4. Релігійні напрями та релігійно-політичні рухи ісламу.

Уже через три десятиліття після смерті Мухаммеда му­сульманська громада розкололася на три основні напрями: сунізм, шиїзм та хариджизм.

Сунізм — релігійно-філософська система ортодоксаль­ного ісламу, що охоплює майже 90% мусульман, які нази­вають себе ахль ас-суна (люди Суни) і вважають, що саме вони дотримуються традицій пророка. Вони шанують не лише Коран, а й святість Суни, яка є сукупністю хадисів, тоб­то розповідей про висловлювання та діяльність пророка Мухаммеда. Формально сунітом вважається той, хто визнає перших чо­тирьох правовірних халіфів і правдивість збірок хадисів. Прибічники сунізму не визнають можливос­ті посередництва між Аллахом і людьми після смерті Мухам­меда, заперечують ідею про особливу природу двоюрідного брата пророка Алі й право його нащадків на імамат — управ­ління громадою. Світського і духовного главу повинні, на їх думку, обирати члени громади. Сунізму притаманні також свої особливості у деяких принципах юридичних рішень, характері свят, ставленні до іновірців, у деталях молитви тощо. Священними містами сунітів є Мекка і Медина.

Сунізм не є однорідним. Він поділяється на чотири релі­гійно-правові школи (мазхаби): ханіфіти, малікіти, шафіїти, ханбаліти. Усі школи регламентують мусульманські правові поло­ження на основі чотирьох принципів, базовими для яких є Коран, Суна, кияс та іджма. Відмінність між мазхабами здебільшого і визначається їх ставленням до іджми та киясу. Усі сунітські мазхаби вважаються правовірними, рівно­правними, й тому мусульмани можуть дотримуватися будь-якого з них. Більшість сунітів є прихильниками ханіфінітського мазхабу.

Шиїзм — другий за кількістю послідовників напрям в ісламі. Виник шиїзм (араб, ши'а — угруповання, партія) як політична течія у другій половині VII ст. в Іраку. Сьогодні понад 90 % населення Ірану є шиїтами.

Засновниками шиїзму вважається група прихильників Алі ібн Абі Таліба (двоюрідного брата Мухаммеда), яка до­моглася обрання Алі халіфом. Маючи переконаність у то­му, що Алі та його нащадки є єдиними законними спадко­ємцями пророка Мухаммеда, шиїти визнають лише 12 іма­мів з усіх прямих потомків Алі. Дванадцятий законний імам («Махді — обіцяний»), на їх думку, народився у 873 р. Піс­ля смерті свого батька, одинадцятого імама Хасан бен Алі (Аськарі), він таємниче зник, та має ще з волі Аллаха з'я­витися у ролі спасителя. Тоді нібито й настане час соціаль­ної рівності й справедливості, а члени суспільства будуть мудрими й досконалими. Право самостійності з релігійних і правових питань шиїти зберігають за муджтахидами «та­ємного імама».

Як і в сунізмі, в шиїзмі Коран є «божественним одкро­венням». Однак вважається, що в основній його редакції немає айятів, які стосуються Алі ібн Абі Таліба. Тому тут Коран доповнюється ахбаром — Святим Переказом. Дотримуючись хаджу, віруючі тут здійснюють паломництво і до місць, по­в'язаних із життям шиїтських імамів, відзначають свята на їх честь тощо. Шиїти вірять у можливість переселення душ та впевнені, що в тілах імамів втілилася пророча душа Мухаммеда. Верховним правителем усіх шиїтів світу вва­жається «таємний імам», а чинні владики виступають його представниками на землі.

Основна відмінність між шиїтами і сунітами полягає у тлумаченні поняття «імамат» (інституту верховного керів­ництва мусульманською релігійною громадою, в якому збігаються влада світська і влада духовна). Якщо для сунітів імам є головою світської і духовної влади, яка обираєть­ся і призначається людьми, то шиїтський імам є ним лише за своєю сутністю, завдяки таємничій еманації Божої бла­годаті, що переходить від одного імама до іншого. До того ж виняткове право на наслідування імамату шиїти визна­ють тільки за нащадками Алі.

Сьогодні шиїзм представлений численними релі­гійними організаціями, серед яких — імаміти, шейхіти, езеліти, ісмаїліти, алавіти, зейдити тощо.

