Вчення Варфоломія

Логіка патріарха подібна − варто прийняти іншого як іншого. Єдина сила що може допомогти любов.

Має бути усвідомлення єдності Європи. Православ’я − це така сама частина Європи як і протестантизм, і католицизм. Усвідомлення того, що всі інші релігії та нації − це така сама частина світу як ми. Ставлення між народами та релігіями має бути як ставлення чоловіка до дружини, з любов’ю. Це і є цивілізація любові. Якщо ми виходимо з любові, тоді можливі прогрес, правовий розвиток, довершеність, солідарність.

Тема 5: Духовні та матеріальні виміри християнської культури. Форми матеріальної та духовної культури християнства. План.

1. Принципи християнської культури.

2. Літургія як культурний феномен.

3. Проблемність християнства в сучасному світі.

На початку культура − це оброблене поле, окультурене людиною. Природа − це необроблене людиною, дике, хаотичне. Культура структурує світ, перетворюючи хаос в космос. В давніх народів існувало протиставлення хаосу і космосу. Космос − це впорядкована територія, оброблена людьми. Це територія порядку, держави. А, наприклад, ліс де ніхто не бував − це територія хаосу, не культури. Отже, культура − це територія впорядкована людьми.

Культура поділяється на внутрішню та зовнішню. Внутрішня культура − це світ символів. Внутрішня культура включає уявлення, поняття, теорії, які разом є внутрішнім світом символів. Наукові, філософські концепції теж складають світ внутрішньої культури. Культурою є не лише досягнення високої культури, але й здобутки повсякденного життя, повсякденна культура. Зовнішня культура включає всю оброблену людиною природу та світ штучних речей. Це економіка, будинки, одяг, освіта, техніка, тощо. Навіть самі не духовні речі − зброя, війни, пияцтво − це теж прояви культури. Тобто, культура не співпадає з духовністю, культура включає усе оброблене людиною.

Християнська культура − це також єдність внутрішньої та зовнішньої культури. Світ внутрішньої християнської культури − це певний світ понять, образів, символів та значень. Зовнішній світ християнської культури включає храми, мистецтво, релігійна діяльність.

Принципи християнської культури:

Естетизм − християнська культура надзвичайно естетична. Християнство намагається втілити ідеал краси. Особливо видимим є естетизм в православ’ї. Незалежно від якостей священика храм є втіленням краси. Неможливо допускати пониження стандартів храмової краси.

Якщо у світській культурі є різниця між високою та народною культурою, то в християнстві така різниця не так важлива. У релігійній культурі, і в культурі християнства зокрема, має велике значення розмежування між сакральною та профанною культурою. Сакральне − це священне, це те, що належить Богу, це те, що не належить людям. Сакральне − це територія Бога, це його власність. Профанне − це те, що належить світу, віддалене від Бога, мирське. Релігійна культура виникає саме з цього поділу на сакральне, священне та профанне, світське, мирське. Такий поділ характерний не лише для християнства, він характерний для усіх релігій. Люди завжди виділяли певні будинки, території, пам’ятки власної діяльності, які відносили до сакрального. Вони підкреслювали, що це є Боже, це не наше, це нам не належить, бо належить Богу. Цей розподіл є найголовнішим для релігії. Якщо немає розподілу між сакральним та профан ним то немає релігії. Якщо для людини немає різниці чи прийти в храм чи прийти в театр, тоді вона не є релігійною людиною. Релігійна людина − це така людина, яка з великою повагою заходить на будь яку сакральну територію, яка з великою повагою ставиться до будь якого сакрального символу. Релігійна людина боїться, щось робити сама в сакральній сфері, боїться виявляти свою волю, вона, навпаки, шукає волі Божої.

Відношення до сакрального:

Найперше відношення до сакрального страх. У віруючого існує впевненість, якщо він, щось не так зробить, то Бог його покарає. Тому на сакральній території треба бути дуже обережними, потрібно боятися Бога. В Писанні сказано − «страх Божий початок премудрості». Страх Божий початок усякої релігійної поведінки. Існують чимало прикладів в історії, коли люди, що руйнували церкви були сильно покараними Богом.

