21. Зобов'язання, що виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи.

Зобов'язання, які виникають внаслідок рятування здоров'я та життя фізичних осіб, майна фізичної або юридичної особи, є частковою новелою ЦК.

Стаття 1161 передбачає, що шкода, завдана особі, яка без відповідних повноважень рятувала здоров'я та життя фізичної особи від реальної загрози для неї, відшкодовується державою у повному обсязі.

З цієї норми випливає, що внаслідок рятування здоров'я та життя фізичної особи виникають зобов'язання, суб'єктами яких є особа, яка вчиняла рятувальні дії (рятувальник — ним може бути як фізична, так і юридична особа) і держава в особі відповідних державних органів. Змістом цих зобов'язань є право рятувальника на відшкодування зазнаної ним шкоди і обов'язок держави відшкодувати шкоду, що її зазнав рятувальник, у повному обсязі (втрачений заробіток, пошкоджене майно, витрати на лікування тощо).

Умовами виникнення таких зобов'язань, як випливає із змісту статті, є:

1) наявність реальної (а не уявної, такої, про яку виникло помилкове враження у того, хто здійснював рятувальні дії) загрози для здоров'я та життя фізичної особи. Виникає питання, чи така загроза обов'язково має загрожувати і здоров'ю, і життю фізичної особи, чи має значення і те, що вона загрожувала тільки здоров'ю людини? Хоча у коментованій статті ЦК йдеться про загрозу "здоров'ю та життю" фізичної особи, але виправданим буде вважати, що рятувальними дії будуть визнаватися і тоді, коли небезпека загрожувала здоров'ю людини. В іншому випадку може виникнути проблема оцінки рятувальником ступеня загрози, співставлення ним рівня небезпеки, що загрожує здоров'ю іншої особи та його власному і т. п.;

2) відсутність у рятувальника повноважень (обов'язку) вчиняти рятувальні щодо іншої фізичної особи дії. Отже, лікарі, професійні рятувальники, пожежники тощо не визнаються суб'єктами вказаних зобов'язань. Підстави та умови відшкодування збитків, що вони зазнали, визначаються спеціальними угодами з потерпілими та актами законодавства;

3) спрямованість дій на рятування здоров'я та життя іншої фізичної особи. Якщо рятування виявилося лише побічним результатом діяльності якоїсь особи, то вказані зобов'язання не виникають Наприклад, якщо особа, запобігає загибелі човна, намагаючись врятувати своє життя, і при цьому "попутно" відвертає загрозу життю та здоров'ю інших осіб, то зобов'язання з рятування здоров'я та життя не виникає. Але позитивний результат рятувальних дій щодо інших осіб не є умовою виникнення відповідних зобов'язань. Це випливає з того, що у коментованій статті йдеться про те, що особа "рятувала" (а не саме "врятувала") здоров'я та життя фізичної особи;

4) виникнення у рятувальника шкоди внаслідок вчинення ним рятувальних дій щодо здоров'я та життя фізичної особи. Якщо рятувальні дії мали місце, але рятувальник при цьому не зазнав шкоди, то зобов'язання не виникають. При цьому слід мати на увазі, що шкода може бути як майнового, так і немайнового характеру.

22. Неустойка як спосіб забезпечення виконання зобов’язань. Форми та види неустойки.

Згідно зі ст. 549 ЦК неустойка — це грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником зобов'язання.

Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов'язань, особливо в договірних відносинах за участю юридичних осіб. При­вабливість неустойки пояснюється тим, що вона є спрощеним засобом компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником його обов'язків.

Це забезпечується такими особливостями неустойки:

1. можливість стягнення неустойки власне за факт порушення зобов'язання, без надання доказів про завдання збитків та їхній розмір;

2. можливість для сторін на свій розсуд сформулювати підстави, розмір та умови сплати неустойки (крім випадків існування так званої "нормативної" неустойки — ст. 551 ЦК);

3. можливість для кредитора оперативно компенсувати збитки, завдані йому невиконанням договору, в зручній для нього грошо­вій формі. Хоча ст. 549 ЦК передбачає можливість стягнення з бор­жника неустойки у вигляді майна, однак механізм реалізації такого права поки що не визначений, шо на практиці може створити знач­ні труднощі при обчисленні та стягненні такого виду неустойки.

Як зазначалося, неустойка за своєю юридичною природою є не тільки способом забезпечення виконання зобов'язань, а також однією з форм цивільно-правової відповідальності. Тому багато положень, що регулюють її застосування, вміщені у главі 51 ЦК. Зокрема, згідно зі ст. 611 ЦК неустойка визнається однією з санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов'язання, а ст. 550 ЦК встановлює, що кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов'язання (ст. 617 ЦК).

Щодо питання про неустойку як спеціальної форми відповідаль­ності, слід зазначити, що тут, як проте і в інших випадках застосу­вання спеціальних форм відповідальності, часто немає необхідності в наявності повного складу цивільного правопорушення. Наприк­лад, для стягнення виключної неустойки не потрібна наявність збитків у кредитора, а, отже, відпадає і питання про причинний зв'язок між збитками і протиправними діями. Тому для відпові­дальності тут досить протиправності і вини боржника.

Неустойка має характер додаткового обтяження для боржни­ка і, за загальним правилом, підлягає сплаті незалежно від наяв­ності збитків (ст. 624 ЦК). Вона стимулює боржника до належ­ного виконання, а також компенсує (повністю або частково) збитки, які можуть бути заподіяні невиконанням зобов'язання. Тому сплата неустойки не звільняє від виконання зобов'язання в натурі (ст. 552 ЦК).

Умовами стягнення неустойки є невиконання зобов'язання і вина боржника, незалежно від наявності збитків у кредитора. Однак, якщо збитки є, то залежно від співвідношення права на стягнення неустойки з правом на відшкодування збитків розрізняють не­устойку:

1. залікову — не виключає право вимагати відшкодування збитків, але тільки в тій частині, яка не покрита неустойкою;

2. виключну — закон або договір можуть передбачити стягнення тільки неустойки, але не збитків (використовується, як правило, у випадках прострочення зобов'язання);

3. штрафну (кумулятивну) — стягнення збитків у повній сумі крім неустойки;

4. альтернативну — за вибором кредитора стягується або неус­тойка, або збитки (ст. 624 ЦК).

Залежно від підстав встановлення неустойка поділяється на дого­вірну та нормативну. Найчастіше використовується договірна неустойка (та, що встановлюється договором сторін).

Сфера застосування нормативної неустойки залежить від характеру норми. Якщо неустойка передбачена імперативною нормою, вона підлягає безумовному застосуванню. У випадках, коли положення про неустойку міститься в диспозитивній нормі, вона застосову­ється лише тоді, коли сторони своєю угодою не передбачили інший розмір неустойки. Прикладом диспозитивної норми тут може бути правило ст. 625 ЦК, згід?ю з яким боржник, що прострочив вико­нання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити пеню в розмірі 3% річних від простроченої суми, якщо інший розмір не встановлений договором або законом.

Розмір неустойки, встановлений законом, може бути збільшений у договорі. Разом з тим, сторони можуть домовитися про зменшення розміру неустойки, встановленого актом цивільного законодавства (крім випадків, передбачених законом).

Крім того, розмір неустойки може бути зменшений за рішенням суду, якщо він значно перевищує розмір збитків, та за наявності інших обставин, які мають істотне значення. Слід зазначити, що в цьому випадку зменшення розміру неустойки є правом суду. Разом з тим, ст. 616 ЦК зобов'язує суд зменшити неустойку, якщо пору­шення зобов'язання сталося з вини кредитора.