36. Спадкування за заповітом. Заповідальний відказ. Обов’язкова частина.

В ст. 1217 ЦК України передбачено два види спадкування: за заповітом або за законом.

Законодавець надає громадянину право призначити спад­коємців особисто - шляхом складання заповіту.

Новий ЦК України вперше у вітчизняному законодавстві дає легальне визначення заповіту. Заповітом є особисте розпоряд­ження фізичної особи на випадок її смерті (ст. 1233 ЦК).

Заповіт повинен відповідати загальним правилам щодо дійс­ності правочину, а саме:

1) заповідач повинен бути дієздатним на момент укладання заповіту;

2)  зміст заповіту не повинен суперечити закону;

3)  зміст заповіту повинен відображати дійсну волю заповідача;

4)  заповіт повинен бути вчинений у визначеній законом формі;

5)  умови заповіту повинні бути здійсненними.

Як цивільно-правовий правочин заповіт характеризується і цілою низкою специфічних ознак.

По-перше, заповіт - це односторонній правочин, який вва­жається дійсним після того, як заповідач в установленому по­рядку і в належній формі виявить свою волю. Про складення заповіту заповідач може сповістити своїх спадкоємців чи інших зацікавлених осіб, а може і не знайомити їх із своєю останньою волею, що ніяк не впливає на дійсність заповіту.

По-друге, особливість заповіту полягає в тому, що цей пра­вочин настільки тісно пов´язаний з особистістю заповідача, що виключає його складання за допомогою представника чи довіри­теля.

По-третє, заповіт - розпорядження на випадок смерті запові­дача, тобто безпосередньо правові наслідки, які пов´язані з ре­алізацією його волі, настануть лише за умови смерті заповідача. Заінтересовані особи не можуть оспорити заповіт навіть, якщо їм відомий його зміст, оскільки заповіт вступає в силу лише піс­ля смерті заповідача.

Водночас заповіт не є умовним правочином. Та обставина, що він вступає в силу лише за наявності певного складу юридичних фактів, є основним положенням такого правочину, а не додатко­ва обставина, від якої вона буде залежати. Умовою є певна обста­вина, яка може настати, але може і не настати. Смерть же лю­дини неминуча, невідомий лише момент смерті. Умова є завжди додатковим моментом в правочині, яка встановлюється за погод­женням сторін, і саме від бажання сторін залежить надання пра­вочину умовного характеру. Якщо така умова буде відсутньою, правочин буде мати юридичну силу, незважаючи на відсутність умов. А оскільки заповіт укладається саме на випадок смерті, то ця обставина і є необхідним, а не випадковим елементом запові­ту, .який заповідач за своїм бажанням може включити, або може і не включати.

Заповіт повинен бути складений у письмовій формі і но­таріально посвідчений. Особливість заповіту полягає в тому, що він містить в собі волю спадкодавця, яку він виклав ще за життя, але безпосереднє здійснення цієї волі можливе лише за умови смерті спадкодавця. Ця обставина і обумовлює особливі вимоги до оформлення заповіту, оскільки після смерті особа вже не має можливості уточнити чи конкретизувати свої наміри, на­приклад, яку саме частину будинку повинен успадкувати син, а яку дочка, що розумів спадкодавець під «цінними речами», які необхідно передати брату; нарешті померлий буде взагалі поз­бавлений можливості оспорювати цей правочин в силу природ­них причин.

Громадянин, на користь якого заповідається майно, не вправі підписувати його за заповідача. Якщо заповідач неписьменний або сліпий, нотаріус прочитує йому текст заповіту, про що на за­повіті робиться відповідна відмітка. Якщо сліпий громадянин письменний, він сам підписує заповіт.

Заповідачем може бути будь-яка фізична особа незалежно від статі, національності, виду занять тощо.

Посвідчення заповіту через представника заборонено Інс­трукцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України (п. 156).

