Методичні рекомендації до семінару:

1. Розкриваючи перше питання варто вказати, що православ’я наслідує особливості східного християнства Візантійської доби. Для східної християнської ортодоксії були характерними: одержавлення церкви та активне втручання держави у справи церкви (цезарепапізм), схиляння патріархів перед імператорами (сервілізм), грекомовне культурне середовище, використання надбань старогрецької філософії, еллінізація християнського віровчення. Константинополь критикує Рим за догматичні та обрядові нововведення: додання Filioque до Символу віри, причащання опрісноками, пости по суботах, целібат духовенства.

В своєму розвитку після Великого розколу (1054 р.) православ’я пройшло декілька етапів. Перший етап − XI-XV ст. продовжувався до падіння Константинополя у 1453 р. В цей час існувало чотири православних патріархати (Константинопольський, Єрусалимський, Олександрійський, Антиохійський). До православ’я приєдналися болгари (), русичі (988), серби (9..), церкви яких здобули реальну автономію від Константинополя. Візантійська імперія під ударами арабів та турок катастрофічно зменшувалася. Відбулися хрестові походи, які остаточно розірвали стосунки між східною та західною Церквами. Замість імперського універсалізму ранньої Візантії поступово утверджується національна ідеологія візантійського еллінізму, яка протиставляє себе римському християнству. Другий етап − XV-XVIII ст. В цей час православні Близького Сходу та Балкан знаходилися під владою турків. Зміцнилася влада Константинопольського патріарха, який, з дозволу турків, мав і духовну і світську влади над християнами турецької імперії (етнархія). Продовжується посилення грецького християнського націоналізму під прапорами якого ліквідувалися національні автокефалії Болгарської (1776), Сербської (1775) Церков та у боротьбі з яким виникла автокефальна Руська Церква (1589 р.). Третій етап − XIX-XXI ст. В цей час в результаті національно-визвольних рухів масово виникають помісні православні Церкви. Проголошуються автокефалії у: 1833 р. Елладської (грецької) Церкви; 1865 р. − Румунської Церкви; 1872 р. − Болгарської Церкви; 1879 р. − Сербської Церкви; 1917 р. Грузинської; 1921 р. − Польської та Чехословацької; 1932 − Албанської; 1947 − Кіпрської; 1970 − Американської. Окрім цього, протягом XX ст. в межах Руської Церкви виникли чисельні автономні Церкви: Японська (), Фінська (), Українська (1990 р.); Естонська ().

2. Відповідаючи на друге запитання варто розкрити специфіку церковної організації православ’я. Вселенське православ’я за формою являє собою сукупність помісних (національних) церков, але за своєю суттю є єдиною Церквою. Єдність світового православ’я ґрунтується на визнанні єдиного Священного Передання, яке включає догмати віри, канони Вселенських соборів, таїнства, обряди. В той же час кожна автокефальна (самоуправна) церква є адміністративно, фінансово незалежною. Кожна церква має свого предстоятеля (патріарха чи митрополита), священний Синод, єпископів, навчальні заклади та друковані видання. В адміністративному сенсі автокефальні церкви поділяються на екзархати, єпархії, вікаріатства, благочиння, приходи. Православний церковний клір включає три рівні: дияконів (протодияконів, архідияконів), пресвітерів (ієреїв, протоієреїв), єпископів (архієпископів, митрополитів, патріархів). Єдиного керівного центру в православ’ї немає. Роль «першого серед рівних» виконує Вселенський патріарх, який має повноваження вирішувати суперечки між церквами, але не втручається в їх внутрішні справи. Керівництво церквою має здійснюватися за принципом соборності (колективного прийняття рішення).

Сучасне православ’я включає в себе 15 автокефальних та 5 автономних церков. До диптиху (списку) автокефальних включають: Константинопольську, Александрійську, Антиохійську, Єрусалимську, Руську, Грузинську, Сербську, Румунську, Болгарську, Кіпрську, Елладську (грецьку), Албанську, Польську, Чехословацьку, Американську. До автономних входять: Кіпрська, Синайська, Японська, Фінська, Українська. На сьогодні продовжується процес формування автокефальних церков. За статус автокефалії борються православні в Україні, Македонії. Загальноприйнятого механізму отримання автокефалії немає. Традиційно після надання автокефалії церквою-матір’ю своїй автономній церкві, її мають підтримати усі церкви світового православ’я. Щоправда цей процес обтяжений значними геополітичними, національними, психологічними труднощами. Провідну роль в церковній політиці та наданні автокефалії відіграють Вселенський та Руський патріархи, взаємини між якими історично обтяжені. Для остаточного виробляння механізму отримання автокефалії необхідно зібрати Всеправославний (Вселенський) собор.

