками Ради як представники козацтва. Щодо селян, міщан і духовенства, то їх навіть не запросили на цю важливу політичну акцію. В усякому разі в істориків немає ніяких даних, які б свідчили про їхню участь у ній. Тому цілком логічно охарактеризувати Переяславську раду як представницьку, декларативну раду, в якій, крім козаків, дозволялося взяти участь усім бажаючим мешканцям Переяслава та прибулим до нього приватним особам.

По-третє, ряд істориків (О. Апанович, О. Гуржій, В. Липинський, М. Петровський та ін.) висловлюють сумнів з приводу запевнень автора Літопису Самовидця про те, що під час присяги на «вірність» російському цареві «по усей Україні увесь народ з охотою тое учинив». Очевидно, Самовидець, потрапивши в полон ідеї «великодержавності», свідомо погрішив проти істини. Адже він не міг не знати про існування значної опозиції як до підписання акта 1654 р., так і після нього з боку частини козацької старшини, рядового козацтва, духовенства та й простого «поспільства».

Зокрема, прославлений козацький стратег вінницький полковник Іван Богун, якого, до речі, в радянській історіографії, як правило, однозначно вважали палким прихильником возз'єднання України з Росією, взагалі відмовився присягати на вірність цареві. Ще напередодні Ради, коли Б. Хмельницький у Чигирині схиляв «старих» козаків до «підданства» російському монархові, «молоді» на чолі з Богуном виступили проти. Сам полковник у великій промові застерігав про можливі «тягости» такого кроку і разом зі своїми прихильниками не прийняв присяги, коли на Побужжя прибуло московське повноважно посольство на чолі з боярином В. Бутурліним. Щоправда, слід зазначити, що І. Богун ніколи не приставав і на бік ворогів Росії.

До старшинської групи, котра виступала проти союзу з царем, належав також майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Іван Сірко. Проти присяги російському цареві виступила й та частина військової козацької старшини, яка з політичних мотивів орієнтувалася на союз із Туреччиною.

Не хотіла присягати й значна частина рядового козацтва. Зокрема, Уманський і Брацлавський полки на вірність цареві присягати відмовилися, а в Кропивнянському та Полтавському полках невдоволені козаки «киями побили» московських урядників. Не присягала цареві, як відомо, й Запорозька Січ.

Серйозні проблеми у представників московського посольства виникли з прийняттям присяги в мешканців українських міст і містечок. Государеві «дворяни», прибуваючи до якогось населеного пункту в супроводі добре озброєних охоронців для прийняття присяги, як правило, зганяли «як стадо» мешканців на майдан. При цьому не обходилося без грубощів, відвертих залякувань чи, навпаки, «солодких» обіцянок (гроші, сукна, хутро й т. ін.). Тим, хто відмовлявся складати присягу, погрожували висланням за «зборівську лінію» (за межі приєднаної до російських земель української території). Царські сановники без належних пояснень на очах у простих людей складали реєстри, переписували міські укріплення, церкви, припаси тощо. Це викликало справедливе невдоволення міщан, яких нерідко примушували присягати силою. Так «силою, під мечовим каранням» до присяги був приведений Київ. Як свідчать очевидці тих подій, кияни не хотіли йти до церкви, але їх туди силою гнали козаки. Під час присяги люди не називалися своїми іменами, що були дані їм при хрещенні, а після складання присяги дуже її лаяли.

Аналогічні події відбувалися і в Переяславі, де частину людей також примусово гнали до церкви. Хворого переяславського війта (урядника магістрату) принесли до церкви на ліжку. На другий день він помер. Лише незначна частина жителів Чорнобиля склала присягу. Інші ж або повтікали, або заявили, що швидше помруть, ніж будуть присягати московському цареві.

Відомо, що в опозиції до Богдана Хмельницького та його союзу з Росією перебувало й керівництво українського духовенства. Саме внаслідок цього гетьман України, незважаючи на велике бажання Москви провести переговори саме в Києві, змушений був обрати місцем зустрічі московських послів Переяслав. Щодо прийняття присяги, то київське духовенство на чолі з митрополитом Сільвестром Косівим відповіло категоричною відмовою, заявивши, як і чорнобильці, що «волять померти, чим присягнути цареві».

Проте, незважаючи на активну протидію опозиції, протягом січня—лютого 1654 р. в Україні було приведено до присяги майже 130 тис. чоловік, близько 200 міст і містечок, чим, за висловом М. Грушевського, «нароблено переполоху вище всякої міри».

По-четверте, не до кінця з'ясованим науковцями й сьогодні залишається питання: чи був дійсно укладений офіційний договір між Україною і Росією, чи, можливо, усі організаційні проблеми були вирішені лише на словах, без оформлення відповідних документів. Це питання має, безперечно, принципове значення. Адже якщо договір було справді укладено, то Росія фактично визнавала Україну як новоутворену рівноправну державу, як суб'єкт міжнародного права. Якщо ж договору не було, Україна державою не визнавалася, а внаслідок взаємної «переяславської» згоди Росія шляхом звичайної інкорпорації включила українські землі до складу своєї держави.

Як відомо, в історіографії існують діаметрально протилежні думки щодо характеру українсько-російського об'єднання. Зокрема, П. Куліш, Г. Карпов, В. Мякотін, їх епігони в російській історіографії, а пізніше офіційна радянська історична наука фактично заперечували договірні принципи акта 1654 р. Натомість М. Костомаров, П. Шафранов, М. Грушевський, А. Яковлів, М. Василенко, Б. Нольде, І. Розенфельд та інші історики й правники наголошували, що, незважаючи на специфіку заключних документів українсько-московських переговорів (що мали вигляд «прошенія» Війська Запорозького та царського «пожалування» на нього), акт 1654 р. необхідно розглядати як договір двох рівноправних контрагентів. Наявні документи свідчать про дійсно договірний характер українсько-російського об'єднання. Причому навіть у найзагрозливіші для Української держави моменти гетьманський уряд не ставив питання про безумовне входження українських земель під скіпетр Романових — завжди йшлося лише про певні умови, статті, на яких мав би ґрунтуватися цей міждержавний союз. Зокрема, навіть після Берестейської трагедії Хмельницький у розмові з назаретським митрополитом Гавриїлом, який виступав посередником у зносинах гетьмана з Москвою, зазначав: «...Дадим на себя договорное письмо за руками с большим утверждением...»

Ще характернішою є заява генерального писаря І. Виговського, який у розмові з царським послом Г. Богдановим (також у другій половиш 1651 р.) наголошував, що в разі прийняття царем Війська Запорозького «під свою високу руку» він поїде в Москву і «... о тех о всех статьях учнет договариватца, на которых статьях тому быть, что им быть под ево государевою високою рукою».

По-п'яте, не до кінця з'ясованим залишається й питання про правовий аспект входження України до складу Росії.

Відсутність необхідних джерел не дає можливості, на жаль, реконструювати концептуальне бачення контрагентами договірного процесу, обрисів майбутнього об'єднання обох держав. Зокрема, до цього часу дослідникам не вдалося виявити такі важливі документи, як царську грамоту керівникові московського посольства В. Бутурліну, отриману ним у с. Семеновському 10 жовтня 1653 р.; грамоту Олексія Михайловича, передану В. Бугурліним Б. Хмельницькому, а також «... с той государевой грамоты список да наказ...» посольству. На думку сучасного українського дослідника В. Горобця, очевидно, втрачені й інші інструктивні документи Посольського приказу, які б могли пролити світло на цей, не до кінця вивчений аспект проблеми. Виходячи з наявних джерел, можна цілком логічно припустити, що навіть після прийняття на Земському соборі 1 жовтня 1653 р. рішення про перехід України в підданство царя Москва не уявляла ще цілісно принципових засад наступних союзних стосунків з козацькою Україною.

Водночас слід наголосити, що й уряд Б. Хмельницького також не повною мірою ще усвідомлював характер можливих відносин з Московською державою. Як засвідчили переговори, що відбулися в Переяславі 9—10 січня 1654 р., гетьманському уряду бракувало необхідного дипломатичного досвіду, гнучкості, принциповості й послідовності в процесі вирішення надзвичайно складних питань міждержавних відносин.

Проте хід наступних подій переконливо довів, як швидко еволюціонували концептуальні погляди козацького керівництва щодо характеру й змісту договору між Україною і Московською державою. Зокрема, старшинські наради, що відбулися наприкінці січня — в першій половині лютого 1654 р. спочатку в Корсуні, а пізніше — в Чигирині, увінчалися виробленням цілком зрілого проекту договору, в якому в першу чергу було відображено інтереси українського суспільства в цілому та гарантовано непорушність суспільно-політичного і соціально-економічного устрою Української держави, її суверенітет у сфері як внутрішньої, так і зовнішньої політики.

У ході московського раунду переговорів (березень 1654 р.) представники російського уряду в основному схвалили гетьманський проект. Разом з тим Москва відхилила запропонований Чигирином варіант фінансових стосунків, закріпивши в ратифікаційних актах такий їх порядок, за якого збір податків в Україні здійснювався місцевою адміністрацією, але від імені царя та під контролем його представників. Іншим суттєвим обмеженням українського суверенітету була заборона підтримувати дипломатичні відносини з варшавським і стамбульським дворами. Доповнення, внесені царським урядом, посилювали залежність Української держави від Москви. Проте загалом Переяславсько-Московський договір 1654 р. не перекреслював досягнень української нації в царині державотворення. В науковій літературі, як відомо, існують різні оцінки укладеного союзу (інкорпорація, унія, васалітет, військовий союз, протекція та ін.). В радянській історіографії, як відомо, з 50-х років утвердилася думка, що в 1654 р. мало місце возз'єднання України з Росією. На думку деяких сучасних українських істориків (М. Брайчевський, О. Апанович, Ю. Мицик, В. Степанков та ін.), таке тлумачення не відображає суті цієї події — воно має, безперечно, не науковий, а насамперед ідеологічно-політичний зміст. Адже «возз'єднання» означає з'єднання складових частин того, що становить собою єдине ціле. В даному випадку мало місце не возз'єднання окремих частин Російської держави чи державних утворень російського народу, а входження на певних умовах до складу Росії держави, створеної іншим, хоча й етнічно близьким народом. Міждержавний договір з Москвою фактично офіційно узаконив державний суверенітет України, засвідчив правову форму її відокремлення від Речі Посполитої, примусив царський уряд взяти на себе зобов'язання, що гарантували незалежність Української козацької республіки і укладення, передусім, воєнного союзу з Московською державою.

Проте слід пам'ятати, що оцінка договору московським урядом поступово змінювалася. Спочатку він погоджувався з «протекційним» характером державних відносин і вважав Україну дійсно державою. Підтримуючи з Б. Хмельницьким дипломатичні контакти ще до укладення Переяславсько-Московської угоди, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, якими відав Посольський приказ — по суті, московське Міністерство закордонних справ, котре й керувало зносинами Москви з чужоземними державами. Варто нагадати, що Україну відокремлював від Москви навіть державний кордон і митниці.

Але вже при укладенні договору, як зазначалося вище, швидко виявилося приховане прагнення царя і бояр встановити російський контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також міжнародними відносинами України.

Не зупиняючись детально на характеристиці змісту написаних Б. Хмельницьким і схвалених царським урядом «березневих статей», слід зауважити, що вони передбачали визнання за козацькою Україною створеного в межах її території політичного устрою, суду і судочинства, адміністративного поділу, армії, соціально-економічних відносин, незалежності у проведенні внутрішньої політики. Єдиною сферою, де дійсно частково обмежувалися права України, були її зносини з іншими державами. Крім того, вона мала виплачувати російській скарбниці певну частину своїх прибутків.

За даними, наведеними відомим українським істориком В. Липинським, гетьман України Б. Хмельницький до самої смерті (серпень 1657 р.) залишався фактично єдиним і повновладним правителем суверенної Української козацької держави. Усі питання її життєдіяльності — і внутрішні, й зовнішні — він вирішував самостійно, не питаючи дозволу і не радячись з російським царем.

Залучивши завдяки договору 1654 р. до антипольської коаліції Російську державу, Хмельницький протягом 1654—1657 рр. рішуче здійснював курс на визволення та об'єднання в соборній Українській державі всіх українських земель. Ратифікаційні акти царського уряду, якими обмежувалися прерогативи гетьманського правління, не були оприлюднені в Україні, тому в своїй практичній діяльності українське керівництво відверто ігнорувало нав'язані в екстремальних умовах державні обмеження. Зокрема, посилаючись на складні умови воєнного часу, гетьман ігнорував московські плани опису та стягнення для царської скарбниці податків з українського населення (до Москви з України так і не поступило фактично жодної копійки), а також відрядження до «знатных» міст царських воєвод. Як відомо, залишалися нереалізованими також обмеження у сфері зовнішньополітичної діяльності.

Подібний статус (майже незалежної держави) свідчить, що Україна в державному аспекті володіла чимсь більшим, ніж звичайний протекторат. Останній, як відомо, передбачає таку форму залежності, за якою одна держава («протектор») бере на себе здійснення функцій зовнішніх зносин іншої держави («протегованої»), захист її території і фактично ставить під свій контроль її внутрішні справи через постійну присутність свого резидента. В даному випадку російський уряд таких прерогатив не мав. Козацька Україна дістала значно більші державні права, ніж їх мали Молдавія, Валахія чи Кримське ханство у складі Османської імперії. Тому цілком імовірно, що відповідно до договору 1654 р., незважаючи на фактичне визнання верховенства корони Романових, Українська держава прагнула будувати свої відносини з Росією на принципах не стільки протекторату, скільки конфедерації. Саме такої точки зору дотримується, зокрема переважна більшість сучасних дослідників цієї надзвичайно актуальної наукової і, безперечно, політичної проблеми (О. Апанович, В. Горобець, О. Гуржій, Ю. Мицик, А. Рогожин, В. Смолій, В. Степанков, В. Тацій та ін.), які наголошують, що внаслідок Переяславсько-Московської угоди, укладеної між Україною і Росією в 1654 р., було встановлено своєрідний конфедеративний зв'язок двох держав, скріплений моральним авторитетом і зверхністю московського монарха.

Підсумовуючи все сказане вище, необхідно ще раз наголосити, що виникнення Української козацької республіки, її формування і розвиток нерозривно пов'язані з ім'ям Богдана Хмельницького — справжнього патріота України, вірного її сина, видатного політичного діяча, талановитого дипломата і полководця...

Проте, як зауважував відомий український історик Д. Дорошенко, «найбільше місце Богдана Хмельницького в історії України — не як полководця, хоч би й великого, не як дипломата, хоч би й блискучого, а як державного діяча, фундатора, будівничого Української козацької держави. Яку б ділянку громадсько-державного життя не взяти — Богдан Хмельницький скрізь виступає як державний діяч великого формату».

Аналогічну оцінку діяльності Великого гетьмана зустрічаємо і в працях В. Липинського, який наголошував, що Б. Хмельницький насамперед був творцем, а не руйнівником, одним із найгеніальніших державних мужів Східної Європи, який для України зробив більше, ніж слушно прозваний «Великим» Петро зробив п'ятдесятьма роками пізніше для Московщини.

Подібні судження й оцінки діяльності Б. Хмельницького зустрічаємо і в сучасній українській історіографії. Як зазначає Р. Іванченко у своїй книзі «Історія без міфів», Великий гетьман у надзвичайно складних умовах не тільки будував свою гетьманську державу, а й офіційно, юридично утвердив та зберіг новостворені державницькі інституції в Переяславсько-Московській угоді, що є «великою заслугою Богдана Хмельницького перед українським народом, перед історією».

Дійсно, величезний вклад Б. Хмельницького в будівництво Української держави та утвердження її владних структур сьогодні не заперечує жоден серйозний дослідник. Водночас непоодинокими є праці (особливо публіцистичні), де гетьман зображується діячем, який у 1654 р. «зробив фатальну помилку», людиною, позбавленою державного таланту, у діях якої переважали особисті мотиви й т. ін. На жаль, автори таких праць, як зазначає В. Смолій, свої висновки роблять не на основі свідчень документів, а на довільній інтерпретації вирваних із загального контексту фактів. При цьому, як правило, ігнорується принцип історизму. На складну епоху XVII ст., де діяли свої закони суспільного розвитку, переносяться ціннісні орієнтири кінця XX ст., нинішні ідеологічні симпатії (особисті чи окремих політичних сил).

Безперечно, Богдан Хмельницький — історична постать, оцінка якої не може бути однозначною. Він був одним із найвидатніших діячів в українській історії: виражаючи загальнонародні інтереси, зробив справжній прорив у формуванні внутрішньої політики, згуртував у єдиний повстанський табір найрізноманітніші суспільні сили, організував і попів їх на повалення влади польської шляхти в Україні, започаткував Українську державу. Разом з тим нашому сучасникові впадають в око непослідовність дій гетьмана, часом нелогічність його вчинків, відсутність окремих ціннісних орієнтирів тощо. Але все це треба узгоджувати з контекстом тогочасної епохи — неоднозначної й суперечливої, де перепліталися старі й нові порядки, де все ще панував середньовічний світогляд і тільки зароджувалися суспільні явища, характерні для Європи XVII ст. В оточенні ворожих сил гетьманові доводилося маневрувати, йти на компроміси, часто відмовлятися від своїх планів і задумів. Однак генеральної лінії свого життя, глибокий сенс якої полягав у визволенні рідної землі від ненависного іноземного гноблення та створенні незалежної Української держави, Богдан Хмельницький дотримувався до останку.

Рекомендована література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ, 1991.

Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорізької Січі. Київ 1993

Апанович О. М. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. Київ, 1994.

Богдан Хмельницький та його доба: Матеріали Міжнародної наукової конференції, присвяченої 400-річчю від дня народження Великого Гетьмана (Київ, 24—25 жовтня 1995 р). Київ, 1996.

Брайчевський М. Приєднання чи возз'єднання (Критичні замітки з приводу однієї концепції) // Україна. 1991. № 16.

Великий неспокій. Друга половина XVII—XVIII ст.// Історія України в прозових творах і документах. Київ, 1992.

Величко С. Літопис. 1991. Т. 1, 2.

Воссоединение Украины с Россией: Документы и материалы: В 3 т. Москва, 1953. Т. 2, 3.

Гетьмани України: історичні портрети. Київ, 1991.

Гуржій О. Прагнули не всі. Деякі історичні уточнення щодо Переяславської ради // Культура і життя. 1991. 30 листоп.

Документы Богдана Хмельницкого (1648—1657). Киев, 1961.

Документы об освободительной войне украинского народа 1648— 1654 гг. Киев, 1965. .

Крип'якевич І. Історія Української держави XVII—XVIII ст. Зміст лекцій. Львів, 1992.

Літопис Гадяцького полковника Григорія Грабянки. Київ, 1991.

Літопис Самовидця. Київ, 1971.

Смолій В. А., Гуржій О. І. Становлення української національної державності // Укр. іст. журн. 1990. № 7.

Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Київ, 1993.

Степанков В. С. Антифеодальна боротьба в роки Визвольної війни та її вплив на формування Української держави (1648—1654). Львів, 1991.

Хоткевич Г. М. Два гетьмани (про Б. Хмельницького і І. Мазепу). Київ, 1991.

Лекція 7

Наступ царизму на українську державність у роки Гетьманщини. Втрата Україною своєї незалежності.

Поділ України і боротьба гетьманів за збереження її самостійності • Гетьман Іван Мазепа та його політика • Пилип Орлик і Конституція України • Ліквідація царизмом незалежності України

Поділ України і боротьба гетьманів за збереження її самостійності. Внаслідок наполегливої, титанічної пращ гетьмана Б. Хмельницького та його однодумців, у надзвичайно складних умовах Національно-визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі в межах Київського, Брацлавського та Чернігівського воєводств поступово виникає і формується держава з притаманними їй етнічними українськими рисами та козацьким ладом — Українська козацька республіка.

Враховуючи вибухонебезпечну внутрішню ситуацію, можливість захоплення українських земель і знищення козацької держави Річчю Посполитою чи Османською імперією, гетьманський уряд цілком свідомо змушений був у 1654 р. визнати протекторат Російської держави, який за формою мав вигляд швидше своєрідного конфедеративного союзу, закріпленого офіційно Переяславсько-Московською угодою. Проте, як переконливо засвідчили наступні події, узгоджені в цьому договорі правові основи взаємовідносин між Україною і Росією залишилися лише на папері. Вони, всупереч укладеним «березневим статтям», не були послідовно здійснені на практиці, внаслідок чого Українська козацька республіка урешті-решт була знищена російським царизмом і припинила своє існування як державне утворення.

Чому ж так сталося?

Причини цього явища пов'язані з внутрішніми економічними труднощами Росії. Не припинялася й антифеодальна боротьба народних мас, яка привела в 1670 р. до нової селянської війни під проводом С. Разіна. Росія вела виснажливі війни, державна скарбниця була порожня. З цих труднощів російські правителі намагалися вийти завдяки широкій безвідмовній економічній і воєнній допомозі з боку України. Але щоб дістати таку допомогу, Україну треба було підкорити, включити її до складу Російської держави.

До внутрішніх суб'єктивних причин слід віднести розвиток політичних подій, що відбувалися в Українській державі після смерті Богдана Хмельницького. В цей особливо складний період серед його послідовників, на жаль, не знайшлося таких же видатних політичних і державних велетів, справжніх патріотів і героїв, до кінця вірних Україні та її народові, яким був Великий гетьман, «Батько Богдан» — геніальний творець і визнаний лідер молодої Української козацької держави (виняток у цьому плані становлять хіба що П. Дорошенко, Д. Многогрішний та П. Полуботок). Серед значної кількості гетьманів, як правило, бачимо державних мужів, котрі намагалися вірно служити не своєму народові, а насамперед іноземним хазяям (московським, польським, турецьким), які у своїй «державотворчій діяльності» в першу чергу вирішували дві головні проблеми — вели жорстоку і послідовну боротьбу за владу і особисте збагачення. Ця боротьба за багатство і державну владу врешті-решт, привела Гетьманську державу до тривалої, кровопролитної громадянської війни, відомої в історії України під назвою «Руїна», яку дослідники (В. Антонович, Д. Дорошенко та ін.) небезпідставно називали анархією, міжусобицями, хитаннями, ярмарком самолюбства. Саме вона великою мірою підірвала основи Української козацької держави й була однією з головних причин її поступового занепаду і остаточної загибелі.

Як вважають відомі дослідники козацької доби В. Смолій та В. Степанков, смерть Б. Хмельницького(серпень 1657 р.) знаменувала собою завершення першого періоду Національно-визвольної війни, основним завоюванням якого було утворення Української держави, встановлення в ній нової моделі соціально-економічних відносин і запровадження спадкоємності гетьманської влади.

Після смерті Богдана Хмельницького царизм став вносити суттєві зміни у правове становище України та її соціальних верств. Вони закріплювалися перш за все у так званих гетьманських статтях, які були своєрідною угодою двох сторін: Росії — в особі царського уряду та України — в особі гетьмана. Помітним кроком у наступі Росії на Україну стала фальсифікація українсько-російського договору. В 1659 р. князь Трубецькой представив 14 «березневих статей» Хмельницького з додатками, які, як з'ясувалося, були підроблені і значно обмежували права України. Цілеспрямованому наступу царизму на українські вольності сприяла й міжусобна боротьба на українських землях за гетьманську владу.

Першим зробив спробу відібрати гетьманську булаву в неповнолітнього спадкоємця Великого гетьмана — Юрія Хмельницького — наказний гетьман Т. Лесницький, але зазнав невдачі й змушений був відступити. Значно успішніше в цьому напрямку діяв генеральний писар І. Виговський, котрий домігся на скликаній 2 вересня 1657 р. старшинській раді обрання себе гетьманом до часу повноліття Юрія. Так було зроблено перший крок до здійснення державного перевороту, оскільки від влади усувався легітимно обраний володар. У другій половині жовтня ця акція завершується: козацька старшинська рада обрала Івана Виговського повноправним гетьманом, й наприкінці місяця єпископ Л. Баранович освятив булаву, бунчук і шаблю, що раніше належали Б. Хмельницькому.

Новообраний гетьман України відразу ж направив до Москви своїх посланців, щоб дістати підтвердження заявлених раніше прав і вольностей. Москва поспішила поновити жалувану грамоту Богдана Хмельницького й зобов'язалася тримати Військо Запорозьке в «Нашей, Царского Величества, милости и в ваших вольностях по-прежнему, без всякого умаленья».

Складна соціально-політична ситуація вимагала від наступника Хмельницького якомога швидшого розв'язання існуючих проблем. Однак І, Виговський, якому порівняно легко вдалося усунути від влади Ю. Хмельницького, відразу ж припустився серйозної помилки — організував обрання себе гетьманом не на генеральній раді Війська Запорозького, а на старшинській, що було використано опозиційно настроєними старшинами й козаками. Проігнорував він і гостроту соціальних суперечностей між старшиною і козацькими низами, хоча в жовтні рух останніх набув значного розмаху. За свідченням одного з сучасників, «повстало багато голяків і злиденні людці полковників і сотників і осавулів не слухають і говорять, мовляв, ми їх переб'ємо і пожитки їх заберемо». Курс нового гетьмана на безоглядну підтримку інтересів старшини і шляхти сприяв поглибленню прірви між старшиною і черню, що стало однією із причин катастрофічних наслідків для України.

Розвиток подій спонукав І. Виговського до вжиття таких заходів, які б запобігли спалаху громадянської війни в молодій державі. Але, як вважають В. Смолій та В. Степанков, з усіх можливих варіантів гетьман обрав найгірший — всупереч договору 1654 р. почав схиляти московський уряд до участі в розв'язанні конфлікту із запорозькими козаками, які виступили проти нього. Характерно, що подібну тактику обрав і кошовий отаман Я. Барабаш, який відправив посольство до царя з обвинуваченнями на адресу гетьмана. Складається враження, що не Москва своєю політикою внесла смуту в українське політичне життя і привела до «страшної внутрішньої війни», а діяльність І. Виговського та його опонентів — Я. Барабаша і полтавського полковника М. Пушкаря — спричинила вибух весною 1658 р. громадянської війни в Україні, якою скористалися для послаблення козацької держави уряди Росії, Речі Посполитої і Криму. Вперше в історії України І. Виговський, уклавши на початку 1658 р. договір з ханом, домагався права використання татарської допомоги не для захисту держави від зовнішньої небезпеки, а для боротьби з старшинською опозицією і повсталим народом. Дочекавшись підходу орди, він вирушив на Полтавщину, розгромив 31 травня військо Пушкаря, спалив 1 червня Полтаву й дозволив «союзникам» брати ясир до р. Сули і м. Лубни. Було страчено чимало полковників й старшин. У цілому ж під час каральної експедиції, на думку М. Грушевського, І. Крип'якевича та інших дослідників, загинуло щонайменше 50 тис. осіб.

Чимало неясного залишається в зовнішній політиці українського уряду І. Виговського. Аналіз джерел дає підстави не погодитися з твердженнями, що з самого початку приходу до влади гетьман почав реалізацію плану з'єднання з Польщею, що власне «нездоланні обставини» штовхали його в «обійми Польщі». На перших порах він не виношував планів розриву з Москвою й підданства польському королю. За визнанням відомого польського політика С. Бенєвського, який вів переговори з І. Виговським, ще в середині лютого 1658 р. гетьман не знав, куди повернути: не довіряючи повністю полякам, він втратив також надію на московську приязнь. Водночас, відчуваючи «віроломство» запорожців і городових козаків, тулився до орди й оглядався на турків.

Трагедія І. Виговського як державного діяча, зазначають В. Смолій та В. Степанков, полягала не в тому, що він став жертвою "нездоланних обставин", а в тому, що своїми політичними прорахунками створював ситуації, з яких не міг найти виходу.

Адже за короткий час він спромігся настроїти проти себе різні верстви населення і більшість старшини. С. Бенєвський не приховував від Варшави того факту, що гетьмана всі ненавидять. Саме тому, маючи у своєму розпорядженні 40—50-тисячну армію, І. Виговський не наважувався розпочати рішучих дій проти повстанців, а вдався до пошуків допомоги за межами України. В стосунках з Москвою виявляв особливу зацікавленість, погодившись На прибуття воєвод до найголовніших міст і передачу їм адміністративної влади. Через посольство Г. Лесницького (березень 1658 р.) прохав надіслати комісарів з військовими підрозділами для складання козацького реєстру, перепису міщан, млинів, оренд тощо, підштовхуючи в такий спосіб царський уряд на дальше обмеження суверенітету козацької України.

Не просто складалися і стосунки з Польщею. В кінці серпня у табір українського війська під Гадячем прибуло польське посольство на чолі з С. Бенєвським. Значна частина старшини виступала проти розриву договору 1654 р. з Росією, тому переговори зайшли в безвихідь. Лише за сприяння союзника І. Виговського — Карачбея — було зроблено вирішальний крок у напрямі укладення угоди з Річчю Посполитою. На козацькій раді 5 вересня 1658 р. козаки домагалися створення удільного («абсолютного») Руського князівства (у складі Белзького, Брацлавського, Волинського, Київського, Подільського, Руського і Чернігівського воєводств, Пінського і Мстиславського повітів), ліквідації унії, повернення православним відібраних церков, монастирів тощо. Але польські посли були проти таких великих поступок, Після тривалої дискусії було вирішено, що козацька Україна лише у складі Брацлавського, Київського і Чернігівського воєводств під назвою «Великого князівства Руського» входитиме до складу Речі Посполитої. Зазначимо, що за такою гучною й урочистого назвою автономія Української держави, навіть у порівнянні з умовами українсько-російського договору, серйозно обмежувалася. Поділяємо думку І. Крип'якевича, що Гадяцький договір був лише новим, «виправленим виданням Зборівської угоди» 1649 р. Польські політики не погодилися на державну рівноправність України, пообіцяли автономію лише для Наддніпрянщини, за словами І. Крип'якевича, «усуваючи все те, що нагадувало б українську державність».

Поступливість І. Виговського у відносинах з Польщею, жорстокі заходи щодо людності на Лівобережній Україні під час походу проти росіян влітку 1659 р. посилювали невдоволення козаків його правлінням. За влучним висловом В. Герасимчука, гетьман «за собою не мав нікого, а проти себе всю Україну». Скликана у вересні того ж року козацька рада позбавила його влади й обрала гетьманом Ю. Хмельницького. Очолювана ним група старшин зробила спробу під час переговорів із російським головнокомандувачем князем О. Трубецьким домогтися укладення нового договору з Росією. Але його умови, що в окремих випадках ішли далі договору 1654 р., не були прийняті. Під тиском російської сторони у Переяславі старшині було нав'язано новий договір, що являв собою підробку статей 1654 р. і суттєво обмежував прерогативи українського уряду в проведенні внутрішньої політики, позбавляв його права на самостійну зовнішню політику, підпорядковував київську митрополію московському патріарху. Намагання українського посольства в кінці 1659 — на початку 1660 р. в Москві домогтися скасування умов договору 1659 р. і відновлення суверенітету Української держави успіху не мали.