Заповіт повинен бути складений так, щоб розпорядження заповідача не викликало неясності чи суперечок після відкрит­тя спадщини. При посвідченні заповіту від заповідача не вима­гається надання доказів, що підтверджують його право на май­но, яке заповідається.

Найважливішим у будь-якому заповіті є призначення спад­коємців. Заповідач може призначити одну особу своїм спадкоєм­цем, заповівши їй усе майно, в чому б воно не полягало і де б воно не перебувало. Він може скласти заповіт шляхом перерахування певних речей, які він бажав залишити спадкоємцям. Заповідач може призначити кілька спадкоємців, розподіливши між ними своє майно. Спадкодавець також має право доручити одному чи кільком спадкоємцям виконати за рахунок спадкового майна певні дії на користь третьої особи, яка названа в заповіті. Пок­ладання виконання таких обов´язків на спадкоємця називається заповідальним відказом або легатом.

Предметом заповідального відказу можуть бути доручення спадкоємцям передати певну річ чи певну грошову суму третій особі (відказоодержувачу).

Особливим видом заповідального відказу є покладання на спадкоємця, до якого переходить житловий будинок, обов´язку надати іншій особі право довічного користування цим будинком або його частиною.

Якщо спадкоємець, на якого покладений обов´язок виконати заповідальний відказ, відмовиться від спадщини чи помре рані­ше спадкодавця, то цей обов´язок переходить до того спадкоєм­ця, який отримав відповідну частку спадщини. Заповідальний відказ відпадає, якщо пасиви спадщини перевищують її активи, або та частина заповіту, в якій передбачений заповідальний від­каз, у судовому порядку визнана недійсною, або коли відказо-одержувач помре раніше заповідача.

Якщо відказоодержувач відмовляється від належного йому пра­ва, то відповідно збільшується частка майна того спадкоємця, на якого було покладено обов´язок виконати заповідальний відказ.

У ЦК не міститься правил щодо недопустимості призначен­ня в заповіті строку виконання відказу. Тому, якщо в заповіті такий строк призначений, то право на позов, а відповідно і поча­ток перебігу позовної давності, починається саме з цього строку, звичайно за умови, що спадкоємець ухиляється від виконання заповідального відказу.

Законодавець встановлює свободу заповіту, тобто заповідач може скласти заповіт на користь будь-якої фізичної чи юридич­ної особи, держави. Одночасно закон забезпе­чує права та інтереси так званих обов´язкових спадкоємців, тоб­то осіб, які, незважаючи на зміст заповіту, завжди мають право на певну частку спадщини.

До обов´язкових спадкоємців належать: неповнолітні або не­працездатні діти померлого (у тому числі й усиновлені); непра­цездатне подружжя; непрацездатні батьки (у тому числі й уси­новителі).

Наведений законодавцем перелік осіб, які мають право на обов´язкову частку спадщини, є вичерпним і розширеному тлу­маченню не підлягає. Інші непрацездатні родичі померлого -брати, сестри, дід, баба не є обов´язковими спадкоємцями.

Незважаючи на зміст заповіту, обов´язкові спадкоємці мають право отримати половину частки спадщини, яка б належала їм за законом. Тобто право заповідача на вільне розпорядження своїм майном у даному випадку обмежується. До обов´язкової частки належить і домашнє майно, і предмети домашнього вжитку, і вклади в банківських установах. Обов´язкова частка спадщини не обтяжується боргами спадкодавця.

Умовою одержання обов´язкової частки не є злиденність спадкоємця. Тобто, якщо особа, яка має право на обов´язкову частку спадщини, матеріально забезпечена, отримує пристой­ну пенсію, має рахунок у банку, нерухомість і не потребує до­помоги, це не позбавляє її права на обов´язкову частку, навіть якщо спадкодавець намагався це зробити. За позовом заінте­ресованої особи, її законних представників, прокурора заповіт у судовому порядку може бути визнаний недійсним у певній частині.