1.3. Функції грошей

Суть грошей як економічної категорії проявляється в їхніх функціях (табл. 1.1).

Сукупність усіх функцій дає загальне уявлення про гроші, їхню роль у суспільному відтворенні. Важливою умовою пізнання функцій грошей є забезпечення діалектичного підходу до їх аналізу. У процесі розвитку товарно-грошових відносин не лише ускладнюються функції грошей, а й з’являються нові та відмирають старі форми та ознаки грошей. У цьому і виявляється діалектика розвитку грошей як процесу, що динамічно розвивається, вдосконалюється.

Таблиця 1.1

ФУНКЦІЇ ГРОШЕЙ ТА ЇХ ПРИЗНАЧЕННЯ

Функція грошей	Призначення грошей
Міра вартості	Слугують еквівалентом вартості всіх товарів
Засіб обігу	Слугують посередником в обміні, стимулюють обмін товарів
Засіб утворення скарбів (нагромадження)	Виступають як резерв багатства, регулюють грошовий обіг
Засіб платежу	Забезпечують погашення боргових зобов’язань
Світові гроші	Виступають як: міжнародний засіб платежу загальний купівельний засіб сприяють матеріалізації багатства

Міра вартості  це функція грошей, в якій вони забезпечують вираження і вимірювання вартості товарів, надаючи їй форму ціни.

Зміст цієї функції полягає в тому, що гроші виступають самостійною формою мінової вартості, призначеною вимірювати вартість товарів. Подібно до того, як ми вимірюємо відстань у милях або кілометрах, аналогічно вимірюємо вартість товарів у грошовому виразі. На основі цієї функції вартість виявляє себе в ціні товару: поза зазначеною функцією вартість існує абстрактно. Отже, функціональне призначення грошей як міри вартості нероздільно пов’язане з категорією  «ціна», що є грошовим виразом вартості товару.

Функція міри вартості виражає відношення товару до грошей як до загального еквівалента. Отже, гроші реалізують функцію міри вартості ідеально, тобто на основі мисленого прирівнювання товару, що продається, до уявної кількості грошей. Однак для визначення ціни товарів цього недостатньо. Потрібний масштаб (стандарт вартості) для їх порівняння або одиниця виміру матеріальної субстанції загального еквівалента. Виміряти величину вартості товарів у грошах, дати її кількісну оцінку можна саме з допомогою масштабу цін, який забезпечує якісну єдність об’єкта (товари) і засобу виміру (гроші). Це обумовлює ще одну принципову особливість функції міри вартості: вона реалізується лише в органічному поєднанні з масштабом цін. При цьому наголосимо: якщо міра вартості  економічна функція грошей, що не залежить від волі держави, то масштаб цін  суто технічна функція грошей. Він має юридичний (декретний) характер, залежить від волі держави і слугує для вираження не вартості, а ціни товару. Через масштаб цін ідеальна, уявна ціна товару як показник величини вартості перетворюється у прейскурантну, або ринкову, ціну, виражену в національних грошових одиницях.

Грошова одиниця  встановлений у законодавчому порядку грошовий знак, який слугує для вимірювання та відбиття цін усіх товарів. Уряд кожної країни встановлює свою власну міру вартості. Наприклад, у США грошовою одиницею є долар, у Німеччині  марка, в Мексиці  песо, в Україні  гривня.

Отже, гроші виступають у ролі масштабу вартості та рахункової одиниці, що дає можливість здійснювати економічний облік національного продукту.

У процесі розвитку товарно-грошових відносин механізм міри вартості періодично змінюється. В умовах золотого стандарту всі товари прирівнювалися до золотого еквівалента й одержували ціну як певну вагову кількість цього металу, тобто ціни визначалися за ваговим масштабом і були відносно стійкими.

В епоху карбування монет виник масштаб цін, який спочатку збігався з ваговим. Так, в Англії грошова одиниця фунт стерлінгів дорівнювала фунту срібла, а монета карбувалася вагою 1/240 фунта срібла.

Масштаб цін визначався державою як вагова кількість монетарного товару (золота чи срібла), що законодавчо визнавалася за грошову одиницю. За золотомонетного стандарту грошова одиниця прирівнювалася до визначеної вагової кількості дорогоцінного металу; гроші виступали у формі золотих або срібних монет. Наприклад, у США за долар у 1900 р. було прийнято 1,50463 г чистого золота. Відповідно до цього визначався і валютний паритет окремих національних грошових одиниць. Якщо у 1913 р. один до­лар США відповідав у обігу 1,5 г, а англійський фунт стерлінгів  7,3 г золота, то валютне співвідношення становило 1 і 4,87.

