6. Класний керівник у школі

   Класні керівники — педагоги, які постійно спілкуються з учнями, закріпленими за ними, різнобічно впливають на них і водночас працюють за предметною системою. Тобто, крім викладання певного предмета він дбає про об'єднання зусиль учителів, які працюють у певному класі, координацію їхніх вимог для поліпшення результатів виховної та навчальної роботи з учнями класу.    У XIX ст. цими питаннями займалися звільнені від уроків наглядачі, класні дами, вихователі. Після 1917 р. їх посади були скасовані (подекуди залишилися на громадських засадах), у 1935 р. поновлені як додаткові до основної учительської посади. У сучасній школі звільнення класного керівника від учительської роботи не передбачене, оскільки на уроках педагог має змогу вивчати дітей. Проте часто класні керівники вважають, що їхні функції обмежуються лише організаційно-педагогічними справами.    У своїй діяльності класний керівник тісно пов'язаний з іншими шкільними працівниками. Із заступником директора школи з виховної роботи він планує свою діяльність, бере участь у підготовці й проведенні шкільних свят, урочистих подій, інших заходів. З учителем праці, викладачем організації виробництва з'ясовує питання профорієнтаційної виховної роботи; з бібліотекарем — проблеми забезпечення класу підручниками, стан читання учнями художньої літератури; з учителем фізичного виховання — участь у підготовці і проведенні спартакіад та ін. Тому класними керівниками призначають найдосвідченіших учителів-вихователів. Діяльність класного керівника урізноманітнює, пожвавлює виховну роботу в класі, особливо в колективі старшокласників, спрямовує її на диференціацію та індивідуалізацію виховання, на ширший і глибший вияв здібностей та уподобань школярів.

Функції класного керівника

   Завдання і зміст виховання всебічно розвиненої особистості визначають функції класного керівника: — забезпечувати оптимальні умови для всебічного гармонійного розвитку вихованців, їх самореалізації; — у співдружності з батьками, вчителями, дитячими громадськими організаціями здійснювати всебічне виховання школярів у процесі навчально-виховної роботи в школі та за її межами; — систематично аналізувати індивідуальні анатомофізіологічні і соціально-психологічні особливості розвитку учнів класу; давати рекомендації іншим учителям, батькам щодо необхідності враховувати індивідуальні та вікові особливості розвитку кожного вихованця; — здійснювати організацію і виховання первинного учнівського колективу, всебічно вивчати динаміку його розвитку, координувати діяльність учителів, які працюють у класі; — організовувати виховні та організаційні заходи для створення оптимальних умов, які сприяли б зміцненню та збереженню здоров'я учнів; — здійснювати організаційно-виховну роботу з учнями, батьками та учителями для формування в школярів старанності, дисциплінованості у процесі навчальної діяльності з урахуванням їх індивідуальних можливостей; — організовувати позакласну виховну роботу з учнями, сприяти залученню їх до роботи позашкільних дитячих виховних закладів, дитячих громадських організацій; — здійснювати цілеспрямовану організаційно-педагогічну роботу з батьками, забезпечувати системність у формуванні їх психолого-педагогічної культури; — домагатись єдності вимог до вихованців з боку школи й сім'ї, підтримувати зв'язок з вихователями груп подовженого дня, керівниками гуртків, студій, спортивних секцій, дитячими громадськими організаціями; — вести відповідну документацію, подавати керівництву школи відомості про успішність, розвиток і вихованість учнів; стежити за веденням учнями щоденників.    Конкретні обов'язки класного керівника зазначені у Статуті середньої загальноосвітньої школи. Класний керівник має право відвідувати уроки всіх учителів у своєму класі, запрошувати до школи батьків або опікунів учнів класу, подавати клопотання до дирекції про заохочення або застосування стягнення до учнів.

Напрями і форми роботи класного керівника

   Діяльність справжнього класного керівника сповнена педагогічною творчістю і не обмежується певними рамками. Форми роботи можуть бути різними — індивідуальною, груповою і фронтальною. Вибір конкретної форми зумовлюється різними чинниками: завданням виховання, рівнем розвитку первинного колективу, індивідуальними особливостями школярів, об'єктивними обставинами, конкретними педагогічними ситуаціями та ін.    За критерієм використання джерел і засобів виховного впливу на особистість школярів форми роботи поділяють на: словесні (збори, доповіді, бесіди, диспути, конференції, зустрічі та ін.); практичні (походи, екскурсії, спартакіади, олімпіади, конкурси тощо); наочні (діяльність шкільних музеїв, виставок, тематичні стенди та ін.). Усі вони взаємопов'язані, доповнюють і збагачують одна одну. Є види роботи, в яких одночасно використовують словесні, практичні, наочні форми. Наприклад, колективні творчі справи (КТС).

