
- •Модуль самостійної роботи № 3
- •Література до теми
- •Історія української мови : хрестоматія / Упорядники с.Я. Єрмоленко, а.К. Мойсієнко ; Автор передмови с.Я. Єрмоленко. – к. : Либідь, 1996. – 288 с.
- •Українська мова – національна мова українського народу, одна з форм його національної культури
- •Українська літературна мова як вища форма існування української загальнонародної національної мови
- •Фонетика, фонологія. Система голосних фонем
- •Фонетика. Фонологія
- •Поняття про звуковий склад української літературної мови
- •Поняття фонеми
- •Система фонем сучасної української літературної мови. Голосні фонеми.
- •Артикуляційна характеристика голосних фонем
- •Система приголосних фонем сучасної української літературної мови. Артикуляційна та акустична характеристики українського консонантизму
- •Сильна й слабка позиція приголосних фонем
- •Система приголосних фонем
- •Класифікація основних алофонів українських приголосних
- •VI. За твердістю-м'якістю:
- •VII. За участю носового резонатора:
- •VIII. 3а акустичним вираженням деякі приголосні поділяють на :
- •Фонематична та фонетична транскрипції
- •Фонематична та фонетична транскрипції
- •Фонетичний алфавіт. Особливості фонематичної транскрипції
- •Основні фонетичні одиниці мовлення
- •Закономірності сполучуваності звукових одиниць в українській літературній мові. Позиційні зміни приголосних і голосних звуків
- •Закономірності сполучуваності звукових одиниць в українській літературній мові
- •Позиційні зміни приголосних і голосних звуків модифікації фонем
- •Модифікації голосних. Комбінаторні модифікації голосних. Акомодація.
- •Позиційні модифікації голосних
- •Редукція голосних
- •Асиміляція голосних (гармонійна асиміляція)
- •Модифікації приголосних Комбінаторні модифікації приголосних Акомодація.
- •Асиміляція приголосних
- •Позиційні модифікації приголосних
- •Палаталізація приголосних. Асиміляція та дисиміляція, їх різновиди. Спрощення в групах приголосних
- •Палаталізація приголосних
- •Асиміляція приголосних, її різновиди. Дисиміляція приголосних, їх різновиди
- •Спрощення в групах приголосних
Поняття про звуковий склад української літературної мови
Звуком називається коливальний рух різноманітних тіл з наступним поширенням цих коливальних рухів у навколишньому середовищі.
Звуки (тони і шуми) розрізняються інтенсивністю, висотою, спектром і тривалістю.
Інтенсивність звука залежить, в основному, від амплітуди коливань голосних зв'язок, яка, в свою чергу, обумовлюється силою, з якою тисне на голосові зв'язки чи інші перепони на його шляху видихуваний струмінь повітря. Чим більша амплітуда коливання, тим більша інтенсивність (сила) звука. Інтенсивність, як об'єктивну характеристику звука, слід відрізняти від гучності. Під гучністю розуміють сприйняття інтенсивності звука слуховим апаратом людини. Залежність між інтенсивністю й гучністю звука визначається висотою. Звуки, однакові по силі, але різні висотою, можуть сприйматися як звуки різної гучності.
Висота звука визначається швидкістю коливань в одиницю часу. Звуки людської мови за своєю природою складні. Внаслідок коливань голосових зв'язок утворюється основний тон. Основний тон завжди найнижчий. Його висота залежить передусім від довжини голосових зв'язок і ступеня їх напруженості. Зміни висоти основного тону в мовленні характеризують його мелодику.
Тони, які виникають у гортані, можуть резонуватися (викликати вторинні коливання) у надгортанних порожнинах (ротовій, носовій, глотковій), внаслідок чого виникають додаткові тони (парціальні, складові тони, обертони). Вони в ціле число разів вищі за основний тон, тому вони звуться гармонічними складовими тонами.
Додаткові тони, що виникають у надгортанних порожнинах, при вимові різних звуків неоднакові силою, висотою й областю їх концентрації.
Сукупність основного тону і додаткових тонів складає його с п е к т р, що є дуже істотною в лінгвістичному відношенні характеристикою звука, оскільки з якісного боку різниця між окремими звуками визначається саме на основі їх спектра.
Оскільки звуки ми вимовляємо й чуємо, то ці два їх аспекти – вимова (артикуляційний аспект) та сприйняття (акустичний аспект) і складають сутність звука. Якщо говорити точніше, то останній аспект включає до свого складу два різних явища - власне акустику, тобто характеристику звука як фізичної величини, як коливання пружного середовища, і фізіологію - сам аспект сприйняття, при якому коливання, що лягають на барабанну перетинку вуха, перетворюються в слухові узагальнення мозку. Вимова звука – це нетільки робота апарату мовлення, а й корегуюча діяльність артикуляторних узагальнень мозку. Ось цим усім займається фонетика, вона відповідає на питання: як, твориться і сприймається звук.
Фонологія починаєтьмя там, де виникає питання: чому. Тобто фонологія- це функціональне, власне лінгвістичне вивчення тих же звуків. Це один з наймолодших його розділів. Фонології не виповнилося ще й 150 років- вона виникла в Росії в 70 роках ХІХ століття, будучи заснованою видатним польським мовознавцем І.О.Бодуеном де Кутерне, що в умовах відсутності незалежної Польщі жив і працював у Росії , багато зробивши для розвитку російського мовознавства. Термін фонологія – теж, можна сказати, грецьке слово , оскільки він утворений від давньо грецьких слів “ звук , голос “ і “ слово , вчення”. Але давні греки цього слова не знали , бо воно народилось у ХІХ ст. в Росії. І для звука, що розглядається з точки зору фонологіїї, згодом було запроваджено окремий термін фонема (гр.- звук , голос ) .
З часів виникнення фонології і до сьогоднішнього дня не вщухають дискусії про те, що є частиною чого – фонологія є розділом фонетики чи фонетика є розділом фонології. У 20 – 60 рр. ХХ ст., у період значних успіхів фонології , представники цієї лінгвістичної науки взагалі гордовито виводили фонетику за межі мовознавства: це мовляв, фізика (акустика є розділом фізики) й фізіологія, але ніяк не мовознавство. Фонетисти, в свою чергу, спочатку взагалі заперечували фонологію як таку, а потім усіляко применшували її роль. Деякі лінгвісти і досі сперечаються, що важливіше - фонетика чи фонологія.
А між тим ці два розділи мовознавства дуже добре працюють у парі, дуже багато допомагають один одному, і ніяких прогтиріч між ними не існує.І краще не вирішувати дещо схоластичне питання, що є частинолю, а що – цілим. Хоч і фонетика, і фонологія вивчають одну і ту ж річ - звук, але вивчають її з різхних точок зору. І настільки різних, що річ ця навіть термінологічно розрізняється. Те, що вивчається фонетикою, зберігає назву звук, а об’єкт фонології іменується вже фонемою.І це не просто різні терміни, різні назви одної речі. Різний підхід до звуків фонетики й фонології призводить до того, що звуки як одиниці цих двох лінгвістичних наук виявляються дуже різними величинами.
Оскільки зміст терміна «фонема» неоднаковий у представників різних фонологічних шкіл, то дальший виклад основних теоретичних положень про фонеми української мови та зміни їх у мовному потоці буде здійснюватися в світлі щербівської фонологічної школи.