У цьому зв'язку варто зазначити, що 18-річний Ю. Хмельницький прагнув блага своїй Вітчизні, хотів вибороти для неї незалежність. Насправді він не був такою жалюгідною постаттю, як традиційно його зображувала історіографія. Добре освічений і не позбавлений гострого розуму, він, на відміну від свого батька, не мав здібностей ні політика, ні полководця. Емоційно неврівноважений, слабкої волі, молодий гетьман не користувався авторитетом серед старшини, не міг твердо тримати кермо влади у своїх руках. Усвідомлюючи свою політичну неспроможність, Ю. Хмельницький вже в лютому 1660 р. заявляв про своє небажання обіймати гетьманську посаду. Проте, ставши іграшкою в руках лідерів політичних угруповань, він не був замінений, що згодом призвело до вкрай негативних наслідків.

Нова позиція Москви щодо України, проголошена Переяславськими статтями 1659 р., швидко остудила багатьох прибічників Російської держави. Тому не дивно, що при першій нагоді влітку 1660 р. Ю. Хмельницький під тиском козацької старшини розірвав союз із Росією. Але сподівання на кращі умови перебування України у складі Речі Посполитої не справдилися. Потенційні союзники не розширювали, а тільки обмежували державні права України. За умовами Слободищенського трактату 1660 р., Україна поверталася під владу Речі Посполитої на обмежених автономних засадах, фактично позбавлялася політичної незалежності, права зовнішньополітичних зносин і зобов'язувалася надавати Польщі військову підтримку в боротьбі з її ворогами.

Народ неоднозначно прореагував на Слободищенський трактат. Чимало противників трактату виявилося на Лівобережній Україні. Вони рішуче виступали проти союзу з Польщею. Колись єдина Українська держава розпалася по Дніпру на Лівобережну і Правобережну, з протилежною орієнтацією на зовнішні сили. Управлінські кола Правобережної України більше орієнтувалися на республіканську Польщу, Лівобережної — на самодержавну Росію. Проте в кожному регіоні існували різні орієнтаційні групи населення, що надавало національно-визвольній боротьбі особливої трагічності й складності.

Відцентрові тенденції набули організаційно-державного оформлення. Правобережне козацтво обрало гетьманом П. Тетерю (1663—1665), який дотримувався пропольської орієнтації. А на Лівобережній Україні, яка в народі називалася Гетьманщиною, розгорнулася боротьба за владу.

Українська держава, на думку сучасного українського історика В. Борисенка, як єдиний суспільно-політичний організм перестала існувати. На її теренах формувалися два державні утворення з окремими урядами, військами, фінансами, політикою, причому обидва перебували у стані війни.

Криза державності винесла на політичну арену чимало авантюристів. Найпомітнішою фігурою серед них виявився кошовий Запорозької Січі І. Брюховецький. Демагогічними обіцянками він завоював прихильність довірливого люду й домігся свого обрання гетьманом (1663—1668). Та не встигли захолонути трупи страчених ним противників, як новообраний гетьман «забув» про свої обіцянки. Метою його правління стало зміцнення власних позицій, навіть за рахунок ущемлення державних інтересів.

Головну ставку при цьому І. Брюховецький зробив на російський уряд як на силу, здатну приборкати внутрішню опозицію. Підписані ним 1665 р. Московські статті різко обмежували автономні права України. Вже перший пункт «статей» визнавав українські міста і землі володіннями російських монархії). Чисельність і кількість російських гарнізонів в українських містах збільшувалися. Як зазначає В. Борисенко, гетьман зроби» то, чого від нього не чекав навіть російський уряд. Він запропонував замінити державний устрій Гетьманщини і ввести в ній воєводське управління. Після тривалих роздумів царський уряд визнав цю пропозицію передчасною, але функції воєвод ширив. Вони дістали додаткові повноваження на втручання в управлінські, військові та фінансові справи України. Була зроблена спроба ввести російську систему оподаткування й усунути козацьку старшину від збирання податків.

Угодовська політика І. Брюховецького щодо Росії викликала глибоке обурення народу України. Жоден стан не підтримував гетьмана. А коли він дав мовчазну згоду на поділ України по Дніпру між Росією і Польщею, то народ зі зброєю в руках піднявся проти гетьмана.

Поряд із колабораціоністами існували й патріотичні сили, які щиро прагнули об'єднати українські землі в одній державі й відновити її незалежність. Очолив їх правобережний гетьман П. Дорошенко (1665—1676). Проте зібрати докупи територіальні уламки колись могутньої держави було надзвичайно важко. Полковники не хотіли нікому коритись і часто міняли свою політичну орієнтацію.

Тим часом на Лівобережжі зростало невдоволення проросійською політикою І. Брюховецького. І коли в липні 1666 р. на Переяславщині спалахнуло повстання проти гетьмана-відступника, П. Дорошенко закликав населення Лівобережжя підтримати повстанців і надати їм допомогу. Але виступ було придушено, і надіям правобережного гетьмана не судилося здійснитися.

Влітку 1666 р. П. Дорошенко дізнався про переговори російського і польського посольств в Андрусові, що викликало в нього глибоке обурення. Як результат з'явилися перші симптоми нової політичної орієнтації. Гетьман вирішив спершу за підтримки татар домогтися незалежності від Польщі, а потім, спираючись на союз із Кримом чи навіть Портою, приступити до об'єднання козацької України. Наприкінці 1666 р. він розгромив підрозділи польської армії, що прибули на постій на козацьку територію. Саме в цей час відбулися суттєві зміни в міжнародному становищі України. Переговори в Андрусові завершилися укладенням у січні 1667 р. перемир'я на 13,5 років між Російською державою і Польщею. Обидві сторони ціною поділу Української держави досягли компромісу: Лівобережжя (у тому числі на два роки Київ) переходило до Росії, Правобережжя — до Речі Посполитої, а Запорожжя мало стати їх спільним володінням. Цей договір мав трагічні наслідки для українського народу, ставши нездоланною перепоною на шляху до політичної консолідації українських земель у межах національної держави.

Після невдалої спроби звільнитися з-під влади Польщі за допомогою кримських татар П. Дорошенко намагається позбутися російської військової присутності в межах Гетьманщини. Цю акцію він розраховував здійснити за допомогою повсталого донського козацтва., очолюваного С. Разіним. Цей задум виконати теж не вдалося, але перебування повстанців на території південної Полтавщини в 1667— 1668 рр. розпалило антигетьманські та антиросійські настрої серед народних мас. Внаслідок цього влада І. Брюховецького в 1668 р. була. повалена і задуми П. Дорошенка, як здавалося, почали нарешті здійснюватися. Російські гарнізони залишили Гетьманщину, і лівобережні козаки обрали його гетьманом. Розшарпана, без єдиних органів влади, без війська і фінансів, Україна опинилася віч-на-віч з Росією та Польщею, кожна з яких вважала її землі своїми і не збиралася ними поступатися. Загальноукраїнському гетьманові загрожувала перспектива війни на два фронти без відчутної допомоги зовнішніх сил. До того ж Запорожжя зайняло стосовно гетьмана ворожу позицію. П. Дорошенко призначив наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, а сам поспішив на Правобережжя, де загострилася політична ситуація.

Захист Лівобережної України від російських військ власними силами Д. Многогрішний вважав безперспективним. Він добився обрання себе повноцінним гетьманом і погодився на входження України до складу Російської держави. Але повів рішучу боротьбу за повернення Гетьманщині тих автономних прав, які вона мала за Б. Хмельницького. Рішучість і безкомпромісність гетьмана на перших порах дали позитивні наслідки — Росія пішла на поступки. За умовами Глухівських статей 1669 р., російські гарнізони залишалися лише в Острі, Чернігові, Переяславі та Києві. Воєводам заборонялося втручатися у внутрішні справи місцевих властей, податки мали збиратися гетьманською адміністрацією до державної скарбниці.

Д. Многогрішний намагався повернути Україні й інші права, зокрема, він рішуче протестував проти приєднання Правобережної України до Польщі. Завдяки його наполегливості Київ залишився у складі Гетьманщини. Водночас він боровся за відновлення кордонів Української держави періоду Б. Хмельницького.

Послідовний курс Д. Многогрішного на широку автономізацію України викликав серйозне занепокоєння російського уряду. Разом з тим це спричинило протидію частини козацької старшини, яка дотримувалася проросійської орієнтації чи просто займала угодовську позицію. Вона чинила гетьману явний і прихований опір, що провокувало того на грубі, брутальні, а то й жорстокі дії. Д. Многогрішний почав усувати з посад полковників, вживав рукоприкладство, а то й зброю проти своїх підлеглих.

Налякана таким розвитком подій старшина почала поступово дистанціюватися від гетьмана. Колишні однодумці перетворювалися на ворогів. Усунуті з посад полковники Д. Райча, К. Мокрієвич, П. Забіла та деякі інші організували проти гетьмана змову. їх активно підтримував, а можливо й ініціював царський резидент у Батурині. 1672 р. змовники заарештували й видали Д. Многогрішного царським властям. Малоросійський приказ швидко сфабрикував справу про «зраду» і відправив непримиренного борця за автономію України в заслання до Сибіру. Новим гетьманом України було обрано лояльно настроєного до Росії генерального суддю І. Самойловича.

Водночас розгорілася жорстока боротьба за владу на іншій частині Лівобережжя. Підтриманий січовиками запорозький писар Я. Суховій проголосив себе гетьманом і, заручившись підтримкою Криму, розпочав воєнні дії проти П. Дорошенка. Згодом на гетьманську булаву заявили претензії Ю. Хмельницький і уманський полковник М. Ханенко. Лише в жовтні 1669 р. П. Дорошенку вдалося добитися перемоги над своїми противниками. В цій ситуації він робить ставку на Порту, під час переговорів з якою домагається визнання Української держави в кордонах від р. Вісла, міст Перемишля й Самбора на заході до міст Севська і Путивля на сході, гарантій забезпечення національно-політичних і релігійних прав та інтересів України. Ймовірно, турецький уряд погодився на основні вимоги гетьмана, й Корсунська рада у березні 1669 р. схвалила прийняття турецького протекторату, хоча відмовила у присязі султану.

Разом з тим джерела засвідчують, що П. Дорошенко не відхиляв можливості порозуміння з Росією чи Річчю Посполитою за умови визнання їхніми урядами суверенних прав і цілісності козацької України. Непоступливість гетьмана в захисті державних інтересів України викликала роздратування правлячих кіл Речі Посполитої та Росії. Польський підканцлер А. Ольшевський звертав увагу на те, що козаки прагнуть «народ руський і провінцію Руську зробити самостійною і незалежною».

Щоб послабити позиції П. Дорошенка і внести розкол у сили козацтва, польський уряд пішов на визнання гетьманом М. Ханенка й домігся укладення з ним угоди, яка передбачала повну ліквідацію автономії козацької України. Спираючись на підтримку М. Ханенка, І. Сірка та інших старшин, частини запорожців і козаків Подольського, Брацлавського й Уманського полків, коронний гетьман Я. Собеський влітку 1671 р. вторгнувся на Брацлавщину і до середини жовтня захопив майже всю її територію.

Ця акція Польщі призвела до загострення стосунків із Портою. Наприкінці травня 1672 р. султан Мехмед IV виступив у похід на Річ Посполиту, в якому взяли участь козаки П. Дорошенка. Захопивши 17 серпня Кам'янець-Подільський, турки змусили польський уряд розпочати переговори. Вони завершилися укладенням Бучацького договору (жовтень 1672 р.), згідно з яким Україна мала залишатися «в старих кордонах». Це, звичайно, не могло задовольнити П. Дорошенка, оскільки стамбульський двір порушив свої попередні обіцянки. Відбувалося безжалісне пограбування українського населення турецькими і татарськими вояками. Все це стало для гетьмана сильним ударом і призвело до повного розчарування турецькою протекцією. Він починає шукати виходу з катастрофічної ситуації. Не випадково в 1673 р. гетьман погодився на переговори з Польщею, домагаючись відновлення чинності умов Гадяцького договору.

З червня 1673 р. почалися переговори з Москвою, які велися до глибокої осені. Вони засвідчили готовність П. Дорошенка визнати підданство цареві за умови збереження територіальної цілісності козацької України. Він вимагав також встановити кордон між Гетьманщиною і Польщею, вивести царську залогу з Києва, надіслати на допомогу Україні для боротьби з турками сильну армію, дозволити створити 40-тисячне військо з найманих козаків. Оскільки домовитися не вдалося, наприкінці листопада Москва наказала князеві Г. Ромодановському та новому гетьманові Лівобережжя І. Самойловичу готувати наступ проти П. Дорошенка. Він розпочався взимку 1674 р. До початку березня було захоплено основні міста Правобережжя, розпочалася облога Чигирина. 17 березня на скликаній у Переяславі раді гетьманом козацької України обох берегів Дніпра обирається І. Самойлович. М. Ханенко склав свої повноваження. Населення Правобережжя почало присягати на вірність цареві Олексію Михайловичу.

В радянській історіографії ця подія, будучи абстрагованою від загальноісторичного контексту, традиційно оцінювалася позитивно. Не враховувалася та обставина, що дана акція царського уряду мала б виправдання лише в тому разі, коли б Росія серйозно підготувалася до війни з Портою, щоб мати можливість захистити населення Правобережжя від вторгнення турецько-татарських військ. Але цієї готовності не було, й тому вона являла собою, по суті, політичну авантюру, що мала жахливі наслідки для Правобережжя. Влітку сюди вступила турецько-татарська армія, яка дощенту спустошила козацьку територію, а вціліле населення, проклинаючи П. Дорошенка, почало переселятися на Лівобережжя. За цих умов у наступ переходить обраний польським королем Я. Собеський, який до кінця 1674 р. опанував територію Брацлавщини. У грудні він направив до П. Дорошенка посольство, намагаючись схилити його на бік Польщі. П. Дорошенко погоджувався на цей крок, але за умови збереження цілісності козацької України та її входження до складу Речі Посполитої на основі статей Гадяцького договору. Оскільки польський уряд проігнорував цю вимогу, переговори припинилися.

З літа 1675 р. становище П. Дорошенка стає безнадійним. Не зменшувався потік біженців на Лівобережжя, гетьмана залишали навіть найближчі соратники і друзі. Його влада обмежувалася лише територією Чигиринщини, Черкащини і Корсуньщини. Щоправда, тепер Дорошенка почали підтримувати кошовий І. Сірко і запорожці, але вже було пізно. Спроба січовиків організувати скликання генеральної козацької ради весною 1676 р. для обрання старшого гетьмана козацької України виявилася невдалою. Тому, коли у вересні під стінами Чигирина з'явилися підрозділи росіян та полки І. Самойловича, П. Дорошенко здав місто, склав гетьманські повноваження і присягнув цареві. Гак завершилася політична кар'єра невтомного борця за самостійну соборну Українську державу. По суті, 1676 р. став нижньою рубіжною датою і Визвольної війни українського народу, якому так і не вдалося створити національну державу, що об’єднувала б у своїх кордонах всі етнічні землі.

Таким чином, незважаючи на те, що протягом другої половини 60-х — першої половини 70-х років суспільно-політичний розвиток козацької України характеризувався поліцентризмом політичної влади і розчленованістю її території, все ж продовжувала існувати єдина державна структура (Гетьманат). Вона припинила своє існування лише з ліквідацією державних інституцій у Правобережній Україні, що збіглося з падінням гетьманства П. Дорошенка. Ця подія, як вважають В. Смолій та В. Степанков, була останнім актом Національно-визвольної війни. Українському народу не судилося добитися в той час створення в етнічних межах свого проживання незалежної соборної держави. Вдалося зберегти державні інституції лише на території Лівобережжя, яке на правах автономії входило до складу Росії.

Наслідки «Руїни» для Української козацької держави були катастрофічними. В результаті безупинної боротьби козацької верхівки за владу були зруйновані державні основи — консолідація і єдність українського народу, з втратою яких вмирало головне — виборена свого часу Українська держава.

Іншою, не менш суттєвою причиною занепаду Гетьманщини, на наш погляд, була підступна, відверто зрадницька політика російського царизму щодо України.

Як не дивно, що антиукраїнську традицію заснував цар Олексій Михайлович, який і був першим офіційним зрадником Української держави. Адже саме він підписав з Богданом Хмельницьким українсько-російський договір, зобов'язавшись захищати цілісність і суверенність держави свого новоявленого союзника.

Перший крок до зради цар Олексій Михайлович здійснив ще в 1656 р. уклавши Віденське перемир'я з Польщею. На переговори між Росією і Польщею, які відбулися в Вільно, українська сторона допущена не була. Пізніше Б. Хмельницький довідався, що в ході їх проведення по-змовницьки, за спиною України вирішувалася її доля, дискутувалося питання про можливість повернення українських земель під владу Польщі.

Віденське перемир'я в Чигирині розцінили як офіційну зраду царя. За свідченням очевидців, Б. Хмельницький був прикро вражений, «кричав немов божевільний і несамовитий». Саме тоді гетьман уперше реально зрозумів і серцем усвідомив, куди він привів свою державу і які фатальні наслідки для України може мати українсько-російський договір 1654 р. Саме тоді Хмельницький вперше публічно заявив, що для України немає іншого виходу, як «відступити від Москви і шукати собі іншої помочі».

Остаточна зрада російського царя Олексія Михайловича відбулася в 1667 р., коли він уклав з Польщею Андрусівський мирний договір, згідно з яким Українська держава була по-живому розчленована на три частини: Лівобережна Україна залишилася під владою Росії, Правобережна передавалася Польщі, Запорозька Січ потрапила під владу обох держав.

Андрусівська угода мала катастрофічні наслідки для України. Вона офіційно перекреслювала українсько-російський договір 1654 р., найважливішою умовою якого був захист українського народу від ворогів, а також зобов'язання Москви ніколи не віддавати Україну польському королю. Тому передача половини України Польщі, як зазначає О. Апанович, була справжнім злочином, підступною, чорною зрадою Москви.

Крім зазначених суб'єктивних причин, існували, безумовно, й об'єктивні причини, які позбавляли історичних перспектив дальший розвиток Української держави. Головна з них полягала в тому, що у складі монархічної, абсолютистської царської Росії Україна з притаманними їй демократичними, республіканськими традиціями не могла довго існувати.

Гетьман Іван Мазепа та його політика. Порядок управління Україною, заснований на демократичних традиціях воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тоталітарному правлінню, був несумісний з ним. Тому Українська держава досить швидко стала «кісткою в горлі» російського самодержавства. Було очевидним, що рано чи пізно її соціально-політичні інституції мають поступитися загальноімперським нормам і порядкам.

Цей процес, як засвідчив дальший розвиток подій, продовжувався багато десятиліть і завершився лише на початку 80-х років XVIII ст. В історичній літературі виділяються чотири етапи (чи періоди) цього процесу: перший — 1654 - 1708 рр.; другий — 1708—1727 рр.; третій — 1727 - 1764 рр.; четвертий - 1765 - 1786 рр.

Перший період характеризувався поступовим обмеженням царизмом гетьманської влади в Україні.

Після смерті Богдана Хмельницького царський уряд зажадав, щоб його повідомляли про наступні вибори гетьмана. Згодом уже йшлося про обов'язкове отримання згоди царя на обрання того чи іншого кандидата. В подальшому ця процедура взагалі стала суто формальною, оскільки нові гетьмани призначалися лише за волею царя. З 1660 р. новообраний гетьман одержував від царя грамоту на гетьманування. Царизм суттєво обмежив повноваження наступників Хмельницького, водночас зменшувалися й права України, її самостійність. У 1669 р. цар заборонив гетьманові безпосередньо зноситися з іноземними державами, а угоди, статті, універсали, які видавав гетьман, набували значення офіційних документів лише після того, як їх затверджував цар чи інші вищі органи влади Росії. Гетьман позбавлявся також права призначати та зміщувати полковників і генеральних старшин. Царський уряд поступово змінив політичний устрій і на Слобідській Україні, котра з часів Б. Хмельницького управлялася козацькою старшиною. Вже з початку XVIII ст. тут введено єдиноначальну владу полковників, які з 1723 р. призначалися лише з росіян. З часом слобідське козацтво було ліквідоване й утворено Слобідсько-Українську губернію.

Найразючіші зміни у правовому становищі Української держави відбулися в другому ( петровському) періоді, коли після «зради» І. Мазепи на Гетьманщині в небачених раніше масштабах почали запроваджуватися нові самодержавні суспільно-політичні та господарські структури.

Розглядаючи період правління І. Мазепи, слід наголосити, що це був надзвичайно важкий і складний час для України. Внаслідок «Вічного миру» (1686 р.), укладеного між Росією і Польщею, українські землі залишилися брутально розчленованими по-живому, що позбавляло можливості об'єднати їх в єдину державу. Безперечно, давалися взнаки й трагічні наслідки сумнозвісної «Руїни», котра підірвала основи Української держави й фактично знівелювала владу гетьмана на українських землях. Свою діяльність як гетьмана України І. Мазепа розпочав з писання так званих Коломацьких статей», які також відповідно до статей «Вічного миру» рішуче застерігали козацький уряд від порушення його умов, мали на меті остаточно ліквідувати залишки української державності, а український народ асимілювати з російським, щоб ніхто не смів більше згадувати про Українську державу, щоб обидва народи — російський і український — надалі перебували в єдиній самодержавній царській державі.

Незважаючи на всю складність ситуації, в якій опинився Іван Мазепа, він, маючи природний глибокий розум, добру освіту, талант політика, дипломата, державотворця, зумів значно зміцнити авторитет гетьманської влади й бути справжнім господарем України впродовж 22 років. За цей досить тривалий період І. Мазепа, безперечно, зробив чимало корисного для України і українського народу, зокрема для розвитку освіти, науки і культури. За часів І. Мазепи в Україні активно будувалися школи, бурси, шпиталі, друкарні. Справжнім дітищем гетьмана була Києво-Могилянська академія, котра, завдяки його зусиллям отримала академічний статус у 1701 р. і стала першим вищим навчальним закладом у Східній Європі. І. Мазепа, як відомо, прославився будівництвом церковних споруд (в роки його правління було побудовано 20 церков і монастирів), яке увійшло в українську культуру як широковідоме мазепинське бароко. И нарешті, як уже зазначалося вище, це був справді видатний політичний і державний діяч, якого М. Брайчевський цілком справедливо називає одним із «найблискучіших європейських діячів того часу».

Водночас варто зазначити, що в діяльності такого яскравого політичного і державного діяча, яким був І. Мазепа, нерідко простежуються досить сумнівні методи керівництва Україною, які, зрештою, завадили йому втілити в життя свої далекосяжні плани, спрямовані на відродження суверенності Української держави.

Вирішальну роль у поразці І. Мазепи, що мала важкі політичні наслідки для України, відіграла, безумовно, його соціальна політика. Звичайно, як далекоглядний діяч та адміністратор гетьман намагався здійснювати гнучку соціальну політику. Прийшовши до влади, він прагнув регламентувати роздачу рангових маєтностей, обмежував перехід козаків у селянський стан (Універсал від 1691 р.), вніс деякі зміни у систему оренд і т. ін. Проте ця політика не була результатом внутрішнього переконання милосердного і справедливого правителя щодо своїх підданих, а проводилася людиною, яка передбачала наслідки надмірного феодального визиску, що спричинював дальше загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві.

Разом з тим слід визнати, що правління Мазепи супроводжувалося дальшим посиленням всіх форм феодального визиску селян і козаків. Не випадково вперше після Визвольної війни 1648—1676 рр. саме він видав Універсал 1701 р., що узаконював_ дводенну панщину для селян Ніжинського полку. Внаслідок цього над селянством Лівобережжя нависла реальна загроза закріпачення. Крім того, гетьман ніколи не співчував «заколотникам». За його наказом наймані полки жорстоко розправлялися з найменшими проявами невдоволення, придушували народні виступи і повстання. Ось чому, на думку В. Антоновича, український народ протягом двадцяти років не жалував свого гетьмана, який тримався при владі лише завдяки найманим полкам і московським стрільцям. За словами М. Грушевського, в народних масах Мазепа ніколи не був популярний, його вважали в Україні гетьманом панським, старшинським, вірним прислужником московського уряду, пильним виконавцем царських велінь, що так важко упадали на Україну. Цікаві думки з нього приводу висловлював М. Брайчевський, який вважає, що І. Мазепа був переконаним репрезентантом феодальних тенденцій і, як ніхто інший, реально служив реставрації феодально-кріпосницьких порядків у краю. Саме це, а не так звана «зрада» — союз із шведським королем Карлом XII проти Петра І — послужило причиною непопулярності гетьмана в широких масах народу.

Не сприяв народним симпатіям до І. Мазепи і тривалий конфлікт із Семеном Палієм — одним з організаторів визвольного руху на Правобережній Україні. Тут ішлося не лише про їхні особисті симпатії чи антипатії (відомо, що гетьман заздрив популярності фастівського полковника). Тут зіткнулися два полярні погляди на суспільно-політичний лад України — дійсно демократичний, козацький С. Палія й аристократичний, панський І. Мазепи. Тут конкретно вирішувалося питання про владу і справжнього господаря України. Відомо також, що Мазепа серйозно побоювався свого політичного опонента, вважаючи, що він може відібрати в нього гетьманську булаву. В кінцевому підсумку, завдяки доносам цареві, І. Мазепі вдалося усунути С. Палія, якого за вказівкою Петра І було заслано до Сибіру.

Багаторічне гетьманування Мазепи не зміцнило його авторитет серед селян і простих козаків, оскільки саме за його підтримки українська старшина піддавала їх нещадній експлуатації, ущемлювала їхні політичні права. Не міг він очікувати й підтримки міщан, які зазнавали утисків від крайової еліти і шукали захисту в царя. Проти гетьмана працював і релігійний фактор. Тривале переслідування православних у Речі Посполитій зробило українців надзвичайно чутливими до релігійних питань, а серед української людності поширювалися чутки, що Мазепа — таємний католик. Тому релігійна пропаганда Петра І про солідарність православних знаходила благодатний ґрунт.

Звичайно, як державний діяч Мазепа мав передбачити наслідки своєї діяльності. В цьому полягає талант справжнього політика. Можна лише здогадуватися, як страждав він після полтавської поразки в далеких Бендерах, усвідомлюючи, що його акція обернулася безчинствами і масовим терором в Україні.

Варто зазначити, що Петро І в період свого царювання ніколи не виявляв особливих симпатій до українського народу. Навіть за часів «взаємної любові» і щирої злагоди з гетьманом І. Мазепою російський цар намагався послідовно здійснювати реформи, спрямовані на знищення залишків усталених форм управління в Україні. Як зазначав у своїх працях відомий російський вчений барон Б. Нольде, ці реформи переслідували лише одну мету — повне «об'єднання України з Московщиною».

Реформаторська діяльність Петра І стосувалася, передовсім, збройних сил України, які ще його попередниками були зменшені наполовину. В 1706 р. спеціальним указом царя козацьке військо переходило в безпосередню компетенцію російського командування. Запроваджувався контроль за витратами на його утримання, реквізовано значну частину артилерії.

Петро І, як відомо, примушував українські козацькі полки брати участь у всіх війнах, які він проводив. У численних далеких походах гинуло чимало козаків, причому не так під час боїв, як від хвороб і поганого матеріального забезпечення.

Особливо багато українців загинуло на примусових «канальних» і будівельних роботах (зокрема, під час будівництва Петербурга), на які людей зганяли тисячами, змушуючи працювати зранку до вечора в нестерпних умовах. Козаки мали відправлятися на ці роботи з власними кіньми й фуражем, харчами, одягом, зброєю. Вони роками по могли займатися власним господарством, в результаті чого воно занепадало, а козацтво бідніло.

Петро І підірвав економіку України, фактично скасувавши тут вільну торгівлю. Зокрема, указами царського уряду заборонялося вивозити з України будь-куди, крім Росії, селітру — сировину для виготовлення пороху. Донецьке вугілля можна було поставляти лише на російські заводи.В інтересах російських купців і заводчиків заборонялося ввозити в Україну з-за кордону ряд промислових виробів. Спою продукцію Україна могла реалізовувати лише через віддалені та невигідні для українського купецтва порти. Широко відоме «вікно в Європу» Петра І обернулося для України бідою. Вона позбавлялася права користуватися давніми, традиційними для себе торговельними шляхами, мусила везти свої товари через усю країну в Архангельськ.

Петро І провадив неприховану колоніальну політику і щодо культури України. Він заборонив українську мову, українське книгодрукування. В офіційних установах російська мова почала витісняти українську. Навіть «Святе письмо» в Україні мусили передруковувати не зі старих українських книжок, а з російських.

Особливо активний наступ на українську державність Петро І розпочав після невдалої спроби гетьмана І. Мазепи за допомогою шведського короля Карла ХЇІ здобути волю і відновити державну самостійність України.

Пилип Орлик і Конституція України. Встановивши жорстокий терор на українських землях, без жалю розправляючись з «мазепинцями», Петро І «організовує» у Глухові «обрання» нового гетьмана І. Скоропадського, який слухняно виконував усі царські вказівки.

Проводячи політику обмеження старшинського самоврядування, гетьманської влади Петро І призначив у 1709 р. при гетьмані свого резидента (в наступному році - двох) для контролю за економічною, фінансовою, військовою і зовнішньополітичною діяльністю гетьманського уряду.

У травні 1722 р., ще за життя гетьмана І. Скоропадського, згідно з царським маніфестом було створено так звану Малоросійську колегію — центральний орган державного управління у справах Лівобережної України. Місцем її розташування було обрано місто Глухів. Президентом колегії царський уряд призначив росіянина — бригадира Вельямінова. До її складу входили також шість офіцерів — командирів розташованих на Лівобережній Україні царських полків та прокурор. Усіх цих чиновників призначав цар. У цивільних справах Малоросійська колегії підлягала Сенату в Петербурзі, а в військових — головнокомандувачу російськими військами в Україні.