Робота класного керівника з вивчення учнів

   Основним обов'язком класного керівника є вивчення учнів і координація на цій основі роботи вчителів, які працюють з ними. Процес вивчення учнів має відбуватися з дотриманням певних правил: — вивчення потрібно спрямовувати на виявлення особливостей фізичного, психічного і соціального розвитку конкретного вихованця; — дослідження процесів розвитку школярів має тривати впродовж усіх років навчання; — виявляти потрібно не лише наявний рівень розвитку конкретної особистості, але й прогнозувати його з урахуванням “зони найближчого розвитку”; — вивчення особистості школярів та їх колективів потрібно спрямовувати на вирішення конкретних педагогічних завдань; — вихователь у процесі вивчення учнів має бути сповнений педагогічного оптимізму щодо їх розвитку і соціально-психологічного зростання; — вивчення учнів має охоплювати всі аспекти їх фізичного, психічного і соціального розвитку; — застосування методів і методик вивчення учнів і шкільних колективів має відповідати віковим можливостям дітей; — дослідження соціально-психічного розвитку слід здійснювати в природних умовах навчально-виховного процесу; — дослідженням повинні бути охоплені усі учні, таке вивчення має стати систематичним; — вивчення учнів поєднують з виховним впливом на них; — вивчаючи учнів, слід акцентувати увагу на позитивних, а не негативних рисах характеру та поведінки. Методи вивчення учнів та учнівських колективів поділяють залежно від:    а) характеру участі школярів у них: пасивні (спостереження, кількісний і якісний аналіз результатів діяльності) та активні (анкетування, тестування, соціометричні вимірювання, проективні);    б) часу проведення: одномоментні (анкетування, тестування та ін.) та тривалі ( цілеспрямоване спостереження, біографічний метод тощо);    в) місця проведення: шкільні (класні та позакласні) й лабораторні;    г) їх сутності: неекспериментальні (спостереження, анкетування, бесіди, аналіз продуктів діяльності), діагностичні (тести, ранжування), експериментальні (природні експерименти, лабораторні експерименти) та формуючі методи.    У практичній діяльності вивчення учнів здійснюють за орієнтовними програмами.

Програма вивчення і структура характеристики учнів

   1. Демографічні відомості: прізвище, ім'я та по батькові; день, місяць, рік народження; прізвище, ім'я, по батькові матері та батька, їх професія, місце роботи, займана посада, домашня адреса, телефон.    2. Умови розвитку і виховання в сім'ї: склад сім'ї, матеріально-побутові умови, вплив батьків на виховання дитини, їх психолого-педагогічна культура, ставлення до школи.    3. Рівень фізичного розвитку: стан здоров'я, володіння санітарно-гігієнічними навичками, спортивні інтереси, потреби.    4. Моральні якості: загальний рівень морального розвитку; знання морально-етичних норм і правил; рівень сформованості вмінь і навичок у моральній поведінці, співвідношення їх із загальнолюдськими і національними морально-духовними цінностями; соціально-моральний статус у колективі; рівень і особливості спілкування з молодшими дітьми, ровесниками і старшими; рівень сформованості почуттів патріотизму та національної гідності; рівень правової й екологічної культури, здатність до самооцінки; особливості вияву дисциплінованості, відповідальності, совісті, соціальної зрілості й активності, милосердя, гуманізму.    5. Розумовий розвиток: загальний розумовий розвиток, рівень інтелекту, потенціальні розумові можливості, інтереси, схильності; ставлення до навчальної діяльності; сформованість мотивів навчання; рівень володіння методами і прийомами самостійної пізнавальної діяльності; успішність, відповідність її розумовим можливостям.    6. Трудове виховання: ставлення до праці, її різних видів, мотиви трудової діяльності; наявність умінь і навичок в різних видах праці; соціальні інтереси щодо праці; загальна культура різних видів праці (фізичної, розумової); інтереси і схильності до певних видів професійної діяльності, рівень і стійкість професійної орієнтації.    7. Естетична вихованість: сформованість естетичних почуттів та вмінь, інтереси і схильності в різних видах мистецтва; здатність творити прекрасне в повсякденній діяльності.    8. Психічний розвиток: потреби і рівень сформованості уваги, культури мовлення, відчуттів, сприймання, пам'яті, мислення, уваги, почуттів, волі; особливості характеру; здібності; темперамент.    9. Особливості впливу біологічного і соціального чинників на розвиток особистості учня. Особливі випадки впливу на вихованця, його наслідки.    10.Загальні психологопедагогічні висновки: позитивні якості особистості з погляду на всебічний гармонійний її розвиток; недоліки і складнощі у соціально-психологічному становленні вихованця, їх причини і засоби подолання; рекомендації щодо індивідуального підходу і виховних заходів впливу.

