3. Структура свідомості

У сучасній світовій філософії свідомість розглядається пе­редовсім як внутрішній світ, світ суб'єктивної реальності, який є ідеальним і за формою, і за способом свого існування. Свідомість - це насамперед знання, без якого свідомості не існує. Іншими словами, передовсім слід мати об'єктивне відображення об'єкта, тобто різні знання про нього. Звідси увага дослідників до пізна­вальної, емоційної та мотиваційно-вольової форм діяльності свідомості. Характер застосування цих знань зумовлюється ціннісними орієнтаціями суб'єкта, що свідчить про незвідність свідомості виключно до мислення і дає підстави розглядати її як розумово-емоційно-вольову цілісність.

Запропоновану схему свідомості можна співвіднести з фактом взаємодоповнюваності лівої і правої півкуль великого головного мозку, де зовнішньопізнавальній складовій свідомості буде відповідати діяльність лівої, "мовної", аналітико-дискурсивної півкулі, а ціннісно-емоційній компоненті свідомості - інтегративно-інтуїтивна "робота" правої півкулі.

Багатство "внутрішнього світу" людини не обмежується свідомістю, поряд з якою функціонує і рівень несвідомого, під яким у широкому значенні розуміється сукупність активних психічних утворень, станів, процесів, які лежать поза сферою розуму. В різних значеннях і сенсах проблема несвідомого ста­вилася і розроблялася у філософії та психології протягом всієї, їх історії. В цілому сукупність різноманітних психоаналітично зорієнтованих ідей і концепцій дає підстави віднести до струк­тури несвідомого сновидіння, гіпнотичні стани, явища сомнам­булізму, стани неосудності тощо. Як біологічна істота людина не вільна і від інстинктів, котрі також належать до сфери несвідомого. Так звані автоматизми та інтуїція можуть зарод­жуватися з допомогою свідомості, але потім занурюватись у сферу несвідомого.

Виокремлюють також особливий шар або рівень несвідо­мого під назвою підсвідомість, в яку включаються психічні яви­ща, пов'язані з переходом з рівня свідомості на рівень автома­тизму. Підсвідомість не є суто біологічною передумовою свідо­мості, яка диктує людині волю тваринних інстинктів, але фор­мується шляхом дії соціального досвіду, має соціокультурну природу. Завдяки включенню несвідомого (підсвідомого) змен­шується навантаження на свідомість і зростають творчі можли­вості людини.

Особливо виокремлюється такий прошарок, як підсві­доме. Якщо попередньо розглянуті компоненти існують як досвідоме або позасвідоме, то надсвідоме — принци­пово інша форма духовної активності.

Класичним взірцем її прояву можна вважати інтуїцію. Інтуїція часто розглядається не як пізнання, а як світо­сприйняття, спосіб орієнтації в світі в складних і постійно змінних умовах життя. Інтуїція — це духовне зусилля, за допомогою якого можна долучатися до суті речей, своєї суті, свого призначення, смислу свого буття і т.п.

До проявів надсвідомого відносяться, крім інтуїції, ще й такі феномени, як осяяння, прозріння тощо.

Щодо осяяння, то під назвою «інсайт» його досліджу­ють як момент художньої творчості. Це особливі стани, за допомогою яких митець виявляється здатним досягти вершин творчості.

В цілому несвідоме і свідоме є двома відносно самостійними сторонами єдиної психічної реальності людини. Між ними спостерігаються суперечності, інколи конфлікти, але несвідоме і і свідоме взаємопов'язані, взаємодіють між собою і здатні досягати І гармонічної єдності. Свідомість, значною мірою формуючи несвідоме, врешті-решт здатна його контролювати, а також визначати загальну стратегію поведінки людини. Разом з тим, усвідо­млена поведінка не вичерпує всіх поведінкових актів, у ній зали­шається місце і для несвідомого. Під впливом еволюції свідомості несвідоме розвивається, змінюється і збагачується за своєю структурою, функціями, змістом.

Важливою підструктурою психіки людини є са­мосвідомість, в якій концентруються й інтегруються уявлення людини про власне "Я" і формується ставлення до нього та навко­лишнього світу. У самосвідомості "Я" пізнає себе і свою свідомість, оцінює свої знання, як би спостерігає себе зі сторони. Отже суб'єкт робить об'єктом пізнання самого себе і свою свідомість, що є суттєвою умовою постійного самовдосконалення особистості. Адже самосвідомість, виконуючи функції самооцінки та самоконтролю, припускає порівняння себе з певним, прийнятим даною людиною ідеалом Я, винесення якоїсь самооцінки і - як результат — виникнення почуття задоволення або невдоволення собою.

Проте самосвідомість — це не тільки різноманітні форми і рівні самопізнання. Це також завжди і самооцінка і самоконтроль. Самосвідомість припускає зіставлення себе з визначеною, прийнятою даною людиною ідеалом Я, винесення деякої самооцінки і — як наслідок — виникнення відчуття задоволення або ж незадоволеність собою.

Зміст свідомості, її місце та роль у суб'єктивній реальності самосвідомості розкривається через рефлексію, яка конкретизує самосвідомість. Рефлексія - це принцип філософського мислен­ня, спрямований на усвідомлення власних передумов, принцип, який вимагає звернення свідомості на себе, тобто на аналіз і усвідомлення людиною не тільки знання та його змісту, але й ме­тодів його здобування.