4. Космологізм ранньої грецької філософії

Специфіка давньогрецької філософії в її початковому періоді полягала в прагненні зрозуміти сутність природи, світу в цілому, Космосу. Рання грецька філософія за своїми проблем­ними інтересами є космоцентричною, тобто орієнтованою пере­довсім на Космос, як на безумовну реальність і найвищу цінність. Образ Космосу будувався за принципом предметно-речового, тілесно-статуарного бачення світу. Отже, предмет постійних устремлінь грецького філософа — вічний і незмінний макрокосмос (природа). Буття для грека - це існування в пев­ному місці Космосу, який розуміється, як «упорядкований світ». Людина постає лише щаблем у природному порядку, особливим видом тварини — «суспільною твариною» — і ще не протиставляється світові.

Цей початковий період давньогрецької філософії називають натурфілософським, де спосіб філософствування і спосіб світоро­зуміння є такими, в яких природа грає ключову роль. Філософи намагалися відкрити вічні закони природи, зрозуміти природні процеси без допомоги міфологічних уявлень. Таким чи­ном греки зробили перший крок у напрямку до наукового спосо­бу мислення, заклали підвалини майбутнього природознавства. Поєднання філософії і науки стало важливою умовою швидкого розпитку філософії у Стародавній Греції.

Для перших філософів спільним було переконання, що за всіма змінами у природі повинна стояти первісна праматерія. Го­ловним питанням ранньогрецької філософії було питання про пер­шооснову речей (архе), те субстанційне начало, з якого все виник­ло. Представники мілетської школи (віл назви міста Мілет у Малій Азії) відповідали на це питання з позицій наївного ма­теріалізму. Першоречовину буття вони уявляли в конкретно-ре­човій формі води — Фалес (бл. 625-547 до н.е.), повітря - Анаксимен (бл. 585 — бл. 525 до н. є.), «айперона» — Анаксімандр (бл. 610-5-16 до н.е.). Початковий стихійний матеріалізм був невіддільним від елементів діалектики, яка сприймає світ у йоги народженні, становленні та розвитку. Згідно з вченням Геракліта (бл.544/540 — бл. 483 до н.е.) першопочатком світу є вогонь, що закономірно спалахує і закономірно.

Вогонь у Геракліта постає і як праобраз становлення, мінли­вості сущого. Все тече, все міняється, вважав Геракліт, а тому не можна двічі увійти в одну і ту ж річку, оскільки і води будуть інши­ми, та й людина вже буде не та. Таким чином, Геракліта можна вва­жати одним із засновників діалектичного мислення, яке нама­гається різноманітність сущого звести до певної його внутрішньої енергетики.

Не погоджувалися з Гераклітом представники елейської школи (елеатів) — Ксенофан (бл. 570-бл.478 до н.е.), Парменід (кін. УІст. — Уст до н.е.), Зенон (бл.ЗЗЗ -262 до н.е.), які вважали, що світ є незмінним і нерухомим буттям. Буття — центральне по­няття філософії елеатів. Вперше в тлумаченні субстанції вони пе­рейшли від конкретних природних стихій (води, повітря, вогню тощо) до буття як такого. Таке розуміння останнього відриває йо­го від світу матеріальних речей і перетворює в ідею, хоч буття і за­лишається поцейбічним, оскільки ідеальне у елеатів ще не відірва­лось від матеріального, не перетворилось у його протилежність. Висунення елеатами поняття єдиного буття як неперервного, незмінного, неподільного, однаково наявного в усіх елементах Дійсності було те одним кроком у розвитку філософії.

Закінченої форми грецький матеріалізм набуває у світогляді останнього великого натурфілософа Демокрита (бл.460-6л.370 до н.е.), який призначення філософії бачив у тому, щоб навчати істині. 3^а Демократом, ніщо не виникає з нічого і не перетворюється у ніщо. Якщо у світі не було б чогось стійкого і незмінного, світ не ут­римався б у бутті. Все навколо складається з маленьких невидимих частинок, кожна з яких вічна і незмінна. Ці частинки Демокрит на­зивав атомами («атом» означає неподільний). Матерія, з якої ство­рено все навколо, не може й далі поділятися на ще дрібніші часточки - бо інакше атоми вже не могли б служити будівельним матеріалом.

Демокрит підвів риску під грецькою натурфілософією, представників якої цікавило передовсім питання про першоначало речей і його відношення до багатоманітного світу явищ, тобто фактично завершив епоху досократиків, які в рамках натурфілософської традиції не могли пояснити характеру розвитку людського мислення, зв'язку між природним і духовним. У природно, бутті космологічного натуралізму людина безнадійно губилася.

Водночас поряд з матеріалістичними школами виникають філософськи школи, серед яких переважають ідеалістичні орієнтації.

Так, близько 532 р. до н. е. у Критоні виникає впливова релігійно-філософська група – Піфагорійський союз, засновником якого був Піфагор (580-500рр. до н.е.).

Першоосновою для Піфагора є кількісне відношення – число, але слід зауважити, що число для нас – це величина арифметична і математична, а для еллінів – величина геометрична, що існує у вигляді геометричних пропорцій.

Усе своє життя Піфагор сконцентрував на пошуку гармонії. В будові Всесвіту, в геометричних пропорціях, у суспільному житті, у стосунках між людьми, в усіх проявах буття і людського існування – скрізь він відшукує гармонію, яка привносить у все суще красу та благо. Одним із принципових моментів Піфагорового вчення була віра у «переселення» душі після смерті людини з одного тіла в інше. Згідно вчення Піфагора після смерті душа не може одразу звільнитися від гріхів своїх, тому повинна вселитися в інше тіло, у якому продовжує свій шлях до очищення і порятунку. Шляхи очищення грішної душі різноманітні: піст, вегетаріанство, релігійні обряди.