Другим відношення до сакрального є споглядання. На території Бога найголовнішим є мовчання. Бог прийде до тебе, якщо ти вмієш внутрішньо мовчати. Деякі люди думають, що в храмі потрібно лише просити Бога, лише говорити йому про свої проблеми. Насправді, важливим є мовчання, важливо надати Богу можливість говорити з нами, сказати нам хоча б слово. Сучасна людина не вміє мовчати в храмі, мовчати на священній території, вона має постійний внутрішній діалог з собою та з іншими. А такою моделлю людина намагається побудувати свої відносини з Богом. Існують деякі народи, які думають, що чим сильніше кричати, тим краще Бог почує. Щоб Бог почув треба вступити з Ним в діалог. Але як вступити? Лише у мовчанні. Християнська культура − це культура мовчання. Людина має спокійно розмірковувати над своїм життям. Над тим, що відбулося, що вона бачила. При цьому потрібно менше внутрішньо говорити і оцінювати, а більше споглядати і мовчати. Позиція християнина в духовному житті − «я нічого не оцінюю, нічого не прошу, я хочу почути Бога». Відповідно, Бог приходить в мовчанні. Лише в мовчанні людина може відчути красу богослужіння, красу ікон. Людина розуміє красу священного, не тоді, коли в неї університетська освіта, а коли вона вміє мовчати. Дуже часто смисл християнської культури храму добре розуміють люди, що неє мистецтвознавцями які не є віруючими по 30 років. Найкраще розуміють естетику храму ті початківці в релігії, які вміють в мовчанні споглядати, у них релігійно-романтична закоханість в красу храму. Вони в мовчанні сприймають її, і вона наповнює їх і являється їм.

Важливим є участь, причетність до священного (койнонія). Храм не належить людині, але приходячи до нього ми приймаємо участь в його бутті. Люди через ікони, символи, через участь у таїнствах приймають участь в богослужінні. Через символіку храму людина втягується в сакральний простір, приймає участь в сакральних діях.

Літургія як культурний феномен.

Вже дві тисячі років Церква робить одне й теж саме − приносить безкровну жертву Богу, звершує причастя. Мало б здатися, що це своєрідний спектакль, який вже давно повинен вичерпати себе. Натомість літургія ніколи не втрачає своєї глибини і до неї ніколи не втрачався інтерес. Це тому, що богослужіння це сакральна дія. Люди, які приймають участь в цій священній дії починають відучувати присутність Бога. Через участь в таїнствах людина втягується в інше життя, долучається до іншої реальності. Через участь в богослужінні, можна відчути сакральне. Для тих хто не приймає участь в богослужінні, може скластися враження, що воно не має особливого сенсу. Лише через прийняття участі відкривається справжній сенс літургії. Літургія − це божественна драма, драма про відносини Бога і людини. Це драма про відносини в які потрапляють усі учасники богослужіння. Виникає відчуття, що ти подібний до розбійника був останнім грішником, а тепер отримуєш звільнення. Виникає відчуття містичної смерті і духовного воскресіння. Людина постає оновленою. Власне чим відрізняється християнин від звичайної людини віруючої. Християнин не може жити без участі в літургії. Християнин є людиною, яка втягнута в цю теодраму, в цю сакральну діяльність. Християнин − це людина, яка не може не причащатися. Більш того варто причащатися якомога частіше. Можна і духовно корисно причащатися кожну неділю, на кожному богослужінні. Треба розуміти, що регулярна участь в літургії вводить нас в інше, нове сакральне життя, коли все інше стає другорядним. Важливим принципом для християнина є не втягуватися у другорядне. Часто наше життя розмінюється на другорядне. Людина, яка приймає участь у сакральному не втягується у другорядне. Люди не приймають активну участь у сакральному житті, вони не можуть піднятися над обставинами життя. Той хто приймає участь в сакральному житті, у того розширюється горизонт сприйняття життя. Християнин не звільняється від другорядної роботи, він приймає участь у виконанні інших обов’язків, але він внутрішньо вільних від них. Він вільно розпоряджається своїм життям, розуміючи де головне, а де другорядне. Це дуже добре, коли людина майстерно виконує свою роботу, але важливо розуміти чи є воля Божа на вашу роботу.