Систематизація результатів вивчення особистості учнів

   Процес вивчення учнів є складним і відповідальним. Його результати мають бути основою при плануванні та проведенні виховної роботи з ними, а також її координації з учителями, батьками та іншими вихователями. З цією метою класний керівник ретельно і систематично має фіксувати результати вивчення особистості учнів і класних колективів. Це — своєрідний банк відомостей про рівень й особливості фізичного, психічного і соціального розвитку кожного учня. До нього повинні мати доступ усі, хто займається навчально-виховною роботою з конкретними учнями.    Фіксування результатів вивчення учнів можна здійснювати двома способами: 1) у загальному зошиті на кожного учня відводять 2—3 сторінки і періодично фіксують дані про психічний і соціальний розвиток; 2) використовуючи “Особисту картку учня”, яка дає змогу дотримуватися вимог програми, спостерігати за динамікою розвитку особистості.

Програма вивчення і структура характеристики класного колективу    1. Склад класу: вік учнів; рівень їх розвитку; працездатність та успішність.    2. Рівень розвитку колективу: етап розвитку дитячого колективу; характерні ознаки розвитку; особливості діяльності активу класу, його роль у формуванні та зміцненні колективу; діяльність органів самоврядування; стан взаємин між активом, органами самоврядування та учнями між собою; лідери в колективі; їх вплив на діяльність інших учнів; напрямки і форми зв'язку класного колективу із загальношкільним.    3. Рівень морально-духовного розвитку колективу: рівень сприйняття загальнолюдських цінностей; особливості вияву почуттів; рівень захищеності особистості; сформованість вмінь і навичок у моральній поведінці.    4. Рівень фізичного розвитку колективу: загальний стан здоров'я учнів; ставлення до фізичної культури і спорту; потреби у фізичному розвитку.    5. Рівень трудового виховання: ставлення учнів до праці (громадської діяльності); рівень сформованості соціально-психологічної готовності до праці; сформованість умінь і навичок у сфері трудової діяльності; профорієнтація учнів.    6. Рівень естетичного виховання: сформованість почуття прекрасного; інтереси учнів до певних видів мистецтва; їх потреби щодо естетичного розвитку.    7. Шляхи та засоби подальшого формування класного колективу: створення сприятливих умов для розвитку особистості в колективі; подолання чинників, що заважають цьому.    Класний колектив не є чимось застиглим і незмінним, він постійно розвивається. Тому дослідження змін в ньому має практичне значення для виховної роботи, прогнозування її змісту, добору методів виховного впливу. Відомості про колектив, отримані за допомогою одного методу, потребують перевірки іншими для отримання достовірної та об'єктивної інформації.

Критерії оцінювання ефективності виховного процесу

Ефективність виховання — співвідношення між метою виховання і результатами, досягнутими у процесі формування особистості, соціальних груп.

   Для оцінювання результатів виховного процесу необхідно мати чітке уявлення про визначення рівнів вихованості учнів, їхньої свідомості, поведінки; вміти бачити зміни в її поведінці у результаті виховних впливів; обирати найефективніші форми і методи виховання. Без цього неможливо об'єктивно оцінити ефективність та якість виховної роботи, її впливу на колектив, кожного учня зокрема.    Складність процесу виховання зумовлена тим, що результати його не завжди помітні відразу. Тільки з часом можна судити про результативність виховного впливу педагога, що виявляється у вихованості дітей.

   Вихованість — комплексна характеристика особистості, враховує наявність і рівень сформованості в неї суспільно значущих якостей.

   Серцевина вихованості — моральні якості (рівень набутого морального досвіду, моральної зрілості).    Результати процесу виховання різні, оскільки залежать від індивідуальних особливостей вихованців, їх ставлення до навколишнього світу, виховних впливів, однолітків, батьків, педагогів.    Критерієм вихованості кожної особистості є не лише знання законів, правил, норм поведінки, а конкретні дії відповідно до визнаних норм і правил. Такі критерії не можуть бути універсальними, бо в кожному конкретному соціальному середовищі є свої норми і правила, а отже, і показники вихованості людини. При цьому слід враховувати вік, рівень соціального досвіду людини тощо.

