27. Поняття та види спадкування. Прийняття спадщини.

Стаття 1216 ЦК визначає спадкування як перехід прав та обов'яз­ків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). Сукупність правових норм, які регулюють умови і порядок спадкування, складає підгалузь цивільного зако­нодавства, яка іменується "спадковим правом" або "правом спадку­вання".

Право спадкування у об'єктивному сенсі — це сукупність право­вих норм, які регламентують відносини спадкування (спадкові від­носини), зокрема, визначають порядок та межі переходу прав і обов'язків від померлої особи до спадкоємців та інших осіб; при­пинення особистих прав і обов'язків тощо. За своєю суттю воно співпадає з поняттям "спадкове право".

Право спадкування у суб'єктивному сенсі — це право учасника цивільних відносин бути спадкоємцем після смерті фізичної особи. Це складне суб'єктивне право охоплює низку правомочностей, що з'являються у спадкоємця у зв'язку з відкриттям спадщини (право на прийняття спадщини, право на розподіл спадкоємцями спадко­вої маси, право на підтвердження законності набуття спадкового майна тощо). За своєю суттю воно співпадає з поняттям "право на спадкування ".

Спадкування породжує спадкові відносини, в яких є 2 сторони: спадкодавець та спадкоємець.

Спадкодавцями можуть бути тільки фізичні особи — громадяни України, іноземці та особи без громадянства. Не можуть бути спад­кодавцями юридичні особи, оскільки у випадках припинення діяль­ності організацій порядок передачі їхнього майна іншим суб'єктам визначається не нормами про спадкування, а спеціальними прави­лами про ліквідацію чи реорганізацію юридичних осіб.

Спадкоємці — це зазначені у заповіті або законі особи, до яких переходять цивільні права і обов'язки спадкодавця. Спадкоємцями можуть бути не тільки фізичні, але й юридичні особи, а також держава та інші соціально-публічні утворення.

Спадкування настає у випадку смерті фізичної особи або оголо­шення її померлою в установленому законом порядку. З цими юридичними фактами закон пов'язує появу в спадкоємців права на прийняття спадщини, а в усіх інших осіб — обов'язку не перешкоджати їм у здійсненні цього права. Після прийняття спад­щини спадкоємець стає учасником тих самих правовідносин, суб'єк­том яких раніше був спадкодавець, тобто відбувається заміна суб'єкта в правовідносинах, учасником яких був спадкодавець.

Цивільне законодавство України розрізняє 2 види спадкування: 1) за заповітом; 2) за законом (ст. 1217 ЦК).

Однак слід зазначити, що крім спадкування за заповітом і за законом, які названі у ст. 1217 ЦК, існують й інші вади спадкування, передбачені окремими нормами ЦК.

Зокрема, згідно зі ст. 1277 ЦК окремим видом спадкування є спадкування на підставі рішення суду, котре має місце у випадку так званої "відумерлості спадщини", тобто існування спадщини, яка не була успадкована протягом установленого законом строку жодною особою.

У разі відсутності спадкоємців за заповітом і за законом, усу­нення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також їхньої відмови від її прийняття суд визнає спадщину від- умерлою за заявою відповідного органу місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини. Така заява має бути подана після спливу 1 року з часу відкриття спадщини. За рішенням суду спад­щина, яку він визнав відумерлою, переходить у власність терито­ріальної громади за місцем відкриття спадщини.

Специфічним вадом спадкування можна також вважати спадковий договір, згідно з яким одна сторона (набувач) зобов'язується вико­нати розпорядження іншої сторони (відчужувача) і у випадку його смерті набуває права власності на майно відчужувача. Цьому до­говору присвячена глава 90 ЦК. Тому при визначенні виду спадку­вання слід звертатися не тільки до ст. 1217, але й до ст. 1277 та до глави 90 ЦК.

Викладене вище дає підстави зробити висновок, иго вітчизняне цивільне законодавство розрізняє 4 види спадкування: 1) за запові­том; 2) за законом; 3) за рішенням суду; 4) за договором.