Сакральне існує в символічний формі. Символ − це матеріальна, або не матеріальна реальність, яка являє щось Божественне. Сакральна культура − це культура символічна. Християнська культура − це культура сповнена символами. Треба розумі, що ці символи різні. Існують головні та другорядні символи в християнстві. Є символи, що дійсно являють Бога.

В Церкві існує один основний символ, який являє Бога. Це причастя. Уся символіка християнства будується навколо таїнства причастя. Центром символічного життя християнства є Тіло і Кров Ісуса Христа. Для християн причастя − це реальні Тіло і Кров Бога, вони дійсно являють нам Бога, воно дає нам благодать Бога.

В християнстві існує чимало другорядних символів, які являють Бога опосередковано. Це храм, молитва, любов, ікона, Біблія, тощо. Чудо не є символом. Чудо − це надзвичайна, надприродна подія, вияв самого Бога. Чудо безпосередньо виявляє Бога. До таких чудес перше за все відноситься божественне світло, теофанія.

Якби люди не відчували благодать, вони б не ходили до церкви. Момент причастя дійсно являє Бога. Це реальний символ, тому, що те, що він символізує, те він і являє. По відношенню до причастя інші символи є другорядними. Храм − це місце здійснення літургії. Навіть коли в храмі немає ікон, немає Біблії, інших символів, але в ньому проводиться літургія, тоді це храм. Для християн вище причастя є Бог, чудо явлення Бога. Причастя стоїть нескінченно вище за усі ікони і храмові символи. Весь храм вибудовується навколо причастя.

В кожному храмі є вівтар і основна частина. Вівтар − це священне місце де приноситься жертва Богу. Основна частина храму називається нартекс − корабель. Увесь храм − це корабель, що пливе по життю до царства небесного. Корабель відпливає від світу в напрямку сакрального простору.

В храмі є особливий священний простір і час. Вівтар є особливим священним простором де перебуває Бог. В храмі усе концентрується навколо вівтаря. В багатьох храмах вівтарі відкриті для споглядання. В центрі вівтаря − жертовник на якому лампади, Писання. На ньому звершується євхаристія. Людина в храмі молиться на найголовніше в храмі − на чашу з причастям. В православ’ї існує велике шанування вівтаря. В більшості християнських країн і в деяких наших храмах вівтарі відкриті для споглядання. В православних храмах, щоб підкреслити велич цього місця, його відгороджують від основної частини храму іконостасом, хоча б в один ряд. Ікони, що постають на іконостасі є найголовнішими в храмі. Звертаючись до цих ікон християнин звертається безпосередньо до Того хто в вівтарі − до Бога і святих. Богослужіння це взаємодія між тим хто у вівтарі і звичайними людьми. Це символізує єдність між Богом і світом. Вівтар − це символ присутності Бога. Взагалі храм − це місце присутності Бога. В православному християнстві особливу роль відіграє категорія присутності. Визнається, що існують місця де Бог особливим чином присутній, де він реально є. Не кожен може це відчути. Він являється відповідно до нашої здатності його побачити, відповідно до нашої здатності його відчути. Але він реально присутній.

Найголовніше в храмі − це сакральний простір. Християнський храм, християнська культура − це культура сакрального простору. Це культура священного простору. До всяких символів, що являють образи, символічним є сам простір. Тобто, в храмі найголовнішим є символічність цього простору. Другим найголовнішим в храмі є символічність часу. Під час богослужіння християнин знаходиться в сакральному часі і сакральному просторі де відбувається спілкування з Богом. Згадування імен на богослужінні − за здоров’я та за упокій…

