«Цивілізація любові»

Другий вихід − побудова «цивілізації любові». Це парадоксальний вихід. Те, що не є очевидним для розуму, те може бути очевидним для серця. Те, що ми не можемо досягнути з юридичної, політичної, соціологічної точки зору, ми можемо досягнути з точки зору духовної. Є нормальний правовий порядок. Якщо він не є очевидним, тоді можна спуститися на поверх нижче − тоді ми отримуємо просто порядок. Єдина цінність в такому випадку − це безпека. Але якщо не працює правовий порядок, тоді можна піднятися до цивілізації любові − духовного порядку. Якщо не працює порядок, нормальний правовий порядок − правова держава, права людини, тоді можна встановити цивілізацію любові − духовний порядок. Отже, якщо у нас немає можливостей працювати на рівні норми, то можна або планку опустити, або планку підняти. Тоді ми з духовності беремо певний ресурс для сучасного суспільства. Якщо люди не можуть жити відповідно до правового порядку можна спробувати жити згідно християнських норм. Перед сучасним суспільством стоїть дилема: або жити за принципами любові, або спуститися до принципів елементарного порядку.

Як це корегується з традиційним християнським вченням? Традиційне християнське вчення говорить, що в суспільстві є тіло і душа. Тіло − це право, а душа − це солідарність. Ця схема придумана ще Аристотелем до християнства. Її використовував Фома Аквінський і сучасні папи. Ідея в тому, що є певне суспільне тіло − право, але крім тіла є душа − солідарність. Вона починається із особистої взаємності і доходить до міждержавних стосунків. Юридичною системою не можна все передбачити. Юридичною системою можна прописати лише обов’язки, але не можна прописати солідарність, взаємність та любов обов’язковими. Але для виживання суспільства потрібна душа. Особливість сучасності в тому, що без цієї душі, без солідарності неможливо функціонування правової держави. Раніше можна було побудувати суспільство з сильною правовою культурою (Німеччина, США), а тепер цього замало. Сьогодні без солідарності неможливо. Раніше це було доповнення двох рівнів, а тепер стає важливим рівень суспільної душі, тому, що в ній ресурс суспільних відносин. Отже, ідея Бенедикта в тому, що раніше суспільство могло існувати лише правовими реаліями, а душа була лише доповненням, то тепер душа − солідарність стає основою, основним ресурсом побудови сучасного суспільства.

У вас є солідарність, є любов до інших, є повага до інших − лише тоді стає очевидними істини природного закону. Раніше людину дорікали − «де твоя совість», то тепер стало зрозумілим, що совість має той, хто здатен на любов і солідарність. Але якщо у людини немає ніякого уявлення про любов і солідарність, тоді їй не зрозуміло, що таке совість. Отже, істини природного розуму, істини совісті очевидні лише тоді, коли існує солідарність між людьми суспільства.

Але є ще одна проблема. Часто від людини вимагають, щоб вона жила по совісті, але у неї не вистачає сили робити очевидні речі. Людина знає, що саме треба робити, але вона цього не робить тому, що не має внутрішнього ресурсу, у неї не вистачає внутрішніх сил, щоб навіть виконувати очевидні норми совісті. Важливо те, що сучасна людина не може існувати із відчуття обов’язку. Колись в 18 ст. Кант говорив, що людина має жити відповідно до морального Закону − «завжди дій так, як би ти хотів, щоб діяли до тебе». В різних обставинах людина повинна виконувати приписи морального закону. Над людиною завжди обов’язок, якому не можна зрадити, якщо ми хочемо залишатися людьми розумними і вільними. Сучасна людина відрізняється тим, що вона хоче щоб до неї вчиняли правильно, вона сама знає як правильно, але в ній не вистачає сил самій діяти правильно, немає сил проводити кантівський закон, немає енергії жити морально. Сучасна людина не любить, коли їй нав’язують обов’язки, вона сприймає нав’язування як ригоризм − постулювання норми обов’язкової для виконання лише тому, що так треба, лише на тій підставі, що вона правильна сама по собі. Сучасна людина не любить формалізм. Навпаки, сучасна людина вчиняє лише тоді, коли в неї є внутрішній ресурс. Бенедикт говорить, що цей внутрішній ресурс можна взяти лише з любові. Коли людина любить інших, тоді в неї з’являється сила діяти, морально жити. Всі люди недосконалі, але вони відрізняються тим, що в одних є любов, здатність простити, зрозуміти, а в інших немає. Всі знають про обов’язки, знають як потрібно жити з сусідами, але в одних є сила, ресурс для любові, а в інших немає. Бенедикт говорить: «істини не очевидні, якщо немає очей любові, лише очами любові можна побачити, що є очевидним і як треба жити. Немає очей любові, ти не бачиш як треба жити». Тобто, перше, розум можна включити, якщо в тебе в душі є любов. Якійсь істини розуму до яких раніше доходили шляхом розмірковувань, то тепер, якщо немає любові, то до них не прийдеш.

Друге. Людина ніякі істини не здійснить в своєму житті, якщо в тебе немає любові. Зараз люди дуже критично налаштовані на інших, звертають увагу на недоліки інших, замало проявів солідарності. Третє. Людська солідарність базується на тому, що Я приймаю іншого як іншого. Дуже важливо приймати іншого навіть тоді, коли він на нас не схожий. Приймати іншого не тому, що він такий як ми, а приймати іншого не дивлячись на те, що він зовсім не такий як ми. Тобто, ми не вміємо прийняти іншого як іншого. Це саме існує і у відносинах між народами. Часто в очах одного народу іншому приписуються недоліки, яких в нього і немає. Шукається причина, щоб не прийняти іншого як іншого. Між народами так само як між людьми панує прагнення щоб інший народ був схожий на нас.

Бенедикт зазначає, що в сучасному суспільстві існує хвороба − неможливість прийняти іншого. Як наслідок люди шукають ворога. Спочатку ворог знаходиться за кордоном. Потім ворога починають шукати в середині країни в образі євреїв чи кавказців. Потім ворогом об’являється інтелігенція, мислячі люди. Нарешті ворога вже бачать в своїх, але запроданців. І ось наступає час, коли навколо усі вороги. Це логіка розвитку хвороби, що має назву ненависть. Якщо не боротися з цією хворобою, тоді суспільство перетворюється на концтабір. За такою логікою розвивався сталінізм, фашизм. Нездатність прийняти іншого як іншого − це хвороба. Європейська цивілізація будується саме на прийнятті іншого як іншого. Неважливо ким є цей інший − протестантом, католиком, чорношкірим, євреєм… його треба любити, поважати, приймати, він має права і гідність, може розраховувати на солідарність. Єдиною умовою такої єдності є дотримання всіма прав і свобод. Проблемою тут є те, що у окремих людей і у народів часто не вистачає енергії, сили, щоб прийняти іншого, щоб любити, адже ненавидіти легше ніж любити. Бенедикт говорить про дефіцит любові.