2. Основні аспекти християнської гносеології.

Будь яка система знань передбачає свій предмет, джерела та засоби досягнення. Почнемо з того як християни уявляють засоби здобуття знання − чуттєве й раціональне знання, віру та інтуїцію. Лише їх комбінація забезпечує формування суми знань про Бога, світ та людину.

На нашу думку, на першому плані в християнській релігії знаходиться релігійна інтуїція − здатність безпосередньо схоплювати й розуміти. Людина може безпосередньо відчувати й розуміти добро, красу. Без такої здатності люди не змогли б швидко орієнтуватися у житті….. Так само у людей є релігійна інтуїція − здатність відчувати присутність Бога. Дуже значна кількість людей відчуває, хоча часто й досить розмито, наявність якоїсь вищої сили, що керує світом та їх життям. Таку інтуїцію можна порівняти з музичним слухом. Він або є, і тоді людина може відтворювати музикальний ритм, або його немає і людина не здатна вірно відтворити мелодію. Приблизно лише 60 % людей мають музичний слух. З них десь до 10 % мають абсолютний музичний слух, вони здатні не лише вірно відтворювати, але й створювати музику. Нарешті 1-2 % є музичними геніями, вони можуть створювати музикальні шедеври. Щось подібне відбувається і в релігійній сфері. Біля 60 % мають досить елементарну релігійну інтуїцію, вони здатні відчувати присутність Бога, але нічого певного про свій досвід сказати не можуть. Ще відсотків 10 мають надзвичайно розвинену релігійну інтуїцію, вони здатні раціонально обґрунтувати інтуїтивний досвід, створити релігійні системи. Але лише 1-2% є релігійними геніями, які мають повноту релігійного відчуття Бога. Саме вони першими і в абсолютній повноті отримують Одкровення Бога, вони стають засновниками нових релігій, їх пророками та апостолами. Нарешті 40-50 % людей в релігійних питаннях потребують віри й авторитетів, адже власних відчуттів Бога вони не мають. Такі люди йдуть за переважаючою тенденцією часу. Якщо це релігійний час, вони покладаються на віру в релігійні авторитети, а якщо час втрати релігії, тоді ця маса вірить в авторитети політичних ідеологій. До речі, саме з таких людей виникають атеїсти, яких теж не більше 10 %. Вони здатні раціонально обґрунтувати своє невір’я, адже переконані у відсутності Бога, насамперед виходячи з свого досвіду, який мовчить про Бога. Таким чином, значна частина людей або взагалі не має релігійної інтуїції, або має досить невизначене відчуття присутності Бога. Разом вони потребують довіри − віри в чітко визначені релігійні авторитети, доктрину та моральні заповіді.

Віра (євр. емет) в християнстві найважливіша здатність людини, духовна цінність та чеснота. Як здатність пізнання віра − це акт волі, здатність прийняти певні положення як істинні. Віра включає в себе і віровчення − певну доктрину і довіру до Бога, авторитетних джерел, святих. Лише єдність довіри та віровчення складає християнську віру.

Так само важливе місце в християнстві займає чуттєве та раціональне пізнання…...

Довіра потребує і створює релігійний авторитет − якість, якою володіють особи чи явища, що вимагає повного незаперечного прийняття в якості істинних. В християнстві існує чітка система релігійних авторитетів. Можна визначити класифікацію релігійних авторитетів: засновники, пророки, апостоли. В християнстві вищим авторитетом володіє Ісус Христос, як Боголюдина − Спаситель, і як засновник цієї релігії. Ісус є Христом, помазаником Божим. Він є самою Істиною, він є самим Життям, він є самою Праведністю. Христос показує приклад істинного вчення, праведного життя. Він рятує інших від невідання істини, від гріха й смерті.

