2. Християнська онтологія як вчення про Бога, світ та людину Вчення про Бога

Християнське вчення про Бога є теїстичним, його джерелами є Біблія, що стала основою іудаїзму, ісламу і християнства. В цих релігіях Бог є вище Буття та Особистість. Він Творець, Даритель. Бог − Трійця. Бог є Любов. Бог є Розум, Життя, Істина, Благо.

Основною мотивацією Бога при творенні світу була любов. Він створював усе лише тому, що дарував нове буття, життя. Ніякого примусу в творінні не було. Не існує долі чи необхідності, яка б примушувала Бога творити. Відповідно самим правильним відношенням до Бога є вдячність за все. Бог постійно підтримує створене буття світу й людини.

Вчення про людину

Християнська мораль базується на певному баченні людини, яке є своєрідною християнською антропологією. Мова йде про те, якою має бути людина, якою вона стала, якою вона може стати. Для християнства характерна єдність вчення про людину і вчення про людську поведінку.

Вже в книзі Буття говориться, що Бог створив людину за своїм «образом та подобою». В єврейській мові ці поняття тотожні і означають, що людина створена подібною Богу за його Божественним Образом.

В християнстві ці поняття розрізняються − людина від народження має «образ» Божий і повинна стати «подібною» Богу. Таким чином виокремлюються ніби два етапи. «Образ» − це позначення того, що людина має певну потенцію, можливість, талант, який ми повинні реалізувати. В християнстві це стан природного буття людини. Нинішній гріховний стан для людини є неприродним, а природним є той стан в якому її створив Бог. Але закладені можливості ще потрібно реалізувати, втілити в життя, без етапу реалізації закладені таланти й можливості залишаться нерозкритими. Етап «подоби» і полягає у реалізації своїх заданих Богом можливостей, реалізації початкового природного потенціалу й талантів. Подоба Бога − це стан своєрідної природної довершеності.

Але християнська теологія ще глибше піднесла і конкретизувала цей ідеал довершеності, коли визначила, що людина має бути не просто подобою Бога, а навіть стати «богом». Не повинна, а може стати «богом». Тобто, це не обов’язковий для усіх ідеал, а можливість для тих, хто має бажання і робить необхідні зусилля для досягнення найвищого духовного рівня. Бути «богом» − це жити божественним, надприродним життям, творити чудеса, тобто бути святим. Це особливий надприродний етап, який реалізується лише після повноти природного стану. Святі володіють буттям у його надприродному стані. Саме тому в християнстві так багато святих, їм моляться, адже вони допомагають встановити зв’язок з Богом. Таким чином християнська антропологія − це вчення про три стани людини: природний потенціальний (Образ Божий), природний актуальний (подоба Божа) та надприродний (святість). Зовсім особливе місце посідає четвертий стан − гріховності. З точки зору християнства він є протиприродним для людини, адже порушує її образ і не дає змогу досягнути повноти подоби Богу. Подолання гріху в людині полягає в тому, щоб відновити заплямований гріхом образ Бога і почати уподібнюватися Богу в моральному житті.

Людина складна істота, вона має безсмертну душу і тіло. Душа людини, на відміну від душі тварин, має суттєві духовні якості: розумність, здатність творити добро, свободу, любов. Вони універсальні − характерні для всіх людей в однаковій мірі і утворюють єдину природу людства. Якщо узагальнити ці якості, то основними рисами людини є розумність, свобода і творчість. Саме ці якості і становлять образ Божий в кожній людині. Розумність − це покликана до пізнання, здатність мислити, розуміти, усвідомлювати; свобода − покликання до моральності, це здатність бажати, обирати, оцінювати, визначати добро і зло; творчість − здатність творити нове, любити.

Окрім єдиної духовної природи, кожен має власну неповторну індивідуальність − іпостась. Вона неповторно виражає і втілює природні якості загальної природи людини. Таким чином, кожна людина має єдину людську природу (розумність, свобода і творчість) та неповторну індивідуальність (яка втілює ці якості).