   Критерії вихованості — ознаки, за допомогою яких роблять висновок про рівень вихованості людини, оцінюють результати виховного впливу.

   Рівень вихованості наближено характеризують словами: високий, середній, низький.

   Рівень вихованості — ступінь сформованості в учня відповідно до вікових можливостей найважливіших якостей особистості, які є показниками вихованості.

   Високий рівень певної якості особистості характеризується наявністю всіх ознак, властивих цьому показнику. Середній — наявністю половини чи більше ознак відповідного критерію. Низьким вважають такий, коли є менше половини ознак від загальної кількості чи коли їх немає взагалі.    Критерії визначення ефективності виховного впливу шкільного колективу об'єднують у групи:    1. Критерії оцінювання організаційної структури і складових шкільного колективу: — відповідність структури колективу соціальній моделі суспільства; — чіткість розподілу функцій між внутріколективними об'єднаннями і органами управління; — взаємозв'язок між внутріколективними об'єднаннями (органами шкільного управління); — здійснення управління діяльністю шкільного колективу як єдиного процесу на основі співуправління педагогів, учнів, батьків, громадськості.    Рівні сформованості шкільного колективу визначають на основі стадій його розвитку.    Високий рівень. Відповідає третій стадії розвитку колективу, коли він повністю виконує виховні функції, характеризується соціально-ціннісними мотивами, демократичною спрямованістю. Члени колективу відрізняються високим рівнем активності, ініціативності, самостійності в процесі різнопланової діяльності, моральної сформованості.    Середній рівень. Відповідає другій стадії розвитку колективу, характеризується появою активу, який бере на себе частину повноважень керівника колективу, ситуативними виявами демократичного співжиття. Члени колективу виявляють середній рівень активності, ініціативності, самостійності в процесі організації діяльності шкільного колективу, моральної вихованості.    Низький рівень. Відповідає першій стадії розвитку колективу, характеризується індивідуалістичною спрямованістю членів колективу, якого фактично ще немає. Керівник змушений брати на себе роль своєрідного “диктатора”. Активність, ініціативність, самостійність виявляються дуже рідко, відчутний низький рівень моральної вихованості.    2. Критерії оцінювання змісту виховної діяльності учнів, колективу, рівня його впливу на особистість учня:— відповідність між змістом виховання та вимогами суспільства; — єдність необхідних напрямів виховання з моральною їх сутністю; — комплексність у процесі здійснення всіх напрямів виховного впливу; — індивідуалізація виховання.    3. Критерії визначення характеру внутріколективних відносин: — соціальна спрямованість внутріколективних стосунків; — наявність стосунків взаємовідповідальності, взаємозалежності; — погодженість ділових і особистих стосунків між учнями різного віку у процесі різнопланової діяльності шкільного колективу; — наявність моральності в процесі спілкування; — уміння узгоджувати колективні та власні інтереси.    4. Критерії незалежного оцінювання особистості членами колективу: — соціальна спрямованість: суспільна активність, громадський обов'язок, ідеали, ціннісні орієнтації тощо; — ставлення до трудової діяльності: відповідальність за доручену справу, творчий підхід, ініціативність у роботі, підвищення професійних знань тощо; — організаторська діяльність: ділові якості (цілеспрямованість, працьовитість, дисциплінованість, ініціативність), організаторські вміння чітко визначити мету і поставити завдання перед колективом і окремими його учасниками, розставити людей і організувати роботу трудового колективу, уміння налагодити контроль і стимулювання діяльності, оперативно розв'язати і об'єктивно оцінити результати роботи колективу; — взаємини з товаришами по трудовому колективу: відносини з учнями навчального закладу, підлеглими; доброзичливість, повага, гуманність у стосунках з людьми.

7. Етична бесіда — форма виховної роботи, спрямована на формування в учнів умінь і навичок у моральній поведінці, оволодіння загально-людськими й національними морально-духовними цінностями.

У реальній дійсності повідомлення і пояснення знань про моральні норми та правила відбуваються постійно: під час навчання, у щоденному житті і діяльності школярів. У сукупності різноманітні джерела — реальна дійсність, перебування дитини в сім'ї, навчальна робота на уроці, зміст освіти, засоби масової інформації та ін. — дають багатий матеріал про зміст загальнолюдської та національної моралі. Однак цей процес має дещо стихійний характер, не повною мірою сприяє сформуванню істинних моральних переконань. У дітей різних вікових груп нерідко під впливом стихійності складаються хибні уявлення про моральні цінності. Тому в процесі навчально-виховної роботи з дітьми шкільного віку потрібно надавати цьому процесу науково обґрунтованої системності, для того щоб сформувати в учнів надійний фундамент моральних цінностей.

