14.5. Активні операції комерційних банків

Активні операції комерційних банків — це діяльність, пов’язана з розміщенням власних і залучених ресурсів з метою отримання прибутку.

Активи комерційного банку поділяються на такі основні види:

1) банківські кредити;

2) банківські інвестиції;

3) касова готівка та засоби, що прирівнюються до неї;

4) основні засоби та інші активи.

Кредитні операції передбачають організацію економічних відносин, у процесі яких банки надають позичальникам грошові засоби з умовою їх повернення та сплати процента за користування. Такі операції, як правило, забезпечують банкам основну частину їхніх доходів та займають провідне місце серед статей активу балансу. Так, 1989 р. у загальній сумі доходів комерційних банків США на проценти, отримані на видані кредити, припадало 64,4 % сукупних доходів, а на доходи від інвестиційних операцій  лише 13,9 %. Загалом на початку 90-х рр. частка кредитування становила у комерційних банках США близько 60 % усього обсягу активних операцій, у банках ФРН  до 53 %, Франції  до 66 %, Англії  до 64 %.

Комерційні банки можуть надавати кредити підприємствам усіх форм власності різних галузей господарства, населенню, центральним і місцевим органам державної влади, кредитно-фінансовим установам. З усіх типів кредитів найбільша питома вага (за катего­ріями позичальників) припадає на позики торгово-промисловим підприємствам. Водночас у розвинутих країнах в останні десятиліття спостерігається тенденція до збільшення споживчих позичок фізичним особам. У США, наприклад, нині 2/3 продажу здійснюється в кредит.

Призначенням кредитних операцій банку є задоволення різноманітних потреб його клієнтів у грошових ресурсах. Такими потребами можуть бути: формування і збільшення основного й оборотного капіталу; фінансування операцій спекулятивного характеру (наприклад біржових угод); витрати на споживчі потреби (придбання товарів тривалого користування або житла). Іноді кредит видається для загального фінансування діяльності позичальника без зазначення конкретних цілей. У цьому разі банк приймає рішення про надання позики, виходячи із наявних у нього даних про клієнта та рівня довіри до нього.

Важливою умовою надання банком кредиту є наявність певного забезпечення, що гарантує повернення позики. Традиційно банківські кредити поділяються на бланкові та забезпечені. Бланкові кредити видаються банком без конкретного забезпечення і грунтуються на його впевненості у здатності позичальника своєчасно виконати всі взяті на себе платіжні зобов’язання. Забезпечені позики видаються під заставу майна  найчастіше того самого, на придбання яко­го надається кредит (нерухомість, обладнання, товарно-матеріальні цінності). Крім того, у забезпечення можуть прийматися: цінні папе­ри (акції, облігації, векселі, товаророзпорядні документи); доку­менти, що засвідчують перевідступлення на користь банку вимог позичальника до третіх осіб; гарантії й поручництва інших осіб повернути кредит у разі неплатоспроможності позичальника. Забез­печенням кредиту може також бути страхування відповідальності позичальника за непогашення позики у страховій компанії.

Нарівні з оцінкою якісних параметрів активів, що пропонуються у забезпечення кредиту, необхідною умовою видачі позики є аналіз банком кредитоспроможності клієнта. Кредитоспроможність означає здатність позичальника своєчасно і в повному обсязі погасити заборгованість за виданими кредитами і нарахованими на них процентами. Оцінюючи кредитоспроможність фірм і компаній, банки беруть до уваги такі фактори, як розмір власних коштів та їх співвідношення з позиченими, ліквідність активів, характер обороту коштів (циклічність), співвідношення коротко- і довгострокових джерел позичених коштів, ступінь покриття джерел позичених коштів ліквідними активами, прибутковість діяльності та інші показники. Кредитоспроможність приватних осіб визначається на підставі як загальної вартості майна позичальника, так і розміру його постійних доходів (з урахуванням зобов’язань, узятих на себе іншими платоспроможними особами).

У разі позитивного вирішення питання про кредитування клієнта між ним і банком укладається кредитний договір, в якому фіксуються основні умови надання позики (цілі, строки, суми, процентні ставки, права й обов’язки сторін).

Комерційні банки, виходячи із пріоритетів власної кредитної політики та потреб позичальників, можуть застосовувати різні методи кредитування, які визначають порядок видачі й погашення позик. Усі методи банківського кредитування поділяються на дві основні групи.

До першої групи належать методи, коли питання про видачу позики вирішуються щоразу в індивідуальному порядку за заявою клієнта. Така заява подається для отримання кожної окремої позики. Банк відкриває клієнту позичковий рахунок, у дебет якого зараховує суму кредиту, що відповідно збільшує кредитове сальдо поточного рахунку позичальника. Ці позики можуть використовуватись клієнтом у звичайному порядку  виписуванням чеків та інших платіжних інструментів на банк або отриманням готівки. Погашати кредити можна або разовим платежем у повній сумі після закінчення строку користування позикою, або поступово, періодичними внесками  щомісяця, щокварталу, раз на півроку або щороку.

Друга група методів банківського кредитування передбачає надання позик у межах заздалегідь встановленого банком для позичальника ліміту, який використовується в міру виникнення потреби. У банківській практиці промислово розвинутих країн найбільш поширеними є кредитна лінія, контокорент, овердрафт, револьверний кредит і кредитні картки.