За грошової системи, яка базувалася на золоті, внутрішня вартість грошей безпосередньо залежала від вартості золота, звідси і з’явився вислів «грошовий товар». Центральні банки були зобов’язані купувати і продавати золото за фіксованою ціною, що виражалася в національній валюті. Наприклад, до 1933 р. унція золота (31,1 г) коштувала 20,67 дол. Ціни товарів за золотого стандарту і вільного ринкового ціноутворення змінювалися прямо пропорційно зміні вартості товару й обернено пропорційно вартості золота.

Золотий вміст грошової одиниці мав реальне значення в умовах обігу золотих грошей та розмінних на золото грошових знаків, оскільки на його основі визначалася ціна золота та курс національної валюти. В сучасних умовах, коли в обігу перебувають нерозмінні на золото паперові гроші, золотий вміст грошової одиниці втратив своє значення і держави перестали його законодавчо встанов­лювати. Офіційний масштаб цін замінений фактичним, який формується стихійно, в процесі ринкового обміну. Ямайська валютна система, введена в 1976—1978 рр., офіційно скасувала розмін грошових знаків на золото, і масштаб цін визначається фактично під впливом попиту та пропозиції, слугує для зіставлення вартості товарів за допомогою ціни.

Скасування офіційного (золотого) масштабу цін не означає, що функція грошей як міри вартості повністю вичерпана. У сучасних монетарних теоріях ця функція трактується як «одиниця розрахунків»  з її допомогою оцінюють мінову вартість товарів. Однак власна вартість грошей формується на іншій основі. Паперові гроші, переставши бути представником монетарного товару, уособлюють у собі представницьку вартість загальної маси товарів, що обслуговуються відповідною масою грошей. Вартість грошей уже не грунтується на чітко визначеній кількості дорогоцінного металу (як це було за золотого стандарту), а визначається кількістю товарів і послуг, які можна придбати на ринку за гроші. Йдеться про визнання купівельної спроможності грошової одиниці, її відносної вартості за принципами кількісної теорії грошей.

Купівельна спроможність, або реальна вартість, грошей  це кількість товарів та послуг, які можна придбати за грошову одиницю.

В умовах обігу нерозмінних на золото грошей (кредитних грошей) механізм функції міри вартості істотно змінився. Ціна знаходить під- твердження (вираз) безпосередньо в товарах і стає формою прояву мінового відношення даного товару до інших товарів, а не специфічно до одного «жовтого» металу (золота). Ціни на товари фіксують тільки відповідні пропорції між ними. А гроші являють собою показники мінових пропорцій, або форму мінової вартості, оскільки вони не мають власної вартості. Еквівалентна товару вартість нині виражається в кількості грошових одиниць, а не у ваговій кількості золота. Рівень цін на товари, що склався на ринку, визначає і масштаб цін (стандарт вартості), а не навпаки, як це було в умовах золотого стандарту. Отже, сучасні гроші теж є носіями мінової вартості, оскільки через обмін їх на звичайні товари можна виміряти вартість.

Економічний зміст вираження вартості за допомогою сучасних грошей можна сформулювати так: усі звичайні товари, надходячи на ринок, «шукають» собі грошовий еквівалент, котрий означає там готовність суб’єктів ринку купити відповідні товари. У зіткненні сторін  бажання продати і готовність купити  визначається в кінцевому підсумку мінова вартість товару чи та сума грошей, якою товар оцінюється та яка задовольняє обох суб’єктів операції. При цьому вони повинні мати чітке уявлення про мінову вартість грошей, що фактично склалася і діє на ринку, щоб установити ціну, адекватну вартості товару.

У масштабі країни вартість грошей визначається (як уже зазначалося) відповідно до загального рівня цін на товари та послуги. Існує обернено пропорційна залежність між загальним рівнем товарних цін і вартістю грошей. Коли індекс товарних цін (індекс «вартості життя») зростає  купівельна спроможність грошей обов’язково падає, і навпаки, зниження цін свідчить про підвищення вартості грошей. Але вартість, виражена в грошах, може змінюватися, оскільки вартість самих грошей схильна змінюватися. Тому для сучасних грошей важливого значення набуває стабільність стандарту вартості. Його нерідко ототожнюють із досягненням і підтримкою стабільності рівня цін в економіці країни. Відомо, що при цьому передбачаються необхідні засоби для підтримання вартості грошей. Мається на увазі збалансованість таких макроекономічних показників: економічного зростання, стабільності цін, повної зайнятості, платіжного балансу, державного бюджету та раціонального розподілу доходів.

Стабільність вартості грошей у будь-якій економіці залежить, крім усього іншого, і від наявної кількості (маси) грошей в обігу, тобто змінної величини, на яку справляє вплив центральний банк. Чим більше держава випускає грошей, тим меншою стає вартість грошової одиниці. В умовах загальної інфляції держава штучно оподатковує купівельну спроможність грошей. Різке знецінення грошей може призвести до того, що гроші перестануть виконувати функцію міри вартості.