На жаль, у школі ще й дотепер немає головної дисципліни — про мораль. Тому класному керівнику доводиться брати на себе функцію навчати моральності, надавши цьому процесу належної системи на весь період навчання учнів у загальноосвітній школі. Важливою формою в цій системі насамперед мають бути бесіди.

В основі бесіди лежить прийом діалогу. У процесі етичних бесід здійснюється узагальнення дитячих спостережень, особистих вражень і переживань, певних знань морально-етичних норм. Тобто на основі "первинного" матеріалу відбувається поступове сходження до нових моральних якостей.

У системі підготовки і проведення етичних бесід варто дотримуватися таких методичних правил, які передбачають, що:

1. Бесіди проводить класний керівник або вихователь групи продовженого дня.

2. Тривалість бесіди залежить від віку учнів: 1—4 класи — 25—З0 хв, 5—7 класи — ЗО—40 хв, 8—12 класи — до 45 хв.

3. Підготовка до бесіди має займати 5—6 днів.

4. Тема бесіди залежить від віку учнів, рівня розвитку первинного колективу, стилю взаємин у колективі, соціально-економічних умов у суспільстві.

5. Проведення бесід включає такі основні етапи: підготовчий, проведення бесіди, подальша діяльність школярів, оцінка вчителем рівня сформованості моральних норм і навичок.

6. До висловлення власних думок щодо певних моральних понять залучають всіх дітей.

7. Необхідно стимулювати школярів до виявлення соціальної активності під час бесіди.

8" Потрібно використовувати цікавий матеріал, педагогічні ситуації, які б спонукали школярів до активної емоційно-розумової діяльності.

9. Треба продумувати логічно доцільний план бесіди, виділяти опорні моральні поняття, які мають стати основою формування у школярів моральних умінь і звичок.

10" 3 урахуванням їх індивідуальних можливостей визначають для учнів конкретні завдання для підготовки до бесіди, які б викликали у них інтерес.

11. Після завершення бесіди класний керівник повинен уважно проаналізувати особливості впливу бесіди на поведінку вихованців і класного колективу в цілому.

12. Не слід припиняти роботу вихованців навколо теми бесіди. Потрібно задавати домашні завдання, залучати учнів до колективної роботи над матеріалом, що стосується теми (пошуки нових матеріалів, підготовка тематичних газет, альбомів тощо). 8. У розвитку школярів настає такий період, коли вони не задовольняються інформацією класного керівника про правила і форми поведінки. Підвищується рівень соціального розвитку юнаків і дівчат, формуються такі важливі якості, як самооцінка, критичність, соціальна активність, прагнення самостійно розібратися в складних обставинах моральних категорій, з'являється здатність до філософського мислення. Тому старшокласники в системі виховання схильні до участі у такій цікавій формі поза класної роботи, як диспут.

Диспут — це усний публічний спір при обговоренні наукових, політичних, моральних проблем з метою пошуку істини.

У системі виховання школярів під спором (суперечкою) розуміють будь-яке зіткнення думок, розбіжність у поглядах на певне коло питань, проблем, словесну боротьбу, при якій кожен з опонентів відстоює свою правоту. Є й інші слова для означення цього явища — дискусія, дебати.

На характер суперечки впливає низка чинників: тема диспуту, його мета, соціально-моральна значущість предмета суперечки, кількість учасників, а також форми та методи проведення.

Предметом суперечки в учнівському диспуті найчастіше виступають загальнолюдські і національні моральні цінності, які по-справжньому цікавлять школярів.

На специфіку диспуту впливає кількість осіб, які беруть участь в обговоренні проблемних питань. Тут можна виділити три основні групи: суперечка-монолог (людина сперечається сама з собою, це так звана внутрішня суперечка); суперечка-діалог (полемізують дві особи); су перечка-полілог (ведуть кілька або багато осіб). У свою чергу, суперечка-полілог може бути масовою (в суперечці беруть участь усі учасники) і груповою (сперечається група учнів у присутності всіх учасників).

Доцільно розрізняти організовані, неорганізовані стихійні суперечки (диспути). Класний керівник передусім має турбуватися про залучення учнів до організованого диспуту. Усі старшокласники повинні пройти через цю школу соціального становлення. Лише після такої школи молода людина оволодіє належним досвідом, аби брати участь у стихійних диспутах і мати надію на успіх.

Успіх і ефективність диспуту залежать також від кількості учасників. Оптимальною е група з 15—20 осіб. Всі учасники мають бути членами одного колективу" добре знати один одного, зважати на особливості темпераменту та характеру.

