3. Форма держави

Форма держави – порядок (спосіб) організації та здійснення державної влади в країні, державно-правова конструкція, що складається з трьох взаємопов'язаних елементів: форми правлін­ня, форми державного устрою і форми державного режиму.

1. Форма правління – це організація, порядок утворення та взаємодії вищих органів державної влади (глави держа­ви, парламенту і уряду). Розрізняють два різновиди форми правління – монархію та республіку.

Монархія (грецькою мовою – єдиновладдя) – це така форма правління, за якої вища дер­жавна влада здійснюється одноособово і переходить, зазви­чай, у спадок і довічно. Монархія виникла в умовах рабовласниць­кого суспільства і збереглася у таких країнах, як Великобританія, Бельгія, Данія, Швеція, Нідерланди, Іспанія, Кувейт, Саудівська Аравія та ін. На сьогоднішній день монархія існує в 30 країнах світу.

Основними ознаками класичної монархічної форми прав­ління є:

• влада глави держави (імператора, короля, великого герцога, еміра, султана) існує історично і не делегується йому народом;

• влада монарха здійснюється безстроково (довічно) і передається, як правило, у спадок;

• монарх здійснює керівництво на свій розсуд і не відповідає за ухвалені ним політичні рішен­ня;

• влада монарха оголошується священною та має релігійний характер.

Монархії поділяють на дві групи: необмежені й обмежені. Необмежена монархія – форма правління, за якої вла­да монарха не обмежена чинністю законів чи повноважен­нями державних органів. У рамках необмеженої монархії можна виділити деспотичну (за якої влада монарха обожнюється, а він сам офіційно визнаний божеством або напівбожеством. Така форма правління характерна для рабовлас­ницьких держав, насамперед, стародавнього Сходу – Єгипет, Вавилон, Ассирія, Китай) та абсолютну (за якої влада монарха зумовлюється його належністю до правлячої династії, але йому не надаються божественні почесті – Сау­дівська Аравія, Кувейт, Оман).

Обмежена монархія (конституційна) – форма правління, за якої вла­да монарха обмежена дією законів чи повноваженнями дер­жавних органів. Різновидами обмеженої монархії є: дуалістична (за якої гла­ва держави не має законодавчої влади, що перейшла до пар­ламенту, але формує склад уряду, яким керує особисто або через призначеного ним прем'єр-міністра – Бутан, Бруней, Тонга) та парламентська монархія (за якої влада монарха суттєво обмежена в усіх сферах здійснення державної влади, за ним лише формально зберігається ста­тус глави держави, який, зазвичай, обмежується лише пред­ставницькими функціями. Більшість сучасних монархій є парламентськими, їх існування зумовлене національними традиціями – Англія, Японія, Швеція, Норвегія, Нідерланди, Бельгія, Данія, Іспанія, Малайзія, Таїланд).

Ряд монархій займає проміжне положення між дуаліс­тичними і парламентарними (Йорданія, Марокко, Непал).

Республіка (від лат. res publika – суспільна справа) – форма правління, за якої вища державна влада здійснюється виборним, представницьким, загальнонаціональним колегіальним органом (парламентом) або главою держави (президентом), котрі обираються народом на певний термін. Основними ознака­ми республіки є:

• влада глави держави і вищих представницьких органів де­легується їм народом;

• повноваження глави держави та верховної державної влади обмежені певним стро­ком;

• загальнообов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших державних органів;

• глава держави несе політичну відповідальність за свою діяльність;

• захист прав та інтересів громадян, взаємна відпові­дальність особи і держави.

В історії держав світу виникали різні види республік: антична, середньовічна (феодальна), буржуазна, соціаліс­тична. Сучасні республіки існують у таких різновидах: парла­ментська, президентська та змішана (напівпрезидентська). Більше 140 держав (з 193 країн світу) у сучасному світі є республіками.

Парламентська республіка – така республіка, в якій вищу державну владу здійснює парламент, котрий формує повністю підзвітний і відповідальний перед ним уряд. У парламентській республіці можливе існування поста президента, який обирається парламентом, йому підзвітний і має винятково представницькі функції. Іноді президент не обирається і главою держави стає прем’єр-міністр. До таких держав належать: Італія, Австрія, Чехія, Фінляндія, Індія, Греція, Угорщина тощо.

Президентська республіка – форма правління, за якої вищу державну владу здійснює президент, котрий по­єднує повноваження глави держави і глави уряду. Президент обирається непарламентським шляхом – прямими або непрямими виборами населення (президента США обирає колегія вибірників, обрана виборцями). Уряд призначається президентом і відповідає тільки перед ним – США, Аргентина, Мексика, Бразилія, Грузія та ін.

