330

КЛИМОВ А.О.

Історія української державності

Курс лекцій

ВСТУП

Останнє десятиріччя XX ст. несподівано для багатьох ознаменувалося появою на політичній карті світу понад 20 нових держав. Серед них і незалежна держава Україна, яка виникла у результаті закономірного розпаду СРСР. 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі народ України підтвердив проголошену її парламентом незалежність. Референдум засвідчив, що український народ прокинувся від сну національного безпам'ятства і страху, усвідомив нагальну потребу в створенні своєї держави. Він діяв у рам­ках міжнародного права, Статуту ООН, які передбачають право кожного народу на самовизначення. 28 червня 1996 р. Верховна Рада, виражаючи волю українського народу, прийняла нову Конституцію України. Ці історичні, справді доленосні події відновили багатовікову традицію української державності, висунули завдання побудови нової України — незалежної, демократичної, соціальної і правової держави.

Історичні факти переконливо свідчать, що український народ протягом кількох століть мав свою державність, відстоював її, боровся за її відродження та збереження. Свою державність він творив на власній землі, а по шляхом загарбання і поневолення чужих територій, власними зусил­лями, своєю кров'ю і потом. Географічно положення українських земель здавна спричинювало як позитивні, так і негативні проноси: природні умови сприяли розвитку тут цивілізації, разом з тим українські землі постійно зазнавали нападів і пограбувань із боку сусідів.

Трагедія України полягала в тому, що впродовж віків змінювалась її територія, на ній співіснували різні державні структури, політико-державницькі формації. Природний самобутній шлях українського народу немовби зникав на тлі загальних подій у житті Росії та Польщі, а згодом — Австро-Угорщини, пізніше, після версальських угод, Румунії, Чехословаччини, тієї ж Польщі, врешті — СРСР. Історія України виглядала низкою спорадичних ілюстрацій до минулого тих країн, які володіли її землями. Тож український народ уявлявся не тільки не державним, назавжди прикутим до інших держав, а й навіть приреченим розчинитись у складі панівної нації.

Найцінніший скарб, що його одержав український народ разом зі своєю державною незалежністю, — це можливість повернення своєї історії, національної пам'яті, які століттями спотворювалися, фальсифікувалися. Вивченняя історії України, її державності має спиратися на документальні джерела, праці істориків, насамперед вітчизняних. Питання «Откуда єсть пошла руська земля» досліджувалося літописцями ще з XI ст. Вже у славнозвісному Іпатіївському списку головна увага приділяється подіям на українській землі, а хід історії розглядається крізь призму формування на Русі державних інститутів. Козацькі літописи продовжили цю історичну традицію. їх автори намагалися висвітлити історію української державності від Київської Русі до Української козацької держави, створеної Богданом Хмельницьким. У визначній пам'ятці суспільно-політичної думки — «Історії Русів» обґрунтовується думка, що саме Україна, а не Московія-Великоросія є прямою спадкоємицею Київської Русі. Ці та інші джерела започаткували державницьку традицію у вітчизняній історіографії.

Вагомий внесок у дослідження історії державності України зробили представники народницької школи (М. Максимович, М. Костомаров, В. Антонович, М. Грушевський та ін.). Серед них особливо виділяється постать М. Грушевського, праці якого стали справжньою енциклопедією знань з історії українського державотворення, а його «звичайна схема "руської" історії» — логічною і конкретною відповіддю на принципові питання формування і розвитку Української держави.

Ідеї безперервності державності України, органічної єдності процесів державотворення і націогенезу є провідними у працях наступного покоління вітчизняних істориків — представників національно-державницького напряму (С. Томашівського, В. Липинського, Д. Дорошенка, Н. Полонської-Василенко та ін.). Аналогічні підходи до вирішення зазначених наукових проблем чітко простежуються також у творчій спадщині академіка І. Крип'якевича, який вперше в історіографії дослідив процеси становлення Української держави в середині XVII ст.

Необмежені можливості для глибоких і об'єктивних досліджень історії українського державотворення відкрилися після проголошення незалежності України. Помітним кроком на шляху переосмислення історії української державності стала Всеукраїнська наукова конференція з проблеми «Українська державність: історія і сучасність», що відбулася в Києві в січні 1992 р. В ній взяли участь 250 представників усіх галузей гуманітарних знань.

За останні роки вийшло чимало праць, в яких по-новому осмислюється історія української державності 1. Зокрема, з'явилися дослідження, безпосередньо присвячені цій глобальній проблемі. Серед них привертає увагу книга львівських авторів Я. Малика, Б. Вола, В. Чуприни «Історія української державності» (Львів, 1995). Це одна з перших колективних праць, в яких розвиток української державності розглядається від її початків до проголошення незалежності України. Проте ряд важливих проблем автори не висвітлюють, до того ж книга вийшла невеликим тиражем. В іншій колективній праці — «Нариси з історії українського державотворення»² — зроблено вдалий аналіз окремих періодів політичної історії та політичних ідей, на які спиралося українство в боротьбі за створення власної держави. Заслуговує на увагу й навчальний посібник Б. Кухти «З історії політичної думки України», виданий 1994 р. Поряд з іншими питаннями на його сторінках висвітлено зародження і розвиток ідей української державності та їх вплив на змагання за незалежність Української держави. Одним із перших видань, в яких переосмислюється процес зародження державності та права на українських землях, простежується їх історія з найдавніших часів і до наших днів, є видана у двох книгах «Історія держави і права України» (Харків, 1995; 1996).

Розбудова самостійної держави потребує висококваліфікованих спеціалістів, здатних продовжувати кращі традиції українства, його державності. Засвоєння історичного досвіду допоможе їм зайняти чітку громадянську позицію, розібратися у складностях сучасного життя. Слід враховувати й ту обставину, що сьогодні в суспільно-політичній свідомості громадян України відбувається своєрідне «протистояння» щодо оцінки історичного минулого нашого народу, його визвольних змагань. Ці та інші чинники вима­гають об'єктивного підходу до висвітлення історії України, її державності.