Диспут потребує значного інтелектуального й емоційного напруження. З цього погляду важливо створювати позитивний емоційний фон у колективі, члени якого ведуть суперечку. Вступаючи в суперечку, старшокласники мають змогу виявити свою ерудицію в різних галузях знань, надбання соціального досвіду, рівень володіння моральними цінностями, переконання. Тому диспут — це не тільки з'ясування істини, а передусім своєрідний шлях і засіб для "гімнастики розуму і почуттів". Учасники диспуту мають змогу утвердити себе в колективі, ступити ще на одну сходинку соціальної зрілості. Важливо, щоб у підготовці і проведенні диспуту брали участь усі учні. При цьому не бажаний поділ вихованців на "акторів" і "глядачів". Головне завдання класного керівника — створити оптимальні умови для активної соціальної й інтелектуальної діяльності кожного юнака і дівчини.

При виборі теми варто потурбуватися, щоб предмет зацікавленої розмови був досить серйозним, спонукав учасників до роздумів, до бажання віднайти істину.

Визначивши тему майбутнього диспуту, класний керівник разом з учнями має сформувати обмежене коло питань, які стануть предметом дискусії. Питань має бути небагато (5—6), і між ними повинен бути належний логічний зв'язок. Формулювання питань також повинне спонукати учасників до неоднозначності висловлювання думок.

Наступний етап у підготовці диспуту — добір літератури, адже учасники диспуту повинні виявити знання і переконання. Стихійного соціального досвіду для цього не достатньо. Диспут проходить ефективно, коли учні збагатилися певними науковими положеннями щодо проблем, які винесено на обговорення, добрали яскраві факти, щоб аргументувати свої судження. Непоганим матеріалом для диспуту можуть бути результати анкетування учнів на задану тематику, письмові твори і навіть результати тестування. Класний керівник рекомендує літературу до диспуту.

Тема диспуту, питання, які пропонуються для обговорення, список рекомендованої літератури оприлюднюються на великому плакатІ-запрошенні за 2—3 тижні до диспуту. Учитель-вихователь упродовж цього часу зі своїми помічниками організовує учнів на опрацювання рекомендованої літератури, постійно підтримує інтерес до проблем диспуту.

Успіх диспуту залежить від низки чинників.

По-перше, треба завчасно створити в учнівському колективі психологічне передчуття чогось цікавого, приваблюючого і підтримувати цей стан до початку диспуту. Сам диспут має проходити так, аби ці передчуття справдилися.

По-друге* слід подбати про створення обстановки особливості й урочистості цього дійства: гарно прибрана кімната, святковий одяг учнів, квіти, пристосування для використання музики, слайдів тощо.

По-третє, перед диспутом учні повинні відпочити від занять. Не варто обмежувати диспут часовими рамками (46 хв). Тривалість диспуту залежить від теми, активності учасників, позитивного емоційного стану.

По-четверте, хід диспуту і його результативність багато в чому залежать від ведучого. На перших етапах доречно, щоб ведучою особою на диспуті був класний керівник. Адже це початок школи соціального зростання та утвердження учнів у колективі. Класний керівник повинен показати методику проведення диспуту та безпосереднього керівництва ходом суперечки. Однак ні в якому разі педагог не може виявляти зверхності, менторства. Він виконує роль рівноправного учасника диспуту. З часом функція ведучого передається одному із членів колективу.

По-п'яте, поведінка учасників диспуту, їх внутрішнє розкріпачення залежать від панування демократичного стилю спілкування. Тому навіть розміщення учнів за столами має слугувати утвердженню цього принципу (столи поставлені колом, ведучий сидить у цьому колі).

Важливо, щоб учні добре знали правила диспуту і дотримувалися їх. Правила доцільно написати на плакаті, завчасно пояснити вихованцям їх вимоги і кожного разу розміщувати на видному місці в кімнаті, де проходить диспут.

Наприклад, можна запропонувати такий плакат.

Пам'ятай і дотримуйся правил диспуту

1. Перш ніж сперечатися, подумай, що є темою диспуту.

2. Сперечайся чесно і щиро. Не спотворюй і не перекручуй думок і слів свого товариша.

3. Починаючи суперечку, зрозуміло і повно висловлюй свої судження і положення, які маєш захищати або доводити їх правильність.

4. Пам'ятай, що переконливим доказом, кращим засобом заперечення є точні та аргументовані факти.

5. Доказуючи і заперечуючи, говори зрозуміло, просто, чітко, точно.

6. Не готуй попередніх записів текстів свого виступу,

7.3 великою повагою стався до думок своїх співрозмовників.