Новий орган керівництва Україною поспішив прибрати до своїх рук її фінансову систему, внаслідок чого податки з населення України за два роки зросли майже в шість разів. Як зазначає О. Апанович, справжнім лицемірством було те, що Петро І, який відверто брутально нищив усі вольності, права та привілеї України, обіцяв у своїх грамотах ці права та привілеї «нашим царского величества, словом... нерушимо, свято содержать», посилаючись при цьому на договір 1654 р. Навіть посадивши на шию українського народу Малоросійську колегію, що була по суті окупаційною владою в Україні, цар цинічно заявляв гетьманові, що цій колегії «велено все чинить по трактату, учиненному с Хмельницким».

Після смерті Скоропадського (1722 р.) Петро І заборонив вибори нового гетьмана. Ще Скоропадський призначив наказним гетьманом Павла Полуботка. Спроба козацької старшини домогтися відновлення гетьманства і ліквідації Малоросійської колегії була придушена Петром І з небувалою жорстокістю. П. Полуботок, який зважився викласти Петру І свої міркування щодо стосунків України з Росією, свої останні дні життя провів у Петропавловській фортеці.

Як бачимо, Петро І усіма засобами намагався знищити будь-які, навіть незначні атрибути української державності, жорстоко розправляючись зі своїми опонентами. Фактично єдиним відомим політичним діячем, послідовним поборником ідеї відновлення Української держави, до кого не дотягнулася рука кривавого російського тирана, був Пилип Орлик, обраний після смерті І. Мазепи гетьманом України. Зрозуміло, що Петро І хотів розправитися і з цим колишнім близьким соратником і найбільш довіреною особою І. Мазепи. Як відомо, російський цар навіть пообіцяв за голову П. Орлика як винагороду стільки золота, скільки вона важить. Але царські нишпорки так і не зуміли вислідити і затримати новообраного гетьмана, змушеного постійно перебувати за кордоном.

Серед борців за українську національну державну ідею постать гетьмана П. Орлика займає особливе місце. Насамперед тому, що він був творцем однієї з перших в Європі державних конституцій, що дістала назву «Конституція прав і свобод Запорозького Війська». Вона стала своєрідним маніфестом державної волі українського народу перед усім цивілізованим світом. Глибокий знавець історії України О. Оглоблин назвав Конституцію П. Орлика «вікопомним пам'ятником української державно-політичної думки. Це був перший документ української державотворчої історії, в якому гармонійно поєднувалися інтереси гетьмана та старшини як провідної верстви України і Запорожжя як військової сили, відображалися права і вольності українського народу.

Важливо й те, що Конституція, за словами відомого українського історика Б. Крупницького, чи не вперше " поставила українську проблему в європейських масштабах" Він же зазначає, що «безперечно, Орлик був видатним українським державником. На його прапорі була виткана незалежна й соборна Україна...».

Цей документ, на думку В. Замлинського, випереджав свій час. Своїми ідеями, демократичними засадами, змістом і державницькою спрямованістю Конституція випереджала й суспільну думку тогочасної Європи. Навіть французькі просвітителі ще тільки наближалися до розробки тих суспільних ідей, які були закладені в Конституції Орлика. Вона стала реальною моделлю вільної, незалежної держави, заснованої на природному праві на свободу і самовизначення.

Конституція складалася з 16 статей, в яких передбачалося встановлення національного суверенітету і визначення кордонів Української держави, забезпечення демократичних прав людини, визнання непорушності трьох складових чинників правового суспільства, а саме — єдність і взаємодію законодавчої (виборна Генеральна Рада, що мала скликатися тричі на рік), виконавчої (гетьман, обмежений законом у своїх діях, генеральна старшина та виборні представники від кожного полку — «самодержавне гетьманського уряду неприлично») і судової влади — підзвітної і контрольованої. Такими в Конституції визначалися принципи побудови Української держави. Окремі її статті формували конституційні норми в усіх галузях державного та суспільного життя за головної умови-відокремлення майбутньої Української держави від Росії.

Одним із ключових моментів Конституції було визначення кордонів України та забезпечення їхньої цілісності. «Як кожна держава складається і стверджується непорушною цілісністю кордонів, — записано у ній, — так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Речі Посполитої і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам'яті, Богдана Хмельницького, були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Річі Посполитої Польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені...». Автор Конституції добре розумів усю важливість існування Запорозького Низового війська, котре «заслужило собі безсмертну славу численними рицарськими відвагами на морі й на землі», але було поруйноване. Тому гетьман як керівник держави зобов'язувався Конституцією «чинити всіляку поміч Запорозькому Низовому війську».

Особлива увага в Конституції приділялася визначенню устрою України, правам, якими наділялися урядовці, зокрема гетьман і старшини. Виражаючи інтереси генеральної і полкової старшини, стурбованої обмеженням своїх прав і привілеїв, автор Конституції відверто заявляв про своє негативне ставлення до ідеї самодержавної влади. В одній із її статей з цього приводу говорилось таке: «Коли деякі Запорізького війська гетьмани, привласнивши собі неслушно й безправно самодержавну владу, узаконили самовладно таке право: «Так хочу, так повеліваю!» — то через те самодержавство, не властиве гетьманському урядуванню, виросли численні в Запорізькому війську незлагоди, розорення прав та вольностей, посполите утяження, насильне й купне легке розкладення урядів військових: генеральної старшини, полковників та значного товариства». Щоб запобігти цьому, в майбутньому передбачалося утворення Генеральної Ради. В Конституції, зокрема, зазначалося, «щоб у Вітчизні нашій першими радниками була генеральна старшина, як за респектом їхніх первісних урядів, так і в установленій при гетьманах резиденції. За ними за звичайним порядком слідують городові полковники, нехай вони будуть пошановані таким чином публічних радників. Над те з кожного полку мають бути до загальної Ради генеральш совітники ... по одній значній, старовинній, добророзумній та заслуженій особі, вибрані за гетьманською згодою, і з тими всіма генеральними особами, полковниками й генеральними радниками має радитись уясновельможений гетьман та його наступники про цілість Вітчизни, про її загальне добро і про всілякі публічні діла, нічого без їхнього дозволу й поради не зачиняючи приватною своєю владою, не встановлювати і до завершення не приводити».

Було також визначено, що Генеральна Рада має обиратися тричі на рік: «Перша на Різдво Христове, друга на Воскресіння Христове, третя на Покрову Присвятої Богородиці, на які мають і повніші бути не тільки пани полковники зі своєю старшиною та сотниками, не тільки з усіх полків генеральні радники, а й посли Запорізького Низового війська».

Конституція передбачала шанування гетьмана, однак, коли б він у чомусь помилявся, то йому на Раді мали вказати «на порушення прав та вольностей вітчизняних», на що гетьман не міг «ображатися і чинити помсти, а дбати такі недолади справити».

Сам П. Орлик принаймні тридцять років тримав українську справу в Європі в активному стані. Змушений перебувати за кордоном, він намагався організувати коаліцію з Швеції, Туреччини, Криму, Польщі і навіть Пруссії проти Росії, щоб з допомогою європейських держав добитися незалежності України. Один із таких періодів цієї діяльності описано ним самим в його відомих щоденниках. Але намагання гетьмана-вигнанця, як з'ясувалося, були марними, Європа не хотіла воювати за Україну.

Таким чином, влада гетьмана згідно з Конституцією обмежувалася, й водночас зміцнювалося становище генеральної старшини. Для здійснення судочинства утворювався Військовий генеральний суд. Всім військовим скарбом мав відати генеральний підскарбій, який у своїх діях був непідвладний гетьману. На цю посаду мала обиратись «людина значна і заслужена, маєтна і добросовістна, яка мала б у своєму догляді військовий скарб, завідувала млинами і всілякими військовими ушкодами і повертала їх на публічну військову потребу з відомом гетьманським, а не свою приватну. А сам ясновельможний гетьман до військового скарбу й приходів, які до цього належать, не має належати і на свій персональний пожиток вживати, а задовольнятися своїми оброками та приходами, які кладуються на булаву та його гетьманську особу...». В полках мали бути запроваджені посади підскарбіїв, які також зобов'язувалися турбуватися про військове майно. Однак гетьману надавалося право нагляду за діяльністю адміністрації, з там щоб запобігти можливості призначення на «уряди» за підкуп, щоб «людям військовим та посполитим зайві не чинилися утяжіння, наклади, пригнічення та здирства...», щоб полковники, сотники, отамани не прихиляли козаків і посполитих до «панщини».

В Конституції вперше за період козацької доби в історії України передбачалося повернути Києву його столичний статус. Тим самим підкреслювався факт спадкоємства держави минулих київсько-руських часів.

У цілому законодавчий акт, підготовлений Орликом, обмежував владу гетьмана і проголошував конституційну державу. Він визнавав права і обов'язки всіх станів України і вперше на такому рівні захищав інтереси міщан, посполитих та козаків — «людей убогих». Однак Пилип Орлик як гетьман не мав реальної можливості для запровадження Конституції в життя повною мірою. Хоча відомо, що Конституція не лишалася лише пам'яткою суспільно-політичної думки України, а протягом чотирьох років (1710—1714) слугувала нормативним документом на Правобережній Україні. Вона була розіслана для керівництва у полкові та сотенні канцелярії. Ліквідація царизмом незалежності України. Після смерті Петра І (1725 р.) його відверто колоніальну політику щодо України продовжували всі наступні самодержавні імператори Росії з більшою чи меншою жорстокістю і фанатичною впертістю.

Остаточна ліквідація автономних прав України, як відомо, відбувалася за Катерини II. Вона «гідно» продовжила практику нищення залишків інститутів державності України, започатковану Петром І. «Це той Первий, що розпинав нашу Україну, — писав Т. Шевченко, — а Вторая доконала вдову-сиротину».

В 1764 р. Катерина II остаточно скасувала гетьманство, і в Україні знову була запроваджена сумнозвісна Малоросійська колегія. Скасувавши гетьманську державу, розтоптавши договір 1654 р., Катерина II при цьому згадувала «уговорні пункти Богдана Хмельницького». Мабуть, російські царі, свідомо творячи беззаконня, ламаючи договір, хотіли зберегти хоча б видимість законності, щоб прикрити свій обман і свавілля.

В інструкції О. Румянцеву, призначеному генерал-губернатором України в 1764 р., Катерина II згадувала про природні багатства України, обширність її території і багатолюдність, надзвичайну родючість земель і благодатний клімат, про інші переваги краю над багатьма місцевостями імперії. Цариця доходила висновку, що на Україну, крім подушного збору, слід накласти ще якісь інші податки «под какими-небудь другими титулами». Вона закінчує інструкцію таким «повелением»: «Необходимо нужно, под каким бы то ни било иньым званием, кроме подушного, расположить на томошній народ і получать с его в казну нашу, по долгу и справедливости, да и по самим уговорным пунктам гетьмана Богдана Хмельницкаго нам безспорно принадлежащие доходи».

Катерина II домоглася, що прибутки царської скарбниці з України в 1780 р. сягнули двох мільйонів карбованців - величезної на той час суми. Тим самим Російська імперія перетворила Україну в об'єкт колоніального

пограбування.

Лівобережжя стали називати Малоросією, Правобережжя — Юго-Западним краєм, а Південну Україну - Новоросією.

За часів правління Катерини II остаточно була знищена козацька вольниця — Запорозька Січ (1775 р.). За указами імператриці в 1781 р. припинили своє існування полки, сотні та курені як адміністративні одиниці. Замість них запроваджувалися намісництва, а невдовзі — губернії та повіти, що мали всі типові для Росії органи місцевого управління та самоврядування. В 1783—1784 рр. ліквідовується козацька армія, в 1783 р. офіційно запроваджується кріпосне право. 1785 р. Катерина II оприлюднила так звану «Жалувану грамоту дворянству», яка, за влучним виразом М. Брайчевського, фактично дарувала українській шляхті та старшині дворянські права — як нагороду за зраду національних інтересів. Ощасливлена еліта погодилася із знищенням політичної автономії, за яку так міцно трималася протягом більш ніж столітнього періоду протистояння наступу царату. Ще в 1765 р. було видано «Жалувану грамоту містам», якою і на українські міста поширювалося російське законодавство. Це означало ліквідацію міського самоврядування, яке існувало в Україні протягом п'яти віків.

У відповідь на наступ царизму на українську державність, скасування її автономії серед патріотично, настроєної української старшини виникла думка вдатися до іноземної інтервенції для відновлення незалежності краю. Речником цієї групи виступив відомий на той час громадський діяч і літератор Василь Капніст. У 1791 р. він таємно їздив до Берліна, де просив допомоги у Пруссії проти московського абсолютизму. Однак ця спроба виявилася невдалою.

На зламі XVIII—XIX ст. в Україні відбуваються великі політичні зміни, спричинені насамперед нового геополітичною ситуацією у Центральній та Східній Європі. Після першого поділу Польщі (1772 р.) до складу Австрійської імперії були включені Галичина, частина Волині й Поділля. У 1783 р., після чергової війни з Туреччиною, Росія приєднала до себе Крим і північно-чорноморські степи. В 1775 р. до Австрії приєднано Буковину, яка досі була частиною Османської імперії. Після другого поділу Польщі (1793 р.) до Російської імперії відійшла Правобережна Україна (Київщина, Волинь, Поділля), а після третього поділу (1795 р.) — Берестейщина.

Отже, завдяки введеним на українських землях новаціям Україна повністю втратила залишки своєї державності і перетворилася на звичайні внутрішні провінції Російської та Австро-Угорської імперій.

Звичайно, крім вищезгаданих причин занепаду Української козацької держави, існували й інші. Дослідники цієї проблеми, зокрема, називають відірваність українських суспільних верств від військового устрою держави, відсутність природних кордонів української території, її відкритість з усіх боків, низький розвиток міст в Україні і, як наслідок, слабкість міщанства та інтелігенції, психічна двоїстість українців (хитання між лояльністю до московського царя та українським патріотизмом), що теж певною мірою сприяло ліквідації української державності.

Однак, незважаючи на знищення Української держави, її виникнення і розвиток переконливо свідчили про величезні інтелектуальні сили та потенціальні можливості українського народу. У вкрай несприятливих умовах іноземного панування, політичної розчленованості українських земель, нещадного соціального гніту, який доповнювався жорстокими національно-релігійними переслідуваннями, пригноблені верстви суспільства, насамперед козацтво, знайшли сили для створення держави, яка мала чіткі етнічні риси і республіканську, демократичну форму організації влади. Молода держава відіграла важливу роль у боротьбі українського народу проти польсько-шляхетського панування, за визволення території України від іноземних загарбників, у формуванні української нації.

Рекомендована література

Антонович В. Про козацькі часи на Україні. Київ, 1991.

Апанович О. М. Гетьмани України і кошові отамани Запорозької Січі. Київ, 1993.

Апанович О. М. Українсько-російський договір 1654 р. Міфи і реальність. Київ, 1994.

Величко С. Літопис: У 2 т. Київ, 1991.

Вивід прав України. Львів, 1991.

Гетьмани України: історичні портрети. Київ, 1991.

Гуржій О. І. Українська козацька держава в другій половині XVII ст. Київ, 1992.

Грушевський М. С. На українські теми. «Мазепинство» і «Богда-нівство» // Київська старовина. 1995. № 6.

Грушевський М. С. Про батька козацького Богдана Хмельницького. Дніпропетровськ, 1993.

Документи Богдана Хмельницького (1648—1657). Київ, 1961.

Іван Мазепа і Москва: Історичні розвідки і статті. Київ, 1994.

Крупницький Б. Д. Гетьман Пилип Орлик (1672—1742): Його життя і доля. Київ, 1991.

Літопис галицького полковника Григорія Грабянки. Київ, 1992.

Літопис Самовидця. Київ, 1971.

Павло Полуботок — український гетьман. Київ, 1990.

Перша Конституція України гетьмана Пилипа Орлика. Київ, 1994.

Смолій В. А., Гуржій О. І. Як і коли почала формуватися українська

нація. Київ, 1991.

Сафроненко К. А. Малороссийский приказ Русского государства второй половиньї XVII и начала ХУІП века. Москва, 1970.

Субтельний Орест. Мазепинці. Український сепаратизм на початку XVIII ст. Київ, 1994.

Яворницький Д. І. Історія запорозьких козаків: У 3 т. Львів, 1990—

1992.

Лекція 8

Відродження ідей Українського національного відродження.

• Пробудження національної самосвідомості в середовищі української інтелігенції • Питання української державності в суспільно-політичному русі • Розвиток національно-визвольних ідей на західноукраїнських землях.

Пробудження національної самосвідомості в середовищі української інтелігенції. Через відверто антиукраїнську, шовіністичну політику російського самодержавства Українська козацька держава поступово втрачала свої державницькі атрибути влади, давні традиції і, нарешті, за часів правління Катерини II повністю припинила своє існування. Незважаючи на широкомасштабні домагання, підкріплені відповідними державними актами та ідеологічними заходами, царизмові все ж не вдалося здійснити найголовніше — викоренити в українському народові почуття національної самосвідомості.

У винятково важкій ситуації українство збереглося завдяки самому народові, який на відміну від своєї шляхти не зрусифікувався і по сполонізувався.

Саме національна самосвідомість с однією з визначальних ознак нації. Це — усвідомлення кожною людиною своєї приналежності до певного етносу, спільності історичної долі його представників, неповторності характеру, менталітету, культури. Звідси випливає прагнення представників нації зберегти ці особливості, не піддатися насильницькій асиміляції, усіма засобами берегти національну мову, народні традиції, звичаї, релігійні вірування. Звідси ж — спочатку прагнення до національно-культурної та національно-територіальної автономії, а згодом й до економічного, політичного суверенітету, створення громадянського суспільства, національної держави.

Саме цю принижену, сплюндровану, але не скорену до кінця російським самодержавством національну свідомість українців і помічали чужинці, які відвідували Україну на початку XIX ст. Зокрема, російський мандрівник В. Левшин у 1816 р. писав: «Я мушу сказати про ненависть українців до росіян» (малася на увазі ненависть до царату, його антинародної політики). Князь І. Долгорукий в 1817 р. так пояснював причини цієї ненависті: «Україна не почуває себе щасливою... Вона змучена, терпить різні тягарі і почуває повністю втрачену свободу колишніх віків. Нарікання глухе, але майже загальне». З часом ці волелюбні настрої помітно зростали. В 1841 р. відомий німецький дослідник Й. Коль, подорожуючи по Україні, писав: «Відраза українців до москалів ... радше зростає, ніж слабшає... Немає жодного сумніву, що колись велетенське тіло російської імперії розпадеться, і Україна стане знову вільною й незалежною державою».

Як бачимо, колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві своєрідну захисну реакцію, що виявилося в цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією й поширення в масах національної свідомості, про активізацію українського національного руху як у культурницьких, так і в політичних формах. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження XIX — початку XX ст.

Як саме відбувалися процеси національного відродження?

Які патріотичні сили зуміли відродити українську національну ідею і навіть піднести її на вищий щабель?

Після довгих років Руїни національно-державне відродження України не могло відбутися швидко. Кінець XVIII — початок XIX ст. в Наддніпрянській Україні були позначені майже цілковитим припиненням національного життя. Проте саме тут, на Лівобережній та Слобідській Україні, які територіально знаходилися найближче до Росії, продовжувала жити народна пам'ять про колишню славу козацьку, про Хмельниччину, про народну вольницю — Запорозьку Січ. Навіть у середовищі майже повністю зрусифікованого новітнього українського панства, синів та онуків колишньої козацької старшини ще не вмерло до кінця усвідомлення своєї національної особистості, збереглося заповітне прагнення до самостійного розвитку, до власної національної держави.

Важливо також, що народні маси Лівобережної України ще не були виснажені панською неволею, що поряд із селянством збереглася ще окрема верства «малоросійських козаків», вільна від кріпацтва. Водночас і в громадському житті колишньої Гетьманщини збереглися деякі риси давнього ладу, незважаючи на те, що на українських землях уже безроздільно панували загальноросійські порядки.

Все це сприяло тому, що процеси національного відродження, які на зламі ХУІП—XIX ст. розпочалися майже в усіх поневолених, насильницьки позбавлених самостійного державного життя слов'янських народів, в Україні стали виявлятися спочатку саме на Лівобережжі.

Зрозуміло, що в еволюції національної самосвідомості різних народів існують значні розбіжності. Проте в Україні, як зазначає О. Субтельний, процеси національно-державного відродження органічно вписувалися в загальну модель розвитку національних рухів Східної Європи. Вони проходили, як правило, три головних етапи.

Зокрема, на початковому, так званому академічному етапі, характерному насамперед ностальгічними настроями, невелика група вчених-інтелектуалів в основному збирала історичні документи, фольклор, предмети старовини, при цьому вважаючи, що незабаром неповторність і самобутність їхнього народу зникне під суцільною навалою імперської культури. Другий, культурницький, етап був періодом несподіваного відродження місцевих мов, їх дедалі ширшого використання в літературі та освіті. Й, нарешті, на третьому етапі поступово формуються, зростають і набирають сили національно-патріотичні організації, які поряд із культурницькими завданнями починають висувати й політичні вимога, спрямовані на розвиток місцевого самоврядування. В цих політичних вимогах простежується неприховане бажання поневолених народів досягти спочатку хоча б обмежених автономних прав, а в перспективі й поборотися за створення власної незалежної держави.

На розвиток національно-визвольних ідей в Україні значною мірою вплинули події в Європі — Велика французька революція та Вітчизняна війна 1812 р. Знайомство з ідеями «Декларації прав людини і громадянина», особисті враження учасників зарубіжних походів радикалізували українське суспільство, спрямували свідомість його кращих представників на пошуки виходу з абсолютистської імперії. Україна поряд із Санкт-Петербургом стала основним полем діяльності декабристських організацій. Лише тут відбулися збройні виступи проти самодержавства. Серед змовників було чимало українців, потомків козацької старигани. Чутливішою до регіональних відмінностей Російської імперії була програма Північного товариства, викладена в Конституції Нікіти Муравйова. Вона передбачала поділ Росії на тринадцять федеративних штатів. Два з них — Чорноморський з столицею у Києві та Український з столицею у Харкові — збігалися територіально з колишньою Гетьманщиною та Слобідською Україною.

Більшість членів Товариства об'єднаних слов'ян проживала на Волині. Воно об'єднувало офіцерів — українців, росіян, поляків. Програма Товариства, написана братами Борисовими, ставила за мету не лише ліквідацію самодержавства і кріпосництва, а й утворення загальнослов'янської республіки. Один із авторів програми писав: «Об'єднати разом усі слов'янські покоління і зробити їх вільними здавалося мені блискучою справою, бо я думав через це доставити щастя не лише моїм співвітчизникам, а й іншим народам». Від інших декабристських організацій Товариство об'єднаних слов'ян відрізнялося демократичнішим характером своєї програми. Воно залишило помітний слід у розвитку політичної думки в Україні.

В Україні, як і в інших країнах Східної Європи, активним і свідомим творцем, носієм прогресивних національних ідей наприкінці XVIII — на початку XIX ст.. була інтелігенція. Інтелігенція Наддніпрянської України здебільшого походила з міщанства. Згодом до неї приєдналися окремі освічені люди з інших верств населення — з дрібної шляхти, козаків, селян. Таким чином, перша хвиля української інтелігенції фактично репрезентувала різні стани суспільства. Майже всі ці передові люди мали вищу освіту, а з ідеологічних переконань були поборниками радикального поліпшення культурного, соціального й політичного становища народу, і в першу чергу селянства.

Поява національної інтелігенції, безумовно, була подією історичної ваги для тогочасного українського суспільства, котре поступово, але невблаганно втрачало свою власну дворянську еліту внаслідок послідовної насильницької асиміляції, що неухильно здійснювалася російським царизмом. За цих умов представники нової української інтелектуальної генерації мали забезпечити спочатку культурне, а згодом і політичне керівництво народом.

Високоосвітчені люди з’являються передусім у великих містах, де створюються перші в Наддніпрянській та Слобідській Україні університети — в Харкові (1805 р.) та Києві(1834 р.) Саме ці вищі навчальні заклади стали справжнім джерелом формування нової української національної еліти. Їх відкриття дало змогу збільшити кількість добре підготовлених людей, які професійно займалися розумовою працею. Але таких людей у першій половині XIX ст. в Україні було ще небагато. Зокрема, з часу свого заснування до 1861 р. Харківський та Київський університети спромоглися підготувати лише 4300 дипломованих фахівців з різних галузей знань. Але й з цієї досить незначної кількості високоосвічених спеціалістів лише невелика частина займала справді громадянську позицію, виявляла інтерес до вирішення наболілих українських проблем.

Представники молодої української інтелектуальної еліти, як правило, створювали гуртки, де обговорювали актуальні питання філософії, політики, ідеології, визначали найближчі та перспективні завдання своєї практичної діяльності, спрямованої в першу чергу на поліпшення тяжкого життя трудового люду. Не менш важливими об'єднуючими центрами інтелігенції стали також журнали, які гуртували навколо себе інтелектуалів-однодумців.

Головна мета, з якою виступило нове покоління борців за національну ідею, полягала в поєднанні національних та політичних завдань із прагненнями народних мас. Потяг молодих патріотів до народу значною мірою посилювався впливом передових західних ідей, що в той час почали проникати в Україну. Зокрема, помітний вплив на формування тогочасної української політичної думки мали праці відомого німецького філософа Йогана Гердера, який, вирішуючи проблеми виникнення і розвитку мистецтва, мови та мислення, сформулював природні закони появи народних мов та їх значення для наступного розвитку нації.

Захоплення Й. Гердера селянською культурою збіглися з поширенням у країнах Східної Європи західноєвропейського романтизму, який оспівував емоційність, спонтанність, різноманітність, природність. Акцентуючи увагу на неповторності різних народів світу «в їхньому природному стані та середовищі існування», Гердер і романтики започаткували концепції національної самобутності й тим самим створили ідейну основу наступного самовизначення націй.

Ведучи пошук складових своєї національної ідентичності, українська інтелігенція сконцентрувала увагу на таких неповторних ознаках своєї етнічної спільності, як історія, фольклор, мова та література. Вже в процесі пошуку і вивчення документів старовини, рідкісних пісень, селянських говірок, обрядів та звичаїв серед незначної групи цих аматорів-пошуковців поступово формується одностайна думка стосовно того, що саме слід визнати головними елементами власне української культури. Як переконливо засвідчив перебіг дальших подій, згодом саме ці висновки стали основою теоретичного обґрунтування ідеї українського національного самовираження, а поширення історичних знань про минуле України — чи не найзначнішим його чинником.

Вивчення історії свого народу завжди відігравало й відіграє визначальну роль у вихованні масової національної самосвідомості. Воно завжди єднало людей усвідомленням спільності їх історичної долі, викликало почуття палкої любові до Батьківщини, до її героїчного й водночас трагічного минулого, відроджувало в пам'яті народу образи видатних історичних діячів. Знайомство з історичним минулим України засвідчувало, що український народ має давні традиції визвольної боротьби за національну незалежність і власну, суверенну державу. Саме ця давність традицій, тривала історія, як правило, викликають у людей, почуття перспективи, віру, що сучасне, тяжке становище — це лише тимчасове явище. Історичні дослідження були також конче необхідними для того, щоб спростувати сумніви численних скептиків щодо існування української нації взагалі. Оскільки це завдання виконувала національна історіографія, то не дивно, що в авангарді процесів національного відродження у середовищі як українців, так і інших народів стояли історики.

Впадає у вічі, що інтерес до історії українського народу помітно посилюється наприкінці XVIII ст. Це явище спостерігається спочатку серед дворян-інтелігентів Лівобережжя, які особливо зацікавилися історією козаччини. Патріотичний потяг до свого минулого знайшов своє конкретне відображення в історичних розвідках кількох нащадків давніх старшинських родів, які після завершення царської служби і виходу у відставку присвятили себе справі дослідження та публікації історичних матеріалів. Це, передовсім, «Краткое описание о козацком малороссийском народе» Петра Симоновського (1765 р.) «Собрание историческое» Степана Лукомського, «Летописное повествование о Малой России и ее народе и казаках вообще" Олександра Рігельмана (1785—-1786 рр.), «История о Малой России» Михайла Антоновського (1799 р), «Записки о Малороссии» Якова Марковича (1798 р.) та інші історичні праці. За умов, коли Україна вже втратила свою незалежність і поволі втрачала останні залишки автономії, ці патріотичні твори мали величезне виховне значення. їх автори намагалися довести до читачів думку, що недоля українського народу, його пригноблення іноземними поневолювачами — явища тимчасові, що незабаром він знову стане вільним і могутнім.

Слід визнати, що деякі з цих новоявлених шанувальників вітчизняної історії керувалися не лише палкими патріотичними почуттями. На початку XIX ст. Імперська геральдична канцелярія («Герольдія») стала піддавати сумніву право деяких нащадків козацької старшини на дворянський статус. Це викликало хвилю справедливого обурення серед української шляхти. Зокрема, дворянство Чернігівської і Полтавської губерній навіть звернулося до російського царя з петиціями, підсилюючи свої претензії на дворянство історичними доказами: грамотами польських королів, договорами українських гетьманів з Москвою, в яких, на їхню думку, ще з кінця XVI ст. за козацькою старшиною визнавалися всі права, які мала польська шляхта.

Так на ґрунті станових дворянських інтересів фактично виникає цілий рух, який спирається на історичні традиції і всі свої домагання базує на історично-правних доказах.

Цілком зрозуміло, що ця пошукова робота зрештою викликала підвищений інтерес до історії козацької доби. Найвідомішими дослідниками української козаччини були, зокрема, Роман Маркевич, Тимофій Калинеький, Василь Черниш, Василь Полетика, Федір Туманський та інші. Саме вони першими почали збирати історичні документи, щоб аргументовано довести давні традиції і високий становий статус своїх козацьких предків, а згодом стали авторами цікавих історичних праць, де документально підтверджувалося їх шляхетне походження.

Крім вищезгаданих творів істориків-аматорів, у першій половині XIX ст. привертає до себе увагу чотиритомна праця «История Малой России со времен присоединения оной к Российскому государству» відомого українського історика Дмитра Бантиш-Каменського. При написанні цього ґрунтовного історичного дослідження вперше було використано поряд із літописними й архівні джерела. Це дослідження приваблювало українську знать не лише своїм професіоналізмом, а й власним тлумаченням українського минулого. Відданий цареві чиновник Бантиш-Каменський доводив, що, незважаючи на своє героїчне минуле, українці є лише відгалуженням російського народу, а возз'єднання України з Росією — найвизначніша подія їхньої спільної історії. Така інтерпретація історичних подій влаштовувала багатьох українських дворян, дозволяючи їм підтверджувати свою українську (малоросійську) специфічність й водночас засвідчувати відданість цареві, могутній Російській державі та російській нації.