Хариджизм − третій напрям ісламу, що виник у сере­дині VII ст., тобто раніше від шиїзму. Хариджити (араб, харадж — повстанець) — ригористи. Так, на їх погляд, однієї тільки віри в догмати ісламу і виконання всіх передбачених норм зама­ло, аби бути правовірним мусульманином. Віра повинна по­єднуватися з конкретними добрими справами. Осудження на муки пекла має остаточний характер: Бог не може не ви­конати своїх застережень і погроз. Деякі ж мусульмани-нехараджисти вважають, що милосердя Боже не знає меж, а тому перебування в пеклі може бути тимчасовим. Хари­джити впевнені, що халіфом-імамом може бути будь-який повноправний член громади, який добре знає догмати ісла­му і дотримується їх. Допускається, що громада може існу­вати і без імама. Поширився хариджизм в арабському світі в VII-IX ст. Найбільшої ж могутності набув у IX-XII ст.

У лоні хариджизму виникало багато різних течій: азракіти, ібадити.

Мусульманські релігійно-політичні рухи.

Ісламський радикалізм. Наприкінці XIX — на початку XX ст., коли став оче­видним занепад політичної влади ісламських теократичних держав поширюється ісламізм. Ісламізм — критична ісламська реформістська течія, що об­стоює суворе дотримання вчень Корану та шаріату. Ісламісти вміло апелювали до проблеми подолан­ня відсталості мусульманських країн порівняно з європейськими, неспроможності урядів їхніх країн забезпечити добробут ісламської спільноти, схильності до корупції, невиконання ісламських обов'язків тощо. Для подолання цього вони пропонували відродження культури, суспільства та релігії через всебічне, творчо-активне використання до­сягнень європейської науки і техніки, дотримання мораль­ної і культурної традиції раннього ісламу, благочестивих предків. Державна влада завжди має діяти тільки відповідно до вимог Корану і Суни. Засуджувалися всі новації та дії в ісламі, що сталися впродовж його історії після «салаф», які призвели до розколів, визнання місцевих (радикальних) звичаїв, відвернули мусульман від праведного шляху. Тільки завдяки поверненню до чистих звичаїв Пророка традиційні структури мусульманського суспільства, його світська сфера зможуть швидше й ефективніше пристосо­вуватися до нових обставин планетарного життя, забезпе­чити бажаний прогрес власних країн. Започаткована в Ірані ісламська революція стала апогеєм ісламського відродження. Під її впливом відбулася ісламізація двох національних конфліктів на Близькому Сході — палестино-ізраїльського та ліванського. В Лівані на основі шиїтської меншості було засновано екстремістсь­кий рух «Хізбаллах», що вдався до тероризму. Ісламізм все очевидніше набуває у стратегії і в тактиці фундаменталістських ідеологічних форм вияву.

Ісламський фундаменталізм — релігійно-політичний рух, прибіч­ники якого обстоюють суворе дотримання Корану та поширення іс­ламу на всій Землі. Фундаменталісти висту­пають не лише за суворе дотримання Корану і шаріату, а й ратують за повернення їх основоположних постулатів до середньовічної редакції, коли іслам процвітав у могутніх країнах. На думку прихильників фундаменталістських поглядів, іслам у XX ст. відчув загрозу своєму існуванню, що походить із Заходу і економічна експансія його зумовила занепад мусульманських країн, а вплив західних ідей націоналізму, соціалізму, лібералізму та демократії зробив окремих мусульман віровідступниками. Іслам, за тверджен­ням активістів руху, не лише релігія, а й політична ідеоло­гія, спосіб життя. Цим зумовлені їхні вимоги інтенсивного оновлення й утвердження власних культурних форм со­ціального буття, делегітимації існуючих у мусульманських країнах квазієвропейських режимів і форм політичного устрою, протидії проникненню в ісламський світ західних цінностей. Ісламський фундаменталізм має радикальні і помірковані організації, розрив між якими значно збільшився порівняно з 80—90-ми роками XX ст. і виявляється в ідеологічних, тактичних і струк­турних розбіжностях.

На думку представників значної частини мусульманського світу, фун-даменталістський рух є реально силою, здатною допомогти мусульманам створити свій економічний, політичний і со­ціальний устрій на основі ісламських традицій.