12. Відповідальність організації за шкоду, заподіяну з вини її працівника.

Одним із спеціальних деліктів є відповідальність за шкоду, завдану працівником юридичної або фізичної особи. За загальним правилом, шкоду, що завдано працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків, відшкодовує юридична чи фізична особа, з якою цей працівник перебував у трудових відносинах (ч.1 ст.1172). Особливість цього делікту полягає, насамперед, у тому, що особа має вчинити протиправне діяння лише за таких умов: • якщо між нею та відповідною юридичною чи фізичною особою є трудові (службові) правовідносини, що визначено трудовим договором (контрактом), наказом про прийняття на службу, про переведення на тимчасову роботу в певну організацію, актом обрання на виборну посаду, а також наказами керівного органу, або ж рішенням суду та іншими юридичними актами; • якщо шкоди завдано безпосередньо під час виконання трудових (службових) обов'язків, тобто коли особа здійснює обумовлену трудовим договором (контрактом), іншим локальним чи адміністративним актом роботу, як правило, на території юридичної чи фізичної особи протягом робочого часу. Окрім цих ознак, до складу протиправного діяння за цим деліктом можуть належати: • наявність цивільних правовідносин підряду, за яких працівник діє за дорученням замовника; • наявність правовідносин участі (членства) в підприємницьких товариствах, за яких учасник здійснює підприємницьку чи іншу діяльність від імені товариства. Проте найістотнішою особливістю цього деліктного зобов'язання є те, що відмежовано особу, яка фактично завдала шкоди, та особу, яка повинна нести деліктну відповідальність. Безпосереднім заподіювачем шкоди за ст. 1172 ЦК є: • працівник (службовець); • підрядник; • учасник (член) підприємницького товариства чи кооперативу. Однак відповідальність за шкоду, якої завдано внаслідок виконання відповідних обов'язків, законодавець покладає відповідно на: • юридичну або фізичну особу, з якою він перебуває в трудових (службових) відносинах; • замовника за цивільно-правовим договором підряду; • підприємницькі товариства, кооперативи, учасником (членом) яких він є.

Вина відповідальних осіб полягає в тому, що оскільки всі дії працівників (службовців) та інших осіб, якщо їх вчинено на виконання певних трудових (службових) та інших обов'язків, юридично прирівнюються до дій юридичної, фізичної особи та інших зобов'язаних суб'єктів, то і вину безпосереднього заподіювача шкоди, який перебуває у відповідних відносинах з юридичною, фізичною чи іншою уповноваженою особою має бути визнано виною останніх. Відшкодувавши завдану працівником (службовцем) чи іншою особою шкоду, фізична чи юридична особа, а також інші суб'єкти відповідальності мають право зворотної вимоги (регресу) до безпосереднього заподіювача, з вини якого було завдано шкоди, у розмірі виплаченого відшкодування, якщо інший розмір не передбачено законом.

13. Підстави виникнення та припинення зобов’язання.

Підставами виникнення зобов'язань є певні юридичні факти або їх поєднання, з настанням яких закон пов'язує виникнення тих чи інших прав і обов'язків. У ЦК Укр. вказано, що зобов'язання виникають із договорів та інших правочинів, у результаті створення літературних, художніх творів, винаходів та ін. результатів інтелект. діяльності. Зобов'язання також виникають внаслідок заподіяння шкоди, безпідставного збагачення та інших підстав, зазначених у ЦК та ін. законах Укр. Серед підстав виникнення зобов'язань центральне місце належить договору і правочину. Прикладом зобов'язання, що виникло на підставі одностороннього правочину, може бути публічне оголошення сплатити винагороду за надання інформації щодо особи, яка вчинила тяжкий злочин. Це оголошення породжує обов'язок сплатити винагороду. Заподіяння шкоди (як одна з підстав виникнення недоговірного зобов'язання) покладає на заподіювача шкоди обов'язок відшкодувати її в повному обсязі.