Далі відбувається перехід від часу до вічності. Починається та сама таємна вечеря, що була у Христа. Де йде переломлення хліба, де відбувається голгофська жертва. Тому найважливішим в храмі − це перехід від звичайного часу до сакрального часу, до часу вічних подій. Розп’яття Христа сталося в 30 р. н.е. (сам Ісус народився в 7 р. до н.е.) в квітні місяці, 14 нісана. А 16 нісана він воскрес. І ось на літургії ми потрапляємо в цей простір де Христос причащав апостолів, де він у страсну п’ятницю помер, потрапляємо у неділю де він воскрес. Ці події стали вічністю і ми потрапляємо до них у богослужінні. В книзі Одкровення Іоанна Богослова зображується літургія, що звершується на Небесах, це зображується події, що відбуваються у вічності завжди. Самим важливим, що є в християнській культурі − це вміння перейти від час до вічності, вміння піднятися над часом до вічності. Отже, перебуваючи в сакральному просторі ми знаходимося в олтарі, що символізує вічну жертву, місце принесення Христа в жертву за наші гріхи. Ми потрапляємо в сакральний час де найголовнішим є переживання подій життя, смерті та воскресіння Христа. Це вічність. Вічність це вічний час і вічний простір. Вічність − це історичні події у вічному часі. Християнська вічність сповнена вічними подіями, які мали місце в історії, але перейшли у вічність.

Вічність містить навіть друге пришестя. Священик перед тим, як перетворюються дари із хліба і вина у Тіло і Кров Христові говорить − «згадуючи твої славні Різдво, страждання, смерть, воскресіння і твоє славне друге пришестя….». Цього пришестя ще немає, але у вічності воно вже відбулося, ми його згадуємо. Отже, для християн головне − це потрапляння в сакральний простір, і потрапляння в сакральний час.

Лише третім важливим елементом храму є ікони. Це іконічні символи. Чому ми говоримо про іконічні символи. Тому, що не лише ікони, але й інші реальності є іконічними символами. Отже, на третьому місці ікони та іконічні символи. Можливо здається, що ікони − це найголовніше, але вони лише на третьому місці. Зрозуміло, що людина бачить те, що стоїть найближче до неї, але це не означає, що це є найголовнішим.

Що таке ікони і навіщо вони? Ікони бувають декількох видів. Просто ікони зображення, бувають мозаїчні ікони та ікони − фрески. Ікона пишеться а не малюється, малюються картини. Ікона пишеться за певними правилами і від цих правил не можна відступати. Чому? Тому, що ікона повинна мати портретний характер. В «іконописному подлинику» − своєрідній інструкції для іконописців, написано якими мають бути обов’язкові риси зображення святих, Христа. Зображення має передавати певну традицію, щ сходить до реальності. Існує багато ікон Ісуса Христа, але усі вони зображають його з прямим русявим волоссям, з бородою, тощо. Ікона виникла як портретне зображення. Ікона це портретне зображення людських рис Христа чи святих. Якщо немає портретності, то немає ікони. Церква освячує лише ті ікони, що мають портретну схожість. Якщо немає портретної схожості, тоді це фантазія. Адже ікона − це предмет поклоніння. Те, що людина говорить образ ікони, це переноситься на первообраз. Ікона подібна до фотографії, вона так само має нагадувати нам про первообраз, відсилати до нього, втілювати його. Ікона передає образ Первообразу, являє його. Абсурдно думати, що цей образ тотожний паперу чи холсту. Християнин поклоняється не паперу, дереву чи краскам, він поклоняється образу того, хто на ньому зображений. Спілкуючись з іконою християнин спілкується з особистістю того, хто зображений на цій іконі. Сама ікона немає значення. Ікона є символом, що має звертати нашу увагу на щось вище. Точно так само як фотографія людини концентрує увагу на самій людині. Ікона − це спосіб … Є люди які можуть жити без ікон, які вірять в Христа не використовуючи ікон. Це можливо. Але в іконах немає нічого поганого, адже до Христа можна звертатися за допомогою ікони. Вона слугує тому, щоб допомогти нам в богоспілкуванні.

Християнство відрізняється від культури іудейської та мусульманської тим, що в християнстві використовуються іконографічні зображення. Чому? Тому, що мусульмани та іудеї бояться створити ідолів. Вони бояться, що люди зроблять зображення і будуть поклонятися йому як ідолу. У них дуже розвинутий страх Божий, вони бояться Бога. Натомість християнство говорить, що якби не з’явився Ісус Христос, як би ми не знали як він виглядав, тоді у християн не було б ікон. Адже християнство є релігією, що свідчить про реальні факти, а не створює фантазії. Ікона, хоча й у символічній формі, але вказує, що святий мав подібні риси в житті. Тобто, ікона вказує на факти. Вона є свідченням про реальні події, так само як і фотографії.

