Система приголосних фонем

Вокалізм — система голосних певної мови, консонантизм — приголосних

Приголосний звук, шелестівка — звук, що твориться за допомогою голосу й шуму або тільки шуму.

При його вимові струмінь видихуваного повітря, проходячи через ротову порожнину, натрапляє на різноманітні перешкоди. Приголосний звук має напружену артикуляцію.

В українській мові є 32 приголосні фонеми.

Виділення більшості фонем не викликає сумнівів. Вони протиставляються за диференційними ознаками в однако­вих або подібних фонетичних умовах.

Це стосується пе­редусім твердих губних приголосних /б/, /п/, /м/, /в/, /ф/. На підтвердження їх фонематичності можна на­вести низку прикладів : бив–рив; пут–тут–кут, бав–мав–дав, фон–сон. Легко доводиться фонематичність твердих передньо­язикових /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, напр.: дим–тим–зим–цим–ним–Рим–чим, сан–лан–Жан..

Складнішою виявляється фонематична природа /дз/, оскільки відсутні необхідні протиставлення. Цей звук уживається в невеликій кількості слів переважно звуко­наслідувального характеру. У розмовній мові, особливо просторіччі, подеколи можлива ненормативна замі­на /дз/ на /з/ без зміни значення слона: дзвенить–звенить, кукурудза–кукуруза. Це могло б стати підставою для заперечення фонематичності /дз/ в українській мові й для трактування звука [дз] як факультативного алофона фонеми /з/. Але існують випадки, коли заміна [дз] на інші звуки зовсім руйнує слово, наприклад: дзиґа — зиґа; дзень — зень. Це дає підстави вважати /дз / самостійною фонемою.

Вимагає доведення й фонематичність /дж/, хоча тут є більше переконливих протиставлень на матеріалі як власне українських, так і запозичених слів: воджу — вожу, каджу — кажу. Разом із тим і тут є чимало випадків, коли замість [дж] у просторіччі вжива­ється [ж] без зміни значення: ходжу–хожу, броджу–брожу. Виконання смислорозрізнювальної функції є під­ставою для визнання фонематичності /дж/.

Численні протиставлення засвідчують фонематичність приголосних /к/, /х/ і /г/: хору— кору — гору й под.

Приголосна /ґ/ виступає в порівняно невеликій кількості українських запозичених, а також звуконаслідувальних слів: /ґ/анок, /ґ/рати, /ґ/удзик тощо. Протиставлення /ґ/ іншим фонемам обме­жене, проте можливе, зокрема за місцем творення (/ґ/рати — драти — брати), за глухістю-дзвінкістю (ґава — кави, ґуля — куля), за способом творення (ґрати — грати, ґуля — гуля, ґніт — гніт).

М'які /д'/, /т¢/, /з¢/, /с'/, /ц'/, /дз¢/, /л'/, /н'/, /р¢/ є самостійними фонемами. Фонематичність більшості з них (крім /ц'/,/дз¢/) доводиться численними проти­ставленнями в квазіомонімах — в кінці слова чи складу або перед голосними заднього ряду: лад — ладь, рад — радь; там — тям; брат — брать; кута — кутя; лаз — лазь; рос — Рось, рис — рись; лук — люк, булка — буль­ка; на кону — коню, ден — день; раба — ряба; гору — горю.

Приголосні /ц/ — /ц' / і /дз/ - /дз¢/ не мають безпосе­редніх протиставлень, однак м'які /ц¢/, /дз¢/ слід вважати самостійними фонемами.

Українській мові властиві напівпом’якшені приголосні звуки [б’], [п’], [в’], [м’], [ф’], [ж’], [ч’], [ш’], [дж’], [ґ’], [к’], [х’], [г’], які найчастіше виступають перед голосним [і], що дає підставу вважати їх комбінаторними алофона­ми відповідних твердих приголосних, на­приклад: бюст, пюре, ревю, мюзик-хол, фюзеляж.

Серед мовознавців немає єдиного погляду на фонологічний статус довгих приголосних, а також напівпом’якшених губних, шиплячих, задньоязикових і фарингального [г]. Ми приймаємо за основу систему приголосних фонем, обґрунтовану в працях П.Коструби. Відповідно до цього розрізняємо 22 тверді фонеми: /б/, /п/, /в/, /м/, /ф/, /д/, /т/, /з/, /с/, /ц/, /дз/, /л/, /н/, /р/, /ж/, /ч/, /ш/, /дж/, /ґ/, /к/, /х/, /г/ і 10 м’яких: /д'/, /т'/, /з'/, /с'/, /ц'/, /л'/, /н'/, /дз'/, /р'/, /й/.

       Дотримуємося погляду, що довгі фонеми не характерні для української мови. Довгі  приголосні звуки виникають або в процесі словотворення (словоскладання, префіксація, суфіксація), або в результаті асимілятивних змін, що відбулися в минулому або відбуваються зараз. Українській мові не властива категорія довгих приголосних у протиставленні коротким не на межі морфем, тому з фонологічного погляду кожний довгий звук розглядаємо як реалізацію двох фонем.

Не мають фонологічної самостійності і м’які губні, шиплячі, задньоязикові і фарингальний [г], оскільки вони не протиставляються твердим у смислорозрізнювальній функції. Спроби надати таким пом’якшеним приголосним фонологічного статусу і намагання підвести їх під поняття окремих фонем периферійної підсистеми не мають під собою достатніх підстав, бо фонологічну опозицію в таких випадках будують на основі українських і запозичених слів (порівн.: бюро – буро, ревю – реву тощо). Тверда чи м’яка вимова приголосних в таких іншомовних словах зумовлена, по-перше, чинною орфографією, а остання, як відомо, може з часом змінюватися (порівн., наприклад, останню пропозицію правописної комісії писати б’юро,п’юре, г’яур, к’юре); по-друге, „розв’язувати питання про фонологічну систему української мови, спираючись на факти поза її системою, взагалі неправомірно; а такими фактами є запозичені слова, що не піддалися ще фонетичному освоєнню, не повністю пристосувалися до її фонетичних норм”.