16.3. Пенсійні фонди

Пенсійні фонди  це спеціалізовані фінансові установи, основним завданням яких є збирання і акумуляція грошових коштів, призначених для пенсійного забезпечення громадян після досягнення ними певного віку.

За формою власності пенсійні фонди можуть бути приватними або державними.

Приватні пенсійні фонди створюються різними фірмами й корпораціями для виплати пенсій та допомог своїм робітникам і службовцям. Кошти цих фондів формуються за рахунок регулярних відрахувань із заробітної плати працівників, відрахувань з прибутку підприємств, а також за рахунок прибутку від операцій самих фондів.

Пенсійні фонди можуть функціонувати як самостійні юридичні особи, однак частіше вони контролюються корпораціями, що їх створили, або перебувають у довірчому управлінні траствідділів комерційних банків чи страхових компаній. Якщо страховій компанії доручається не лише управління акумульованими коштами фондів, тобто активними операціями, а й виконання всіх зобов’язань за пасивами, то такий пенсійний фонд уважають застрахованим. У всіх інших випадках фонд є незастрахованим.

Як і діяльність страхових компаній, операції пенсійних фондів пов’язані з нагромадженням значних сум коштів на тривалі строки, що дає широкі можливості для здійснення довгострокових інвестицій. Ці обставини визначають структуру активів пенсійних фондів, що в них основна частина належить цінним паперам приватних підприємств, а також державним борговим зобов’язанням. Досить часто значна питома вага у вкладеннях пенсійного фонду належить акціям і облігаціям тієї корпорації, яка його створила, що дає змогу впливати на її політику.

У зв’язку з тим, що майбутні виплати пенсійних фондів здебільшого можна достатньо точно розрахувати та спланувати (на відміну від виплат за пасивами страхових компаній), пенсійні фонди відзначаються значно вищим рівнем фінансової стійкості, що дає їм можливість підтримувати мінімальну власну ліквідність. У свою чергу, це сприяє формуванню пенсійними фондами активної інвестиційної полі­тики, спрямованої на досягнення більшого доходу на вкладення, при­чому не лише в цінні папери, а й у довгострокові кредитні операції.

Державні пенсійні фонди створюються з ініціативи центральних та місцевих органів влади, а їх ресурси формуються за рахунок відрахувань з бюджетів різних рівнів, а також внесків працівників державних структур. Як правило, державні пенсійні фонди обережніше, ніж приватні, інвестують свої активи і обмежуються здебільшого вкладанням коштів в облігації державних позик.

16.4. Інвестиційні фонди

Інвестиційні фонди  це особливий вид фінансово-кредитних установ, що забезпечують посередництво в інвестиційному процесі. Випускаючи власні цінні папери, інвестиційні фонди акумулюють грошові кошти приватних інвесторів (переважно населення) та вкладають їх в акції й облігації різних підприємств у власній країні та за кордоном.

У зв’язку з тим, що значна частина інвесторів не має можливості й належних знань для того, щоб регулярно стежити за станом ринку цінних паперів та приймати ефективні інвестиційні рішення, вони звертаються до спеціалізованих організацій  інвестиційних фондів. Інвестор, який бажає, щоб інвестиційний фонд узяв на себе управління його коштами, має придбати цінні папери, що їх випускає фонд (як правило, акції). Це гарантує вкладникам розміщення їхніх заощаджень у професійно сформовані портфелі цінних паперів, тобто розподілені досвідченими фахівцями між різними напрямами інвестицій у різні інструменти фондового ринку. Це суттєво мінімізує ризик інвесторів унаслідок широкої диверсифікації акумульованих фондом коштів, вкладених у цінні папери десятків різних емітентів. Інвестиційний фонд відповідно до ситуації на ринку здійснює постійну купівлю і продаж цінних паперів, перерозподіляючи капітали в найбільш перспективні підприємства й галузі. Вкладникам фонду, як правило, надається можливість вибору між кількома портфелями цінних паперів, кожен з яких має свої інвестиційні особливості й переваги.