8. Якщо співрозмовники довели помилковість твоїх суджень, думок, май мужність визнати правоту опонента.

9. Не переривай виступу опонента на півслові. Дочекайся, коли він висловить свою думку, тільки після цього включайся в суперечку.

10. Хай тебе завжди супроводжує почуття толерантності у взаєминах з учасниками диспуту.

11. Закінчуючи виступ, підбий підсумки, сформулюй висновки.

12. У ході суперечки концентруй увагу не на особистості свого опонента, а на сутності його думок.

13. Чітко дотримуйся встановленого регламенту,

14. Висловлюючи власні думки, не ховайся за щитом визнаних авторитетів. Цитати з їхніх наукових праць не піднесуть власного розуму.

15. Говори не від абстрактного колективу, а лише від себе.

16. Головна зброя на диспуті — аргументи, факти, докази, логічна послідовність. Міміка, жести, вигуки не замінять змісту.

17. Якщо не маєш власної думки або приховуєш її, краще не бери участі в суперечці.

Керівник диспуту бере на себе велику відповідальність за його успіх. Він повинен уважно слухати тих, хто виступає, фіксувати думки учасників, скеровувати їх у потрібне русло, домагатися, щоб виступи опонентів не виходили за рамки диспуту чи конкретного питання, відчувати настрій кожного учасника, стимулювати інтелектуальну активність вихованців, вчасно і логічно генерувати важливі ідеї, думки, стежити за логічною послідовністю диспуту.

Починати диспут доречно із вступного слова ведучого, в якому він називає тему, основні аспекти проблеми. Для того щоб включити вихованців у розмову, треба повідомити їм цікавий факт, певну життєву ситуацію, яка потребує належного висловлювання думки.

Ведучий не може задовольнитися виступами лише "активних" учасників. Є вихованці, які через особливості прояву свого темпераменту (флегматик, меланхолік) соромляться виступати, борються із ваганнями, їм буває важко подолати гальмівні процеси. Тому треба час від часу запрошувати таких учнів до висловлювання думок з того чи іншого питання, проблеми, підбадьорювати їх.

Керівник диспуту має виявляти тактовність, делікатність, толерантність. Не варто обривати висловлювання учасників на півслові чи дорікати їм за судження, навіть якщо вони помилкові. Головне — цінувати самостійність і активність думки, бажання оприлюднити й відстоювати її.

У кінці диспуту ведучий має підбити загальні підсумки, подякувати всім за активність, самостійність у судженнях, особливо виділити найцінніші положення і проблеми, щодо яких вдалося дійти спільності в думках і судженнях, закликати учнів до подальших роздумів навколо порушених питань. Буває, що час диспуту затягнувся, учні виявляють значну активність, не всі питання розглянули. У разі згоди учасників можна запропонувати продовжити розмову в інший день.

У ході диспуту можна вдаватися до так званих емоційних пауз і послухати пісню, вірш. Проте такі паузи не повинні переводити думки учасників у іншу сферу, відволікати від головної проблеми.

9. Чільне місце в системі позакласної виховної роботи загальноосвітніх навчально-виховних закладів посідають колективні творчі справи (КТС). Головним їх організатором є класний керівник.

Методика організації колективних творчих справ є результатом багаторічних творчих пошуків педагогів. Систематизував і дав наукове обґрунтування цій методиці дослідник І.П. Іванов.

Колективна творча справа — це вияв життєво-практичної соціальної турботи про поліпшення умов суспільного життя. Це сукупність певних дій, спрямованих на загальну користь. Це справа колективна, оскільки в її плануванні, підготовці, проведенні, обговоренні беруть участь усі члени колективу. Це творча справа, оскільки на кожній стадії її здійснення всі вихованці разом із вихователем мають змогу виявити свої творчі можливості у пошуку засобів, методів, прийомів, які б забезпечили успіх.

Колективні творчі справи є важливим фактором розв'язання виховних завдань. Виховні завдання, які висуваються педагогами у процесі КТС, розв'язуються непомітно: члени колективу визначають ці завдання і вони стають для них вимогами до самих себе. У процесі КТС одночасно розв'язується багато виховних завдань морального, фізичного, трудового, розумового, естетичного рівнів. КТС розвивають у єдності три сторони особистості: пізнавально-світоглядну (знання, переконання, погляди, ідеали), емоційно-вольову (почуття, інтереси, потреби), дійову (вміння, навички, здібності, риси характеру). Участь вихованців у підготовці та проведенні КТС якнайкраще сприяє їх залученню до активної соціальної діяльності, а отже, створює оптимальні умови для набуття соціального досвіду.