В реалізації свободи людина прагне до морального життя; в реалізації розумності людина прагне до знання; в реалізації творчості людина прагне любити. На першому місці в духовному житті християнина постає мораль. Людина повинна реалізовувати свою свободу в прагненні до моральної довершеності, якій відповідає певне знання і любов. Через моральне вдосконалення у людини розширюється горизонт розуму, здатність до розуміння і любові. Через моральне зусилля з’являється справжнє розуміння істин і справжня любов.

Початком морального життя є віра. Через віру в Бога, довіру до моральних настанов християнства і через їх виконання людина починає відновлення образу Божого в собі, вона уподібнюється Богу. Спочатку людина вірить, що Бог є, що він дав моральні норми, з довірою ці норми вона виконує. Потім людина досягає навику в творенні добра.

Саме з вірою людина приймає заповіді про необхідність любити ворогів. Її досвід свідчить про те, що ворогів не можливо любити, а довіра заповідям вимагає любити своїх ворогів. Зрозуміти навіщо потрібно любити ворогів важко, поки не почнеш на практиці намагатися їх полюбити. В результаті виникає релігійний досвід і певне моральне знання, яке відкриває розуміння величі заповідей. Отже, інакше чим через віру людина не може розпочати моральне життя, суть якого полягає у виконанні заповідей. А моральне життя дає практичне знання Бога, відкриває можливість інтуїтивного знання. Більш того, моральне життя є умовою можливості надприродного, святого життя та його прозрінь. Саме морально довершені святі здатні передбачати майбутнє, зцілювати, бачити душу людини, розуміти природу й тварин.

Далі в християнстві відкривається можливість споглядального життя. Очищений моральним життям розум людини стає здатним розуміти божественні смисли (логоси) буття. Мова йде про розширення можливостей інтуїції людини, здатності безпосереднього схоплення сенсів речей, процесів, явищ, подій. ….

Нарешті, етап обожнення…

Вчення про світ Бог вільно творить Всесвіт як відносне, але довершене буття. Він не залежить від буття світу, і не створював його з необхідністю. Світ є великим даром Бога. Він створений Богом з нічого, йому ніщо не передувало, до світу, окрім Бога, буття не було. Творення світу стало реалізацією його споконвічного задуму, він виник в результаті вільного воління Бога до творення. Для опису стану абсолютної залежності світу від Бога християни використовують яскраві метафори. За їх словами світ «знаходиться в невидимих руках Бога», «світ тримається на волосині Божої волі над безоднею не-існування». Нам точно не відомо скільки часу тривав процес творення, як він детально проходив. Але напевно, що Бог керував усіма процесами розвитку й еволюції світу, він діяв по різному, в залежності від змісту самого процесу. Найкраще пояснює процес творення теорія світових логосів − духовних сенсів й причин усього існуючого. Бог миттєво створив логоси буття, вічнобуття, тощо, а вони вже поступово розгортали і визначали виникнення й еволюцію сущого у все більш досконалих формах. Разом з виникненням світу виникають і актуалізуються час, простір, рух, енергія, маса, форма, тощо. Світ в цілому і його речі, процеси й істоти мають свої сутності та властивості, які разом утворюють надзвичайно складні організми.

Таким чином, Бог дарував світу закони, згідно із якими відбуваються автономні процеси в світі, відбуваються фізичні, хімічні, біологічні і навіть соціальні зміни. Ці закони є розумними принципами, що керують всіма закономірними процесами в світі. Визнаючи важливість й необхідність природних законів розвитку світу, християнство не виключає, а іноді й наполягає, на важливості чудес.

Чудо не потрібно плутати з чимось загадковим і непізнаним, адже з розширенням знань будуть зникати й такого роду чудеса. Чудом не може бути подія, яка була не прогнозованою і не очікувана, адже людина не може передбачити усі події в майбутньому. В таких випадках чудесами називають такі події, які відкривають нові перспективи й можливості розвитку світу. Це скоріше природне чудо, демонстрація ще не вивченого і маловідомого закону природи. Такі чудеса з часом стають фактами науки. Справжнім чудом є подія, яка принципово виходить за межі природних законів світу. Воно є результатом прямого вторгнення Бога в природу, історію, життя людини. Чудо не може бути поясненим ні сьогодні, ні в майбутньому. Але таке вторгнення не заперечує закони світу й не відміняє їх. Воно дається в руслі основного задуму Бога про світу і його розвиток. Дивно, але справжні чудеса протікають узгоджено з законами природи. Вони не є чимось протиприродним, вони узгоджуються з природними діями й розвитком, демонструючи існування Бога, як абсолютно творчої і вільної Причини буття світу, яка виявляє свою дію, і через закони природи, і через чудесні події. Таким чином, Бог мислиться християнами і як причина природних законів, і як причина чудес, що втручаються в природний порядок світу.