Перші інвестиційні фонди з’явилися у Бельгії ще 1822 р. У 60-х рр. XIX ст. вони виникли в Англії і працювали здебільшого з цінними паперами колоніальних компаній, а пізніше набули поширення в США. 1899 р. в США утворюється перший інвестиційно-консульта­ційний фонд. Однак найбурхливіший розвиток інвестиційних фондів починається після другої світової війни, що пов’язано зі збільшен­ням добробуту й пожвавленням інвестиційної активності широких верств населення. Відтоді інвестиційні фонди починають конку­рувати на ринку капіталів з великими банками та іншими фінан­совими інститутами.

Організаційно інвестиційні фонди можуть бути відкритого або закритого типу.

Інвестиційні фонди відкритого типу випускають власні акції у необмежених кількостях відповідно до попиту на них. Власники акцій мають право будь-коли зажадати від фонду викупу своїх акцій. Закриті інвестиційні фонди випускають акції тільки у певній (наперед визначеній) кількості. Вони можуть вільно обертатися на ринку цінних паперів, проте власники акцій не мають можливості зажадати від інвестиційного фонду викупу таких.

У розвинутих країнах більш поширеною є відкрита форма організації інвестиційних фондів, оскільки акції цих фондів мають високий рівень ліквідності, що приваблює потенційних інвесторів. Такі фонди ще називають взаємними. У США, наприклад, їм належить третє місце за обсягами акумульованих коштів після страхових компаній і пенсійних фондів.

Окремим різновидом відкритих інвестиційних фондів є взаємні фонди грошового ринку, які вперше з’явилися у США 1971 р. Вони випускають акції, що можуть бути погашені інвестором, а акумульований капітал вкладають у короткострокові цінні папери (казначейські векселі, комерційні папери, депозитні сертифікати). Фонди відкривають власникам своїх акцій чекові рахунки, з яких можуть здійснюватися різні платежі. Величина рахунку відповідає вартості акцій фонду. Перевагою такого рахунку є більш високий дохід, ніж на звичайні поточні й ощадні рахунки в банках. Власник акцій взаємного фонду отримує не проценти на свій поточний рахунок, а доходи від інвестицій у формі дивідендів на випущені акції.

Кошти, акумульовані випуском акцій, відкриті й закриті інвестиційні фонди вкладають у різні види цінних паперів  переважно акції й облігації приватних корпорацій, а також у деякі види державних цінних паперів. Як правило, інвестиційний фонд самостійно вибирає той тип цінних паперів, згідно з яким він визначає напрям своєї спеціалізації, а принцип диверсифікації активів стосується насамперед різних емітентів таких паперів. У багатьох країнах з метою захисту інтересів вкладників та усунення невиправданих ризиків існують певні законодавчі обмеження щодо формування активів інвестиційними фондами. У США, наприклад, заборонено вкладати понад 5% активів інвестиційних фондів у цінні папери однієї компанії, а частка акцій, придбаних фондом, не може перевищувати 10% усіх акцій з правом голосу, випущених компанією. У ФРН також інвестиційні фонди можуть вкладати не більше 5% своїх активів у цінні папери одного емітента (за певних умов цю частку може бути збіль­шено до 10%).

Отже, інвестиційні фонди пропонують своїм клієнтам диверсифіковані портфелі інвестицій, які важко сформувати одному дрібному інвестору. Маючи апарат досвідчених фахівців, інвестиційні фонди можуть здійснювати відносно ризиковані, але водночас і високодохідні інвестиції, структура яких постійно перебуває під професійним контролем. Прибуток інвестиційних фондів утворюється як різниця між доходами на операції з цінними паперами (дивіденди на акції, проценти на облігації, курсова різниця) та виплатами, що здійснюються фондами на власні акції. Ринкова вартість акцій інвестиційного фонду безпосередньо залежить від ринкової вартості його активів. Інакше кажучи, якщо зростає ринкова вартість цінних паперів, які є у власності інвестиційного фонду, то зростає й ринкова вартість акцій самого фонду, і навпаки.

Діяльність інвестиційних фондів у розвинутих країнах, як правило, є об’єктом ретельного законодавчого регулювання й контролю. Це стосується зокрема статуту фонду та публікацій про його діяльність. Статутом мають бути передбачені типи цінних паперів, якими оперує фонд, розміри комісійних, механізм розподілу доходів та ін. Інвестиційні фонди зобов’язані регулярно публікувати звіти про свої операції, а також доводити до відома широкого загалу інформацію щодо коливання ціни на свої акції.