4. Релігійно-філософські концепції.

Сучасна релігійна філософія не є єдиним цілим. Під впливом різних віросповідань вона розподіляється на ряд філософських шкіл, концепцій, доктрин, типів мислення. Виходячи з цього можна говорити про християнську, іудаїстську, мусульманську, буддійську, ламаїстську і т.д релігійні філософії.

В рамках християнства існують і розвиваються католицька, протестантська і православна філософії. Кожна з них має свої особливості.

Під визначення релігійної філософії звичайно підпадають такі філософські школи, як персоналізм – Э. Мунье (1905 – 1950), М.О. Бердяєв (1874 – 1948 ), Л.І. Шестов (1866 – 1938) ін.; християнський еволюціонізм – Тейяр де Шарден (1881 – 1955); неопротестантизм – П.Тілліх (1886 – 1965), Р. Бультман (1884 – 1976) ін. і неотомізм – Ж. Марітен (1882 – 1973), Е. Жильсон (1884 – 1978), Ю. Бохенський (1902-2005 рр.) та ін.

Релігійна філософія вже за визначенням поєднує всі проблеми з вченням про Бога, як досконале буття, абсолютну реальність, чия вільна воля простежується в історії й у культурі. Проблеми розвитку гуманізму пов'язані з історією розвитку християнської релігії. Усі питання етики, естетики, космології проглядаються через призму християнського вчення. Велику роль відіграють у релігійній філософії проблеми поєднання Віри і Розуму, науки і релігії, можливості синтезу філософії, теології і науки при визначальному впливі теології.

Центральна проблема сучасної релігійної філософії — проблема людини. Як відноситься людина до Бога? Яка місія людини в історії, у чому зміст буття людини, зміст уболівань, зла, смерті — явищ, що, незважаючи на прогрес, так широко поширені? До релігійної філософії відносяться: неотомізм, персоналізм, неопритестантизм.

Неотомізм. Найбільш представницькою, широко розповсюдженою у наш час, є філософія неотомізму, заснованого на вченні італійського теолога Томи Аквінського (1225 –1274).

Чільні представники цього філософського напрямку: французи Жак Марітен і Етьєн Жільсон, Юзеф Бохенський, австрієць Густав Веттер, поляк Карл Войтила–Папа Іван–Павло ІІ та інші.

Теоретичним центром по розробці філософії неотомізму є: Академія святого Томи у Римі, католицький університет у Фрейбурзі (Швейцарія), Католицькі університети у Вашингтоні, Парижі, Мадриді, Торонто, Оттаві і т.д. Родоначальником неотомізму є Тома Аквінський, його теологічне вчення, яке Енциклікою Папи Льва ХІІІ (1879) визнано єдино істинною філософією, що відповідає усім християнським догматам. Неотомізм (від нео... і томізм (від імені Томмазо) – об’єктивно-ідеалістичне вчення, офіційна філософська доктрина католицизму. Виник у середині ХІХ століття.

Неотомізм відродив і модернізував схоластичне теологічне вчення томізму, його основні принципи і постулати.

Схоластичними аксіомами були у вченні Томи Аквінського такі принципи як принцип гармонії віри і знання, примат віри над знанням (знання не повинно суперечити вірі, якщо це не так, то воно повинно бути відкинуто як неприйнятне); принцип ієрархії (принцип Піраміди: на вершині абсолютна божественна свідомість, все інше – у її підніжжя); принцип творіння всього існуючого богом. Всі ці принципи є основоположними у сучасному неотомізмі. Предметом філософії неотомізму є, звичайно, бог, його діяння як творця Всесвіту, вірування в нього.

Персоналізм. Основний предмет дослідження в персоналізмі — творча суб'єктивність людини. Пояснити її можна тільки через її причетність до Бога. Людина завжди особистість, Персона. Її суть — у її душі, що фіксує у собі космічну енергію. Душа самосвідома, має певний напрямок. Люди живуть роз'єднано і впадають у крайність егоїзму. Інша крайність - колективізм, де особистість нівелюється, розчиняється в масі. Персоналітичний підхід дозволяє відійти від наз­ваних крайностей, виявити щиру сутність людини і відродити її індивідуальність. Шлях до індивідуальності лежить через розуміння себе як неповторної унікальної суб'єктивності. Історія і суспільство розвиваються через особистість людини.

Основні проблеми персоналізму — це питання волі і морального виховання людини. Якщо особистість прагне до Бога, чи, що те ж саме, до добра і досконалості, вона знаходиться на правильному шляху. Моральне самовдосконалення, правильне моральне і релігійне виховання ведуть до сус­піль­­ства гармонічних особистостей. Особистість стає персоною в процесі комунікації, активного діалогу з іншими людьми. Звідси важливість комунікації як «залучення» людей до перетворення світу.

Основні питання неопротестантських філософів — про пізнаванність Бога і своєрідність християнської віри. Але пізнання Бога пов'язане з пізнанням себе. Тому вчення про Бога виступає у формі вчення про людину. Вона може існувати як «справжня» - віруюча, і «несправжня» — невіруюча людина. Невіруюча людина знаходиться в «видимому світі», її життя тривожне, перейняте страхом. Вивести зі стану страху і тривоги може тільки релігія. Вона залишає людину наодинці з Богом, і тим самим прилучає його до вищого світу. Важлива задача неопротестантизму - створити теологію культури, яка б з позиції релігії пояснювала всі явища життя - Бог не над світом, не поза світом, і не в приватному бутті людини, а у світі як його першооснова і глибина. Вив­чення культури й історії показують нам Бога як першооснову всього існуючого.