Змішана республіка (президентсько-парламентська або парламентсько-президентська) – поєднує в собі ознаки парла­ментської і президентської республіки. За такої форми прав­ління парламент набуває повноважень контролю президен­та щодо формування уряду та здійснення ним виконавчої влади. Глава держави (президент) особисто про­понує склад уряду, насамперед кандидатуру прем'єр-мініс­тра, який підлягає обов'язковому затвердженню або пого­дженню парламентом. Виконавча влада в такій республіці належить не тільки президенту, але й прем'єр-міністру, який очолює уряд. Президент обирається непарламентським шляхом. До таких держав належать: Україна, Білорусія, Фінлян­дія, Франція та ін.

2. Форма державного устрою – визначає адміністративно-територіальну будову держави, розкриває характер взаємовідносин між її складовими частинами, центральними і місцевими органами державної влади. Державний устрій може виявлятись у простій (унітарні держави) або склад­ній формах (федерація, конфедерація, імперія).

Унітарна держава – це проста єдина держава, скла­довими якої є адміністративно-територіальні одиниці (області, провінції, губернії, воєводства), які не володіють суверенними правами, – Україна, Болгарія, Польща, Франція, Італія, Швеція, Греція, Угорщина тощо.

Деякі унітарні держави мають автономні утворення (Грузія, Іспанія, Італія, Україна та ін.). Під автономією (гр. auto – сам, потоs – закон) розуміється законодавчо закріплена форма самоврядування територіальної одиниці держави, що виявляється в самостійному вирішенні питань місцевого значення. Виділяють політичну (державну) автономію, що має парламент, уряд та ін. органи державного управління, компетенція яких закріплена у Конституції (Автономна Республіка Крим – в Україні, Гренландія – у Данії) і адміністративну (місцеву), що не має зовнішніх ознак державності, коло прав якої визначається звичайними законами (Тібет – у Китаї, штат Ассам – в Індії).

Федерація (лат. foederatio – союз, об’єднання) – це складна союзна держава, до якої входять кілька територіальних утворень, що володіють сувереніте­том, або мають певні ознаки державності. Суб’єктами федерації у США, Індії, Бразилії, Мексиці – є штати; Російській Федерації – республіки, в Аргентині та Канаді – провінції, у Німеччині та Австрії – землі, які мають певну самостійність, свій адміністративно-територіальний поділ та законодавство. У сучасному світі існує майже 20 федеративних держав, при цьому вони займають більше 40 % всієї території планети (а за кількістю жителів – до третини населення Землі).

Основні ознаки федерації:

• єдина територія складається з окремих територій – суб'єктів федерації, що мають власний адміністративно-терито­ріальний поділ;

• наявність конституції і системи законодавства в ці­лому та в кожного з її суб'єктів;

• наявність федерального двопалатного парламенту й парламентів та федерального уряду і са­мостійних органів управління у суб'єктів федерації;

• наявність громадянства як усієї федерації, так і її суб'єктів; у деяких федераціях допускається подвійне гро­мадянство (Німеччина);

• можливість суб'єктів федерації мати власну правову та судову системи (США);

• наявність загально-федеральної податкової та грошо­вої системи;

• суб'єкти федерації не володіють суверенітетом і не є суб'єктами міжнародного права, проте в договірних між­народних відносинах можуть виступати як федерація в ці­лому, так і кожний її суб'єкт.

Конфедерація (лат. сопfederatio – союз, об’єднання) – це тимчасовий юридичний союз суверенних держав, який створюється для досягнення спільних цілей (економічних, політичних, військових тощо). Держави, що входять до конфедерації, зберігають свій суверенітет і мають власні органи державної влади. Для координації дій у конфедерації, зазвичай, створюються спільні органи влади і управління. Правовою основою конфедерації є союзний договір.

Ця історична форма державного устрою зустрічається вкрай рідко. Як показала історія, конфедерації мають нестійкий, перехідний характер, які або розпадаються, або ж перетворюються на федерації. Через етап конфедерації пройшли: колишній Радянський Союз (1917-1922 рр., 30 грудня 1922 р. конфедерація, до складу якої входили Росія, Україна, Білорусія та республіка Закавказзя, уклали договір і увійшли до федерації СРСР), Австро-Угорська імперія (1867-1918 р.), США (1781-1787 рр., 1861-1865 рр.), Нідерланди (1579-1795 рр.), Швейцарія (1291-1798 рр., 1815-1848 рр.), Німеччина (1815-1864 рр.), Гамбія і Сенегал (1981-1989 рр.).

Швейцарія номінально є конфедерацією, але фактично – це федерація. Конституція цієї країни називається так «Федеральна Конституція Швейцарської конфедерації». Під терміном «конфедерація» розуміється об’єднання кантонів населення, яке проживає в них – швейцарського народу, а формою державного устрою вважається конфедерація.