Особа, яка набула майно за рахунок іншої особи без достатніх підстав, зобов'язана повернути його цій особі. До недоговірних зобов'язань, що виникають із цивільних правопорушень, належать також дії юр. та фіз. осіб, які при здійсненні підприємницької та ін. господарської діяльності створюють небезпеку (загрозу) життю і здоров'ю фіз. осіб, а також їхньому майну і майну юр. осіб. Такі дії породжують зобов'язання усунути цю небезпеку (загрозу). Серед ін. підстав, які породжують виникнення зобов'язань: рятування здоров'я та життя фіз. особи, майна фіз. або юр. особи та вчинення дій у майнових інтересах ін. особи без її доручення. Підставою виникнення зобов'язань може стати і певна подія. Так, пожежа як страховий випадок зобов'язує страхову компанію відшкодувати збитки страхувальнику. Зобов'язання може виникнути і на підставі рішення суду.

Під поняттям припинення зобов'язання слід розуміти припинення усіх прав та обов'язків, що становлять його зміст, внаслідок чого втрачається правова пов'язаність суб'єктів зобов'язань. Найпоширенішою підставою припинення зобов'язань є їх належне виконання. Наступною підставою припинення зобов'язань є зарахування зустрічних однорідних вимог. Зарахування зустрічних вимог може бути здійснено за заявою однієї із сторін. Законодавець забороняє здійснювати зарахування зустрічних вимог у таких випадках: в зобов'язаннях із відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю; в зобов'язаннях про стягнення аліментів; в зобов'язаннях щодо довічного утримання (догляду); у разі спливу позовної давності; в інших випадках, встановлених договором або законом. Окремим випадком зарахування зустрічних вимог є зарахування у разі заміни кредитора (ст.603 ЦК). Відповідно до цього різновиду зарахувань, боржник має право пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора. У разі заміни кредитора зарахування проводиться, якщо вимога виникла на підставі, що існувала на момент одержання боржником письмового повідомлення про заміну кредитора, і строк вимоги настав до його одержання або цей строк не встановлено чи визначено моментом пред'явлення вимоги.

Велика кількість зобов'язань припиняється сьогодні за домовленістю сторін: шляхом передання відступного (передачи боржником кредитору грошей, іншого майна, виконання робіт, надання послуг тощо), шляхом новації (домовленість сторін про заміну первісного зобов'язання новим зобов'язанням між тими самими сторонами) та шляхом прощення боргу. Новація не допускається щодо зобов'язань про відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, про сплату аліментів та в інших випадках, встановлених законом. Припинення зобов'язання внаслідок прощення боргу можливо лише у разі, якщо воно не порушує прав третіх осіб щодо майна кредитора. Поєднання боржника та кредитора в одній особі як підстава припинення зобов'язання можливе у разі, якщо боржник за зобов'язанням отримує право вимоги за зобов'язанням. Це можливим є, наприклад, при злитті чи приєднанні юр. осіб, що пов'язані взаємними зобов'язаннями, або ж у разі, якщо до особи в порядку спадкування переходять права вимоги до себе ж у зобов'язанні. Зобов'язання припиняється також і у разі неможливості його виконання.

Однак цю неможливість має бути зумовлено обставинами, за які жодна зі сторін не відповідає. Переважно ці обставини мають об'єктивний характер, напр., знищення майна, що становить предмет зобов'язання внаслідок дії непереборної сили. Смерть фізичної особи-боржника та кредитора тягне також припинення зобов'язання. Однак за такої підстави припиняються виключно зобов'язання, що нерозривно пов'язані з особою боржника чи кредитора й через це не можуть бути виконані чи прийняті іншою особою. Напр., зобов'язання із авторського договору. Ліквідація юр. особи-боржника чи кредитора також тягне припинення зобов'язань, оскільки ліквідація є таким способом припинення юр. особи, який не передбачає правонаступництва.