1. Поняття європейської класичної філософії.

Ми приступаємо до вивчення одного з визначальних напрямків світової філософії, в основі якого лежить прагнення експериментального дослідження природи, розробка методів такого дослідження, що мало велике значення для теоретичного обґрунтування матеріалістичної філософії XVII – XVIII ст. Цей напрямок представляють багато видатних філософів, але провідна роль в цьому належить Ф. Бекону і Р. Декарту. Саме вони започаткували класичну філософію.

Термін «класичний» застосовують, як правило, до явищ, які стали ве­ршиною у культурному розвитку, бездоганним зразком і особливо поміт­ним внеском в скарбницю людської культури. Безумовно, у такому значен­ні європейську філософію XVII-XIX ст. можна назвати класичною. Її зразковість полягає у тому, що вона зумовила сам стиль європейського мис­лення - раціональний, логічно упорядкований, побудований на чітко ви­значеній системі понять. Філософія цього періоду стала взірцем високої філософської культури, своєрідним ідеалом філософського мислення. Вона значним чином вплинула на духовну атмосферу Європи, на соціально-політичний і культурний розвиток європейської цивілізації.

Європейська класична філософія виникає у період утвердження бур­жуазного суспільства та його цінностей на противагу цінностям феодаль­ного суспільства. То був час буржуазних революцій в Європі (в Англії, Ні­дерландах, Франції), коли руйнувалися всі застарілі форми суспільного життя, пов'язані з епохою феодалізму. Це визначило надзвичайну критичну спрямованість класичної філософії, її боротьбу з усім, що некритично сприймалося лише на віру. З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, державного порядку, розуміння природи тощо. Навіть сам людський розум стає предметом критичного дослідження, предметом аналізу його можливостей у пізнанні дійсності.

2. Формування філософії Нового часу. Проблема методу наукового пізнання. Френсіс Бекон.

У філософії ХУІІ ст. виникають два основних напрамків – емпіризм та раціоналізм.

Родоначальником емпіризму є англійський філософ Ф.Бекон (1561-1626). Він рішуче виступив проти релігійно-ідеалістичного світогляду, схоластичної філософії, яка відірвана від життя.

Як більшість мислителі Нового часу, Ф. Бекон вважав, що завдання філософії – створити новий метод наукового пізнання, переосмислити завдання науки. В своїх дослідженнях він вступив на шлях експерименту та звернув увагу на його виключну значимість для знаходження істини.

Розглядаючи історію науки, Ф. Бекон установив, що в ній виразно простежуються два шляхи пізнання: догматичний та емпіричний. Він показує, що вчений, який дотримується догматичного методу, нагадує павука, що тче павутину з самого себе, робить висновки, відірвані від життя. Вчений, який дотримується догматичного методу, намагаючись накопичити максимум фактів, нагадує мурашку, що нерозсудливо тягне до мурашника все, що трапляється їй на шляху. Істинний метод пізнання полягає в розумовій переробці матеріалів, котрі дає досвід. Учений, який дотримується такого методу, нагадує бджолу, що збирає солодкі соки із квітів і переробляє їх на мед. Таким чином, Бекон намагається уникнути крайнощів емпіризму та раціоналізму.

Усяке пізнання і всякий винахід повинен спиратися на досвід, тобто повинні рухатися від вивчення поодиноких фактів до загальних положень. Такий метод має назву індуктивного. Індукція – форма висновку, за якої на підставі знання про окреме робиться висновок про загальне, спосіб міркування, за допомогою якого встановлюється обґрунтованість висунутого припущення.

Бекон переконаний: знання — це сила, і той, хто володіє знаннями, буде могутнім, «Ми стільки можемо,— говорив Бекон,— скільки знаємо». Бекон приймав практичну ефективність знань як доказ їх істинності, а істинність — як запоруку їх подальшого вико­ристання.

Згідно з Беконом, «Бог створив людський розум подібним до дзеркала, здатного відобразити весь світ...». Звідси - механістичне за своєю сутністю уявлення про істину як «точне» віддзеркалювання предметів і процесів природи і про помилки як спотворення такої дзеркальної копії вна­слідок дії різного роду зовнішніх причин. Бекон називає їх і «ідолами», або «привидами», вирізняючи чотири групи та­ких ідолів: 1) «привиди роду», які пов'язані з недосконалістю самого людського розуму; 2) «привиди печери» - спотворення, що мають своїм джерелом індивідуальні особливості (недоліки) розуму індивідів; 3) «привиди площі» породжуються спілкуванням людей, процес якого нав'язує індивідам ті або інші помилкові, але такі, що вже стали звични­ми, уявлення; 4) «привиди театру» - породжуються сліпою вірою людей в авторитети, старовинні тра­диції і гадки.

При підготовці до семінарського заняття зверніть ува­гу на те, що вчення про «привиди» було пов'язане з методом пізнання, який розробляв англійський філо­соф. Френсіс Бекон був переконаний, що пізнавати при­роду можна лише певним методом, який позбавлений еклектичних шукань та непослідовності. Проблему вибору істинного методу та її розв'язання Бекон викладає своїм улюбленим алегоричним способом. Існують три основні шляхи пізнання: шлях павука, шлях мурахи і шлях бджоли.

«Шлях павука» є спробою виведення істини з чистої свідомості. Філософ піддає критиці схоластів, які постулювали найзагальніші аксіоми, не турбуючись про те, чи відповідають вони реальним фактам, виводячи з них увесь набір наслідків, подібно до павука, який висмоктує із себе павутиння. Критика «шляху павука» перетворюється у Бекона в критику на адресу спекулятивного раціоналізму і антиемпіричного способу мислення взагалі.

«Шлях мурашки» — це вузький емпіризм. Емпірики настирливо, як мурашки, збирають розрізнені факти, але не вміють їх узагальнювати, створювати справжню теорію.

І тільки третій шлях, «шлях бджоли», є істинним. Він поєднує в собі переваги перших двох «шляхів» і позбавле­ний хиб кожного з них. Сходження від відчуттів до най­більш загальних аксіом, від емпірії до теорії здійснюється тут безперервно і поступово.

Експериментальному знанню відповідає метод Бекона, який складається зі сходження, порівняння, аналізу та експерименту.

Бекон виділяв у складі душі безсмертну, створену Бо­гом, розумну її частину.