Зовсім інший зміст і характер мала п'ятитомна «История Малороссии» Миколи Маркевича, видана в Москві в 1842—1843 рр. На відміну від поміркованого монархіста Бантиш-Каменського, Маркевич належав до демократичних кіл українського дворянства, і його праця була пронизана глибоким українським патріотизмом, рішуче й виразно обстоювала правомірність державної незалежності України. В ній відомий український історик та етнограф започаткував новий історичний підхід до руху за приєднання до Росії. Він уперше в українській історіографії звернув увагу на соціальну несправедливість, що викликала активний опір рядових козаків і селян. Позитивно оцінюючи визвольну боротьбу народних мас під проводом К. Косинського, С. Наливайка, Т. Трясила, В. Хмельницького, Маркевич водночас виступав за право України на самостійний розвиток, висунувши таким чином альтернативу тогочасним офіційним концепціям М. Карамзіна, М. Погодіна, М. Устрялова, які взагалі заперечували факт існування українського народу й повністю ігнорували його національні інтереси.

Визначне місце у вітчизняній історіографії цього періоду, безумовно, займала «Історія Русів», яка остаточно склалася, а можливо, доповнювалася в той час, коли в середовищі української інтелігенції поступово зміцнювалося раніше сформоване приховане прагнення до відродження своєї держави, глибше усвідомлювалися національні відмінності між українським та російським народами.

«Історія Русів», яку Н. Полонська-Василенко оцінила як блискучий політичний трактат, містила в собі величезний заряд духовної енергії, гуманізму, волелюбства й патріотизму. Вже перші дослідники цього неперевершеного памфлету вважали її справді народною історичною думкою, а О. Оглоблин називав її «вічною книгою незалежності українського народу».

Справді важко відшукати в історії України твір, який мав би такий величезний вплив на цілі покоління українського народу й водночас так приховувався від нього владними структурами.

Минуло майже 170 років від першої згадки про що книгу (близько 1828 р.), але й сьогодні її поява залишається такою ж таємницею, як і на початку XIX ст. Сотні дослідників за цей час намагалися розкрити її, проте й автор твору, і дата його написання та обставини виходу в світ досі залишаються невідомими.

Автор «Історії Русів», очевидно з політичних міркувань, прикрився ім'ям відомого культурного і громадського діяча, архієпископа білоруського Григорія (в чернецтві Георгія) Кониського. Вчені (М. Максимович, О. Лазаревський, М. Драгоманов, Д. Дорошенко, М. Грушевський, М. Горбань, А. Єршов, М. Петровський та ін.) висували різні гіпотези щодо його особи. У своїх здогадках вони обмежувалися здебільшого такими представниками української дворянської еліти, як Григорій Полетика, його син Василь, О. Лобисевич, О. Безбородько, М. Рєпін, О. Лукашевич. Проте жодна із запропонованих версій не мала переконливих доказів. Єдине, що вдалося майже достовірно встановити, це те, що автор «Історії Русів» жив на Чернігівщині, ймовірно, на Новгород-Сіверщині й, очевидно, належав до місцевого патріотичного гуртка. Ось чому серед згаданих авторів «Історії Русів» останнім з'являється ім'я члена цього гуртка Архипа Худорби. Цю версію підтримують сучасні дослідники цієї проблеми О. Оглоблин та В. Шевчук.

Не спромоглися історики встановити й точну дату написання «Історії Русів». Спочатку ішлося про кінець XVIII ст., але сучасні дослідження свідчать, що вона з'явилася скоріше в першій чверті XIX ст. Починаючи з 1828 р., коли вперше була виявлена книга, вона таємно розповсюджувалася в списках і лише 1846 р. її видав у Москві відомий український історик О. Бодянський.

Що ж викликало такий величезний інтерес до цього твору в українському (та й не тільки в українському) суспільстві? І чому саме «Історія Русів» уславилася як найвизначніший твір української національно-політичної думки кінця XVIII — початку XIX ст.?

За своєю суттю «Історія Русів» була переважно не науковим історичним дослідженням, а блискучим політичним трактатом, утіленим в історичну форму. Основною думкою твору була ідея культурного, морального й історичного права будь-якого народу, у тому числі й українського, на самостійний державно-політичний розвиток. Ця ідея червоною ниткою проходить через увесь зміст книги.

Огляд вітчизняної історії автор починає з найдавніших часів, при цьому акцентуючи увагу на питанні автохтонності українського народу. Княжі часи він вважає прямим початком самостійної української державності. Зокрема, анонімний автор наголошує, що Київська Русь — це державне утворення саме українського народу, що Русь — це Україна, а не Росія. Але через внутрішні незгоди та мон-голо-татарську навалу Україна (Русь) втратила свою державну самостійність і була завойована чужинцями.

Змальовуючи таким чином українську історію, автор зосередив головну увагу на боротьбі рідного народу проти чужоземного поневолення. Найбільш повно і яскраво ним у цьому контексті описуються історичні події козаччини, Хмельниччини та гетьманщини.

Центральною постаттю серед керівників українського національно-визвольного руху в «Історії Русів» виступає Богдан Хмельницький, головною заслугою якого, на думку автора, є визволення України і повернення їй втраченої колись незалежності. Аналогічно трактується й укладена за ініціативою Б. Хмельницького Переяславська угода 1654 р.: вона закріпила союз двох близьких за походженням і вірою народів, покликаний уберегти обидві держави — Українську і Московську — від зовнішніх ворогів (Туреччини і Польщі).

Подальша трагедія українського народу та його державності, на думку автора, була пов'язана не з укладенням союзу з Москвою, а з порушенням підписаних договорів московськими самодержцями, їх зрадництвом по відношенню до Б. Хмельницького, його наступників та України в цілому.

Як бачимо, автор «Історії Русів» ставив за мету захистити право українського народу на свого національну свободу і самобутність, національну державу. Як цілком справедливо зазначає сучасний український історик

В. Крижанівський, за умов занепаду національно-державного життя в Україні на зламі XVIII—XIX ст. «Історія Русів», як і славетна «Енеїда» І. Котляревського, була ніби посланням Божим багатостраждальному українському народові, покликаним будити його національну свідомість, енергію, прагнення до відродження державницьких традицій. Справді, роль «Історії Русів» у пробудженні національної свідомості українців була величезною. Саме на її головних засадах, на ідеях державності України формувалися нові покоління патріотів українського народу, виховувалися в народній свідомості почуття історичної гідності та пошани до свого героїчного минулого. Тому цілком закономірно, що саме з появою «Історії Русів» вивчення історії України швидко набуло чітко вираженого ідеологічного й політичного спрямування і стало одним із провідних чинників національно-державного відродження України.

Іншою, не менш важливою формою діяльності молодої української інтелігенції було вивчення й популяризація народного фольклору. Саме народний фольклор, на думку молодих інтелектуалів, і був чистим, невичерпним джерелом самобутньої, повнокровної національної культури. Тому чимало шанувальників народних традицій на початку XIX ст. ходило по селах, розшукувало, збирало й згодом друкувало перлини народної мудрості.

Так, в 1819 р. після величезної пошукової роботи князь Микола Цертелєв надрукував першу збірку українських історичних дум. Як справедливо зазначав один із відомих українських істориків Дмитро Дорошенко, ця збірка мала таке саме значення для пробудження національного почуття серед українців, як видання Вуком Караджичем сербських юнацьких пісень для південних слов'ян або опублікування Краледворського рукопису для чехів. У передмові до неї грузин за походженням, великий гуманіст Цертелєв наголошував, що робить надзвичайно важливу і патріотичну справу, що в збірниках українських пісень видно «поетичний геній народу, його дух, звичаї старих часів і, нарешті, ту чисту моральність, якою завжди відзначались українці й яку вони старанно зберігають і сьогодні, як одиноку спадщину по предках, яка врятувалася від жадності сусідніх народів».

Таким же глибоким почуттям патріотизму перейняте перше видання ліричних народних пісень (1827 р.), підготовлене професором Московського, а згодом першим ректором Київського університету Михайлом Максимовичем. Передмова Максимовича до цієї збірки звучить як літературний маніфест, як прапор, на якому було написане магічне для тих часів слово: «народність». Збірка М. Максимовича викликала величезний інтерес у літературних колах і не випадково з часом дослідники назвали її «золотою книгою українознавства».

Значний вклад у вивчення та поширення народного фольклору внесли також видатні дослідники української старовини М. Костомаров, О. Бодянський, І. Срезневський та інші представники демократичної української інтелігенції. Завдяки їхній невтомній пошуковій праці народна творчість, що до того часу перебувала в забутті, за висловом І. Крип'якевича, несподівано виринула як найвищий тип мистецтва, що мав стати зразком для нового письменства. І це, наголошував Крип'якевич, була поезія саме українського народу, того мужицького народу, до якого панство сусідніх народів ставилося з таким презирством.

Українська пісня, дума, казка, переказ захоплюють передову молодь, вона намагається самостійно й з перших вуст робити записи українського фольклору і знайомити з ними широку громадськість, публікуючи їх у періодичних виданнях чи окремими книжками.

Слід зазначити, що така, на перший погляд, далека від політики культурницька діяльність не тільки сприяла відродженню національної самосвідомості мас, а й впливала на формування суспільної свідомості самої інтелігенції. В повсякденному житті українського села молоді дослідники народних традицій поступово стали помічати не лише характерні риси побуту, колоритні обряди та звичаї. Тут вони віч-на-віч стикалися з немилосердним поміщицьким визиском селян й урешті-решт доходили висновку, що треба щось негайно робити, аби допомогти пригнобленому українському селянству.

Поряд із фольклором, іншим, не менш важливим, чинником відродження національної свідомості була мова — один із головних компонентів кожної нації. Позбавити народ мови — значить позбавити його єдиного вічного добра, зробити його мертвим. Але, як зазначає О. Субтельний, функція мови у розвитку національної свідомості виявляється навіть ширшою. Адже мова найефективніше встановлює «природні» межі нації. Вона є критерієм розмежування між національним і чужим. Мова — не тільки засіб спілкування, вона також дає змогу представникам однієї нації розуміти одне одного на глибинному, підсвідомому рівні.

Саме народна мова, на думку М. Грушевського, повернула українську літературу й інтелігенцію обличчям до народу, навчила цінувати й поважати не лише себе, а й її носія, стала засобом їхнього взаємного зближення. Саме мова вирішила долю українського відродження, відновивши розірваний зв'язок інтелігенції з народом, відкривши прямий шлях до народної душі, до спілкування з нею.

Зрозуміло, що в порівнянні з такими престижними і розвиненими мовами, як французька, німецька, російська, розмовна мова неосвічених українських селян у XIX ст. здавалася грубою, примітивною і обмеженою. Вона використовувалася новим українським панством лише для обговорення господарських питань із власними селянами. Тому в середовищі освічених людей панувала думка: чи доцільно підносити селянську говірку до рівня літературної мови, тим більше, що багато хто з дослідників вважав українську мову лише діалектом російської.

Проте, незважаючи на серйозні труднощі й перепони, окремі українські літератори, хоча б у вигляді курйозних літературних експериментів, почали робити спроби культивувати й підносити народну мову. Переконливим прикладом таких новаторських спроб була «Енеїда» Івана Котляревського — перший український твір, написаний мовою селян і міщан. Публікація «Енеїди» в 1798 р. знаменувала початок нової ери національного письменства — появу української мови як літературної, а також народження сучасної української літератури.

«Енеїда» була пародією, поемою-бурлеском. У ній Котляревський під перелицьованими образами античних героїв староримської поеми Вергілія відобразив сучасну йому Україну, прославив її минуле, підкреслив святий обов'язок українства вірно служити суспільству, громаді.

Поява «Енеїди» викликала жваві дискусії в літературних і наукових колах, зокрема серед учених-мовознавців, сприяла активізації боротьби за право української літературної мови на існування. Під її впливом філолог Олексій Павловський склав і видав у 1818 р. граматику, в якій дав перший опис живої української мови, з додатком цінного українсько-російського словника на 1130 слів. На запитання російських філологів, чи доцільно зберігати різні говірки, яких у всякій мові багато, чи позбутися їх, Павловський відповів, що треба не тільки зберігати, а й вивчати різні «говірки». Він же першим спробував обґрунтувати й практично застосувати фонетичні принципи українського правопису, унормувати українську літературну мову й тим самим заклав основи для її наукового вивчення.

Справа, яку започаткував І. Котляревський своєю «Енеїдою», була продовжена, розширена й поглиблена так званими «харківськими романтиками» — студентами Харківського університету (Л. Метлинським, Л. Боровиковським, О. Корсунем та ін.), які в 20—40-х, роках XIX ст. створили літературне об'єднання. У своїх поетичних творах вони оспівували лицарські подвиги запорозьких козаків як найактивніших, самовідданих захисників батьківщини, козацькі громадські порядки як загальнолюдський ідеал суспільно-політичного устрою і соціальної справедливості. Молоді літератори були впевнені, що своїми творами, написаними українською мовою, сприяють її врятуванню. З цим вони пов'язували також свої сподівання на відновлення автономного суспільно-політичного устрою України чи, принаймні, збереження звичного побуту і давніх традицій духовної культури українського народу.

Ідейним наставником «харківських романтиків» був професор (пізніше ректор) Харківського університету Григорій Квітка-Основ'яненко, який своїми працями переконливо довів, що українською мовою можна писати й високохудожні прозові твори. Його «Малоросійські повісті», видані в Харкові 1834 р., мали величезний успіх серед освіченої громадськості, яка назвала їх автора батьком української прози. '

Згодом літературні новації Г. Квітки-Основ'яненка були активно підтримані чудовими віршами і баладами Петра Гулака-Артемовського, байками і лірикою Євгена Гребінки, романтичними поемами Левка Боровиковського та Амвросія Метлинського. Своїми творами вони значно збагатили молоду українську літературу.

Завдяки «харківським романтикам» літературна творчість в Україні значно активізувалася. Водночас слід зазначити, що в їхніх літературних творах ще не відчувалося широкого обґрунтування української національної ідеї. Захоплюючись романтизмом, молоді харків'яни були ще дуже далекими під політичних, соціальних проблем тогочасного українського суспільства.

Як бачимо, українське національне відродження на своєму початковому етапі мало в основному історичне, фольклорне і літературне спрямування. Молода прогресивна інтелігенція всіляко намагалася відшукати втрачений раніше зв'язок з простим народом і знайшла його, насамперед, у вивченні народного життя та побуту. Поряд з етнографічними та літературними дослідженнями здійснювалися також історичні розвідки, започатковані представниками освіченого дворянства. Але потрібен був ще тривалий час, щоб надбання попередніх поколінь українського народу органічно вписалися в новий світогляд. Згодом постало й чергове завдання: як поліпшити тяжке життя самого творця цих цінностей — простого народу.

Поштовхом до цієї важливої роботи стали безпосередні контакти молодих інтелектуалів із народними масами, а також демократичні ідеї, що проникали в Україну із Заходу. Тому передові діячі українського суспільства на наступних етапах національного відродження мали поступово перейти від вирішення культурницьких завдань до практичної реалізації соціальних і політичних програм. Цю надзвичайно важливу місію здійснили представники наступного покоління українського національно-визвольного руху, які прийшли на зміну першопрохідцям-романтикам.

Питання української державності в суспільно-політичному русі. Занепад кріпосницької системи господарювання, активізація колонізаторської політики російського царизму одночасно з іншими чинниками зумовлювали дальший розвиток національного руху в Україні. Його найрадикальніших учасників уже не задовольняли культурно-просвітницькі заходи, що обмежувалися виданням українських книжок і журналів, публікаціями фольклорних записів, професійним вивченням та популяризацією історичних знань. Представники нової хвилі патріотичної української інтелігенції у своїх програмах боротьби проти національного гноблення починають висувати суспільно-політичні вимоги. Головними з них були ліквідація самодержавно-кріпосницьких порядків, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України.

Визнаним національним пророком та ідейним натхненником нової генерації борців за Україну, її державне відродження став полум'яний патріот українського народу Тарас Шевченко. Поява наприкінці 30-х років XIX ст. такої постаті, як Т. Шевченко, фактично завершує формування української народної літератури, знаменує початок нового — соціально-політичного етапу розвитку національно-визвольного руху в Україні. Для українського відродження, зазначає М. Грушевський, швидка поява (всього через 40 років після перших кроків народження народної літератури) такого геніального поета, як Шевченко, була великим щастям. З народженням Великого Кобзаря українська література вже не потребувала ніяких рекомендацій для свого повноцінного існування і розвитку. Багатогранний талант Шевченка давав їй повне виправдання в очах тих, кому таке виправдання було потрібне, і забезпечував міцне підґрунтя не лише народній літературі, а й українському відродженню в цілому.

Як відомо, в радянській літературі при характеристиці Т. Шевченка головна увага, як правило, акцентувалася на його ставленні до кріпацтва, народу, підкреслювалися братолюбство, слов'янофільство, український патріотизм. Водночас у дослідженнях радянських шевченкознавців замовчувався важливий аспект творчості великого поета, коли він виступає як пророк самостійної України. Замовчувалося і його ставлення до Росії як держави.

Українські дослідники творчості Шевченка підкреслювали насамперед його національно-політичні погляди, що найяскравіше простежувалися в таких творах поета, як «Кобзар», «Гайдамаки», «Гамалія», «Сон», «Великий льох», «Кавказ», «Заповіт». Саме ці вірші та поеми Великого Кобзаря, де він ще романтично тужить за минулим, просякнуті активним революційним романтизмом. Найбільша трагедія українського народу, на думку Т. Шевченка, полягала не в тому, що він потрапив у неволю, а в тому, що він змирився з тією неволею, схилив голову перед загарбниками, забуваючи про своє героїчне минуле і навіть допомагаючи сусідові «приспати» себе. З позицій цього героїчного минулого він і закликав до боротьби за волю, визволення України.

Т. Шевченко активно виступав за возз'єднання слов'ян, проте він ненавидів самодержавну Росію як демократ, який вбачав у царях головних винуватців закріпачення українських селян, як федераліст, який ненавидів цен­тралізм, як політичний радикал та республіканець, який був ворогом монархії та самодержавства взагалі. Він виступав також і як український патріот, який бачив, що не лише російський уряд, а й російська суспільність допускає знищення української національної самостійності, державності, культури.

Поезія Шевченка, за словами відомого українського політолога Ю. Охримовича, мала для українського народу, безперечно, епохальне значення. Вона сформувала із темної етнографічної маси націю, розбила назавжди можливість існування українського руху як «южно-русского» провінціоналізму.

На початку 40-х років XIX ст. центром українського національно-визвольного руху стає Київ. Студенти і молоді викладачі університету організували тут таємний гурток «Київська молода», поставивши за мету сприяти розвиткові духовних сил української нації та звільненню селян із кріпацтва. На своїх засіданнях гуртківці обговорювали майбутнє України, вивчали праці французьких філософів-утопістів — Сен-Сімона, Фур'є, цікавилися процесами відродження сусідніх народів: поляків, чехів, хорватів, сербів, болгарів, словаків, словенців і мріяли, «щоб усі слов'яни стали добрими братами» і «брат з братом обнялися і проговорили слово тихої любові во віки і віки». В 1846 р. гурток поступово оформився в нелегальне товариство, що дістало назву Кирило-Мефодіївське братство. Сама назва «братство» й обрання за своїх патронів святих братів-просвітителів слов'ян вказували на його, характер. У ньому не було представників аристократії. Його членами були вчені, письменники, студенти віком від 19 до ЗО років — всього 12 осіб. Цілком природно, що такий склад гуртка відбився і на його ідеологічних засадах. Братчики мріяли про те, що настане час, коли вся Слов'янщина встане і «не залишиться в ній ні царя, ні царевича... ні князя, ні графа, ні герцога... ні пана, ні боярина, ні холопа...».

Організаторами Товариства виступили найактивніші представники київської молоді: професор Київського університету Микола Костомаров, студент, а згодом учитель Полтавського кадетського корпусу Василь Білозерський та службовець канцелярії генерал-губернаторства Микола Гулак, викладач гімназії, етнограф і письменник Пантелеймон Куліш і вже добро знаний в той час поет Тарас Шевченко. Останній, як відомо, критично ставився до поміркованої ідеології та програми Товариства, згуртував навколо себе радикально налаштованих членів, які поділяли його революційно-демократичні погляди. Помірковану більшість Товариства очолювали М. Костомаров і П. Куліш. З Товариством підтримували зв'язки ще близько сотні симпатизуючих.

Основні статутні та програмні положення Кирило-Мефодіївського братства були сформульовані у двох документах — «Статуті Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія», підготовленому В. Білозерським з урахуванням думок братчиків, та «Законі Божому», або «Книзі буття українського народу», написаному М. Костомаровим.

Головною метою своєї діяльності Кирило-Мефодіївське братство вважало утвердження на засадах християнства національно-державної незалежності України з демократичним ладом за зразком Сполучених Штатів Америки або Французької Республіки в конфедеративному союзі таких же незалежних держав, які б складали окремий штат або ділилися ще на декілька штатів. Провідна роль у майбутній конфедерації відводилася Україні. Київ мав стати столицею цієї державної спілки.

В програмних документах Товариства різко засуджу валися гнобителі, царі й пани, поділ суспільства на стани, визиск бідних людей багатими, насильство й колоніальний гніт. Наголошувалося, що Україна віддавна прагнула свободи, справедливості, рівності усіх людей: «І не любила Україна ні царя, ні пана, а зкомпонувала собі козацтво, єсть то істеє братство...» Козацтво мало стати тією суспільною силою, що поведе український народ до заможного і щасливого життя, свободи й незалежності, власної державності.

У статуті братства містилося й таке досить радикальне положення: «Товариство буде дбати зарані про викорінення рабства і будь-якого приниження бідних класів, а водночас і про повсюдне поширення грамотності». Подібні ідеї висувала свого часу ще «Руська правда» Південного товариства декабристів. Основні положення статуту перекликалися і з програмними документами Товариства об'єднаних слов'ян — народне правління, рівність громадян, «загальний слов'янський собор із представників усіх племен» тощо.

Практична діяльність кирило-мефодіївців була багатогранною: вони поширювали свої програмні документи, твори Т. Шевченка, пропагували свої ідеї в університеті, військових училищах, інших навчальних закладах Києва.

Проте існувало Товариство недовго (близько 14 місяців). Внаслідок доносу студента Петрова його керівники і провідні члени були заарештовані й заслані до різних міст Європейської Росії. Трагічною була доля Т. Шевченка, в якому цар та його чиновники вбачали найнебезпечнішого учасника Товариства. Його віддали в солдати на 10 років й заслали до Оренбурга. Сам Микола І дописав до вироку таке: «...под строжайшим наблюдением и запретом писать и рисовать».

Діяльність Кирило-Мефодіївського братства мала велике значення, причому з кількох міркувань. Зокрема, створення братства було першою, хоча й невдалою, спробою інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку; воно привернуло до себе увагу царського уряду, який вважав потенційно небезпечним невпинне зростання свідомості українців; ліквідація Товариства дала поштовх до рішучого наступу антиукраїнських сил й ознаменувала початок тривалої, безупинної боротьби української демократичної інтелігенції проти російського царату.

Жорстока розправа російського самодержавства над членами Кирило-Мефодіївського братства тимчасово загальмувала дальший розвиток національно-визвольного руху в Україні. Але після смерті Миколи І й деяких політичних послаблень з боку його наступника Олександра II поступово відновлюється активність українських національно-демократичних сил.

Зокрема, після царської амністії 1855 р. повертаються із заслання керівники кирило-мефодіївців В. Білозерський, М. Костомаров, П Куліш, до яких згодом приєднується й Т. Шевченко. Місцем свого постійного мешкання й наступної діяльності вони обирають Санкт-Петербург, де царський режим був дещо м'якший, ніж у провінції.

Так столиця Російської імперії фактично стає одним із головних духовних центрів наступного етапу українського національного відродження. Саме тут засновується так звана Українська громада, яка на початку свого існування об'єднувала невелику кількість свідомих українців.

На відміну від братчиків, громадівці проводили свою діяльність не в політичному, конспіративному, а в культурно-просвітницькому, легальному руслі. Вони відмовилися від широких, неосяжних політичних планів та мрій, зосередивши головну увагу на актуальних, першочергових завданнях, що вимагали негайного вирішення. Одним із таких завдань було збереження і подальший розвиток молодої української національної культури.

З цією метою в Петербурзі з ініціативи П. Куліша громадівці налагоджують видавництво українських книжок. Тут, зокрема, друкуються антикріпосницькі вірші Т. Шевченка, повісті молодої української письменниці М. Вілінської (Марко Вовчок), твори Г. Квітки-Основ'яненка, І. Котляревського, П. Куліша, нотні записи українських пісень. На початку 1861 р. в російській столиці завдяки зусиллям В. Білозерського починає виходити український щомісячник «Основа», засновниками якого були заможні українці Василь Тарнавський та Григорій Галаган. Протягом короткого періоду свого існування «Основа» виступала засобом спілкування, збуджувачем національної свідомості української інтелігенції, розпорошеної по всій Російській імперії.

В «Основі», зокрема, з'являється ряд статей, присвячених першочерговим ідеологічним питанням. Тут уперше друкується праця М. Костомарова про «дві руські народності», в якій автор намагався охарактеризувати особливості українського етносу, його принципову відмінності від росіян, захищав самостійність української літератури. На сторінках «Основи» відомий український філолог Павло Житецький виступив проти великодержавної, відверто антиукраїнської концепції російського академіка М. Погодіна, який намагався обґрунтувати думку про виключно російську добу Київської Русі, до якої українці нібито не мають узагалі ніякого відношення. П. Житецький аргументовано спростовує погодінські постулати й обстоює думку про те, що Київська Русь була колискою не російського, а українського народу, що закладені в ті часи українські мовні та побутові традиції не переривалися, а розвивалися далі, що вони чітко простежуються в писемних джерелах XII—XIII ст.

Наслідуючи своїх попередників-братчиків, громадівці 60-х років XIX ст. намагалися поєднати національну ідею з народними прагненнями. Проте їхнє ставлення до народних мас зазнало певних змін. На відміну від кирило-мефодіївців, нова генерація української патріотичної інтелігенції чітко усвідомлювала надзвичайну важливість і значимість соціальних питань, бачила перед собою реальне українське село з його бідами й болями. Тому вона цілком свідомо, з конкретними цілями йшла в народ, щоб допомогти йому знайти вихід із того страхітливого становища, в якому він опинився.

Після скасування кріпацтва та здійснення Олександром II деяких інших соціально-політичних реформ народницька інтелігенція дістала ширші можливості для розгортання просвітницької роботи в масах. За прикладом громадівців Петербурга в багатьох містах України під тією ж назвою починають виникати самодіяльні напівлегальні або легальні організації української ліберально-демократичної інтелігенції.

Певних програм і статутів ці громади, як правило, не мали. Всіх їх єднала національна українська ідея на демократичному ґрунті. Громади опікувалися переважно проведенням культурно-освітніх заходів. Чимало громадівців брали участь у роботі недільних шкіл, видавали українські підручники, збирали й публікували збірки усної народної творчості.

Однією з перших в Україні така громада з'являється в Київському університеті на базі таємного гуртка «Хлопоманів» (від польського хлоп — селянин), що об'єднував незначну частину польських студентів, які вирішили присвятити себе захисту інтересів українського народу.

Визнаним ідеологом «хлопоманства» став Володимир Антонович — випускник Київського університету, пізніше професор, видатний український історик народницького напряму. Молодий ерудований фахівець був твердо переконаний, що українському народові чужі прагнення польської радикальної інтелігенції, спрямовані на відновлення шляхетської державності, що український народ має право на власне національне відродження.

Своєю головною метою «хлопомани» вважали ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі добровільного співжиття росіян, українців, поляків. Розпочати втілення в життя цих задумів вони вирішили насамперед з поширення освіти серед українських селян, піднесення їхньої національної самосвідомості. Регулярно відвідуючи села, щоб проводити просвітницьку роботу з селянством, вони, як правило, вдягали бідний селянський одяг, дотримувалися народних традицій і звичаїв, говорили виключно українською народною мовою. Зрештою, для декого з них ці подорожі за вершилися арештом і слідчою справою із загрозливим на той час формулюванням — «об устройстве коммунистического сообщества».

Молоді київські гуртківці потрапили під негласний нагляд поліції.

Наприкінці 1860 - на початку 1861 р, гурток „хлопоманів” з ініціативи його учасників припиняє своє існування і згодом трансформується в таємне товариство — «Українську громаду», до якого, крім В. Антоновича та його однодумців, увійшли студенти Київського університету П. Чубинський, І. Касьяненко, М. Драгоманов та ін. Члени громади зосереджують свою увагу насамперед на агітаційно-пропагандистській діяльності в недільних школах. Заохочені прикладом киян, інтелігенти Харкова, Чернігова, Полтави, Одеси також заснували свої громади, значно розширили мережу недільних шкіл. Наслідуючи традиції «хлопоманів», члени громад звернули свої погляди до села, народних звичаїв та традицій. Вони з головою поринули в історію, розвиваючи культ українського козацтва. Проте об'єктом їхньої ідеалізації були не гетьмани й старшини, а волелюбні запорожці та гайдамаки, котрі, на їхню думку, дійсно символізували заповітні прагнення народних мас. У другій половині XIX ст. це романтичне й позбавлене політичного забарвлення поєднання ідеалізму, народництва та шанування всього українського дістало назву українофільства.

Громадівський рух поступово міцнів, ставав більш організованим і цілеспрямованим. Із найактивніших, найавторитетніших, найдосвідченіших його учасників було обрано раду — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» усієї України. До її складу ввійшли такі видатні представники тогочасної української інтелігенції, як блискучий знавець історії В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф П. Чубинський, вірш якого «Ще не вмерла Україна», покладений на музику М. Вербицьким, став гімном борців за національне визволення України.

Проте навіть легальна культурно-освітницька діяльність громад викликала невдоволення російських правлячих кіл. З України до Петербурга постійно надходили повідомлення охранки, в яких наголошувалося, що громадівці прагнуть звільнення України і, навчаючи простий народ грамоти, водночас намагаються «прищепити йому думку про колишню славу Малоросії і переваги свободи». «Височайше» затверджена комісія у справі громадівського руху дійшла висновку, що його мета — «під виглядом поширення грамоти — сіяти в народі антиурядові ідеї», щоб запобігти зростанню українського національного руху, міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв так званим Валуєвським циркуляром (липень 1863 р) заборонив видання українською мовою наукових, релігійних та освітніх праць, а також діяльність недільних шкіл. Зразу після цього громади було розпущено, а багатьох їх членів заслано.