Інвестиційні операції комерційних банків полягають у вкладанні банківських ресурсів у приватні й державні цінні папери на порівняно тривалі строки з метою отримання прибутку.

Така діяльність є альтернативною щодо кредитування, але не виключає останнього. Водночас банківські інвестиції мають низку від­мінностей від кредитних операцій. Так, за кредитування ініціатива укладення угоди належить позичальнику, а за інвестування ініціатором є банк, який намагається вкласти кошти. Позичкові операції передбачають видачу коштів переважно на короткий час, тоді як інвестиції є довгостроковим вкладанням грошових ресурсів. Видаючи позику, банк стає головним і, як правило, одним із небагатьох кредиторів, а в інвестиційному процесі він є лише одним із багатьох вкладників коштів. Банківське кредитування майже завжди пов’я­зане з особистими стосунками банку з позичальником, а інвестування — це значною мірою знеособлена діяльність.

Основними об’єктами інвестиційної діяльності банків є облігації приватних компаній і держави, а також акції корпорацій. Сукупність банківських ресурсів, вкладених у цінні папери, утворює інвестиційний портфель банку. Його склад і структура формуються відповідно до інвестиційної політики банку. Суть такої політики полягає у визначенні кола цінних паперів, найбільш придатних для вкладання коштів, і оптимізації структури портфеля інвестицій стосовно конкретного періоду часу.

Визначення характеристики цінних паперів, придатних для вкладання банківських ресурсів, здійснюється з урахуванням пріоритетних цілей інвестиційної діяльності, вибраних комерційним банком. Так, якщо основними цілями інвестування є отримання доходу, збереження капіталу й забезпечення його приросту, то вибір тієї чи іншої цілі як пріоритетної є підставою для формування банком певного типу інвестиційного портфеля. Портфель, орієнтований на отри­мання високих доходів, передбачає інвестування коштів переважно в акції приватних корпорацій, що забезпечують високу норму при­бутку на капітал. Якщо метою інвестицій є збереження ресурсів, банк віддає перевагу твердопроцентним борговим зобов’язанням держави і великих надійних підприємств. Приріст капіталу забезпечується постійним зростанням курсової вартості цінних паперів. З цією метою треба інвестувати кошти у цінні папери молодих компаній «агресивного» типу, що вибрали стратегію швидкого зростання та завоювання ринку.

У багатьох країнах існують законодавчі обмеження щодо формування банками свого інвестиційного портфеля. У США, наприклад, комерційним банкам заборонено тримати акції промислових ком­паній у своїх портфелях, за винятком випадків їх придбання з метою запобігання втратам, пов’язаним із неплатоспроможністю позичальника.

Структура інвестиційного портфеля комерційних банків має бути оптимізована таким чином, щоб максимально знизити ризик імовірних втрат коштів, вкладених у цінні папери, що пов’язано передовсім із можливим невиконанням емітентом узятих на себе зобов’язань. Основним способом зниження цього ризику є диверси­фікація, тобто розподіл інвестиційного портфеля між різними видами цінних паперів. Критеріями диверсифікації можуть бути тип цінних паперів емітента, якість і строки погашення, територіальний розподіл.

Як правило, комерційні банки формують спеціальні підрозділи для організації інвестиційних операцій, оскільки проведення таких потребує високої кваліфікації, знання ситуації на фондовому ринку, а також стану справ і перспектив розвитку окремих галузей економіки.

Крім інвестиційних операцій, що їх банк виконує власним коштом, банки можуть здійснювати інші операції з цінними паперами, які мають назву фондових. До фондових операцій належать:

1) емісійні операції, які передбачають випуск та розміщення цінних паперів (як власних, так і третіх осіб) серед інвесторів та посередників;

2) операції купівлі-продажу цінних паперів на ринку з доручення і за рахунок клієнтів (брокерські операції);

3) операції зберігання й управління цінними паперами (операції депо);

4) операції надання кредиту під заставу цінних паперів.

Хоч основною метою діяльності комерційних банків є отримання прибутку, вони не можуть вкладати всі ресурси тільки у високодохід­ні активи (позики та інвестиції), оскільки за здійснення активних операцій банки водночас мають забезпечити і своєчасне повернення коштів їхнім власникам, тобто виконувати свої зобов’язання за пасивами. Тому частина активних операцій комерційного банку перед­бачає утворення поточних резервів платіжних засобів з метою пос­тійного підтримування платоспроможності банку. Ці резерви поді­ляються на дві основні групи  первинні та вторинні.

Первинні резерви — це вкладення банку у високоліквідні активи, які можуть бути негайно використані як засіб платежу. До них належать кошти на кореспондентському рахунку в центральному банку і на рахунках в інших банках, що забезпечують можливість безперебійної організації безготівкових розрахунків, а також залишки готівки в касі банку для готівкових платежів.

Групу вторинних резервів утворюють вкладення в активи, які можна перетворити на платіжні засоби з мінімальною затримкою,  це, як правило, інвестиції у короткострокові державні цінні папери або боргові зобов’язання інших банків, що дають невеликий дохід, але мають високий рівень ліквідності. Вторинні резерви, по суті, є джерелом поповнення коштів первинних резервів.

Постійне утримання комерційним банком певної частини акти­вів у формі первинних та вторинних резервів забезпечує високий рівень його платоспроможності, що уможливлює ефективну реа­лізацію банком кредитно-розрахункових, депозитних та інших послуг клієнтам.