Християнські знання про світ, його виникнення, будову, сучасний стан та перспективу виникають, як з надприродного Одкровення (Біблії), так і з науки та філософії. Варто пам’ятати, що між Біблією та наукою існує, як певна кореляція, так і неспівпадіння. Зокрема, в Біблії містяться і надприродні знання, які неможливо однозначно отримати чи підтвердити науково, і такі природні знання, які є очевидними для всіх людей з самого початку існування людства. Так, надприродними в Біблії є знання про те, що світ створений Богом з нічого; що світ буде суттєво духовно трансформований. Природними в Біблії є знання про те, що світ виник за декілька періодів (6 біблійних днів); що світ структурований (сфери неживого, живого, людського та духовного буття); що існує наступність в стадіях його розвитку (від неорганічного до органічного існування, від нерозумного до розумного життя); що людина є найдосконалішою з істот. Саме в так званих природних знаннях про світ Біблія і наука не суперечать одне одному. Так само і філософія приймає усі твердження про світ розуму. Вона, найперше, припускає думку, що світ має Причину, що життя виникло в результаті творчої дії Бога та продовжує існувати завдяки постійній підтримці Бога. Варто зрозуміти, що наука дає фундаментальні, об’єктивні знання про світ, які суттєво доповнюють природні знання християнської картини світу, і не суперечать надприродним знанням Біблії. Так і філософія має такі гіпотетичні припущення про буття світу, які не суперечать ні науковим знанням, ні надприродному одкровенню Біблії. Відповідно, християнська картина світу, враховуючи наукові та філософські знання, відрізняється від біблійної тим, що може бути скорегованою з даними науки і філософії. Таким чином, існує пряма кореляція наукових, філософських знань і природних та надприродних знань Біблії.

Також варто розуміти, що Біблія містить як вічні надприродні істини, так і минущі природні вчення характерні для світогляду стародавнього часу. Останні можуть переглядатися і доповнюватися, тоді як перші залишаються незмінними.

Традиційно в християнстві існує суперечка з приводу міри участі Бога в творенні світу. Представники християнського креаціонізму твердять, що Бог, творячи світ, активно втручався в його закони, тоді як представники християнського еволюціонізму вважають, що Бог діяв в межах природних законів, скеровуючи еволюційний розвиток світу.

Сучасні християнські мислителі визнають, що пояснити світ без врахування наукових знань неможливо. Щоправда, серед християнських теологів існує декілька підходів до науки: повне прийняття її результатів, спроба підлаштувати під них біблійну концепцію космогенезу; повне неприйняття науки, намагання пояснити світ лише посилаючись на Біблію; кореляція між наукою і релігією − намагання встановити між ними взаємини доповнюваності, коли основні досягнення науки доповнюються і співвідносяться з надприродним одкровенням. Найбільш перспективним є останній підхід. Він встановлює взаємини діалогу між наукою і релігією, долає конфлікт між ними. Ключ до такого підходу полягає в тому, що наука не повинна заперечувати метафізичні принципи християнської картини світу (створення світу, його остаточну трансформацію), а релігія не повинна видавати біблійні вчення за наукові постулати. Таким чином, у створенні сучасної християнської картини світу можуть і повинні в повній мірі використовуватися наукові знання.