Після незначного послаблення імперської цензури, на початку 70-х років, громадівці знову починають відновлювати свою діяльність. З ініціативи В. Антоновича в Києві утворюється так звана «Стара Громада», до якої ввійшли такі відомі представники наукової і творчої інтелігенції, як М. Зібер, М. Драгоманов, П. Житецький, П. Чубинський, М. Старицький та ін. Таку назву організація прибрала для того, щоб відрізнятися від нових, студентських громад. У «Старій Громаді» переважали високоосвічені люди, які мали значний життєвий та організаційний досвід. Вона фактично об'єднала тогочасну українську інтелектуальну еліту, яка у своїй практичній роботі утримувалася від політичної діяльності, а віддавала перевагу культурницьким та освітнім заходам.

Активність українофілів значно посилилась із заснуванням у 1873 р. в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, яке плідно працювало над вивченням історії, економіки й фольклору. Громадівці придбали газету «Київський телеграф», перетворивши її на свій напівофіційний орган, який висвітлював події українського життя та його можливі перспективи. Щоб уникнути офіційної заборони на українські видання, члени «Старої Громади» П. Куліш, М. Драгоманов, О. Кониський налагодили зв'язки з українцями в Галичині, поширюючи там серед своїх однодумців ідеї та погляди, заборонені в Російській імперії.

Зростання національно-визвольного руху в Україні було не до вподоби царському самодержавству. Воно роз почало черговий наступ проти українського народу. В 1876 р. Олександр II своїм так званим Емським указом заборонив не тільки видання, а й увезення в Україну україномовної літератури. Крім того, заборонялося користуватися українською мовою на сцені, викладати в початкових школах будь-які дисципліни. Таким чином, Емським указом в Україні фактично повністю заборонялася українська мова. Загроза жорстокої розправи царату спричинила виникнення в середовищі українофілів значних розбіжностей щодо цілей, тактики й навіть основних засад, на яких тримався український національний рух. Зокрема, відверто занепадницькі думки з цього приводу висловлювали П. Куліш та М. Костомаров, які вважали, що надалі слід обмежитися лише культурницькою діяльністю і слухняно підкоритися політиці царизму. Такі провідні українофіли, як В. Антонович і П. Житецький, виступали за компроміс із самодержавством, вважаючи, що розвиток культурної самобутності українців можливий і в умовах тісного контакту та впливу російської культури. Вони наголошували, що можна одночасно бути відданим і своїй, «вужчій», українській батьківщині, й «широкому» всеросійському суспільству, що складалося з росіян, українців і білорусів. На відміну від своїх лідерів, такі молоді борці за національну ідею, як Б. Грінченко та О. Кониський, за лишилися послідовними патріотами-українцями, намагалися звести до мінімуму російський вплив в Україні.

За умов фактичного організаційного розколу «Старої Громади», ідейних хитань потрібні були нові передові ідеї, нова тактика і стратегія боротьби проти самодержавства, за національне визволення й самовизначення українського народу. Практичне вирішення цих невідкладних і складних завдань взяла на себе нова генерація молодих патріотичних сил України, найяскравішим представником якої був Михайло Драгоманов.

Історик за фахом, М. Драгоманов був талановитим публіцистом і мав велику популярність як в Україні, так і в Росії. За своїми політичними поглядами він був послідовником кирило-мефодїївців, проповідував федералізм, пов'язуючи його з демократизмом західноєвропейського тилу. Саме М. Драгоманов як один із провідних ідеологів «Старої Громади» визначив її основні цілі: «в культурі — раціоналізм, у політиці — федералізм, у соціальних питаннях — демократизм». На його думку, українці ідеально відповідали політичним програмам, що органічно поєднували національні та соціально-економічні інтереси. Тому, як наголошував Драгоманов, справжній демократ має бути патріотом України, а щирий український патріот має обов'язково бути демократом.

У цілому з повагою ставлячись до марксизму, Драгоманов не сприймав у ньому ідеї класової боротьби, кінцевою метою якої проголошувалася диктатура пролетаріату, вважав будь-який централізм несумісним з демократизмом. Драгоманов нещадно викривав ворожу українському народові сутність польсько-шляхетського шовінізму. Він першим відкрито засудив тактику терору російських революційних народників.

Як засвідчив подальший розвиток подій, принципова позиція М. Драгоманова щодо суспільно-політичних проб лем не знайшла розуміння й підтримки серед діячів як українського національного, так і загальноросійського визвольного руху. Царизм всіляко цькував і переслідував цього небезпечного політичного «злочинця», який насмілився гостро критикувати й викривати реакційну політику Російської імперії, звинувачував його в «малоросійському сепаратизмі» й пропаганді соціалістичних ідей.

Звільнений в 1875 р з Київського університету, М. Драгоманов переїхав до Швейцарії, де разом з С. Подолинським та М. Павликом організував видання україномовного збірника "Громада", який нелегально переправлявся в Україну. В збірнику вони пропагували свою оригінальну концепцію так званого громадівського соціалізму, що базувався на ідеях західноєвропейських соціалістичних учень, народних традиціях суспільного життя в Україні та українській суспільно-політичній думці.

Ортодоксальний марксизм з його основним "державно-економічним напрямом", який фактично нівелював інтереси особи й нації видавці "Громади" не сприймали. Вони розглядали соціалізм як взаємопов’язані поняття і явища й були переконані в тому, що соціалістична доктрина лише тоді буде корисною народові, коли зважатиме на його національні особливості.

Погляди М. Драгоманова на національне питання були досить неоднозначні. Вони в своєму розвитку зазнали певної еволюції. Зокрема, у «старогромадівський» період Драгоманов дотримувався поглядів, близьких до так званих українсько-загальноросійських, сприймав українство як рух виключно літературно-культурний. Після Емського указу починають формуватися його національно-політичні по гляди. У працях «Пропащий час», «Переднє слово (до «Громади 1878 р.)»,, «Шевченко, українофіли і соціалізм», «Історична Польща і великоруська демократія», «Чудацькі думки про українську національну справу», «Листи на Наддніпрянську Україну» він висловлюється за те, щоб перетворити українство на політичний рух, визнає необхідність розгортання політичної боротьби за національну незалежність і соціальне визволення українського народу.

Прикладом нового підходу М. Драгоманова до національного питання може слугувати довге замовчування статті «Пропащий час» (1877 р.), у якій він закликає пере глянути історичний досвід українсько-російських взаємин за останні 200 років, «щоб знати, через що тепер стало так гірко, щоб не помилитися знов, як колись помилялись». Він доходить висновку, що «за ті часи, як Україна пристала до Московського царства... царська сваволя заїла вольності українські; московське боярство помогло зрости на Україні зернам кріпатства», отже, «через це усе після Хмельницького до самих часів Катерини ми бачимо, як замість того, щоб розростатись тому добру, що було в козацьких українських порядках, воно топчеться царями або схне, — а зле поливається, розростається».

Після такої відкритої, жорсткої критики антиукраїнської великодержавної політики російського самодержавства повернення М. Драгоманова на батьківщину стало не можливим. У 1886 р., через ідейні розходження з більш поміркованими громадівцями, він утратив їхню фінансову підтримку й змушений був переїхати до Болгарії, де прожив останні роки свого життя, очолюючи кафедру Софійського університету.

М. Драгоманов постійно намагався використати європейську трибуну для розвінчання російського шовінізму та пропаганди української справи й культури в усьому світі. Його діяльність, безперечно, вплинула на формування ідейно-політичного світогляду багатьох поколінь патріотичної національної інтелігенції. Так, уже з 80-х років XIX ст. серед студентської молоді починають створюватися гуртки з чітко визначеним українським політичним спрямуванням. До них, зокрема, належав гурток «українських соціалістів-федералістів» (1883—1888 рр.), організований студентами петербурзьких вузів. У його програмі вису вались конкретні завдання боротьби проти русифікації України, за всебічний розвиток українського народу, утвердження «повної національної автономії України, само управи на демократичних основах».

З активним поширенням соціалістичних ідей серед української інтелігенції на перше місце висувається національне питання. Чимало молодих соціалістів-революціонерів в Україні (А. Желябов, Д. Лизогуб, В. Осинський, М. Кибальчич та ін.) вважали, що в майбутньому у всесвітньому соціалістичному суспільстві мають зникнути національні відмінності. Внаслідок розходження в поглядах щодо національних проблем між соціалістами і українофілами відбувся розкол.

Наприкінці 80-х - на початку 90-х років під впливом перших марксистів в Україні М. Зібера та С. Подолинського в Києві, Одесі, Катеринославі, Харкові, Херсоні та інших містах виникають марксистські гуртки. В 1891 р. у Києві створюється Російська соціал-демократична група, яка проіснувала кілька років. Українські марксисти слідам за російськими також перебільшували значення соціальних проблем. Вони не припускали й думки про можливість і доцільність незалежності України. Частина української інтелігенції під впливом ідей М. Драгоманова і західно європейської соціал-демократії поступово схиляється до радикалізму, відмежовуючись від українофілів, які продовжували культурницьку діяльність в українських "старих" громадах. Радикально налаштовані члени громади 70-80-х років, об'єднавшись у так звані молоді громади, не обмежувались пропагандою любові до українського народу, шануванням його традицій та звичаїв, як це робили українофіли. «Молоді громадівці» намагалися перенести національне питання з царини культурницької діяльності в площину політичну, активно й рішуче виборювали право свого народу на незалежне від Російської імперії існування. Проте в міру того, як молоді громадівці проймалися революційністю й марксизмом, вони потрапляли під впливи російських революційних гуртків і організацій, пориваючи з українським національним рухом, або, в кращому випадку, звужуючи українське питання до ідеї автономії в федеративній Російській державі.

Незважаючи на вкрай несприятливі умови, в яких відбувався процес українського національного відродження в другій половині XIX ст. (циркуляри про заборону української мови та видання українських книжок, переслідування українських гуртків та організацій, насильницька русифікація краю тощо), в українському суспільстві все ж зберігалися сили, які прагнули вирватися з «москвофільського річища», повести національний український рух своїм власним шляхом. Саме цією новою генерацією українських патріотичних сил і закладалося міцне підґрунтя для подальшого розвитку могутнього суспільно-політичного руху, який з новою силою розгорнувся в Україні на зламі XIX—XX ст.

Розвиток національно-визвольних ідей на західно українських землях. У Західній Україні, що перебувала на початку XIX ст. під австрійським пануванням, на відміну від Східного та Центрального регіонів, національну інтелігенцію репрезентувало не українське дворянство чи міщанство, а переважно греко-католицьке духовенство — єдина соціальна група, яка мала в той час право на здобуття вищої освіти. Проте духовенство намагалося вживати як у школі, так і в письменстві так звану штучну книжну мову, що була справжньою мішаниною церковнослов'янських, польських, російських і українських слів. Представники духовенства свідомо уникали вживання народної мови, вважаючи її надто низькою та грубою для літератури. Тому в Галичині фактично панувала польська культура, яку активно підтримували уніатські священики.

Все ж ідеї національно відродження починають поступово утверджуватися й у західноукраїнських землях. З часом і тут з'являються передові люди, які починають відкрито ставати на захист українських національних інтересів. їх поява була тісно пов'язана з діяльністю перемишльського культурно-освітнього гуртка, заснованого в 20—30-х роках Х1Х ст. Його учасники цікавилися вітчизняною історією, життям народу, його мовою, народним фольклором. Серед них особливо виділявся Іван Могильницький, який у своїх «Граматиці» та «Відомісті о руським язиці» переконливо доводив, що українська мова є окремою, реально існуючою східнослов'янською мовою, поширеною на всіх (східних і західних) українських землях.

Керівник гуртка єпископ М. Левицький звернувся до губернатора Галичини з проханням ввести в місцевих школах викладання українською мовою. Але ця пропозиція була відхилена, а на Левицького до Відня і Риму посипалися доноси, де він обвинувачувався як носій роз брату між народами заради москвофільства.

Однак, свідомо ставши на національний ґрунт, члени перемишльського гуртка в цілому продовжували дотримуватися застарілих мовних традицій, намагаючись «очищати» народну мову й наближати її до старої книжної. Все ж їхня діяльність пробудила інтерес передових діячів до національної мови не тільки на Галичині, а й в інших західноукраїнських землях. Зокрема, патріотично налаштовані представники духовенства пізніше з'являються на Закарпатті (ї. Базилович, М. Лучкай) та Буковині (І. Велігорський).

Та справжнє українське національне відродження в Західній Україні починається в 30-х роках XIX ст. під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які в цей час активно поширювалися серед чехів і поляків, Цьому сприяло також знайомство галицької молоді з кращими творами нової української літератури, етнографічними та історичними виданнями, що з'явилися на українських землях, які входили до складу Російської імперії.

Справжніми заспівувачами національного самоусвідомлення в Західній Україні стали вихованці львівської духовної семінарії, учасники гуртка «Руська трійця» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Ще в шкільні роки вони захопилися ідеєю відродження слов'янських народів і під впливом українського письменства в Росії розгорнули активну роботу по формуванню патріотичного національного руху в Галичині. Засновники «Трійці» вважали своїм головним завданням за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою «підняти дух народний, просвітити народ», відкрити йому світ, допомогти йому усвідомити «гідність свою і свою силу». Тим самим вони прагнули підтримати й продовжити на галицькій землі справу, розпочату літературними діячами Наддніпрянської України.

Душею і головним ідейним натхненником гуртка був, безперечно, Маркіян Шашкевич, про якого Іван Франко писав: «Поет, оповідач, кореспондент і провідник, як людина наскрізь симпатична, щира й проста, пройнята належною любов'ю до рідного народу і непохитно певна своєї роботи, як у мистецтві так і в житті». В 1833 р, М. Шашкевич склав перший альманах віршів, написаних українською мовою, а через два роки опублікував широко відому оду «Голос галичан». Водночас він готує до друку збірник "Зоря", який містив народні пісні, життєпис Бог дана Хмельницького, оповідання з життя священиків. Проте цензура заборонила публікацію цього збірника.

Найбільшим досягненням «Руської трійці» було видання у 1837 р. в Будапешті альманаху «Русалка Дністрова», який фактично став першою заявкою західних українців про своє існування, свою національну гідність. Враження, справлене альманахом на галицьке громадянство, Я.Головацький описав такими словами: «Вона запалила вогонь, що його тільки гробова перста загасити може, спасла народ від загибелі й отворила очі кожному письменному чоловікові, в якого лишилося ще незіпсоване українське серце, показала йому його положення, обов'язки для народу й спосіб, як ті обов'язки треба сповняти».

Після заборони австрійськими властями «Русалки Дністрової» і виходу М. Шашкевича, І. Вагилевича та Я. Головацького зі львівської семінарії «Руська трійця» розпалася. Та її діяльність не була марною. Вона започаткувала нову демократичну культуру в Галичині, її патріотичні ідеї все більше оволодівали умами, запалювали серця молодих галичан.

У 1848 р. в Австрії під впливом революційних подій в Парижі вибухнула революція, в ході якої у Львові формується Головна Руська Рада. Вона виступила з декларацією національної єдності українського народу на всіх заселених ним територіях, як в Австро-Угорщині, так і в Росії. Головна Руська Рада очолила політичне керівництво українським національним рухом в Галичині, почала видавати свій друкований орган - газету «Зоря Галицька» й звернулася до австрійського уряду з конкретними політичними й культурними вимогами українського народу.

Водночас Собор руських учених у Львові вирішував питання про можливість і необхідність використання на галицьких землях української мови. Зокрема, в доповіді Якова Головацького наголошувалося, що українська мова є єдиною і спільною мовою як у Західній, так і в Східній Україні, вона є мовою одного народу, насильницьки розділеного державними кордонами двох імперій. Тому граматика української літературної мови та її абетка мають бути спільними на всій території України.

Австрійський уряд, наляканий революційними подіями, спочатку пішов назустріч деяким вимогам українців. Але коли революцію було придушено, він виконав лише одну обіцянку: наприкінці 1848 р. заснував у Львівському університеті кафедру української мови, яку очолив Я. Головацький.

Незважаючи на поразку, революція 1848—1849 рр. мала важливе значення для населення західноукраїнських земель. Головним її здобутком, безумовно, стала активізація національно-визвольної боротьби народних мас, підвищення рівня їхньої національної самосвідомості. Водночас придушення революції сприяло зміцненню москвофільських настроїв у краю.

Внаслідок цього значна частина старшої за віком інтелігенції почала схилятися від культурного москвофільства до москвофільства політичного Ряд відомих галичан, які раніше були палкими поборниками ідеї самостійного розвитку українського на роду, рішуче заявили про національно-культурну єдність Галицької Русі з Великою Росією. Серед них опинилися Я. Головацький, поет І. Гуталевич, письменник Б. Дідицький та ін. В 1866 р. орган українських консерваторів «Слово» заявив, що ніяких українців не існує, а є лише єдиний російський народ від Карпат до Камчатки, єдина російська мова, а тому не варто взагалі творити українську літературу. Тим самим москвофіли штовхали українців на шлях національного самозречення.

Проти консервативно-москвофільського табору виступила передова молодь, яка під впливом українського національного руху в Наддніпрянщині почала засновувати студентські громади в Галичині. Перша така молодіжна організація виникла у Львові наприкінці 1861 — на початку 1862 р. її заснували молоді письменники і громадські діячі В. Шашкевич, Ф. Заревич, К. Климкович та ін. Саме звідси бере свій початок так звана народовська (українофільська) течія, представники якої, на відміну від москвофілів, виступали за єдність усіх українських земель, розвиток української літератури на живій народній основі, за створення єдиної літературної мови. Саме народовці стали справжніми носіями національної ідеї і продовжувачами традицій національного руху попередніх десятиліть у Галичині.

Великий вплив на народовців справляли «Кобзар" Т. Шевченка, твори П. Куліша, журнал «Основа» та інші українські видання. Прагнучи наблизитись до жили Наддніпрянської України, молодь жадібно ловила полум'я ні заклики Т. Шевченка, захоплювалася козацтвом, записувала народні пісні, впроваджувала в літературу народну мову та український правопис. Народовці заснували сім'ї друковані органи: часописи «Вечорниці», «Мета», «Нива», «Русалка», «Правда», газети «Діло» та «Буковина», в який активно співробітничали П. Куліш, І. Нечуй-Левицький М. Драгоманов, П. Мирний та інші відомі українські письменники.

Важливою подією суспільно-політичного життя Галичини було створення в 1868 р. з ініціативи передової молоді культурно-просвітницького товариства «Просвіта». Кількість її прихильників неухильно зростала. Якщо на перших зборах «Просвіти» були присутні лише 64 члени, то протягом наступного десятиліття їх чисельність зросла до 800. Наприкінці XIX ст. в Західній Україні налічувалося вже 19 філій «Просвіти».

Товариство видавало твори провідних українських письменників, шкільні підручники, популярні брошури, газети «Читальня» та «Письмо з Просвіти», літературно-наукові альманахи, «Народний календар». Воно організовувало вечори, присвячені М. Шашкевичу і Т. Шевченку, театральні вистави, лекції з історії, літератури, економіки тощо.

Утвердившись в Галичині, народовський рух поступово поширився і на Буковину, започаткувавши там процеси національного відродження Провідною ланкою виховання національно свідомої інтелігенції в цих українських землях стала заснована при новоствореному Чернівецькому університеті (1875 р.) кафедра української філології, яку очолив народовець Г. Онишкевич. Утворене в Чернівцях товариство «Руська бесіда» (1869 р.), що перебувало спочатку в руках москвофілів, у 1884 р. опанували народовці, надавши йому спрямування галицької «Просвіти». На ниві українського національного відродження тогочасної Буковини активно діяли Ю. Федькович, брати Воробкевичі, Н. Кобринська, С. Смаль-Стоцький та інші відомі письменники й науковці.

Особливе значення для подальшої консолідації українського національно-визвольного руху й самоусвідомлення українців мало зближення і єднання літературних та наукових сил Наддніпрянської України і Галичини. Так, з ініціативи М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пильчикова, за активної підтримки західноукраїнських народовців у 1873 р. у Львові було засноване Літературне товариство ім. Шевченка (з 1892 р. — Наукове товариство ім. Шевченка — НТШ). Товариство ставило своєю метою об'єднати зусилля всіх провідних наукових сил українських земель.

У 1897 р. Наукове товариство ім. Шевченка очолив видатний український історик Михайло Грушевський. Він реформував НТШ на зразок національних академій, ініціював багатопрофільну наукову роботу його секцій, організував величезну за обсягом видавничу діяльність. У Товаристві активно працювали такі відомі українські вчені та письменники, як С. Томашівський, О. Томашівський, І Крип'якевич, І. Франко, О. Барвінський, В. Гнатюк та ін. НТШ видавало свої «Записки» (з 1892 по 1939р.

вийшло 155 томів), «Хроніку», збірки матеріалів окремих; секцій.

Поступово зміцнивши свої культурницькі позиці, народовці на рубежі 70—80-х років почали активно відтісняти москвофілів і в царині політичної діяльності Важливим етапом цієї роботи стало видання політичних часописів «Батьківщина», «Діло» та літературно-наукового часопису «Зоря». Провідну роль у їх становленні відправ відомий громадський діяч В. Барвінський. За його ініціативою у Львові в 1880 р. було проведено всенародне віче за участю двох тисяч селян, що являло собою першу спробу поєднання народовського руху з широкими народними масами.

На початку 80-х років народовці створили свій керівний політичний орган — «Народну Раду», яку очолив Ю. Романчук. Восени 1885 р. вона видала першу відозву до русинів Галичини і статут. У ньому проголошувалася мета організації: «розвій руської народності як самостійної народності слов'янської, окремої від польської і російської, оборона прав руського народу і поширення його інтересів та змагань в усіх політичних, культурних, су спільних і економічних відносинах». Як бачимо, «Народна Рада» фактично ставила перед собою завдання продовжити справу Головної Руської Ради 1848 р., домагаючись автономії українських земель у складі Австро-Угорщини.

Водночас у Галичині зростає вплив радикальних ідей М. Драгоманова, який закликав галицьку молодь рішуче позбавитися консервативних поглядів лідерів старшого покоління та якомога активніше й наполегливіше збільшувати свій інтелектуальний потенціал, знайомлячись з кращими творами європейської та російської культури і наукової думки. Драгоманов вважав, що молоде покоління борців має присвятити себе служінню пригнобленим масам, причому не лише словом, а й конкретними практичними справами. Його полум'яні заклики глибоко запали в серця молодих патріотів, які на відміну від москвофілів і народовців уперто шукали свій власний шлях боротьби за інтереси трудящих мас. Найбільш обдарованими, енергійними й послідовними серед них були Іван Франко та Михайло Павлик. Саме вони й очолили згодом справжнє інтелектуальне та ідеологічне повстання проти консервативних і догматичних сил, які панували на той час в українському національно-патріотичному русі Галичини.

Слідом за Драгомановим Франко та Павлик про повідували в часописах «Громадський друг», «Молот», які вони видавали, ідею піднесення політичної свідомості селянських мас як однієї з вирішальних передумов національного і соціального відродження. Не менш важливу роль у цій справі відіграла газета «Діло», яка почала виходити у Львові з 1880 р.

Таким чином, під впливом революційно-демократичних ідей та національного руху в Наддніпрянській Україні в 70—80 роках XIX ст. на західноукраїнських землях у середовищі молодої галицької інтелігенції поступово формуються національно-патріотичні сили, які ставлять за мету звільнитися з-під австрійського гноблення, усвідомлюють себе органічною, невід'ємною частиною єдиного українського народу. Внаслідок цих процесів етнічна маса поступово перетворюється в національно свідому цілісність, спроможну боротися за свою власну національну державу.

Рекомендована література

Багалій Д. Т. Г. Шевченко і кирило-мефодіївці. Харків, 1925.

Грушевський М. Про українську мову і українську школу. Київ, 1991.

Драгомтш М. Я. Вибране. Київ, 1991.

Зайцеа /1, Жити Тараса Шевченка. Київ, 1994

Іванова Р, П.Михайло Драгоманов у суспільно-політичному русі Росії та України. Київ, 1971

Історія Русів. Київ, 1991

Кирило-Мефодіївське товариство: 36 документів: У 3 т. Київ, 1990.

Кондратюк К. Нариси з історії українського національно-визвольного руху Х1Х століття. Тернопіль, 1993.

Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография. Киев, 1990.

Молчанов В. Державницька думка Михайла Драгоманова. Київ, 1994.

Общественно-политическое движения на Украине: Сб. документов: В 2 т. Киев, 1963—1964.

Пінчук Ю. А. Микола Іванович Костомаров. Київ, 1992.

«Русалка Дністрова»: Документи і матеріали. Київ, 1989.

«Руська трійця» в історії суспільно політичного руху і культури України. Київ, 1987.

Т. Шевченко і українська національна культура: Матеріали наук, симпозіуму. Львів, 1990.

Українська ідея. Перші речники. Київ, 1994.

Федченко П. Михайло Драгоманов. Київ, 1991.

Шевченко Т. Г. Документи та матеріали до біографії (1814—1861). Київ, 1975.

Шип Н. Интеллигенция на Украине (ХГХ век.). Киев, 1991.

Лекція№9

Змагання національно-демократичних об’єднань та політичних партій за українську державність.

Виникнення політичних об’єднань у Наддніпрянській Україні, питання української державності в їхніх програмах.

Діяльність українських політичних партій в роки першої російської революції.

Політичні партії Західної України, їхнє ставлення до української державності.

Українські політичні сили в роки Першої світової війни.

Виникнення політичних об'єднань у Наддніпрянській Україні, питання української державності в їхніх програмах.

У другій половиш XIX ст., незважаючи на жорстоке пере слідування російським царизмом національно-патріотичного руху, його фактичний розкол, в Україні все ж збереглися здорові патріотичні сили, які згодом зуміли розбуди ти і підняти на боротьбу переважно консервативне, промосковсько налаштоване тогочасне українське суспільство. У 80—90-х роках провідну роль у боротьбі за українську державницьку ідею відіграють представники нової генерації, виховані на ідеології безкомпромісного українського націоналізму, які вже не задовольнялися культурницькою діяльністю, а прагнули здобути для України всю повноту національних та політичних прав. Вони йшли поруч з російським визвольним рухом, але своїм шляхом, у рамках власних національних політичних організацій. Ці новостворені об'єднання та партії спромоглися закласти міцне та надійне підґрунтя для подальшої практичної боротьби національно-патріотичних сил за створення суверенної Української держави.

Першою такою українською політичною організацією, що стояла на засадах повної самостійності України, було «Братство тарасівців» — нелегальна студентська організація, створена в Полтаві в 1891 р. її учасники дали клятву на могилі Т. Шевченка всіма засобами поширювати серед українців безсмертні ідеї Великого Кобзаря. Засновниками цього патріотичного українського об'єднання були І. Липа, М. Міхновський та В. Шемет, а його активними членами — відомі письменники та науковці М. Коцюбинський, Б. Грінченко, В. Самійленко, М. Вороний, М. Кононенко, В. Бо­ровик, Є. Тимченко, В. Боржковський та ін.

У містечку Глинську поблизу Ромен, де працювали студенти, наприкінці літа 1891 р., на думку відомого українського історика М. Слабченка, була складена програма товариства.

У програмі "Братство тарасівців" містилися такі пункти:

«Самостійна суверенна Україна; соборна й неподільна, від Сяну по Кубань, від Карпатів по Кавказ, вільна між вільними, рівна між рівними, без пана і хама, в будучому без класової боротьби;

федеративна в середині: цебто федерація Лівобережної, Правобережної, Степової України, Кубані й Галичини; гетьман, як президент, і сейм; мета державна — передусім і над усе удержавлення поверхні і надр землі, грубого промислу й гуртового гандлю, трудова повинність, загальна державна асекурація, загальна безплатна й обов'язкова школа, свобода віри, відокремлення церкви від держави, національна армія; боротьба з імперіалізмом, боротьба зі свавільними утисками; Україна для українців, себто, що визнають себе українцями; культура нації і своя наука, своя краса, свій розум, своя правда, своя воля, свій бог; не ми будемо, коли Вкраїні волі й долі не здобудемо».

Наведені вище пункти програми «Братства тарасівців» свідчать про її самостійницьку державну спрямованість.

Програму товариства суттєво доповнює й інший документ, що вийшов з його середовища — «Декларація віри молодих українців», опублікована в 1893 р. у львівській газеті «Правда». Пройнята наступальним націоналізмом, «Декларація» піддавала різкій критиці українофілів за їхню інтелектуальну залежність від російської культури. Автори цього документа заявляли про свій намір стати дійсно українською інтелігенцією. Політичним кредо «тарасівців» проголошувалося таке: визнання Російської імперії окупантом України, який знищив усі політичні й культурні надбання українців, продовжує поневолювати їх, важливість політичного моменту в роботі серед народних мас, усвідомлення того, що справедливе розв'язання соціальні питань можливе лише за умови досягнення нової незалежної Української держави. Ці політичні вимоги були кардинально протилежними соціалістичним настроям і гаслам, що домінували тоді серед молодої української інтелігенції. Найбільш активно політичну частину програми тарасівців підтримував Борис Грінченко, який, завдяки публіцистичній пропаганді серед молоді, формуванню в неї патріотичних почуттів.

Ідеї «Братства» знайшли активну підтримку серед українського студентства. Майже в кожній студентській громаді були створені й активно діяли осередки тарасівців. Вони намагалися втілити в життя свої програмові положення передовсім засобами пропаганди, використовуючи з цією метою відповідного змісту літературні твори, публіцистичні статті, що друкувалися в галицькій пресі українською мовою,, а потім нелегально доставлялися на Наддніпрянщину.

У 1893 р. «тарасівці» на своєму нелегальному з'їзді в Києві під головуванням одного з найактивніших членів товариства, студента юридичного факультету Харківського університету Миколи Міхновського ухвалили рішення про перехід від організаційно-виховної роботи до політичних акцій. Проте до політичної роботи справа не дійшла. У квітні 1893 р. поліція довідалася, що члени Харківської молодої громади одержали з-за кордону заборонену літературу. Агенти царської охранки зробили обшук і заарештували близько 20 осіб, серед яких були відомі члени «братства» І. Липа, М. Базькевич, М. Яценко та ін. В інших місцях замість ув'язнення «тарасівців» висилали до сіл. Характерно, що заарештованих звинувачували в «українофільській пропаганді». Про існування таємного товариства поліція так і не довідалася.