Конфедеративний союз характеризується наступними ознаками:

• відсутність загальної для всієї конфедерації єдиної території і державних кордонів;

• відсутність загальних законодавчих органів і систе­ми управління;

• відсутність загальних для всієї конфедерації консти­туції, системи законодавства, громадянства, судової та фі­нансової систем;

• відсутність суверенітету конфедерації, збереження суверенітету і міжнародно-правового статусу її членів;

• наявність загального конфедеративного органу, який складається з делегатів суверенних держав;

• рішення загальних конфедеративних органів прий­мається за принципом консенсусу: у випадку незгоди з ним членів конфедерації таке рішення не є обов'язковим і не тягне за собою яких-небудь санкцій (це право нуліфіка­ції);

• наявність права виходу зі складу конфедерації у кож­ного з її суб'єктів.

• конфедерації мають нестійкий, перехідний характер: вони або розпадаються, або перетворюються на федера­цію.

Імперії – складні й великі держави, які об'єд­нують інші держави, народи внаслідок завоювань, колоні­зації, що складаються з головної держави (метрополії) та колоній. Історії відомі такі імперії, як Римська, Візантійська, Османська, Австро-Угорська, Японська, Іспанська та інші імперії. Основною ознакою імперій є те, що вони тримаються на державному примусі з боку метрополії.

Співдружність є особливою формою державного уст­рою, яку визначають як організовано оформлене об'єд­нання держав, що виступають асоційованими учасниками при збереженні ними повного суверенітету та незалеж­ності (СНД, Британська Співдружність Націй, Європейсь­ка Співдружність у Західній Європі).

3. Форма державного режиму – сукупність методів і способів здійснення державної влади. Характер існуючого у певній державі режиму визначається обсягом повноважень влади, способами і методами її діяльності, ступенем свободи індивідів. Державний режим може бути демократичним і ан­тидемократичним (авторитарним чи тоталітарним).

Демократичний режим – це режим, за якого держав­на (політична) влада здійснюється з дотриманням основ­них прав і свобод людини, із забезпеченням легальних можливос­тей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (вибори, ре­ферендуми, засоби масової інформації), діяльність різно­манітних партій і громадських організацій, які представ­ляють ці інтереси і впливають на вироблення та здійснення політики держави. Такий режим характерний для правової держави.

У демократичних державах народ безпосередньо приймає участь у формуванні та здійсненні державної влади, діє принцип «поділу влади», забезпечується плюралізм у різних сферах життєдіяльності людини (наприклад, економічна сфера будується на засадах різних форм господарювання та форм власності, політична – на багатопартійності і т.д.), правосуддя базується на принципах законності та верховенства права, методи переконання домінують перед методами примусу.

Антидемократичний режим – це режим, коли дер­жавна влада здійснюється шляхом обмеження або пору­шення основних прав людини, коли заборонена легальна діяльність опозиційних політичних партій і громадських об’єднань.

У таких державах не реалізується принцип «поділу влад», звужується або припиняється вплив громадян та їх об'єднань на управління державою; відсутня або стає формальною виборність; забороняється діяльність опозиційних партій та ор­ганізацій; застосовуються політичні репресії; звужуються або порушуються політичні права і сво­боди громадян; реальна влада зосереджується в руках групи осіб або однієї особи, не підконтрольних народові.

Такий режим може бути тоталітарним або авторитарним. Тоталітарний режим – крайня форма антидемокра­тичного режиму, такий спосіб організації державної вла­ди, при якому народ повністю усунуто від важелів формування державної влади, а суспільство стає об’єктом тотального контролю.

Його характерні риси: прин­ципова відмова від ідеї прав людини і громадянина; пріо­ритет партії або держави в системі соціальних цінностей; однопартійна політична система і заборона на існування опозиції; наявність загальнообов'язкової державної ідео­логії; формальність і декоративний характер виборів; принципова відмова від розподілу влади; вождізм, сакралізація (обожнювання) лідера, який підноситься як наймудріший, непогрішимий, найсправедливіший, невпинно думаючий про благо народу. При тоталітаризмі встановлюється повний (тотальний) контроль над усіма сферами життя суспільства. Держава прагне буквально «злити» суспільство з собою, повністю його одержавити. Прикладами тоталітарного режиму є нацистська Німеччи­на, фашистська Італія, сталінський Радянський Союз, маоїстський Китай.

Авторитарний режим – це стан політичного життя, коли влада зосереджується в руках однієї особи або прав­лячої верхівки. Цей режим не має таких реакційних про­явів, як тоталітарний, і характеризується: обмеженням об’єму політичних прав і свобод; фактичною, а деколи і формальною відсутністю розподілу влади; недемократичним характером виборів (відсутністю реальної можливості вибору); сильною виконавчою владою, заснованої на особистості лідера; використанням насильства та позасудових методів примусу (не поєднується з крайніми проявами тоталітаризму – масовими репресіями та геноцидом); опорою на поліцейський та військовий апарат; дією принципу пріоритету держави над особистістю, відсутністю гарантій здійснення конституційно проголо­шених прав і свобод особи, особливо у взаємовідносинах із владою.

Яскравий приклад авторитарного ре­жиму – період правління Наполеона за часів Першої імперії у Франції.