3. Схоластична філософія. Номіналізм та реалізм.

Наступний період у розвитку філософії феодального суспільства - це так звана схоластика (від лат. шкільний, учений). Розквіт її припадає на ХІ – ХІІ ст. (класична схоластика) і ХІІІ ст. (пізня схоластика). Це філософія, якої навчали в університетах. А надалі слово «схоластика» стало синонімом такої науки, що була відірваною від життя, далекою від спостережень і дослідів та базувалася на некритичному наслідуванні переважно церковних авторитетів. Відомі представники цього періоду – Ансельм Кентерберійський, Іоан Росцелін, П’єр Абеляр, Дунс Скот, Роджер Бекон.

Одним з найбільш видатних представників зрілою схоластики був теолог, Тома Аквінський (1224/25 – 1274). Він намагався обґрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Аристотеля. Пари цьому це вчення було перероблено таким чином, що воно не вступало в протиріччя з догматами творіння світу з нічого та з вченням про боголюдину І.Христа.

Одним з головних питань над яким працював філософ – це співвідношення науки й віри. Зокрема, він визнав відносно самостійну роль науки і, в першу чергу, філософії. Вона є преамбулою віри. Розум аналізує факти, відчуття і приходить до істини, пояснюючи Боже буття і цінності християнства. Догмати віри, доведені за допомогою філософсь­ких аргументів, зміцнюють християнську віру. Спираючись на вчення Арістотеля, Т. Аквінський доводив буття Бога, визнаючи, разом з тим, неможливість обґрунтувати першородний гріх, виникнення світу «з нічого».

— Перший доказ Божого буття виходить з Аристотелевого розуміння сутності руху: існує першодвигун, який сам не потребує джерела. Це — Бог.

— Другий доказ базується на Аристотелевому принципі похідної першопричини. Кінцевою причиною всього може бути тільки Бог.

— Третій доказ випливає з розуміння категорій необ­хідного і випадкового. Є певна Сутність, необхідна сама по собі. Це тільки Бог.

— Четвертий доказ пов'язаний з визнанням зростаю­чих ступенів досконалості. Є певна абсолютно до­сконала Сутність. Це — Бог.

— П'яте доведення Аквінський наводить, спираючись на визначення доцільності. Є розумна Сутність, яка покладає мету для всього, що відбувається в при­роді. Такою Сутністю може бути тільки Бог.

Цікаво, що Тома Аквінський, у певному розумінні, здій­снив «переворот» на шляху пізнання істини, спираючись на «здоровий глузд» і аналогію людських органів чуття. Так, він на противагу патристичним ученням твердив, що людина — це єдність душі і тіла. Треба жити у реальному світі, у єдності з природою і прагнути не тільки до райського, а й до земного блаженства. Якщо віра буде «над духовною», вона перетвориться на абстракцію, а християнство буде «впадати» в містику. Адже природу і матеріальний світ створив Бог.

Значення Томи Аквінського для світової культури полягає в тому, що він створив розгалужену систему католицького віровчення, що пояснювала всі проблеми людини й світу.

Сутність спору номіналізму та реалізму – існування універсалій, тобто питання про відношення одиничного і загального. Реалізм приписував існування лише загальному. Загальне – це ідеї, які існують до одиничних речей і поза ними. Номіналісти не допускали реального існування універсалій – загальне існує лише після речей. Крайні номіналісти вважали загальне пустим звуком. Помірні номіналісти заперечували реальність загального в речах, але признавали його як думки, поняття, імена («nomіna»), які відіграють важливу роль в пізнані.

Номіналізм містив матеріалістичні тенденції, тому що виходив з реальності чуттєвого світу. Він підривав схоластику з середини та готував підґрунтя для відокремлення філософії від теології, а також для нового природознавства.