Після розгрому «Братства тарасівців» частина його членів відійшла від самостійницьких ідеалів, ставши автономістами-федералістами (Б. Грінченко, М. Вороний, О. та В. Чехівські та Ін). Решта ж залишилася, як і раніше, на самостійницьких позиціях. Зокрема, студент Київського університету, активний член «братства» В. Шемет, висланий в Лубни, зумів організувати там серед місцевої молоді гурток «Молода громада», що стояв на ідейній платформі «тарасівців».

Водночас слід зазначити, що у своїй більшості тогочасне українське суспільство не поділяло ідеї самостійної України, яка пропагувалася «Братством тарасівців». Проти братчиків виступало як старе культурницьке, так і молоде соціалістичне українство.

«Братство» переконливо довело, що, незважаючи на загальноросійські впливи в Україні і надмірне захоплення частини інтелігенції культурництвом, в українському суспільстві поступово відроджувались і набирали сили державницько-самостійні настрої, що виступили як альтернатива, антитеза автономістично-федералістичним поглядам. Вперше проголошена самостійницька перспектива підготувала сприятливий ґрунт для поширення цієї ідеї. Вона втілилася й розвинулася пізніше в теорії і практиці різних національних партій та груп, що дотримувалися чіткої державницько-самостійницької орієнтації.

Окрім «тарасівців», в Україні формувалися і діяли й інші організації та об'єднання політичного спрямування. Зокрема, в середині 90-х років у Київському університеті активно працював гурток української студентської молоді, який незабаром поділився на дві частини: радикальну, на чолі з сином В. Антоновича — Дмитром, та помірковану, але також соціалістичну, «драгоманівську», очолювану К. Василенком та М. Ковалевським, до яких була близькою Леся Українка.

В 1897 р. в Києві відбувся всеукраїнський з'їзд представників громад, на якому було засновано «Загальну українську безпартійну демократичну організацію». Протягом короткого часу майже в усіх губернських і деяких і повітових містах України створюються громади. Українська громада виникає і в Петербурзі, де налагоджуються І тісні контакти з російськими політичними організаціями.

29 січня (11 лютого) 1900 р, в Харкові група студентської молоді на «Раді чотирьох» проголосила заснування Революційної української партії (РУП). Біля її початків стояли студенти Харківського університету Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Левко Мацієвич, Михайло Русов, відомі в українському патріотичному русі завдяки своїм батькам, колишнім українофілам.

Керівництво РУП під безпосереднім впливом національного відродження центрально та південноєвропейських народів спочатку схилялося до розробки ідеї державного самовизначення України в історико-юридичному плані. За пропозицією Д. Антоновича відомий харківський адвокат-самостійник М. Міхновський виробив своєрідну програму дій партії. Влітку 1900 р. вона була надрукована у Львові під назвою «Самостійна Україна» і таємно поширена на українських землях, що перебували у складі Російської імперії.

В «Самостійній Україні» М. Міхновський, спираючись на тисячолітню традицію української державності, обґрунтував «історичні право» України на самостійне існування й сформулював найближчу вимогу на шляху до цього — «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 року з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії». У державній самостійності України автор вбачав «головну умову існування нації», запоруку «всестороннього розвитку духовного і осягнення найліпшого матеріального гаразду», «національний ідеал у сфері міжнаціональних відносин». Він наголошував, що «третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної, Вона вірить у свої національні сили, і вона виповнить свій обов'язок. Вона виписує на своєму прапорі сі слова: «Одна єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпатів по Кавказ»».

У кінці «Самостійної України» М. Міхновський декларує готовність вирішити дану проблему за будь-яку ціну. Він заявляє: «...Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято в нас теж силою... Хто на цілій Україні не за нас, той проти нас. Україна для українців».

Брошура М. Міхновського дістала схвальну оцінку в середовищі нової генерації української інтелігенції. «Від часу, коли появились уперше рукописні поеми Шевченка, розсипавшись по Україні, вогнем запалювали серця для двигнення поневолюваного народу на політичну та суспільну волю, від того часу аж по нинішній день не було серед української спільності в Росії нічого, щоб цю ідею незалежної України подало так рішуче, ясно і гаряче, як ця брошурка», — зазначав у рецензії на «Самостійну Україну» відомий український історик С. Томашівський, На початку свого існування більшість членів РУП схвально сприймала гасло самостійної України, але дальша ідейна еволюція партії привела до появи дещо інших поглядів щодо цього важливого програмного положення.

З аналогічних позицій боротьби за повну державну незалежність України виступало також керівництво Української соціалістичної партії (Б. Ярошевський, М. Меленевський та інші), створеної майже одночасно з РУП. Улітку 1900 р. УСП в одній з підпільних друкарень Наддніпрянщини (ймовірно — в Києві) випустила «Нарис української партії соціалістичної», передрукований у Галичині двотижневиком «Воля». Автори нарису виходили з того, що, оскільки гніт в Україні «є трикратний — економічний, політичний та національний, так само і наше визволення мусить бути повне».

Кінцевою метою партії проголошувалася «демократична українська республіка» із суспільною власністю на засоби виробництва і «повною рівноправністю національною з полишенням нації кожній свободи увійти в склад республіки». Як і М. Міхновський, діячі Української соціалістичної партії не розраховували на мирну реалізацію програмних вимог в умовах самодержавної Росії, проте, на відміну від нього, покладали надії на «братерський союз» із соціалістичними партіями Польщі та Росії в боротьбі з самодержавством за самостійну Україну.

Саме ці сподівання викликали критичну реакцію з боку найстарішої української соціал-демократичної організації — групи І. Стешенка та Лесі Українки, яка в 1901 р. опублікувала у Львові «Оцінку «Нарису програми української партії соціалістичної». Автори брошури, зокрема, добре знаючи про централістські й великодержавно шовіністичні погляди російських і польських соціал-демократів у національному питанні, висловлювали великий сумнів щодо можливості вільного створення незалежної Української держави після повалення самодержавства.

З позицій повної державної самостійності України виступала також створена в 1901—1902 рр. під керівництвом М. Міхновського та О. Макаренка Українська народна партія (УНП).

«...Поки ще не пізно, — вказувалося в програмній заяві УНП, — поки ще московські організації слабі і нечисленні, поки ще вони всю увагу покладають на здобуття своєї політичної волі з-під п'яти самодержавства, а польські організації вибираються з-під національного утиску, ми мусимо утворите свої організації дня боротьби за свої права. Тільки національно-українська робітнича організація може врятувати Україну від неволі, що вже насунулася і страшить смертю. ... Усі сили, усю працю, усі жертви віддамо виключно за самостійну Україну. Українські робітники повинні мати на оці ... повне вигнання з України чужинців і утворення своєї самостійної держави».

У статті «Робітнича справа в програмі Української народної партії», опублікованій в 1902 р. в Чернівцях, зазначалося: «Українська народна партія хоче зорганізувати, приготувати частину українського народу, що стогне під неволею московською у Росії, до здійснення великого національного ідеалу: єдиної нероздільної самостійної демократичної України освічених робочих мас, до заснування тієї великої держави національної, в яку увійдуть усі частини українського народу». Головний програмний документ мав назву «10 заповідей».

Таким чином, головним змістом діяльності УНП було проголошення самостійної демократичної республіки, а гасло «Україна для українців» означало, що український народ має право бути володарем і господарем на своїй землі.

Проте в процесі подальшого організаційного оформлення і подальшої діяльності новостворені українські політичні партії починають поступово відходити від проголошених раніше радикальних патріотичних гасел і трансформуються у партії соціал-демократичного спрямування. Зокрема, з часом з'ясувалося, що керівництво РУП у своїх ідейних переконаннях усе ж віддає перевагу марксівському соціалізмові, а гасло самостійності України вважає другорядним політичним завданням. Наприкінці 1902 р. програмні документи партії були скоректовані Зокрема, у друкованому теоретичному органі РУП місячнику «Гасло» зазначалося, що кінцева мета боротьби «полягає в ідеалі самостійної Української Республіки робочих мас з усуспільненням засобів продукції, націоналізацією землі і диктатурою пролетаріату...».

На початку 1903 р. керівництво РУП офіційно відмовилося від своєї першої програми — «Самостійної України» М. Міхновського, пославшись на «брак соціалістичного світогляду» в обґрунтуванні нею ідеї державної незалежності України. Київська Вільна громада РУП запропонувала свій власний нарис нової програми партії. У квітневому випуску «Гасла» було надруковано розроблений М. Поршем «Нарис програми Революційної української партії», який з деякими змінами на початку 1905 р. був затверджений як проект й остаточно ухвалений як програма партії на другому з'їзді РУП у грудні того ж року.

В новій редакції програми Революційної української партії, зокрема, наголошувалося на необхідності повної автономії України у внутрішніх справах із забезпеченням рівноправності населяючи її національностей. Крім того, в ній підкреслювалося, що в інтересах класової боротьби пролетаріату України й інших частин Російської держави автономія України на даному етапі важливіше за її самостійність, яка є «ідеалом», тобто справою далекого майбутнього.

Як цілком слушно зауважив американський історик Т. Гунчак, закінчився перший період змагань Революційної української партії — період роздоріжжя і шукання шляхів — і почався другий — період безпосередньої злуки з Українською соціал-демократичною робітничою партією.

Дійсно, ще в січні 1904 р. Центральний комітет РУП видав заяву, в якій підтвердив, що партія остаточно перейшла на соціал-демократичні позиції. У 1905 р. основна частина РУП утворила Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП), яка в політичній сфері обмежувалася лише гаслами автономії України. Її очолили Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, які намагалися зберегти рівновагу між національними та соціалістичними пріоритетами, досить суперечливо поєднуючи націоналізм із марксизмом. Вони, зокрема, вважали, що партія має бути виключно національною, складати виключно з українців. Це, зрозуміло, аж ніяк не узгоджувалося з відомим марксистським гаслом «Пролетарі всіх країн, єднайтеся!»

Як бачимо, напружена ідейна боротьба та пов’язані з нею хитання та розколи в РУП наочно засвідчили ціннісні орієнтири представників українського ліворадикального руху, що намагався поєднати в собі як націоналістичні, так і соціалістичні тенденції. Деякі його репрезентанти, як М. Міхновський, рішуче виступали за домінанту національних цінностей (які все більше усвідомлювалися як національно-державницькі), не відмовляючись при цьому від соціалістичного ідеалу. Їхні опоненти, такі, як М Меленевський, навпаки, віддавали перевагу соціал-демократичним гаслам, вважаючи вирішення національного питання вторинним після розв'язання першочергових соціально-економічних проблем. Треті, а таких серед українських соціал-демократів була більшість, прагнули органічно поєднати національні й соціальні цінності Останнє, безсумнівно, було привабливим для багатьох, але саме такий підхід стримував розробку чіткої концепції та вибір конкретної стратегії політичної діяльності, яких так бракувало керівництву УСДРЇІ під час революційних подій 1905—1907 рр.

Поряд із національними партіями соціалістичного спрямування в Україні поступово починає розвиватися й ліберально-демократичний рух. Проте, на відміну від радикалів, ліберали починають оформлятися в політичні організації дещо пізніше — практично напередодні першої Російської буржуазно-демократичної революції.

Так, у середині 1904 р. з ініціативи молодих членів українських громад було створено Українську демократичну партію (УДП) на чолі з поміркованими громадівськими діячами О. Лотоцьким і Є. Чикаленком та Українську радикальну партію, яку очолили Б. Грінченко та С. Єфремов. Обидві партії, нечисленні за складом, займали послідовно ліберально-демократичні позиції, обстоюючи ідею Встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка 6 у свою чергу надала Україні право на автономію. Оскільки принципових програмних розходжень між ними не існувало, вже наступного — 1905 р. вони злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП), яка також, як і її попередники, обстоювала ідею лише автономії України у складі Росії.

Діяльність українських політичних партій в роки першої російської революції. 3 початком Російської буржуазно-демократичної революції 1905—1907 рр. українські землі, як і вся територія Російської імперії, були охоплені масовими страйками і демонстраціями. Щоб припинити дальший розвиток революційного руху, царат змушений був піти на деякі поступки демократичного характеру. Так, 17 жовтня 1905 р. уряд проголосив маніфест, в якому обіцяв «дарувати населенню свободу особи, слова, сумління, зібрань та союзів». Права законодавчого органу, як відомо, надавалися новоствореній Державній Думі, яка розпочала свою діяльність 27 квітня 1906р.

Задовольнившись обіцяними гарантіями конституційного правління, українські ліберально-демократичні партії погодилися взяти участь у виборах до Думи. На відміну від лібералів, радикали вирішили їх бойкотувати. Внаслідок цього така провідна українська партія, як УСДРП своїх кандидатів взагалі не висунула. Цілком логічним результатом такої тактики було обрання до Думи лише невеликої жменьки українських лібералів. Проте водночас значно більшу кількість українців було обрано за мандатами російських партій. Як наслідок, із 497 членів І Думи 102 були представниками від дев'яти українських губерній. За соціальним складом вони належали як до вищих верств українського суспільства (барон Ф. Штейнгель), так і до малоземельних селян (О. Грабовецький).

Коли Дума розпочала свою роботу, українці швидко організували Українську Парламентську Громаду у складі 42 осіб для відстоювання своїх інтересів. Її очолив адвокат і громадський діяч із Чернігова І. Шраг. Для надання думській громаді практичної допомоги, чіткого ідейного спрямування із Львова до Петербурга переїхав М. Грушевський, який вже був обізнаний із досвідом діяльності українських депутатів в австрійському парламенті та крайових сеймах Галичини й Буковини. У столиці Російської імперії мін налагодив видання журналу «Украинский Вестник», на сторінках якого друкувалися виступи думських депутатів, звіти про засідання парламенту, статті на політичні теми, зокрема з національних питань. Сам Грушевський опублікував у журналі 22 статті, присвячені, головним чином, обґрунтуванню національної програми думської громади. Програма, зокрема, передбачала національно-територіальну автономію України зі своїм обласним сеймом, запровадження української мови в народній школі як мови викладання, а в середній і вищій школах — українських дисциплін як предметів викладання «із збереженням за російською значення мови загальнодержавної».

Українська громада збиралася поставити ці вимога перед Думою у декларації, яку мав проголосити з думської трибуни І. Шраг. Але здійснити цю акцію не вдалося: 8 липня 1906 р., після 72 днів існування, Дума була розпушена Миколою II.

Вибори до II Державної Думи вже не бойкотувалися українськими соціал-демократами, а тому її склад значно «полівішав». Серед 102 депутатів від українських губерній налічувалося 40 трудовиків, 34 представники правих партій, по 11 кадетів і соціал демократів. Українські делегати без зволікань приступили до організації своєї фракції, яка налічувала 47 осіб., більшість з яких становили селяни.

Оскільки українці Петербурга брали активну участь у роботі громади І Думи, вони зуміли забезпечити органічний взаємозв'язок між двома українськими думськими фракціями. Як наслідок, українська громада II Думи дістала у спадщину від своєї попередниці кілька вже розроблених чи розпочатих законопроектів у справах земельній, робітничій та освітній.

Засновуючи вдруге свою громаду, українські делегати видали спеціальну відозву, яка стала своєрідною політичною платформою їхньої діяльності в Думі. Згадавши про насильство, за рахунок якого зростала Російська імперія, автори відозви пропонували практичні заходи для перетворення «тюрми народів» на конституційну державу, в якій нові закони забезпечили б усім громадянам рівні права. Українських делегатів турбувало й те, що в урядовому законодавстві не відбувалося жодних змін щодо прав неросійських народів, що офіційна преса й далі продовжує звинувачувати Україну в політичному сепаратизмі, який, мовляв, загрожує цілісності Російської держави. «Єдиним виходом із цього становища, — говорилося у відозві, — може бути тільки рішуча і безповоротна реорганізація правління в дусі національної і територіальної автономії всіх частин Російської імперії » Саме для досягнення цієї мети, наголошувалося в документі, й створено українську фракцію, яка керується ідеалами демократії і прогресу.

Виборці уважно стежили за діяльністю своїх представників у Думі й надсилали їм рекомендації, як саме діяти у справах національних, в питаннях, пов'язаних із введенням української мови в школах тощо. Деякі з таких пропозицій мали характер програмних декларацій.

Прикладом таких декларацій може слугувати інструкція, надіслана думській громаді від Центральною комітету Української демократично-радикальної партії. В ній думцям нагадувалося, що вони мають насамперед і понад усе опікуватися тим, щоб новий державний лад, який має бути заведений в Російській державі, визволив український народ з політичної, економічної і національної неволі. Інструкція наголошувала, що найбільшого лиха з усіх поневолених народів Росії зазнав саме український народ. І тому лихові можна буде запобігти тільки тоді, «коли народ кожної окремої країни матиме право сам складати відповідні своїм інтересам закони і правуватися ними». Платформа громади фактично складалася на основі програмних засад УСДРП: автономія України, свобода слова, друку, зборів, союзів і віросповідань, українізація школи, судочинства і церкви. Для того, щоб мати підго­товлені педагогічні кадри, громада вимагала створення кафедр української мови, літератури та історії в університетах, введення української мови в учительських семінаріях.

ІІ Дума проіснувала лише 103 дні. З червня 1907 р. вона також була достроково розпущена царем.

Лише ввівши обмеження права голосу на користь більш консервативних і маєтних класів, царат отримав нарешті у складі наступних III та IV Дум ту більшість, яка могла його задовольниш. Як і очікувалося, українські партії лівого спрямування не потрапили до складу наступних Дум і тому українське питання в них майже цілком ігнорувалося.

День розпуску ІІ Державної Думи, як відомо, увійшов в історію під назвою третьочервневого контрреволюційного перевороту, який засвідчив остаточну поразку демократичної революції в Росії і початок сумнозвісної столипінської реакції.

Якщо в умовах революції царський уряд змушений був піти на певні поступки національним меншинам (українським учителям буде дозволено вживати на уроках «малоросійську мову», скасовувалося обмеження щодо видання україномовних церковних книг тощо), то після її поразки він знов розпочав жорстокі репресії проти українського народу, його мови і літератури. Власті, зокрема, заборонили викладання українською мовою в тих школах, де воно було введене явочним порядком в ході революційних подій, скасували циркуляр міністра освіти про дозвіл учителям користуватися «малоросійською мовою». Закривалися українські самодіяльні культурно-просвітницькі організації — «просвіти», які розвивали національну самосвідомість народних мас, заборонялися українські газети, клуби, товариства, конфіскувалися твори Т. Шевченка, І. Франка, Л. Українки.

Українці, як і інші неросійські пригноблені народи країни, згідно з столипинським циркуляром 1910 р. принизливо оголошувалися «інородцями». Їм заборонялося співати рідних пісень не тільки на концертах, а й на вулицях міст і сіл, читати вірші національних поетів.

В умовах жорстокого переслідування царськими властями українська соціал-демократія в особі УСДРП і Спілки не змогла виробити чіткої тактики своєї діяльності та взаємодії з іншими партіями і громадськими організаціями. В 1909 р Спілка розпадається, а тогочасні керівники УСДРП С Петлюра та В. Садовський вирішили укласти союз із новоствореним (1908 р) міжпартійним політичним блоком українських ліберальних діячів — Товариством українських поступовців (ТУП).

Лідерами ТУП були М. Грушевський, С. Єфремов, Є. Чикаленко. Вони закликали в цей складний час всі українські політичні сили консолідуватися в боротьбі за національне відродження. Товариство обстоювало конституційно-парламентський шлях боротьби за «українську справу» й залишалося в умовах столипінського режиму єдиною легальною українською організацією. Своїми найближчими завданнями тупівці вважали українізацію освіти, діяльності громадських установ, суду і церкви. Політичну лінію Товариства проводила газета «Рада». В центрі уваги блоку була діяльність «просвіт», українського Наукового товариства ім. Шевченка, що діяло в Києві з 1907 р. Чільне місце відводилося також питанням відстоювання українських інтересів у Державній Думі. Проте як III, так і IV російські Державні Думи рішуче відхилили внесені групою депутатів запити про вживання української мови в початкових школах і судах.

Українське питання привернуло особливу увагу, коли в 1914 р. царський уряд заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. В IV Думі виникла навіть дискусія з цього приводу, і багато хто з депутатів висловлював своє обурення цією забороною. Незважаючи на репресії з боку влади, українське студентство вийшло в березні того року на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами.

Український національно-визвольний рух знову вступив у смугу піднесення, але початок Першої світової війни припинив цей процес.

Політичні партії Західної України, їхнє ставлення до української державності. Дещо інша політична ситуація наприкінці ХІХ ст. склалася в західноукраїнських землях. Вже на попередньому етапі розвитку національно-визвольного руху тут були створені сприятливіші умови для консолідації та організаційного оформлення політичних партій, що мали прийти на зміну недостатньо згуртованим народовцям і москвофілам і продовжити боротьбу за наступний розвій української державної ідеї.

В порівнянні з нечисленними радикально спрямованими підпільними українськими партіями Східної України галицькі політичні організації розвивалися цілком легально й, намагаючись отримати якомога більше прихильників, у своїх програмах були переважно поміркованими. Інша відмінність між політичними партіями Східної та Західної України корінилася в різних підходах до вирішення національного питання. В той час як перші усіма засобами намагалися якось пов'язати його з соціально-економічними проблемами, другі, навіть найбільш соціалістично спрямовані, однозначно наголошували на своїй беззастережній відданості єдиному великому українському народові, вимагали повної рівності з поляками і вбачали своєю кінцевою метою створення самостійної Української держави.

У жовтні 1890 р. в Галичині під впливом революційно-демократичних ідей М. Драгоманова ліве крило західноукраїнського національного руху оформлюється в Русько-Українську радикальну партію. Її фундаторами були «ветерани» радикалів Іван Франко та Михайло Павлик. Новостворена політична партія була фактично першою політичною партією на українських землях — як західних, так і східних.

На організаційних зборах РУРП була ухвалена партійна програма, що ґрунтувалася на принципах наукового соціалізму. Ця новостворена партія стала першою українською партією європейського зразка — з програмою, масовим і фіксованим членством. Водночас це була перша в Європі селянська партія соціальної орієнтації.

У програмі-мінімум Русько-Української радикальної партії говорилося, що її найближчими завданнями є досягнення матеріального добробуту трудящих, усунення всякої експлуатації, проведення реформ, спрямованих на економічне піднесення краю. У програмі-максимум декларувалося прагнення радикалів до встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом.

У національному питанні програма РУРП не ставила метою досягнення державної самостійності України, а пропонувала лише запровадження в Австрійській імперії «правдивого автономізму, який би бачив силу монархії в якнайкращім культурнім і національнім розвої провінції і народностей, в задоволенні всіх їхніх жадань...».

Партія визначила свої першочергові завдання в національних справах, зважаючи на те, «що розвій мас можливий тільки та національному ґрунті». Тому вона намагалася підносити «почуття національної самосвідомості, солідарності російсько-українського народу через літературу, збори, товариства, з'їзди, демонстрації, звіт, пресу».

Проте в цілому національна частина програми Русько-Української радикальної партії була досить обмеженою. Тому вона піддавалася цілком справедливій гострій критиці з боку «молодших» радикалів, які вважали себе справжніми і послідовними марксистами (Юліан Бачинський, В'ячеслав Будзиновський, Микола Ганкевич, Олександр Колесса, Євген Левицький, Володимир Охримович та ін.).

Молодіжне крило РУРП однозначно вважало, що багатонаціональна Австрійська держава не відповідає потребам свого населення. Ці потреби вимагають, щоб «кожна народність, під загрозою загибелі, була зорганізована в самостійний політичний організм і новожитну централістську державу». Політичний розвиток Австрійської держави, на їхню думку, можливий лише за умови розвитку всіх націй. В матеріалах до програми «молодші» радикали вказували: «Ми як партія політична австрійська мусимо йти до переміни Австрії з держави одноцільно централістської, в державу федераційну, автономічних національних держав... яко руська партія політична, мусимо йти до самостійності політичної руської нації, до її державної організації». Далі вони наголошували, що «на основі законів, гарантуючих право розвою кожній нації, можемо не тільки правно домагатися Права державного руської нації, але й мусимо се зробити, бо від сего залежить наше існування...

«Молодші» «гасни РУРП прагнули також поділу Австрійської держави на національні території, надання їм якнайповнішої «автономії політичної, тобто вилучення їх з-під заряду парламенту австрійського і центрального міністерства», утворення «Русько-польського сейму і двох рад національних, ради Червоно-Руської для східної Галичини та руської частини Буковини (засідаючої у Львові), ради Польської для західної Галичини та Польського Шлезка (засідаючої у Кракові)».

Таким чином, «молодші» радикали прагнули організувати державу на національному принципі як автономію у складі Австрійської федерації, що мала здійснювати найвищу політичну владу.

В 1895 р. один із лідерів «молодших» радикалів Юліан Бачинський опублікував свою працю «Україна irredenta » («Україна уярмлена»), в якій на підставі аналізу економічного розвитку виявив протиріччя, що заважають вільному розвиткові українського народу, і дійшов висновку, що політична самостійність України є необхідною передумовою її економічної та культурної розбудови, взагалі передумовою самої можливості її існування. Він, зокрема стверджував, що в Росії конче необхідно вибороти конституцію, що вже тепер треба «малій горстці свідомих вже українців будити серед української суспільності в Росії... думки про політичну самостійність України».

Врахувавши критичні зауваження молодшої частини радикалів, з'їзд Русько-Української радикальної партії в 1895 р. докорінно «націоналізує» свою програму, проголошуючи, що в дальшій перспективі найповніше реалізувати соціалізм можна лише в межах незалежної української держави, а в близькій перспективі — в цілком автономній українській провінції Австрійської імперії.

У 1896—1897 рр. між І Франком і Лесею Українкою розгортається жвава полеміка щодо майбутніх перспектив українського політичного руху. В «Молодій Україні» І. Франко писав, що «перша і головна основа розвою народного — усвідомлення і розбудження мас, праця над їх просвічуванням в кожному напрямі, отже, не тільки господарськім і історично-національнім, а поперед усього політичнім і суспільнім. Зробити з мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути) — ось що головна мета, яку поклала собі українсько-руська радикальна партія і до якої по змозі своїх сил іде всіма можливими шляхами...»

Леся Українка на початку 1896 р. заснувала разом із І. Стешенком групу Української соціал-демократії, що прагнула до утворення демократичної Української республіки. В 1899 р. частина радикально налаштованих членів РУРП вийшла з партії і після кількох невдалих спроб у вересні цього ж року створила окрему Українську соціал-демократичну партію (УСДП).

Лідерами УСДП були М, Ганкевич, С. Вітик, Ю. Бачинський та ін. Новостворена партія засновувалася як складова австрійської соціал-демократії. Вже на Брюнському конгресі соціал-демократичної партії Австрії (1899 р.) представник УСДП М. Ганкевич наголосив, що українські соціал-демократи вважають своїм найближчим завданням національне визволення мас, щоб возз'єднаний і вільний український народ міг увійти в сім'ю європейських народів як рівноправний її член.

У програмній статті першого номеру органу УСДП «Воля», виданому у 1900 р., зазначалося: «Щоби міжнародна єдність пролетаріату розвинулася вповні, треба, аби кожний народ був паном у своїй хаті». А далі наголошувалося: «Наша ціль: є вільна держава українського люду — Українська Республіка».

Однак теза про право націй на самовизначення була відсутня в загальнопартійній програмі соціал-демократичної партії Австрії, а згаданий партійний конгрес прийняв вимогу перебудови Австро-Угорщини на засадах територіальної та культурно-національної автономії. Необхідність збереження Австро-Угорської держави соціал-демократи мотивували загрозою Європі з боку Російської імперії. Брюнську національну програму СДПА з'їзд Української соціал-демократичної партії (1903 р) визнав для себе необов’язковою.

Слід зазначити, що у виступах лідерів УСДП водночас наголошувалася історична необходимість побудови в перспективі незалежної соборної української держави, що, у свою чергу, зумовлювало потребу активізації практичної роботи з виховання національної самосвідомості українських робітників. У зв'язку з цим виник конфлікт між УСДП та Польською соціал-демократичною партією Галичини і Сілезії (ППСД), керівники якої відмовляли українським соціал-демократам у праві вести пропагандистську роботу серед українських робітників у містах Східної Галичини, вважаючи міських робітників в основній масі поляками.

У 1907 р. конференція УСДП усупереч позиці польських соціал-демократів висунула вимогу поділу Галичини на українську та польську автономні частини, що за певних умов могло б стати першим кроком до створення націо­нальної державності. Всередині партії значно посилилося крило, очолюване В. Левинським, представники якого закликали ґрунтувати діяльність парті «на самостійності українського робітничого руху, на повній його автономії», а з 1909 р. почали засновувати окремі від ППСД політичні організації міських робітників, унаслідок чого конфлікт з польськими соціал-демократами помітно загострився, Об'єктивною основою цього конфлікту була боротьба УСДП проти колонізації українських робітників, використання їх в інтересах боротьби за відбудову Польської держави «від моря до моря».

Необхідно підкреслити, що позиція УСДП з національного питання на початку XX ст. помітно впливала на позицію інших партій, зокрема Революційної української партії (РУП), яка виникла на українських землях, що входили до складу Російської Імперії. Подібних програмних засад дотримувалися й буковинські Національно-демократична партія (1907 р.) та Радикальна партія (1906 р) З їх появою вимога самостійності України стала головним гаслом національного руху і на Буковині.

Певну роль у процесах становлення і розвитку політичних партій на західноукраїнських землях відіграли консолідаційні заходи, що здійснювалися раніше Народною Радою. її керівництво, зокрема, вирішило розповсюдити свою організаційну програму, сподіваючись об'єднати навколо неї для наступної співпраці як невдоволених радикалів, так і розчарованих угодовців.

Кінцевою фазою цієї підготовчої роботи стала нарада у Львові, що відбулася 20 грудня 1899 р., за участю понад 150 представників з усієї Галичини. Серед них були колишні народовці на чолі з Ю. Романчуком та група радикалів (В. Будзиновський, К. і Є. Левицькі, В. Охримович, , І. Франко та ін.). В роботі наради брав участь і М. Грушевський. Її головним підсумком було офіційне створення нового політичного угрупування - "Національно-демократичного сторонництва", або Української національно-демократичної партії (УНДП).