Разом із тим, основними, найбільш детально врегульованими актами законодавства і найбільш поширеними на практиці є згадува­ні у ст. 1217 ЦК спадкування за заповітом і спадкування за законом.

У випадках спадкування за заповітом воля спадкодавця виража­ється в заповіті. За своєю правовою природою заповіт є односто­роннім правочином, а тому регулюється не тільки нормами спад­кового права, але також підпорядковується загальним правилам про вчинення правочинів та про їх недійсність. Якщо стосовно майна укладений заповіт, то пріоритет надається саме цьому виду спадку­вання.

Згідно зі ст. 1223 ЦК передусім право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. Таке право у них виникає за наявності кількох умов: 1) існує заповіт; 2) спадкодавець визначив певну особу своїм спадкоємцем. Разом із тим, це ще не суб'єктивне право, оскіль­ки можливість отримати спадщину може виникнути лише після смерті спадкодавця (оголошення його померлим).

ЦК надає перевагу спадкуванню за заповітом. У заповіті спадко­давець може виявити свою волю розпорядитися своїм майном на користь будь-якої особи.

Спадкування за законом є вторинним стосовно спадкування за заповітом, оскільки настає лише у випадках, чітко визначених у законі, зокрема, за умови, що:

1. заповіту немає;

2. заповіт визнано недійсним;

3. за заповітом передається тільки частина майна;

4. спадкоємець за заповітом помер до відкриття спадщини;

5. спадкоємець за заповітом відмовився від прийняття спадщини.

У таких випадках право на спадкування набувають особи, визна­чені в ст.ст. 1261 — 1265 ЦК: в першу чергу — діти спадкодавця, в тому числі зачаті за його життя та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки; у другу — рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку батька, так і з боку матері; у третю — рідні дядько та тітка спадкодавця; у четверту — особи, які проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як 5 років до часу відкриття спадщини; у п'яту — інші родичі спадко­давця до шостого ступеня споріднення включно, утриманці спад­кодавця, які не були членами його сім'ї, тощо.

Здійснення права на спадкування полягає в тому, що спадкоємець має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Прийняття спадщини можливе у 2 способи:

1) шляхом мовчазного прийняття (пасивна поведінка спадко¬ємця);

2) шляхом подачі заяви про прийняття спадщини (активна поведінка).

Можливість прийняття спадщини шляхом пасивної поведінки передбачена ст. 1268 ЦК, згідно з положеннями якої спадкоємець вважається таким, що прийняв спадщину, якщо він мешкав разом з померлим та протягом строку для прийняття спадщини не відмо¬вився від неї. Якщо спадкодавець протягом вказаного строку подав заяву про відмову від спадщини, вважається, що він відмовився від спадщини.

Спадкоємці, які фактично прийняли спадщину, також мають подати заяву про видачу їм документа, що підтверджує їх право на успадковане майно — свідоцтва про право на спадщину, але можуть це зробити незалежно від закінчення строку, встановленого для прийняття спадщини.

Прийняття спадщини шляхом подання нотаріусу заяви про її прийняття передбачене ст. 1269 ЦК.

Цей порядок прийняття спадщини застосовується щодо спадко¬ємців, які бажають прийняти спадщину, але не проживали постійно разом зі спадкодавцем. Оскільки роздільне проживання не створює презумпції прийняття спадщини, такі особи зобов'язані подати нотаріусу за місцем відкриття спадщини заяву про прийняття спадщини.

Спадкоємець з'являється до нотаріуса особисто і подає документ, що підтверджує його особу, а також свідоцтво про смерть спадко¬давця, щоб нотаріус зміг встановити час відкриття спадщини. Крім того, спадкоємець повинен повідомити нотаріуса про місце від¬криття спадщини та про наявність інших спадкоємців (якщо йому про це відомо) незалежно від того, чи прийняли вони спадщину.

Особа, яка досягла 14 років, якщо вона бажає прийняти спад- шину, може звернутися до нотаріуса із заявою про прийняття спад¬щини самостійно. Для цього згоди її батьків або піклувальників не потрібно, оскільки пасивна тестаментоздатність як елемент дієздат¬ності фізичної особи настає з 14 років.