Крім ікон писаних, портретних існують ікони словесні. Це словесні формули в піснеспівах і молитвах, що зображають події чи осіб. Під час богослужіння читають тексти де описуються події життя Ісуса чи святих. Такі словесні зображення теж є своєрідними іконами. Таким чином, для церкви словесні ікони мають не менше значення ніж писані. Під час богослужіння створюються словесні образи, які слухаються в храмі щоб допомогти уяві точніше, правдивіше, без фантазій, уявити події священної історії. Найбільше зробили в створенні словесних описів сірійці та греки. Хоча долучилися й багато інших народів, зокрема і українці. Цікаво порівняти, що у мусульман завжди повторюються одні й ті ж самі молитви Корану. Нічого не змінюється. Християнство ж крім незмінного елементу постійно вносить елемент змінний. Незмінний елемент в богослужіння теж спрямований на формування певних образів. Ми маємо певні характеристики святих, свят, подій. В цьому величезний потенціал. Сучасна людина довіряє візуальним картинкам, саме тому так поширене кіно та відео. Створення візуальних і слухових образів благословляється християнством, єдина умова полягає в тому, щоб вони відповідали канону − який, в свою чергу, сходить до реалій того часу. Деякі з цих образів відсіюються, а деякі залишаються і поповнюють традицію.

Яка роль Біблії? Писання посідає особливе місце в сакральному просторі храму. Ми можемо читати Біблію саму по собі дома. Це має важливу виховну і освітню роль. Але слухання Біблії в храмі має особливе значення. Воно впливає на формування вашої душі. В храмі все стає сакральним в абсолютному ступені, і коли читається Біблія, то вона впливає на формування душі по особливому. Під час читання Біблії в храмі створюються словесні ікони в душі віруючого, які допомагають йому пережити зустріч з Христом.

Проблемність християнства в сучасному світі. Сучасний світ дуже агресивно налаштований проти символізму. Світ хоче щоб все було профан ним, або намагається змішати між собою священні і профані символи. Сучасний світ виступає проти розрізнення між священним і профаним. Сучасна людина часто каже − «в мене є Бог в душі», «навіщо мені сакральна християнська культура?». Це найбільша спокуса сучасності. Справді в Біблії сказано, що серце є домівкою Бога. Але в Біблії також сказано, що від того самого серця виходить зло. Серце людське є домівкою не лише Бога, але й диявола, не лише любові, але й ненависті, не лише розуму, але й пристрастей. В цьому серці є все. Часто кажуть, що церква в серці, тому до неї не треба ходити. Тим самим вони не користуються тією священною територією де є Бог. Забувають, наскільки складним є серце − джерело добра і зла.

Що таке християнську культура, що таке храм, що таке християнський сакральний простір? Це сакральна територія, яка допомагає серцю залишатися домівкою Бога. Справді, Христос сказав − «Царство Боже в середині вас», «поклоняйтеся Богу в правді та істині», але храм це сакральний простір де все стає можливим. В домі Бога немає диявола. Там немає зображень зла, там немає нічого профаного і мирського. І якщо щось людське виникає в храмі, то на це не треба звертати увагу. Профане стає зовсім не значним в порівнянні з тим основним, що там є. Тому сучасна культура до цього розуміння вернеться.

Важливо, що відчуття сакрального є в у протестантизмі, де фактично відсутнє розуміння храму як сакральної території. Якщо взяти молитовне зібрання протестантів, то виникає думка, що якщо у них немає ікон то у них і храму немає. Але це не так. У всіх протестантів є хлібоприломлення, тобто вони причащаються. У молитовному будинку протестантів насправді є сакральний простір. І кафедра проповідника схожа на вівтар. Хоча протестанти не акцентують на поклонінні іконам, але вони створюють словесні ікони виконуючи пісне співи чи читаючи Біблію. Головна увага в протестантизмі покладається на створенні словесних ікон. І навіть, якщо подивитися на ієрархію, то різниця між нами і протестантами не така й велика. Для них дуже важливим символом виступає причастя.