Склавши програму, що мала примирити і радикалів, і русофілів, націонал - демократи проголосили своєю головною метою національну соборність і незалежність України. В програмі УНДП, зокрема, говорилося: «Ми, галицькі русини, часть українсько-руського народу, що мав колись самостійність державну, відтак боровся віками за свої державно-політичні права, але ніколи не зрікся і не зрікається прав народу самостійного, заявляємо, що остаточною метою наших народних змагань є дійти до того, щоби цілий українсько-руський народ здобув собі культурну, економічну, політичну самостійність та з'єднався з часом в однопільний національний організм». Одним із першочергових завдань партії програма також убачала виховання почуття єдності з російськими українцями, з якими «йти разом до культурної спільності, підтримувати ті прагнення, що ведуть до перетворення Російської держави з абсолютної і централістської в державу конституційно-федералістичну, що спирається на автономію народностей».

Для задоволення національних потреб українського населення Галичини й Буковини націонал-демократи вимагали створення з українських частин цих регіонів однієї національної провінції з окремими адміністраціями та національним сеймом. Стосовно українців Закарпаття націонал-демократи заявляли, що боротимуться, аби викликати між ними національний рух, «щоб загріти їх до уживання і плекання рідної мови, до боротьби проти винародовлення та до культурної, економічної і політичної діяльності».

Аналіз програми УНДП переконливо свідчить, що її автори цікавилися не тільки галицькими питаннями, а й були здатні цілісно бачити головні українські проблеми.

Новостворена політична партія відразу привернула до себе увагу передової галицької інтелігенції, оскільки вона об'єднувала діячів, які користувалися заслуженою повагою і пошаною на Галичині. Поміркована орієнтація партії, підтримка її такими народовськими організаціями, як «Просвіта», сприяли тому, що націонал-демократи незабаром стали найвпливовішою політичною партією Західної України.

Неухильно зростання організаційної та політичної сили українофілів у Галичині спричинило поступове ослаблення впливу москвофілів. Сподіваючись загальмувати цей процес, молодше покоління москвофілів проголосило в 1900 р. «новий курс», закликаючи до цілковитого ототожнення України з Росією. На противагу українським націонал-демократам вони заснували Російську національну партію, яка отримувала дотації від царського уряду. Новостворена партія користувалася також підтримкою польських аристократів.

Неухильне зростання національного руху в Галичині суттєво впливало на взаємини між східними та західними українцями. На думку О. Субтельного, саме східняки, такі як В. Антонович, О. Кониський, IX Куліш, а пізніше М. Драгоманов та М. Грушевський, першими дійшли висновку, що Галичина здатна стати надійною базою національного відродження України.

На початку XX ст. східні українці досить часто були кореспондентами й передплатниками галицької преси, вчені та письменники обох регіонів нерідко працювали разом у Науковому товаристві ім. Шевченка, студенти з російської України не раз їздили слухати літні курси до Галичини, а українські емігранти знаходили тут притулок і засновували свої штаб-квартири у Львові, особливо після революційних подій 1905 р.

Так поступово Галичина перетворилася на твердиню українського національного руху, який, безумовно, знач­ною мірою впливав на розвиток політичних подій у Східній та Наддніпрянській Україні.

Українські політичні сили в роки Першої світової війни. У липні 1914 р. спалахнула Перша світова війна, яка започаткувала один із найтрагічніших періодів в історії українського народу. Українські землі, особливо Галичина, в умовах війни перетворилися на арену жорстоких і кривавих битв. Понад 3,5 млн. українців у російській армії з однієї сторони і 250 тис. в австро-угорській з іншої змушені були вбивати один одного, воюючи за інтереси

чужих їм держав.

З початком воєнних дій як у Росії, так і в Австро-Угорщині розпочалася активна пропагандистська кампанія, що ставила за мету завуалювати загарбницький, хижацький характер війни. Правлячі кола обох воюючих сторін, звертаючись до народних мас, запевняли, що захищають національні інтереси, намагалися пробудити в них патріотичні почуття. Хід цієї пропагандистської акції досить швидко засвідчив брак не тільки організаційної єдності національного руху в Україні, а й відсутність спільних для різних політичних течій ідейних та стратегічних орієнтирів. Більшість українських політичних сил з обох сторін лінії фронту, що простягнувся між двома «тюрмами народів» — Австро-Угорською та Російською імперіями, поспішили висловити свою цілковиту лояльність власним монархіям.

Демонструючи свою довіру і прихильність царизмові, українські політичні діячі підтримували його воєнні зусилля, закликали українських робітників і селян захищати Росію, зміцнювати фронт і тил. Зокрема, до «Союзу земств і міст Південно-Західного фронту» входили Д. Дорошенко, А. Вязлов, А, Ніковський. Українські ліберали відкрили й утримували за свій рахунок «приватні» лазарети для поранених воїнів. Там їх навчали грамоті, різним ремеслам, тримаючи під своїм ідейним впливом. Не лише керівництво ТУП, а й «Спілка», УСДРП стояли на позиціях відкритої підтримки імперіалістичної війни. Так, частина членів УСДРП на чолі з С. Петлюрою в «Украинской жизни» закликала українців виконувати «свій обов'язок громадян Росії». Київська газета «Рада» також писала, що українці мають боронити російську державу, В 1916 р, С. Петлюра вступив до Земського союзу й був призначений помічником уповноваженого Союзу на Західному фронті.

У свою чергу з початком війни москвофіли-емігранти з Галичини організували в Києві «Карпато-Руський визвольний комітет», лідер якого В. Дудикевич навіть був прийнятий царем Миколою II і мав з ним розмову. Члени цього комітету закликали галицьких українців всіляко сприяти російській армії, зустрічати її як армію-визволительку від австрійського ярма.

Проте царський уряд не довіряв українцям, небезпідставно підозрюючи їх у зв'язках з певними колами ворожих Антанті центральних країн, особливо в Австро-Угорщині. Тому під час війни він ще пильніше слідкував за розвитком українського патріотичного руху, посилив репресії проти його лідерів, громадських і політичних організацій. В цей період було закрито «Просвіти», українські видавництва, фактично знову заборонено друкарство українською мовою, ряд відомих національних діячів заслано у віддалені райони країни. Із захопленням Галичини царські чиновники планували назавжди покінчити з «мазепинством».

Приводом для цих репресивних дій стали події, що відбувалися в політичному житті Західної України.

Тут з початком Першої світової війни всі українські партії вирішили, що нарешті настав сприятливий момент для практичного здійснення ідеалу самостійної України. Вони свідомо стали на бік Австро-Угорщини й Німеччини, виходячи з того, що визволення України можливе тільки внаслідок воєнної поразки Росії, після чого держави-переможці допоможуть українцям створити самостійну Українську державу.

З метою згуртування всіх українських партій Галичини в єдину патріотичну організацію, на початку серпня 1914 р, у Львові була створена Головна Українська Рада на чолі з К. Левицьким. Вона користувалася великим довір'ям народу, оскільки фактично репрезентувала всі впливові політичні партії краю (націонал-демократів, радикалів, соціал-демократів) і своєю практичною діяльністю підтверджувала свою народну спрямованість.

Головна Українська Рада маніфестом від 3 серпня 1914 р. закликала український народ стати на боці Австро-Угорщини й Німеччини для боротьби проти Росії за визволення України. Щодо українського питання маніфест, зокрема, наголошував: «Війни хоче цар російський, самодержавний володар імперії, яка є історичним ворогом України. Царі російські порушили Переяславський договір, яким вони зобов'язалися були шанувати самостійність України, Царський уряд відібрав в українського народу його найсвятіше право — право рідної мови, В царській Росії нинішнього дня найбільше поневолений — український народ».

Творці маніфесту визначили Росію за найбільшого ворога України і закликали українців одностайно стати проти царської імперії. «Побіда австро-угорської монархії, — наголошувалося в маніфесті, — буде нашою побідою. І чим більше буде пораження Росії, тим швидше виб'є година визволення України».

За ініціативою Головної Української Ради протягом серпня 1914 р. була створена національно-військова організація галицьких українців — легіон січових стрільців, який, на думку його фундаторів, мав стати зародком майбутньої української армії.

Керував цією роботою відомий діяч товариства «Січ» К. Трильовський. У справі організації січових стрільців мали брати участь усі українці Галичини — одні, щоб у його лавах безпосередньо боротися за національне визволення, інші — щоб допомагати організаційно та матеріально. Протягом двох тижнів до легіону записалося ЗО тис. українців, але перелякані австрійські власті обмежили його чисельність до 2500 вояків, які 3 вересня присягнули на вірність цісарю Францу-Йосипу.

Крім українців Галичини, до боротьби проти Російської імперії приєдналися й українські політичні емігранти з Наддніпрянської України. 4 серпня 1914 р. вони створили у Львові «Союз визволення України» (СВУ). Ця організація складалася переважно з соціалістів, що за часів реакції залишили межі Росії. Серед них були В Дорошенко, Д. Донцов, А. Жук, М. Меленевський, О. Скоропис-Йолтуховський, М. Залізняк та ін. Своєю метою вони ставили створення самостійної Української держави й заради цього пішли на співпрацю і Німеччиною і Австро-Угорщиною проти Росії. Ці прагнення були проголошені у друкованій відозві СВУ 25 серпня 1914 р.

Основні завдання «Союзу визволення України», на думку його керівників, полягали у створенні національної політичної організації на землях, звільнених від російського гноблення, підготовці українського національного конгресу, захисті інтересів українського народу перед урядами воюючих держав і під час проведення міжнародних конференцій.

Відповідно до платформи Союзу, самостійна Україна мала стати конституційною монархією з демократичним ладом, однопалатною системою законодавства, громадянськими, мовними і релігійними свободами для всіх національностей і віросповідань, самостійною українською церквою. Себе «Союз визволення України» вважав представником інтересів Великої України перед Центральними державами та їхніми союзниками і зародком майбутнього українського уряду.

Серед перших прокламацій «Союзу визволення України» привертали увагу звернення «До українського народу в Росії» та «До громадської думки Європи». У першій з них члени СВУ характеризували австрійців і німців як визволителів, які допоможуть «розвалити ту прокляту тюрму народів, що зветься імперією царя», і закликали українців до відкритого виступу проти ненависного «московського ярма». У другому зверненні Союз намагався довести урядам європейських країн, що самостійна Україна могла б бути форпостом проти експансії Росії в Європі.

Однак звернення «Союзу визволення України» не дістали підтримки серед українського населення Росії, де фактично не знайшлося прихильників програми і практичної діяльності цієї організації. Зокрема, Товариство українських поступовців оцінило цей витвір емігрантів різко негативно. Не зумівши досягти серйозного політичного впливу на українців у Росії, СВУ не зуміла й заручитися підтримкою урядів центральних держав. Щоправда, австрійський уряд запропонував «Союзу визволення України» фінансові послуги, маючи на увазі використати цю організацію, насамперед, у суто практичному плані, аж до збирання в Росії відомостей воєнного характеру. Планів відродження української державності австрійські державні діячі ніколи не підтримували і не розглядали на відповідному рівні.

З початком наступу російських військ на Львів члени СВУ переїжджають до Відня, де продовжують свою діяльність. Вона в основному обмежувалася веденням пропаганди українських політичних ідей в центральних державах, опікою полонених українців — солдатів російської армії, організацією просвітницької роботи серед них та створенням так званих «сірожупанної» та «синьожупанної» дивізій, які воювали у складі австро-угорської армії проти Росії, а згодом брали активну участь у боротьбі за створення Української держави.

У Відні «Союз визволення України» та Головна Українська Рада об'єдналися в Загальну Українську Раду, яка ставила своїм завданням боротися за надання державної самостійності українським землям, звільненим з-під влади Росії Австро-Угорщиною і Німеччиною, і з'єднання їх в окремий український край у складі Австро-Угорщини.

Слід зазначити, що ведення воєнних дій на території Східної Галичини мало трагічні наслідки для українського Населення цього регіону. Аналізуючи причини своїх поразок, австро-угорське командування охоче вірило заявам польської провінційної адміністрації, що причиною невдач австрійської армії стала «зрада українців», їх неприхована підтримка росіян. Унаслідок цих наклепницьких звинувачень була розгорнута кампанія страшного терору проти українського народу й особливо москвофілів, якими були переповнені австрійські концтабори.

Ще гіршою була доля галицьких українців, які опинилися під російською окупаційною владою. Царат цинічно проголосив, що Галичина — це «давня російська земля», яка тепер «назавжди» возз'єднується з «матір'ю-Росією». Це «возз'єднання» супроводжувалося загальним шаленим наступом на український рух з метою остаточного викорінення «мазепинства». Цю шовіністичну політику російського самодержавства активно підтримували лідери москвофілів В. Дудикевич, С. Бондасюк, Ю. Яворський, які повернулися в Галичину з еміграції разом із наступаючою російською армією. Москвофіли виявляли й видавали російським властям прихильників українства, яких згодом депортували вглиб Російської імперії. Тільки через київські тюрми було відправлено до Сибіру 12 тис. галицьких

українців, серед яких було чимало греко-католицьких священників. Серед заарештованих, зокрема, був і митрополит А. Шептицький, вивезений до о монастирської тюрми в Суздаль.

За наказом царського уряду на окупованій російськими військами території було закрито всі українські культурні установи, періодичні видання, вводилося примусове обмеження вживання української мови, робилися спроби запровадити в школах російську мову.

Така відверто шовіністична політика царської окупаційної влади в Галичині шокувала навіть демократичну громадськість Росії. Зокрема, відомий російський політик П. Мілюков назвав її в Державній Думі «європейським скандалом».

Таким чином, як у Російській, так і в Австро-Угорській імперіях провідні українські сили з початком Першої світової війни підтримали свої уряди, проте в обох випадках (крайньо праві в Галичині та крайньо ліві у Східній Україні) відкрито стали на бік протилежної сторони. Виняток становила хіба що рада київського Товариства українських поступовців, яка у вересні 1914 р. ухвалила постанову про те, що українці мають дотримуватися нейтральної позиції щодо війни. Зрозуміло, що така позиція української Інтелігенції не могла не викликати гніву царської адміністрації. Однак поразка російської армії в 1915 р. дещо пом'якшила ставлення урядових кіл до українства.

Перша світова війна і спричинені нею революційні події в Росії до кінця розхитали агонізуючу «тюрму народів». Тому на повістку денну українського національно-визвольного руху були висунуті нові конкретні завдання — перейти від агітаційної та пропагандистської діяльності до практичної боротьби за створення самостійної і суверенної Української держави.

Рекомендована література

Багатопартійна Українська держава на початку XX ст.: Програмні документи перших українських політичних партій. Київ, 1992.

Винниченко В. Відродження нації (Репринтне відтворення видання 1920 року). Ч. І,ІІ,ІІІ. Київ, 1990

Винниченко В. Заповіт борцям за визволення. Київ, 1991.

Гермайзе О. Нариси з історії революційного руху на Україні.У 2. Київ, 1926

Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть? Київ, 1991

Грушевський М. Про українську мову і українську школу. Київ, 1991

Грушевський М. Новий період історії України за роки від 1914 до 1919. Київ, 1992.

Гунчак Т. Україна: перша половина XX століття: Нариси політичної історії. Київ, 1993.

Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. Київ, 1991

Історія Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис. Київ, 1992.

Історія суспільних рухів і політичних партій в Україні (XIX ст. — 1920 рік). Львів, 1993.

Кондратюк К. Нариси історії українського національно-визвольного руху XIX століття. Тернопіль, 1993.

Общественно-политическое движение на Украяне: Сб. документів: В 2 т. Киев, 1963; 1964.

Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917—1919 рр, (історично-генетичний аналіз). Київ, 1995.

Погрібний А, Г. Борис Грінченко. Київ, 1988.

Слюсаренко А. Т., Томенко М. В. Історія української конституції Київ, 1993.

Українська ідея. Перші речники. Київ, 1994.

Українська суспільно-політична думка в 20-му столітті: Документа і матеріали: В 2 т. Мюнхен, 1983. Т. 1.

Чоповський В. Будителі національного руху. Львів, 1993

Лекція 10

Самовизначення України і відродження її державності.

Початок української національно-демократичної революції. Проголошення автономії України • Відродження державності України. Проголошення Української Народної Республіки. Зовнішня політика УНР» Брест-Литовський мирний договір. Державотворча діяльність Центральної Ради. Конституція УНР • Активізація боротьби опозиційних сил проти Центральної Ради.

Початок української національно-демократичної революції. Проголошення автономії України. Перемога Лютневої революції 1917 р в Росії, падіння самодержавства викликали велике піднесення національно-визвольної боротьби поневолених народів. Вони пробуджувалися до самостійного демократичного життя, прагнучи побудувати незалежні суверенні держави. Докорінно змінилася й політична ситуація в Україні. Події в Петрограді прискорили початок української національно-демократичної революції. Вона характеризувалась українським національним відродженням, визнанням державного статусу України, проголошенням її автономії та державної незалежності. Могутня хвиля національно-визвольного руху охопила всі верстви українського суспільства. Після довгих років бездержав'я революція розбудила українців, спонукала їх політичні сили не тільки до теоретичного обґрунтування необхідності власної держави, а й до практичного втілення в життя проголошуваних ідей. На порядку денному постало питання про самовизначення України і відродження її державності.

Падіння самодержавства відбулося в той момент, коли в Україні склалися надзвичайно несприятливі умови для вільного й незалежного від російських впливів розвитку визвольного руху. Упродовж століть московська неволя калічила український народ, нищила його соціальну будову, підпорядковувала широкі українські маси культурним, господарським і політичним впливам російського суспільства. Політика царизму призвела до того, що українські міста, всі вищі верстви українського суспільства, верхівка українського робітництва були зрусифіковані. Більшість шкіл для українців були російськомовними. Торгівля і промисловість перебували під російським контролем. Грамотність в Україні була значно нижчою, ніж в інших регіонах Росії. Україна особливо відчувала тягар самодержавного режиму, оскільки на соціальний гніт накладався ще й національний. До того ж, навесні 1917 р. українські землі входили до складу двох ворогуючих імперій: Російської (Волинська, Холмська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Чернігівська, Харківська, Херсонська губернії) та Австро-Угорської (Буковина, Галичина, Закарпаття).

Після Лютневої революції в Україні створюються громадські комітети, до складу яких входять члени міських дум, фабриканти, заводчики, земські чиновники, ліберальна професура. Громадські комітети виступали на місцях опорою Тимчасового уряду Створювалися й паралельні органи влади — ради робітничих і солдатських депутатів, зокрема в Харкові, Києві, Катеринославі, Одесі, Вінниці, Полтаві, Чернігові, а в селах — ради селянських депутатів. На кінець першого півріччя 1917 р. в Україні діяло понад 250 рад робітничих і солдатських депутатів. Формування рад поряд з місцевими установами Тимчасового уряду вже було по суті початком ліквідації державного апарату самодержавства.

Піднесення національно-визвольного руху вимагало створення єдиного українського центру. Вже з перших днів революції осередком українського життя став клуб "Родина» Тут свої засідання проводили члени Товариства українських поступовців (ТУП), створеного в 1908 р. в результаті об'єднання українських політичних партій. До його складу входили демократи-радикали, частина соціал-демократів і безпартійні. В основному це були помірковані елементи української інтелігенції. Після лютневих подій в Петрограді члени ТУП вирішили стати, за висловом Д. Дорошенка, «загальним об'єднуючим органом». На початку березня протягом двох днів це питання обговорювалося членами ТУП. Участь у засіданні взяли також активісти студентської молоді, представники військових (серед них М. Махновський та Н. Король), лідери соціалістичних партій Д. Антонович, І. Стешенко, А. Сгепаненко. Після тривалих дискусій щодо функцій загальноукраїнського центру учасники засідання досягли компромісу і 4 березня створили організацію, яка дістала назву Українська Центральна Рада. Головою Центральної Ради заочно було обрано М. Грушевського, його заступником став В. Науменко.

5 березня Центральна Рада надіслала телеграму Тимчасовому уряду з вітаннями й висловиш впевненість у тому, що «справедливі вимоги українського народу і його демократичної інтелігенції будуть виконані». Цим було заявлено про існування українського народу і про його право на вільний національний розвиток. Ще одна телеграма була направлена міністру юстицій Тимчасового уряду О. Керенському, в якій, зокрема, зазначалося: «Вам, з трибуни Державної Думи проголосившому гасла автономії України, доручаємо захист справедливих вимог українського народу і його інтелігенції». Це були перші документи, з якими Центральна Рада звернулася до Тимчасового уряду і в яких ставилося питання про надання автономії Україні. За своїм змістом і характером це були скоріше прохання, аніж рішучі вимоги. Значно далі у своїх вимогах пішла створена при Центральній Раді Тимчасова Військова Рада. Вона привітала Тимчасовий уряд і висловила впевненість, що «він ще до Установчих зборів видасть акт про повернення Україні автономних прав». Тим самим було зроблено значний крок уперед у боротьбі за державний статус України.

На цьому етапі з вимогами автономії України виступали й українські політичні партії, які з лютневими подіями отримали свій шанс на реалізацію програмних заяв. На той час вони являли собою значну політичну силу, яка не тільки ставила питання державотворення, а й формувала свідомість мас. Розмах національно-визвольного руху зумовив постановку партіями питання про національну автономію України у складі федеративної російської республіки. Створення такої автономії пов'язувалося з революційно-демократичною формою державності в масштабах всієї колишньої царської Росії. Тут відіграли свою роль також загальне захоплення крахом монархії і безпідставні, як виявилось, надії на можливість демократичного розвитку російського суспільства, Українська соціал-демократична робітнича парія на своїй конференції, що відбулася 3—5 квітня, ухвалила: «УСДРП з непохитною рішучістю висуває вимогу партії — автономія України, як перше невідкладне пекуче завдання сучасної хвилі пролетаріату по всій Україні». В резолюції конференції наголошувалося, що партія підтримуватиме принцип федеративного устрою російської республіки, що «творення автономного ладу на Україні повинно відбуватися в самім революційнім процесі, шляхом ініціативи місцевих революційних сил». Конференція визнала за можливе брати участь у роботі Центральної Ради, висловилася проти продовження війни й ухвалила звернутися до Тимчасового уряду з пропозицією розпочати через представників міжнародного пролетаріату переговори про мир.

Українська партія соціалістів-революціонерів була сформована на початку квітня 1917 р. В питаннях майбутнього України українські есери займали автономістсько-федералістські позиції, вимагаючи перебудови російської держави на федерацію рівноправних, національно-територіальних республік, із забезпеченням у їх межах прав національних меншин. Україна мала увійти в цю федерацію «...як демократична республіка у своїх етнографічних межах, незалежно від сучасної державної приналежності українських земель». Українські есери вимагали також для України республікансько-демократичної форми правління без президента; однопалатного парламенту (сейму), члени якого, як і органів місцевого самоврядування, обиралися б на два роки вселюдним таємним голосуванням усіма громадянами (починаючи з 20 років) без різниці статі, віри й народності.

Крім УСДРП та УПСР ключові позиції у Центральній Раді займали її засновники — члени Товариства українських поступовців, які з кінця березня реорганізувалися в «Союз автономістів - федералістів», 25-26 березня 1917 р. відбувся з'їзд Союзу, який ухвалив рішення «всіма засобами творити автономію України, вжити всіх заходів, щоб надати їй якнайбільшого авторитету». Остаточне ж рішення про автономію України, на думку делегатів, мали винести «Установчі збори всієї Росії».

Ідею автономії України підтримували і розвивали не тільки українці, які жили на українських землях. Створений в перші дні революції в Петрограді Український Тимчасовий революційний комітет уже 1 березня звернувся до українців Петрограда із закликом «боротися за національно-персональну автономію». В ці ж дні в Петрограді створюється й Українська Національна Рада. До її складу ввійшли представники Петроградського ТУП, українських соціал-демократів, Українського Революційного комітету, української фракції робітничих і селянських депутатів, українського студентства та робітництва, товариства «Громада» та ін. Головою виконавчого комітету Ради було обрано О. Лотоцького. 9 березня громада ТУП у Петрограді в газеті «День» оприлюднила заяву з вимогами автономії України, запровадження української мови в школах, суді, адміністративних установах, а також встановлення в окупованих частинах Галичини та Буковини демократичного ладу.

Українці Петрограда направили до голови Тимчасового уряду князя Львова делегацію у складі О. Лотоцького, М. Корчинського, М. Славинського, М. Чечеля, А. Гайдара, І. Лободи. Крім уже згаданих вимог називалися й такі: призначати в Україну комісарами людей, які б знали українську мову і особливості краю, затвердити при Тимчасовому уряді посаду комісара для справ, що стосуються України. Проте Тимчасовий уряд лицемірно заявив, що він немає нічого проти цих домагань, однак вирішити питання автономії України можуть тільки Установчі збори.

Підтримали вимоги українців Великої України й українці Москви. Від імені союзу українських федералістів, Московського комітету українських соціалістів, редакцій газет «Украинская жизнь», «Промінь», української секції Слов'янської культури була видана декларація. В ній містилися такі вимоги: запровадження української мови у відносинах з урядовими органами, навчання рідною мовою, територіальне комплектування війська, введення української мови в судах та адміністративних установах. Наприкінці травня українці Москви сформували Українську Раду, члени якої встановили зв'язок з Українською Центральною Радою.

Події в Україні хвилювали українство й далеко за її межами. Зокрема, українське бюро в Швейцарії надіслало заяву лідерам впливових російських партій, в якій висловили тверде бажання бачити свою батьківщину

союзною республікою. Відомі українські діячі Є. Бачинський, П. Чикаленко, які на той час перебували в Женеві, розмірковуючи над долею України, дійшли висновку, що «українці будуть вимагати від Тимчасового уряду культурно-національної автономії, бо до самостійності не мають сили і свідомості. Та й москалі не допустять». Підтримка українців їхніми співвітчизниками в різних містах і країнах свідчила про консолідацію національних сил.

Аналіз подій першого місяця діяльності Центральної Ради свідчить про остаточне оформлення нею вимоги автономії України у складі федеративної демократичної Росії. При цьому надії покладалися на існування саме демократичної Росії. Тому на цьому етапі Центральна Рада в основному підтримувала реформаційний курс Тимчасового уряду. В свою чергу вона розраховувала на еволюційне, безболісне перетворення існуючої організації суспільства.

Проте Центральна Рада відчувала потребу зміцнення своїх позицій як представницького національного і територіального органу, передовсім у політично-організаційному й правовому відношеннях. Це завдання покладалося на Український Національний Конгрес, скликаний у Києві 6 квітня 1917 р. В його роботі брали участь понад 900 делегатів з правом голосу, представники всіх станів і професій українського населення. Від імені українського народу Конгрес санкціонував створення Української Центральної Ради як народно-представницького органу України. В резолюції Конгресу наголошувалося, що «згідно з історичними традиціями і сучасними реальними потребами українського народу тільки національно-територіальна автономія України зможе забезпечити потребу нашого народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі». Разом з тим жоден пункт резолюції не давав повного трактування національно-територіальної автономії. Конгрес зафіксував положення, згідно з яким справа самоорганізації України має розпочатися по завершенні його роботи, а російський уряд має лише затвердити і визнати автономний статус України. Важливе значення мала й резолюція Конгресу про участь України н міжнародних справах, зокрема, в мирній конференції воюючих держав. Всі ці вимоги, висунуті через місяць після повалення царського режиму, свідчили про те, що Україна йшла до створення основ самостійної держави.

Конгрес вирішив низку практичних питань. Серед них — переобрання Центральної Ради. До її складу були обрані депутати від губерній України, від партій автономістів-федералістів, УСДРП, радикально-демократичної, самостійників, а також представники українства Москви та Петрограда. При цьому представникам національних меншин України в Раді виділялось 15 відсотків місць, що було значно менше їх питомої ваги в загальній масі населення. Великій Раді надавалося право приймати закони та інші важливі рішення. Головою Центральної Ради знову було обрано М. Грушевського, його заступниками — С. Єфремова та В. Винниченка. Централь­на Рада, таким чином, з органу ініціативного перетворилася на орган загальнонаціонального характеру, своєрідний український парламент.

Упродовж березня—травня на з'їздах, зборах, віче, мітингах приймалися звернення до Центральної Ради, в яких вимагалося, щоб вона більш рішуче вирішувала питання державного статусу України. Зокрема, з’їзд військових поставив перед Центральною Радою конкретне завдання: негайно розпочати переговори з Тимчасовим урядом для вирішення долі України. 12 травня Центральна Рада прийняла резолюцію, в якій уповноважила делегацію, що репрезентувала всі українські партії та організації передати Тимчасовому урядові вимоги українського народу. Делегація у складі дев'яти осіб на чолі з В. Винниченком виїхала до Петрограда. Після її прибуття до міста українці Семенівського і Преображенського гвардійських полків влаштували урочисту зустріч своїм землякам. Члени делегації вручили Тимчасовому урядові меморандум, в якому виклали вимоги українства: надати широку автономію Україні; забезпечити участь українців у майбутніх мирних переговорах; призначити для України комісара при Тимчасовому урядові; створити для українців окремі військові частини; призначати на адміністративні посади українців; виділити кошти з державної скарбниці на українські культурні потреби; організувати українські школи; звільнити із заслання й повернути додому галичан. Тимчасовий уряд передав розгляд вимог українців «Юридичній комісії при Тимчасовому уряді». Після затяжного багатоденного обговорення комісія прийняла рішення: «Тимчасовий уряд не є уповноваженим у наданні автономних прав частиш держави Російської». Після майже двотижневого перебування в Петрограді українська делегація, не дочекавшись відповіді Тимчасового уряду, повернулася до Києва. Стало зрозумілим, що Тимчасовий уряд, вважаючи себе правонаступником царського уряду, прагне зберегти контроль над усіма територіями імперії і, звичайно, над Україною.

В момент повернення української делегації до Києва тут відбувався перший Всеукраїнський Селянський з'їзд, скликаний Українською Селянською Спілкою. В роботі з'їзду, який тривав з 28 травня по 2 червня 1917 р., брали участь 2200 делегатів. Звіт офіційної делегації, в якому йшлося про відмову Тимчасового уряду задовольнити вимоги українців, викликав бурхливу реакцію делегатів з'їзду. Всеукраїнський Селянський з'їзд підтримав усі рішення Центральної Ради, доручив їй скласти Статут автономії України, скликати з'їзд представників інших народів і областей, українізувати усі адміністративні установи і закликав їх до підтримки Центральної Ради.

