17.4. Регулювання валютних курсів

До основних методів регулювання валютного курсу належать: валютна інтервенція, валютний демпінг, дисконтна політика, девальвація та ревальвація (рис. 17.2).

Валютна інтервенція (англ. intervention) — втручання центрального банку країни в операції на валютному ринку з метою впливу на курс національної валюти через купівлю чи продаж іноземної валюти. Центральний банк купує інвалюту, коли її пропозиція є надмірною, а курс низьким, і продає, коли курс інвалюти стає високим. У такий спосіб обмежується коливання курсу національної валюти.

Як показано на рис. 17.2, інтервенція, що полягає в продажу національної валюти для купівлі іноземної, забезпечує: 1) приріст валютних резервів; 2) збільшення пропозиції грошей на внутрішньому ринку; 3) знецінення національної валюти (девальвацію). Навпаки, інтервенція, за якої національну валюту купують, продаючи зарубіжні активи, спричиняє:

1. зменшення валютних резервів;

2. зменшення пропозиції грошей на внутрішньому ринку;

3. підвищення вартості національної валюти (ревальвацію).

Рис. 17.2. Режими валютного курсу

Здійснення валютної інтервенції можливе за умови, що неврів­новаженість платіжного балансу є незначною і характеризується поступовою зміною пасивного сальдо на активне, чи навпаки. Адже резерви інвалюти для інтервенції обмежені, а продаж має поєднуватися з купівлею. Якщо валютні резерви вичерпано, то цю акцію проводять за рахунок міжнародних кредитів. Критикуючи валютні інтервенції, сучасні монетаристи вважають, що такі заходи лише пригні­чують окремі симптоми замість лікувати хворобу в цілому. Інтервенції коштують дорого і дають певний позитивний ефект тільки тоді, коли національна економіка перебуває на піднесенні, а інфляція — основна причина зниження валютного курсу — затухає. У найліпшому варіанті валютна інтервенція забезпечує лише досить обмежену свободу для корекції валютного курсу.

Частіше валютна інтервенція використовується для свідомого підтримування курсу валюти на зниженому рівні, тобто здійснення валютного демпінгу — знецінювання національної валюти з метою масового експортування товарів за цінами, нижчими від світових. Валютний демпінг є засобом боротьби за ринки збуту. Головною умовою тут є зниження курсу національної валюти у більших розмірах, ніж падіння її купівельної спроможності на внутрішньому ринку.

Суть дисконтної політики полягає в підвищенні або зниженні дисконтної ставки центрального емісійного банку з метою вплинути на рух зарубіжних короткострокових капіталів. Підвищенням дисконтної ставки у періоди погіршання стану платіжного балансу центральний банк сприяє припливу капіталів із країн, де дисконтна ставка нижча, тобто поліпшенню стану платіжного балансу. Наприклад, у першій половині 80-х рр. адміністрація США проводила політику високих процентних ставок та курсу долара, що сприяло припливу в країну з 1980 до 1984 р. 417 млрд дол. США. Це спричинило своєрідну ланцюгову реакцію підвищення процентних ставок у Західній Європі, тому що внаслідок «переливання» капіталів у США в цих країнах зменшилися капіталовкладення та зросло безробіття. Але цей спосіб може бути ефективним лише тоді, коли рух капіталів між країнами зумовлений пошуками більш прибуткового їх розміщення, а не нестабільною економічною ситуацією в країні. Тому підвищення дисконтної ставки не завжди може бути рекомендованим. До того ж воно призводить до подорожчання кредиту всередині країни.

Методами валютного регулювання, що використовуються традиційно, є девальвація та ревальвація — зниження та підвищення валютного курсу. Причинами їх є інфляція та неврівноваженість платіжного балансу, розрив між купівельною спроможністю національ­них валют (про що вже було сказано).