Колективні творчі справи різняться передусім пізнавально-практичною спрямованістю на розвиток кожної особистості зокрема і творчого колективу загалом. Виділяють такі групи КТС: суспільно-політичні, трудові, пізнавальні, художньо-естетичні, спортивно-оздоровчі. Процес підготовки та проведення колективних творчих справ має кілька етапів.

Попередня робота вчителів-вихователів. Визначаються виховні завдання КТС; шляхом бесіди, розповіді педагог має захопити учнів цікавістю, привабливістю, перспективністю майбутньої справи. Тут не може бути менторського тону, нав'язування вихованцям власної думки щодо теми КТС. Це має бути доброзичлива, цікава товариська розмова.

олективне планування. Вихованці разом із педагогом складають план майбутньої КТС. При цьому враховується думка окремих груп дитячого колективу і окремих вихованців, визначаються можливі виконавці тих чи інших доручень, обговорюються альтернативні варіанти.

Підготовка КТС. Створений проект справи уточнюється організаційною групою; визначаються мікрогрупи, які працюватимуть над виконанням конкретних доручень як складових колективної справи; проводяться періодичні обговорення процесу підготовки, переглядається і перевіряється рівень готовності мікрогруп до участі у справі, коригуються дії мікрогруп і окремих вихованців. Дуже важливо на цьому етапі враховувати інтереси і творчі можливості учнів, підбадьорювати їх, додавати впевненості у власних силах, допомагати оволодіти методами і прийомами виконання тих чи інших завдань. Цей етап є головним, оскільки вимагає від кожного члена колективу напруженої діяльності.

Проведення КТС. Це головний етап роботи. На цій стадії кожен член колективу має можливість виявити свої творчі здібності, показати результати колективної творчої діяльності.

Колективні підсумки. Цей етап передбачає ретельний аналіз усього ходу підготовки і проведення КТС з метою позитивної оцінки дій мікрогруп, окремих членів колективу, виявлення утруднень, помилок, які були на всіх етапах, визначення шляхів подолання труднощів і недоліків у подальшій роботі. Колективні творчі справи насичені виховними можливостями. Але вони можуть бути реалізовані за умов дотримання таких вимог:

• необхідно ретельно дотримуватися послідовності дій ПІД час підготовки та проведення будь-якої КТС, не порушуючи функцій педагога в системі діяльності "вихованці-вихователь";

• не можна розглядати кожний з видів КТС у чистому варіанті. При плануванні, підготовці та проведенні будь-якого виду КТС мають використовуватись досвід, методи і засоби в діях, набутих під час попередніх КТС;

• КТС мають бути складовою навчально-виховного процесу в школі;

• всебічний розвиток стосунків творчої співдружності вихователів і вихованців, спрямованих на спільне розв'язання соціальних завдань; організація цих стосунків на рівні педагогічного співробітництва;

• розвиток відносин творчої співдружності між вихованцями різних вікових груп із метою збагачення молодших школярів соціальним досвідом вихованців старшого покоління;

• створення оптимальних умов для розвитку творчих здібностей кожного члена колективу, а також творчої співдружності вихованців.

Орієнтовна технологічна карта організації та проведення колективних творчих справ подана у додатку Б.

Основний зміст роботи класного керівника з проведення позакласної виховної роботи відображено на рис. 3.16.

Як бачимо, педагогічна діяльність класного керівника як педагога-вихователя багатогранна, вимагає наполегливої творчої праці, яка спрямована на фізичний, психічний, соціальний розвиток особистості, наповнена глибоким моральним змістом і задовольняє пізнавальні інтереси вихованців. А це вимагає від класного керівника постійної праці над собою.

Ефективність роботи класного керівника багато в чому зумовлюється тим, наскільки він знає особливості анатомо-фізіологічного і соціально-психологічного розвитку особистості та учнівського колективу. Актуальною залишається думка К.Д. Ушинського: "Якщо педагогіка хоче виховувати людину в усіх відношеннях, то вона повинна попереду пізнати її також в усіх відношеннях". І в іншому місці: "Вихователь повинен прагнути пізнати людину такою, якою вона є в дійсності, з усіма її слабостями і в усій її величі, з усіма її буденними, дрібними потребами і з усіма її великими духовними вимогами... Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій природі людини засоби виховного впливу, — а засоби ці величезні!".

Класний керівник у своєму педагогічному тезаурусі повинен мати значну кількість ефективних методик вивчення учнів і вивчення та формування учнівських колективів, володіти технологіями їх використання у практичній роботі