Оголосивши на з'їзді рішення Тимчасового уряду щодо вимог українців, М. Грушевський сказав: «Свято революції скінчилося! Настав грізний час. Україна повинна бути українізована! Свою долю повинен вирішувати тільки український народ!» Проте ніяких конкретних заходів М. Грушевський не запропонував. У виступі голови Центральної Ради на другому Військовому з'їзді, який розпочався 4 червня (незважаючи на заборону військового міністра О. Керенського), також не йшлося про якісь практичні дії. Виступаючи на з'їзді, М. Грушевський лише констатував, що Тимчасовий уряд відмовив в автономії і тому «...тепер ми самі маємо подбати, щоб Україна щасливо перебула небезпечні моменти, поки здійсниться автономія у федеративній республіці».

Отже, період з 4 березня по 10 червня 1917 р. характеризувався пробудженням українства, консолідацією національних сил. Це період становлення Української Центральної Ради, яка з міської громадської організації перетворилася на загальноукраїнський орган. Рішення Ради ще не мали сили закону, але вся діяльність у цьому напрямі створювала передумови для перетворення Ради з рекомендаційного на законодавчий орган, що сприяло закладанню основ української державності. На цьому етапі широкі верстви населення включилися в національно-визвольний рух. Під впливом політичних сил чітко оформлюється вимога широкої національно територіальної автономії України.

М. Грушевський пояснював, що національно-територіальна автономія передбачає створення такого державного утворення, яке само має «вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, удержувати своє військо, розпоряджатися своїми доходами, землями й всякими натуральними багатствами, мати своє законодавство, адміністрацію і суд.

Тільки в деяких справах, спільних для всієї Російської держави, братимуть участь представники України, пропорціонально до її людності й людності всієї Російської республіки».

Після відмови Петрограда задовольнити вимоги українців Центральна Рада прийняла резолюцію, в якій наголошувалося, що Тимчасовий уряд «свідомо пішов проти інтересів трудового народу на Україні та проти принципу самовизначення націй, проголошеного тим самим Тимчасовим урядом». Виходячи з цього Центральна Рада вирішила приступити до негайного закладання фундаменту автономного ладу в Україні. На черговій сесії Центральної Ради фракції соціалістів-революціонерів спільно з Всеукраїнською Селянською Спілкою обґрунтувала необхідність проголошення автономії України. Іншу позицію в цьому питанні займали соціалісти-федералісти на чолі з С. Єфремовим. Вони вважали, що український народ політично і організаційно ще не готовий до проголошення автономії, що революційний характер цього акту може викликати великі ускладнення і навіть конфлікти з Тимчасовим урядом. Представники соціал-демократичної партії підтримали позицію соціалістів-федералістів. Есери ж пояснювали, що революція, яка розпочалася в лютому, ще не закінчилася і революційне право українського народу полягає в тому, щоб узяти в свої руки керівництво національним життям і створенням автономного устрою України.

За цих умов Центральна Рада вирішила звернутися до українського народу. Вона проголосила 10 червня 1917 р, своїм Першим Універсалом автономію України: «одні самі будемо творити наше життя». В цьому документі Рада вказувала на представницький характер, що поставив її «на сторожі прав і вольностей української землі і зобов'язав боротися за ті права і вольності». В Універсалі наголошувалося, що встановлення нового автономного ладу в Україні має бути справою українською, що тільки народ на своїй землі має право сам порядкувати через обрані вселюдним рівним, прямим і таємним голосуванням Всенародні Українські збори (Сейм). «Всі закони, що повинні дати той лад тут у нас, на Україні мають право видавати тільки наші українські Збори». Проголошення Універсалу відбулося на Софїївській площі, де зібралися тисячі киян. Ця урочиста акція супроводжувалася церковним молебнем і військовим парадом.

Прийняття Першого Універсалу мало важливе морально-політичне значення для всього народу України. Його появу вітали українці в усіх куточках Росії.

Як же поставився Тимчасовий уряд до волевиявлення народу України? Він назвав цей документ «відкритим заколотом». Російські соціалісти різко виступили проти наміру українців здійснити автономію свого краю без згоди Тимчасового уряду, не дочекавшись Всеросійських Установчих Зборів. Перший Універсал вороже зустріли й кадети. їхню позицію підтримала значна частина населення Києва, в якому більшість становили росіяни.

Поява Універсалу свідчила, що ідея українського відродження набуває практичного значення і розпочинається період закладання основ української державності. 23 червня М. Грушевський на сесії Центральної Ради виступив з повідомленням про створення нового виконавчого органу — Генерального Секретаріату, що мав здійснювати функції уряду України. Відбулося, таким чином, розмежування властей, їх поділ на законодавчу і виконавчу владу. В ході дискусії, яка мала демократичний характер і стосувалася завдань Генерального Секретаріату, сесія Центральної Ради затвердила його у складі дев'яти осіб. З точки зору партійної приналежності цей уряд був у своїй більшості соціал-демократичним. Генеральним секретарем військових справ став Симон Петлюра, Генеральним секретарем земельних справ — Борис Мартос, Генеральним секретарем юстиції — Валентин Садовський. Голова Генерального Секретаріату В. Винниченко з цього приводу зауважував: «Це не було міністерство в звичайному розумінні. Але це була рада міністрів для української свідомої організованої демократії».

Новостворений уряд ще не мав влади, був відсутній його правовий статус. До того ж не вистачало навіть приміщень для його роботи. Виникла проблема його стосунків з центром.28 червня до Києва з метою офіційних переговорів прибули міністрі Тимчасового уряду І.Церетелі та М. Терещенко. Наступного дня приїхав О. Керенський. Після дводонних переговорів між представниками російського уряду і Центральною Радою був досягнутий компроміс. Тимчасовий уряд Росії визнавав Українську Центральну Раду як легальне представництво українського народу за умови, що до її складу будуть введені представники національних меншин. За Центральною Радою визнавалось право виробити національно-політичний статус України і підготувати проекти законів, що мають бути затверджені російськими Установчими Зборами.

Російські представники також погодилися визнати Генеральний Секретаріат як орган крайової адміністрації. Всі закони і розпорядження загального характеру мали проходити через Генеральний Секретаріат. Було досягнуто компромісу і в питанні українізації війська. Тимчасовий уряд погодився сприяти національному об'єднанню українців в окремих частинах. Це були позитивні, досягнення українства. Цим визнавалась фактична автономія України з законодавчими та виконавчими органами. Досягнута угода дістала офіційне оформлення у вигляді двох актів-постанови Тимчасового уряду і Універсалу центральної Ради.

2 липня на засіданні Тимчасового уряду міністри І. Церетелі та М. Терещенко звітували про результати переговорів у Києві й досягнуте порозуміння. Інформація міністрів викликала невдоволення більшості членів Тимчасового уряду. Все ж після тривалих дискусій міністри прийняли постанову, згідно з якою Генеральний Секретаріат визнавався «найвищим органом управління краєвими справами в Україні». Склад його мав визначатися Тимчасовим урядом у порозумінні з Центральною Радону яка мала бути доповнена «на справедливих основах представниками інших народів, сущих на Україні; в особі їх демократичних організацій».

Питання національно-демократичного устрою в Україні, а також земельна справа належали, згідно з постановою, до компетенції Установчих Зборів. Російський уряд дав згоду на комплектацію військових частин за територіальним принципом. При кабінеті військового міністра Тимчасового уряду, Генеральному штабі й верховному головнокомандуючому були передбачені українські представники.

3 липня члени Центральної Ради отримали постанову Тимчасового уряду. Того ж дня Мала Рада ухвалила Другий Універсал. Він виразніше окреслював політичну і правову позицію Центральної Ради та її представницького органу. В Універсалі, на відміну від постанови, визначалися завдання і мета української державності «Прямуючи до автономного ладу на Україні, Центральна Рада, в згоді з національними меншостями України, підготовлятиме проекти законів про автономний устрій України для внесення їх на затвердження Установчих Зборів».

Водночас в Універсалі заявлялося, що «ми рішуче виступаємо проти намірів самовільного здійснення автономії України до Всеросійських Установчих Зборів». Постанова Тимчасового уряду повністю ігнорувала питання про відповідальність Генерального Секретаріату. В Універсалі чітко сказано про «відповідальний перед нею (Центральною Радою) орган — Генеральний Секретаріат». Другий Універсал мав суто програмовий характер. Він сприяв самовизначенню України, державному будівництву на автономних засадах. Отже, Україна отримала правовий статус окремого територіально-адміністративного комплексу зі своїми представницькими органами, а не повну автономію, як того прагнули українці.

Першим заходом Центральної Ради після видання Другого Універсалу стало доповнення свого складу представниками неукраїнських організацій. В Малій Раді було надано 18 відсотків місць національним меншинам, у Великій Раді — 30 відсотків. Вони були представлені неукраїнськими партіями та об'єднаннями. Це був важливий крок на шляху до порозуміння з усією українською демократією.

Українській державності, що поступово відроджувалася, необхідний був основний закон. На перших порах роль внутрішньої конституції виконував так званий Наказ Центральної Ради. З утворенням Генерального Секретаріату цей документ підлягав деяким змінам. У зв'язку з цим приймається рішення про створення Статуту автономії України. Для підготовки проекту була сформована комісія, куди увійшли не тільки українці, а й представники національних меншин. Вона готувала документ упродовж двох місяців. 29 липня на засіданні Малої Ради було прийнято «Статут Вищого Управління України». Прийнятий документ мав бути переданий на затвердження Тимчасовим урядом. У вступній частині «Статуту» заявлялося, що «завданням Центральної Ради є довести Україну до Установчих Зборів і до Російського Установчого зібрання». Питання про автономію України розглядалося як вирішено. Згідно з Статутом Генеральний Секретаріат отримував статус «найвищого краєвого органу управління на Україні». По суті, він наділявся правами парламентського уряду і був підзвітний Центральній Раді. Однак цей документ не визначав порядок і спосіб формування Генерального Секретаріату, згадувалось тільки, що Центральна Рада здійснює його через свій комітет. Структура Генерального Секретаріату мала охоплювати всі сфери державного життя, зокрема військову. Виняток становили лише зовнішні відносини. Передбачалося створення Генерального секретарства з національних справ. У Статуті наголошувалося, що Секретаріату підпорядковуються «всі урядові органи на Україні».

Для затвердження Статуту до Петрограда була відправлена делегація на чолі з В. Винниченком. Новостворений уряд О. Керенського рішуче виступив проти Статуту. Юристи російського уряду заявили, що Статут — це не автономія, навіть не федерація, а просто союз держав. Замість запропонованого Центральною Радою документа Тимчасовий уряд затвердив у липні «Інструкцію Тимчасового уряду Генеральному Секретаріатові». Інструкція складалася з дев'яти пунктів. Згідно з пунктом другим компетенція Генерального Секретаріату поширювалася лише на територію Київщини, Поділля, Волині, Полтавщини і ряд повітів Чернігівщини. Інструкція давала дозвіл на призначення спеціального комісара України при російському уряді. Разом з тим Тимчасовий уряд залишав за собою право видавати накази безпосередню місцевим органам влади без відома Генерального Секретаріату. Нічого не було сказано про українізацію військових частин. Згідно з інструкцією за Центральною Радою зберігалося право формування Генерального Секретаріату, однак він розглядався як крайовий орган петроградського уряду. Видана російським урядом «Тимчасова інструкція» жодним словом не обмовлювалася про автономію в управлінні Україною.

Центральна Рада впродовж трьох днів бурхливо обговорювала «Тимчасову інструкцію» петроградського уряду. Висловлювалися полярні пропозиції щодо ставлення до неї. Врешті, 9 серпня було ухвалено резолюцію, запропоновану фракцією соціал-демократів. Вона засуджувала дії російського уряду, який не виконав попередньої угоди, докоряла йому за неприхильне ставлення до вимог української демократії, закликала трудові маси населення всієї України до боротьби за свої інтереси.

Виклавши свою позицію щодо «Інструкції», Центральна Рада змушена була все ж таки взяти її до відома. Таке рішення стало по суті причиною урядової кризи. Місію утворити третій склад Генерального Секретаріату було доручено комісарові Тимчасового уряду Галичини і Буковини Д. Дорошенку. Формування Секретаріату відбувалося з великими труднощами. Частина секретарів була визначена наперед, багато українських партій відмовились від запропонованих їм посад, оскільки не бачили в цьому реальної перспективи. Запропонований склад українського уряду не знайшов підтримки Центральної Ради, і Д. Дорошенко відмовився від посади голови Генерального Секретаріату. Новий уряд сформував В. Винниченко. До його складу ввійшли в основному помірковані політики. Отже, впродовж п'яти місяців — з квітня по серпень — український національно-визвольний рух, пройшов досить складний шлях. Відбувався процес самовизначення політичних сил України, здійснювались перші кроки на шляху відродження української державності. Волевиявлення українства наштовхнулося на консерватизм Тимчасового уряду, який лише на словах співчував справі національно-культурного визначення України. Вирішення питання про місцеву автономію і майбутній державний устрій України Тимчасовий уряд відкладав до Установчих Зборів. Ця тактика маневрування пояснювалася небажанням задовольнити назрілі вимоги українства. Суттєвою перемогою на шляху відродження української державності був, безперечно, Перший Універсал Центральної Ради, який проголосив автономію України. Важливим кроком у здійсненні державотворчої політики було також створення Генерального Секретаріату як органу виконавчої влади. За них умов Тимчасовий уряд вдався до тактики «законодавчого» затягування розв'язання українського питання через переговори з Центральною Радою. Другий Універсал закріплював статус Генерального Секретаріату як крайового органу виконавчої влади, але водночас орієнтувався на практичну реалізацію автономії до скликання Установчих Зборів. Залишалось нерозв'язаним питання про кордони України та компетенцію Генерального Секретаріату. Центральна Рада визначила його функції у «Статуті найвищого управління України». Однак Тимчасовий уряд відхилив пропозиції українства. Він запропонував свою «Тимчасову інструкцію», яка юридично визнавала Україну, однак повністю перекреслювала попередні домовленості, урізала при цьому її права, а виконавчий орган Центральної Ради оголошувала органом Тимчасового уряду.

Відродження державності України. Проголошення Української Народної Республіки. більшовицький переворот у Петрограді, арешт Тимчасового уряду спричинили нову політичну ситуацію в Україні. Юридично перестав існувати центральній всеросійський уряд, що прискорило політичну дезінтеграцію Росії. Розпочинається новий етап самовизначення українського народу, відродження його державності. Центральна Рада ї Генеральний Секретаріат роблять перші кроки з метою перебрати на себе всі повноваження щодо керівництва краєм. Уже ввечері 25 жовтня Мала Рада на своєму засіданні спільно з представниками українських громадських організацій створює «Крайовий Комітет для охорони революції на Україні». Намагаючись утримати від збройної боротьби російські війська, що перебували на українських землях, Центральна Рада ввела до складу Комітету представників різних політичних організацій, як прихильників Тимчасового уряду, так і налаштованих вороже до нього. Цей орган був відповідальним перед Центральною Радою. Він мав «розпоряджатися всіма силами революційної демократії на всій території України».

До складу Комітету входили представники зовсім різних, часом полярних політичних сил, і, природно, досягнення взаєморозуміння було справою неможливою. Це стало причиною саморозпуску Комітету, функції якого були передані Генеральному Секретаріату.

В умовах загострення політичної ситуації значну підтримку Центральній Раді надав третій Всеукраїнський військовий з'їзд, який відбувся 20 жовтня — 1 листопада 1917 р. З'їзд заявив, що після захоплення більшовиками влади в Петрограді єдиним виявом української демократії є Центральна Рада. Вимоги Ради робітничих і селянських депутатів взяти владу в Україні до своїх рук було категорично відхилено. З'їзд зажадав негайного скликання Українських Установчих Зборів у межах етнічних українських територій і проголошення на найближчій сесії Центральної Ради Української Демократичної Республіки. Прийняті були також постанови, які безпосередньо стосувалися армії і флоту. Делегати Військового з'їзду оголосили себе Військовим полком охорони революції. Командиром полку був обраний полковник Ю. Капкан, його заступником — поручик М. Галаган.

Важливим кроком на шляху державотворення було прийняття 31 жовтня Центральною Радою рішення щодо поширення її повноважень на територію Харківщини, Херсонщини, Катеринославщини, материкової Таврії, частину Курської і Воронезької губерній — етнічні українські території. У спеціальній заяві Центральної Ради наголошувалося, що уряд Росії не має змоги управляти державним життям, цілі краї залишилися без державних центрів, зростає безладдя політичне, господарське й суспільне. З огляду на це Генеральний Секретаріат постановив розширити свої структури. Запроваджувалися секретарства для справ харчових, військових, судових, пошти та телеграфу, доріг. Компетенції Генерального Секретаріату поширювалися на всі губернії. " Всі органи цих губерній, а також горожани єдиної України всіх національностей мусять звертатися з усіма справами до відповідальних Секретарів Генерального Секретаріату». Необхідність і своєчасність цього акту не викликали „сумнівів, але йому не вистачало правового підґрунтя. Його створив Третій Універсал.

Текст Третього Універсалу було схвалено на засіданні Малої Ради 7 листопада. Його основна ідея полягала в проголошенні самостійної Української Народної Республіки. Видання Третюю Універсалу свідчило про зростання національної самосвідомості українства, знаменувало відродження української державності М. Грушевський пояснював, що проголошення України Народною Республікою диктувалося вимогами грізного моменту, коли не стало центральної влади, коли в Росії вибухнула громадянська війна, яка могла перекинутися й на Україну. Необхідно було урятувати країну від анархії, зберегти і розвинути надбання революції. «Обставини примушують нас здійснити те, що недавно ще ми мислили, як далеке від нас»,— наголошувалося в Універсалі. Основні засади, які визначали новий державно-правовий статус України і йо о внутрішню побудову, були такими: Україна стає Народною республікою, не відділяючись від республіки російської, яка у свою чергу повинна стати «федерацією рівних і вільних народів». Право видавати закони і управляти Україною належить Центральній Раді, її урядові — Генеральному Секретаріатові. Таке право зберігається до скликання Українських Установчих Зборів. Територія УНР складається з дев'яти губерній. Остаточне встановлення кордонів має здійснюватися шляхом переговорів, з урахуванням населення, що мешкає на тих чи інших територіях.

В Універсалі висловлювалось ставлення України до Світової війни. Заявлялося, що Рада має намір звернутися до ворогуючих сторін з пропозицією негайно розпочати переговори й вимагати, щоб у результаті укладення миру не порушувались права українського народу. Універсал підтримав ідею створення органів місцевого самоуправління, заявивши, що вони мають стати «органами вищої адміністративної влади на місцях". Ураховуючи багатонаціональний склад населення України, передбачалося вирішити питання національних меншин шляхом прийняття закону про національно-персональну автономію. Вибори до Українських Установчих Зборів призначалися на 9 січня, а їх відкриття — на 22 січня 1918 р. Третій Універсал проголосив демократичні принципи співжиття: свободу слова, друку, віросповідання, зборів, спілок, страйків; недоторканність особи і життя; скасував приватну власність на землю, визнавши її без викупу власністю всього народу, встановлював 8-годинний робочий день. За урядом і робітниками закріплювалось право контролю за промисловістю.

Голосування тексту Третього Універсалу вперше здійснювалося поіменно, що свідчило про важливість даного документа. Розпочинався якісно новий етап українського державотворення.

Українські керівники того часу пов'язували перспективи національної справи з демократизацією та децентралізацією Росії. Лише за цієї умови Україна не тільки мала б можливості для вільного культурного розвитку, а й, могла б вибороти собі політичне самоврядування. Отже, Центральна Рада діяла відповідно до власної ідеології, в основі якої лежали вимоги автономії, незалежності і федералізму.

З перших днів існування Раднаркому РСФРР між ним і Українською Центральною Радою склалися досить напружені стосунки. Центральна Рада засудила більшовиць­кий переворот у Петрограді. Вона вважала, що влада має перейти до всієї революційної демократії, а більшовики є тільки її частиною. ЗО листопада Генеральний Секретаріат виступив із заявою, в якій наголошувалося, що більшовики — «безвідповідальні люди, які розуміють революцію як долання всякого організованого життя». Більшовики, у свою чергу, агітували проти Центральної Ради, називаючи її контрреволюційною, буржуазно-націоналістичною організацією. РСДРП(б) не мала на той час достатнього впливу на українські народні маси. Про це, зокрема, свідчать грудневі вибори в Україні до Всеросійських Установчих Зборів, в яких українські партії отримали понад 70 відсотків голосів, тоді як більшовики — лише 10 відсотків. У ході виборів більшовики агітували за переобрання Центральної Ради та скликання з'їзду рад робітничих, солдатських та селянських депутатів. Вони мали намір шляхом переобрання складу Центральної Ради перетворити її в орган, подібний до російського ЦВК.

Проти ідеї перевиборів Центральної Ради висловились учасники третьої сесії Всеукраїнської Ради селянських депутатів. Вони заявили, що вимоги більшовиків — це втручання у творчу роботу найвищого в Україні органу. Позицію Центральної Ради з національних та соціальних питань підтримав і третій з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів, що відбувся в кінці листопада 1917 р.

Боротьба за політичну владу на території України загострила відносини між українським урядом і Радою Народних Комісарів. Раднарком вважав роззброєння більшовицьких військових частин у ніч з 29 на 30 листопада ворожим актом щодо РСФРР. Загострювало ситуацію й те, що Центральна Рада не визнала Раду Народних Комісарів за всеросійський уряд, а також дотримувалася нейтралітету в боротьбі більшовицьких збройних сил з Донським військом.

Український уряд наказав командуванню Південно-західного і Румунського фронтів не виконувати накази головнокомандуючого російських військ М. Криленка і припинив безконтрольний вивіз хліба з України до Росії. Конфлікт із Радою Народних Комісарів набув надзвичайно гострих форм. Наслідком цього конфлікту став надісланий Раднаркомом РСФРР 4 грудня 1917 р. ультиматум Центральній Раді. Ультиматум РНК — чітко продуманий політико-дипломатичний демарш, головна мета якого полягала в дискредитації Центральної Ради та активізації боротьби проти щойно проголошеної Української Народної Республіки. В ньому Раднарком ще раз стверджував право на самовизначення за всіма націями, що були пригнічені царатом і російською буржуазією. Визнавалася також Українська Народна Республіка і її право відокремитися від Росії «зараз же, без обмеження та безумовно». Водночас більшовицький уряд заявляв, що він не визнає Центральну Раду за представника українського народу. Раднарком звинувачував її в тому, що вона проводить буржуазну політику, сприяє дезорганізації фронту, роззброює пробільшовицькі війська в Україні й підтримує змову проти радянської влади, тим самим «ставши на бік ганебної зради революції і бажаючи допомогти найганебнішим ворогам незалежності народів Росії і радянської влади». В ультимативних вимогах російського уряду відбилася давня імпер­ська політика: будь-що не допустити незалежності України. Майбутній голова радянською уряду УСРР Г. П'ятаков заявляв, що «думки не може бути про якусь там Україну, тому що все це вигадки націоналістів».

На більшовицький ультиматум Генеральний Секретаріат негайно надіслав відповідь. Вона не містила в собі ніяких виправдань з приводу звинувачень РНК РСФРР або ж зобов'язань перед нею. Перші два параграфи варті того, щоб процитувати їх повністю: «Генеральний Секретаріат у заяві Народних Комісарів про те, що вони визнають Українську Республіку, вбачає нещирість або суперечність самим собі. Не можна одночасно визнати право на самовизначення «аж до відокремлення» і в той же час робити грубий замах на це право, накидаючи форми політичного ладу, як це робить Рада Народних Комісарів щодо Української Народної Республіки». Нота закінчувалася заявою про необхідність мирного розв'язання політичних конфліктів, що виникли між державами. Після ноти Генерального Секретаріату ще деякий час велися двосторонні переговори, але до порозуміння не дійшло. Війна між Радянською Росією і Українською Народною Республікою розпочалася, хоча офіційно не була оголошена, Маніфест Раднаркому з ультимативними вимогами до Центральної Ради став своєрідним каталізатором, який прискорив початок громадянської війни.

4 грудня, в той самий день, коли Рада Народних Комісарів надіслала свій ультиматум, у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з'їзд рад робітничих і селянських депутатів. На ньому більшовики опинилися в значній меншості. Депутати не дозволили В. Затонському відкрити з'їзд від імені РСДРП(б). З'їзд відкрив А. Степаненко — член Центральної Ради. Делегати обговорили ультиматум Ради Народних Комісарів, висловили повне довір'я Центральній Раді та Генеральному Секретаріату й відкинули ультимативні вимоги російського уряду, розцінивши їх як замах на незалежність України.

127 делегатів, що стояли на платформі більшовиків, переїхали з Києва до Харкова, де в цей час відбувався з'їзд робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів. Об'єднавшись, делегати провели з'їзд Рад. На харківському з'їзді було створено Центральний виконавчий комітет (ЦВК) та уряд, який дістав назву Народного Секретаріату України. Рада Народних Комісарів Росії визнала ЦВК і Народний Секретаріат як «органи влади усієї України». Це визнання робилося в той час, коли існували УНР та 1 уряд.

Створення українського радянського уряду дало можливість Петрограду формально дистанціюватися від подій в Україні, розглядати їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих і солдатських депутатів і Центральною Радою. 17 грудня 1917 Р- ЦВК рад України опублікував маніфест про розпуск Центральної Ради та Генерального Секретаріату, а наступного дня створив крайовий комітет по боротьбі з контрреволюцією. В цей же час радянські військові частини, які прибували з Росії, розпочали наступ на Донбас і Південь України. Для відсічі нападникам Центральна Рада і Генеральний Секретаріат здійснили ряд організаційних заходів. Зокрема, Генеральний Секретаріат 26 грудня 1917 р. видав постанову про створення армії УНР на засадах добровільності. Однак вжиті заходи виявилися запізнілими та явно недостатніми. Російський командувач Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Центральна Рада виявилася явно не готовою до такого повороту подій. Її військові сили не могли протистояти натиску російських частин.

За цих умов Центральна Рада вирішила звернутися до українського народу з черговим Універсалом. Із трьох проектів за основу було взято текст, підготовлений М. Грушевським. На засіданні Малої Ради представники національних меншин заявили, що затвердження IV Універсалу може відбутися лише після того, як буде прийнято закон про національно-персональну автономію.

Події грудня 1917 р. — січня 1918 р. засвідчили, що реформаторство, еволюційність як стратегія і політичний курс Української Центральної Ради увійшли в безпосереднє щонайгостріше зіткнення з іншою альтернативною соціально-політичною орієнтацією, що сповідувала рішучу відмову від панівних на той час принципів суспільного устрою і прокладала собі дорогу, незважаючи на державні кордони.

Ще 8 квітня 1917 р. Український Національний Конгрес проголосив гарантію прав національним меншинам. Після входження до Центральної Ради представників росіян, євреїв і поляків (липень 1917 р.) й утворення національних секретаріатів розпочалася підготовка відповідного закону. III Універсал затвердив принцип національно-персональної автономії. Враховуючи всі ці обставини й заслухавши доповідь комісії під головуванням Н. Сиркіна, яка працювала над проектом документа, Мала Рада в січні 1918 р. прийняла його як закон. За всіма меншинами в Україні визнавалося право на самоуправне життя в царині культури і внутрішньої організації, здійснюване через національні союзи.

Прийнявши закон про національно-персональну автономію, Мала Рада вже пізно вночі 9 січня 1918 р. обговорила проект IV Універсалу у другому читанні й затвердила його з деякими поправками. Заслухавши повний текст ІV Універсалу, члени Малої Ради приступили до поіменного голосування. З 49 присутніх «за» проголосували — 39, «проти» — 4, утримались — 6. За проголошення незалежності України голосували представники всіх українських партій і представник польських соціалістів. Проти виступили тільки російські і єврейські соціал-демократи. Польський «центрист» утримався від голосування через незгоду з соціально-аграрною частиною тексту.

Універсал проголошував: «Однині Українська Народна Республіка стає самостійною, ні від кого не залежною, вільною, суверенною державою українського народу». Незалежна Україна з усіма сусідніми державами хоче жити в мирі й злагоді, «але ні одна з них не може втручатися в життя самостійної Української республіки». Джерелом влади є народ України, виконавчим органом замість Генерального Секретаріату стає Рада Народних Міністрів. Цей орган утворюється Центральною Радою і підзвітний їй. Уряду було доручено провести мирні переговори з сусідніми державами.

Українська влада прагнула розв'язати питання про федеративний зв'язок із народними республіками колишньої Російської держави. В Універсалі заявлялося про необхідність якнайшвидше скликати Українські Установчі Збори і прийняти Конституцію самостійної Української Народної Республіки.

Отже, IV Універсал надав якісно нового статусу Українській державі. Вона стала незалежною, самостійною, проголосивши ще одну важливу ознаку державності — суверенітет. Це означало, що державна влада єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині суспільства й, особливо, від інших держав, у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики.

Чому сталося так, що після всіх декларацій, резолюцій і маніфестів, які проголошували вірність ідеям ї принципам федералізму, виникла необхідність появи IV Універсалу? М. Грушевський детально аналізує обставини, які спричинили це рішення. На перше місце він ставить «хитку і непослідовну політику народних комісарів» у справі укладення миру під час переговорів у Брест-Лйтовську. Українська ж делегація, виступаючи представницею Української республіки як самостійної держави, довела до миру почесного, гідного, демократичного. Другим мотивом голова Центральної Ради називає «потребу більш рішучої політики в боротьбі з походом Великоросії». Третя причина — «необхідність повної свободи в упорядкуванні соціальних, економічних і фінансових справ України». На думку М Грушевського, більшовики відмовилися від старих гасел «права націй на самовизначення аж до повного відділення» й, прикриваючись гаслом федералізму, стали на шлях створення унітарної держави. «Дуже трудно буде комусь, принаймні якийсь час, називати себе федералістами, а під цим «федералізмом» лежить самий поганий, терористичний централізм».

Проголошення самостійності України сприймалося в суспільстві неоднозначно. Це рішення було логічним завершенням тривалої боротьби, яка характеризувалася вимогами українства перед Тимчасовим урядом надати автономію Україні, спробами переконати російський уряд в тому, що це в інтересах українського народу. Уряд України домагався, щоб і більшовицький петроградський уряд був послідовним: не тільки проголошував право націй на самовизначення, а й гарантував би це право, не суперечив волевиявленню українського народу. Переконаний керівників УНР у доцільності самостійності України привело до проголошення цього історичного державного акта.