3. Відповідаючи на третє запитання необхідно розкрити особливості православного віровчення, духовної практики та культу. Джерелами віровчення та практики православ’я виступають Святе Письмо, Святий Переказ та вчительство Церкви. Основою Переказу є Символ віри, догмати − істини віри, вчення отців Церкви, збірки канонів − рішень Вселенських та помісних Соборів. Православ’я наголошує, що Переказ − це не лише традиції, але й життя Духу в історії. Тому православ’я не лише незмінно зберігає вчення Христа та ранньої церкви, але й продовжує елліністичну традицію до якої входить духовність, культура, мистецтво. Біблію православні тлумачать к частину Переказу, розрізняють Переказ і місцеві традиції. Основними особливостями православного християнства є: традиціоналізм − образ життя церкви, що сходить до апостольських часів; помісний (національний) спосіб буття Церкви та її універсальний характер; соборний спосіб прийняття рішень в якому приймають рішення на Соборах та Синодах; посилання на авторитет отців Церкви; духовна практика, що полягає в незупинній молитві, духовному робленні та боротьбі із пристрастями; Шанування ікон як умогляду в красках та культу як «Неба на землі».

У віровченні православні теологи-традиціоналісти, починаючи з XIV ст., акцентують увагу на розділенні в Богові природи та енергії, вченні про апофатичне богопізнання, концепції теосису (обожнення), важливості містичного досвіду. Згідно православного Переказу призначення людини полягає у досягненні ідеалу обожнення − людина має стати богом (святим), дійти повної подоби Христу. Робиться особливий наголос на Воскресінні та преображенні Христа і людини. Для богословського обґрунтування та реалізації цих ідей православні використовують вчення Григорія Палами про божественні нестворені енергії (паламізм) та духовну практику (ісіхазм). В такому сенсі витлумачуються православні аскетика, містика та культ. Ретельно виконуючи моральні заповіді та здійснюючи духовні вправи (аскезу), людина долає в собі пристрасті і може отримати благодать Божу, яка не лише докорінно змінює особистість, але й дозволяє переживати присутність Бога. В богослужінні та церковних символах зримо виражається суть православного віровчення: «Православ’я − літургійна релігія». Участь у церковних таїнствах робить можливим «Життя у Христі».

4. Відповідаючи на четверте запитання необхідно показати проблеми, тенденції та перспективи розвитку сучасного православ’я. Сучасне православ’я має чимало проблем. Майже півтори тисячі років не збираються Вселенські Собори. Як наслідок потребують перегляду чимало канонів та правил прийнятих в церкві в епоху Середньовіччя. Вимагають серйозного обговорення чимало церковних питань: адміністративних, етичних, міжцерковних, які не відповідають вимогам часу. Зокрема досі немає відпрацьованого механізму здобуття автокефалії. Конче необхідна сучасна всеправославна концепція відношення до християнських церков та інших релігій. Нагальним є прийняття програмного документа, який би визначав ставлення Церкви до культури, досягнень науки, політичних ідеологій, національного питання, сучасних технологій, фінансових та соціальних проблем суспільства. Православне богослов’я потребує визначення церковного ставлення до проблем походження космосу та життя, людини та соціуму. Потребують оновлення православний культ та судоустрій. В той же час, на шляху скликання Собору постають багато як об’єктивних так і суб’єктивних перепон. Зокрема, за довгі століття православні втратили початкову єдність, кожна церква існує в умовах різних національно-культурних і політичних реалій. По різному склалися стосунки церков з державами, політичними системами. Найбільш важливою є проблема визначення місця й ролі традиційної церкви в сучасному постмодерному світі де панують релігійний індиферентизм, атеїстичний гуманізм та духовний плюралізм.

В сучасному православ’ї співіснують ліберальна та консервативна тенденції, які по різному визначають причини церковних проблем. Ліберали закликають до оновлення церковної традиції, яка має адаптуватися до запитів часу. Консерватори заперечують необхідність оновлення церкви, вони наполягають на поверненні до традиції, як запоруки виживання церкви в сучасних умовах. Відносний баланс між цими тенденціями останнім часом був порушений на користь консервативних сил, які відіграють все більшу роль в Руській, Сербській, Грузинській Церквах. Названі проблеми та тенденції визначають перспективи розвитку церковних спільнот. Соціологічні дослідження свідчать, що кількість православних віруючих в світі поступово зменшується. З наростанням секуляризації, збільшенні ваги протестантських конфесій та неорелігій, збільшенням ролі ідеології постмодернізму позиції православ’я в країнах з традиційною культурою слабшають. Все це створює загрози для традиційної культури, актуалізує необхідність модернізації церкви, ставить православних перед вибором − яким буде православ’я у третьому тисячолітті.