Окрім Ісуса релігійним авторитетом володіють священні Писання, Передання, Вчительство Церкви. Вони є джерелами істин християнської віри. Священним Писанням в християнстві є Біблія − книги Старого та Нового Завіту в яких міститься Одкровення Бога. Християнське тлумачення Писання повинно здійснюватися в Церкві, яка є повнотою усіх вірних об’єднаних навколо Ісуса та його таїнств. Священне Передання − це вчення святих отців Церкви − відомих релігійних геніїв та авторитетів періоду IV-XIII ст. в яких істини біблійного Одкровення тлумачаться та інтерпретуються з позицій Церкви. Варто розрізняти думку окремих отців та колегіальне вчення більшості отців Церкви. Не завжди вони співпадають, перевага надається консенсус патрум − спільній думці отців. Вчительство Церкви − це вчення й тлумачення єпископами найбільш важливих істин Одкровення та Передання в контексті актуальних вимог сучасності. Єпископи в Церкві виконують функцію управління та проповіді, вони, фактично, є наслідниками апостолів. Сучасне вчительство Церкви має загалом соціальний характер. Наприклад, важливими предметами Вчительства Церкви є ставлення християнства до науки, до політики, глобалізації, тощо. Дізнатися про істини християнства можна лише з цих трьох авторитетних джерел віри. Будь яка підміна джерел віри іншими, прийняття за авторитетні інші джерела в християнстві заборонено. Між трьома джерелами віри повинна бути узгодженість. Вчення отців Церкви має спиратися на Біблію. Вчення сучасних єпископів має ґрунтуватися на Переданні та Писанні. Якщо єпископ чи священик вчить чомусь іншому ніж тому, що написано в Біблії чи Переказі, то таке вчення не може бути авторитетним для Церкви. Таким чином, завжди надається першість авторитету Біблії, потім авторитету Біблії та Переказу, і нарешті авторитету Біблії, Переказу та Вчительству Церкви. Але Біблія вимагає тлумачення, вона не завжди себе пояснює. Для цього ми маємо звертатися до отців Церкви, які здійснили класичні тлумачення Писання. Саме в світлі Біблії та Переказу ми маємо перевіряти істинність вчень єпископів та оцінювати діяльність Церкви. Чи можуть мати єпископи помилкові судження? Лише в тому випадку, коли їх вчення суперечать Писанню та Переказу.

Можливі ситуації, коли в Переказі Церкви існує декілька альтернативних інтерпретацій біблійного вчення. В такій ситуації треба звертатися до Біблії і шукати в ній остаточного підтвердження, або заперечення вчення отців. В Писанні може не існувати прямого підтвердження чи заперечення певного вчення, тоді виноситься судження колегіальним рішенням отців на церковних соборах. Рішення соборів набувають значення авторитетного джерела віри в межах Передання чи Вчительства Церкви. Остаточним знанням істини володіє Церква як ціле.

Поряд з авторитетними джерелами віри в християнстві існує теологія (богослов’я), як вчення, наука про Бога. Теологія − це наука про Бога, світ та людину з християнських позицій. Засобами теології виступають віра, розум та інтуїція, а джерелами теології виступають Писання, Передання та Вчительство Церкви. Для теолога надзвичайно важливо мати довіру до вчень Церкви, знання догматів, розуміння засобів богословствування та духовну інтуїцію, відчуття істини.

Важливо розуміти, що теологія як вчення про Бога, світ та людину є наукою аналогічною до філософії. Але на відміну від теології філософія не обов’язково використовує Писання, Передання та Вчительство Церкви, може не спиратися на віру і може не мати містичної інтуїції. Теолог принципово поставлений в рамки авторитетних джерел істини, він має довіряти вченням Церкви, він повинен захищати догмати Церкви. Тим самим свобода теолога обмежена, але не відсутня повністю. Теолог має певну свободу в інтерпретації Писання та Передання.

Теолог може зайняти певну теологічну позицію відповідно до власної філософської позиції. Він може прийняти, або не приймати результати наукового знання. В будь якому випадку саме через теологію можливий вихід в реальний досвід людства − діалог з наукою, філософією, правом, мистецтвом, культурою взагалі. Відповідно теолог може відстоювати консервативну позицію за якою теологія буде закритою для філософії та науки, а може зайняти відкриту для науки та філософії в інтерпретації істин авторитетних джерел віри. Наприклад, позиція креаціонізму та християнського еволюціонізму є двома богословськими позиціями, щодо створення світу. Можна займати будь яку з цих позицій залишаючись правовірним богословом. Але все ж, найкраща позиція, що відповідає інтересам і запитам Церкви є відкрита позиція теолога до людського досвіду. Лише виходячи з позиції діалогу з наукою та філософією теологія може допомогти єпископам сформулювати актуальне, сучасне вчення Церкви. Так само надзвичайно актуальним і важливим діалог теології з такою філософією, яка допоможе краще зрозуміти проблеми сучасної культури. Взагалі одним з завдань теології є відповідь на запити сучасності. Теологія є актуальною в залежності від того, наскільки вона осмислює християнські істини в контексті запитів сучасності.