Таким чином, претензії деяких сучасних християн на те, що їх знання можуть з успіхом замінити сучасну медицину чи біологію, фізику чи соціологію, є безпідставними і можуть привести лише до історичного краху ті народи, що поступляться такого роду претензіям. Особливо важливо, що наукове пізнання має найбільшу достовірність, і наука встановлює факти, із якими релігійні люди мають рахуватися. Намагання оцінити наукові знання як переважно гіпотетичні є безпідставними спробами релігійних діячів розширити простір для власних тверджень. Такі намагання лише дискредитують релігію в очах науковців та широких верств суспільства. Важливо підкреслити, що християнське Одкровення за обов’язкової визнає істини про те, що Бог є Творець світу, але не вимагає обов’язком віри в те, що світ створено кілька тисяч років тому. Християнське одкровення не містить жодних положень, які б кардинально суперечили сучасній науковій картині світу. Можна визнавати і виникнення світу в результаті Великого Вибуху, і еволюцію життя на Землі, і походження людського тіла від мавпоподібної істоти, але бути християнином. Християнство не продукує наукових тверджень. Воно вчить про природне буття виходячи з теоцентричних постулатів. Основним вченням християнства є вчення про надприродне: про Бога, душу, духовний світ. Християнство може вказувати і на можливість надприродних моментів в природному розвиткові світу. Адже Бог може бути причиною великого вибуху. Бог може скеровувати еволюцію видів на Землі. Бог міг перетворити тіло мавпи на тіло людини та оживити його людською особистою душею.

Вчення про Боголюдину та Церкву. Окрема онтологічна реальність − Ісус Христос. Християнство відноситься до тих рідкісних релігійних систем в яких передбачається можливість єднання абсолютного та відносного буття − Бога і людини. В Ісусі Христі з’єдналися Бог і людина, Бог втілився, божественна і людська природи зустрілися. В різних релігіях світу не раз говорилося про таку можливість (Крішна, Геркулес, Митра), але ні одна з них не змогла продумати таку схему в якій би обидві природи повністю зберегли себе. Як правило, або божественне домінувало над людським, або людське над божественним. Заслуга християнства в тому, що була продумана підхід і система понять в межах яких можна було пояснити реальність Христа − повне поєднання Бога і людини без їх зникнення чи обмеження.

Боголюдина – це Ісус Христос, Божий Син (Логос), що втілився заради спасіння людства. Він не спокусився дияволом і як морально чиста людина приніс себе в жертву за гріхи людства. Своїм вченням Він подолав людське незнання Бога. Тим, що він віддав себе на смерть, він відкупив людську пристрасність, а своїм воскресінням Він подолав смерть. Засновуючи Церков як спілкування любові, Він дає можливість подолати ненависть.

Для пояснення онтології Христа в християнстві використовуються категорії «природа», «іпостась» та «властивості», «енергії». Згідно християнській догматиці Христос мав дві природи (людську і божественну) і одну іпостась/особистість (божественну). Розрізнення двох природ проводилося відповідно формулі Халкідонського собору про: «незлитне, незмінне, нероздільне, нерозлучне поєднання двох природ у єдиній божественній особистості Христі». Це означає, що після поєднання двох природ вони не злилися між собою, а залишилися двома природами, що перебувають в одній особі Христа. Після поєднання природи не змінилися, а зберегли усі свої властивості. Дві природи не існують окремо між собою, а цілісно перебувають в одній особистості Христа. Поєднавшись в одну іпостась дві природи ніколи не розлучаються.

Хоча Христос мав дві природи/сутності, але вони об’єдналися в одній неподільній божественній іпостасі. Це означає, що суб’єктом двох природ і їх дій була одна особистість Бога. В результаті такої діалектики одна й таж сама Особа Бога Слова мала властивості Бога і мала властивості людини. Тому особистість Бога може називатися і Богом і людиною, або Боголюдиною. Кожна природа Христа має власну волю і дію. Це означає, що обидві природи були активними і діяльними, що виражалося у вчинках та виборі Христа. Більш того, поєднання двох природ у Христі привело до обміну властивостей між ними, коли людська природа набула божественних властивостей і таким чином обожилася.

Онтологія Боголюдини Христа визначає онтологію Церкви й спасіння. Наявність двох природ у Христі визначає дві природи Церкви − суспільну та божественну, а також дві її функції − соціальну та сотеріологічну (спасительну). Спасіння можливе лише в Церкві де відбувається долучення людини до оновленої людської природи Христа в церковних таїнствах. Християнський ідеал спасіння передбачає повне узгодження людини Богу, їх відповідність. Есхатологічною метою життя християнина є воскресіння − оновлене буття в новому світі в єдності з Богом.