Отже, сучасні грошові знаки є грішми для «рахунку». Вони виражають вартість сукупної товарної маси, що обертається в даний момент на ринку. За їхньою допомогою можна надати кількісного виразу всім економічним процесам і явищам на мікро- і макрорівнях, на всіх стадіях процесу суспільного відтворення, без чого неможливі належна їх організація й управління. Тому суспільна роль грошей як міри вартості виходить далеко за межі надання всім товарам однакової форми ціни. Так, за допомогою рахункових грошей підприємство може заздалегідь визначити свої витрати на виробництво і доходи від реалізації продукції, рівень прибутковості виробництва, а в кінцевому підсумку — виробити правильну підприємницьку тактику і стратегію.

На макроекономічному рівні за допомогою рахункових грошей визначаються такі важливі показники розвитку економіки, як обсяг валового національного продукту, національного доходу, інвестицій, фінансових і кредитних ресурсів тощо, без яких неможливе свідоме регулювання економічного життя суспільства.

Засіб обігу  це функція грошей, в якій вони виконують роль посередника в обміні товарів і забезпечують їх обіг.

Функція грошей «засіб обігу» завжди поєднується із поперед­ньою функцією міри вартості. Тільки в єдності вони дають абстрактну визначеність категорії грошей. Це зумовлено тим, що мінова вартість товару набуває загального визнання (товарні ціни реалізуються) тільки в результаті обміну товару на гроші. Передумовою товарного обміну є ціна. Але якщо цінова оцінка вартості товару визначається на основі функції міри вартості ще до обміну товарів, то ціна товару безпосередньо реалізується у сфері обміну.

Процес товарного обміну виражається формулою:

Т  Г  Т

Товаровиробник обмінює свій товар спочатку на гроші, а потім гроші  на інший необхідний йому товар. Отже, у кругообігу (ТГТ) функціонування грошей як засобу обігу являє собою ланцюг безперервних актів: ТГ і ГТ, тобто продаж здійснюється заради купівлі. Тут відбувається одночасне переміщення грошей і товарів у протилежних напрямках: гроші передаються продавцю, товари  покупцеві. Грошовий обіг тут є похідним від товарного обміну. Участь грошей у товарному обміні надає йому нову якість порівняно з бартером. Завдяки функції грошей «засіб обігу» товарообмін став набагато зручнішим і ефективнішим.

Гроші — ідеальний засіб товарного обміну. Це означає, що за гроші завжди можна придбати будь-який із усього набору товарів, що надходять на ринок. Наприклад, якщо ви працюєте, то обмінюєте результати вашої праці на гроші. Якщо купуєте товари, то обмінюєте свої гроші на товари. Безпосереднє споживання грошей немає сенсу. Особливість споживної вартості грошей  це їхня здатність обмінюватися на будь-який товар. Якщо ми бажаємо мати гроші, то тільки для того, щоб задовольнити свої потреби, тобто придбати певні товари або послуги.

Для того щоб бути засобом обігу, гроші мають користуватися загальним визнанням суб’єктів ринку. Йдеться про суспільне визнання здатності грошей виконувати функцію посередника обміну товарів. Зауважимо, що суспільне визнання можливе лише за умови, коли гроші здатні виражати вартість, а точніше  виконувати функцію збереження вартості. Гроші успішно виконують цю функцію доти, доки їхня вартість (купівельна спроможність) залишається відносно стабільною. Суб’єкти ринку беруть гроші в обмін на товари чи послуги, оскільки переконані, що вони в будь-який момент зможуть обміняти їх на еквівалентні матеріальні блага. І навпаки, знецінення грошей викликає у суб’єктів ринку недовіру до їхньої купівельної спроможності та бажання швидше обміняти їх на товари, що стимулює ажіотажний попит. Водночас учасники бізнесу вважають доцільнішим вдатися до бартерного обміну, ніж продати свої товари за гроші, які мають тенденцію до різкого знецінення.

У функції засобу обігу гроші є реальним втіленням мінової вартості: продавець віддає свій товар покупцеві і замість нього одержує гроші. У цій функції гроші у кінцевому підсумку реалізують ціну товарів; їхня внутрішня субстанція вже не має реального зна­чення, важливою є лише їхня кількість. При цьому байдуже, в якій формі вони виступають (металеві чи паперові). Важливо лише те, що гроші як засіб обігу забезпечують переміщення товарів від виробника до споживача, після чого товари покидають сферу обігу і переходять у сферу споживання. Проте самі гроші залишаються в обігу, переходячи від одного суб’єкта до іншого. Ця особливість ви- значає характер зв’язку обігу грошей і товарів. Так, в обігу завжди перебуває відповідна маса грошей, що протистоїть товарній масі, яка підлягає реалізації. У цій функції гроші протистоять товарній масі як реальний образ їхньої вартості. Вони завжди безпосередньо пов’язані з товарами, а тому не втрачають своєї якості.

Маса грошей, що функціонує у сфері обігу, визначається за формулою:

де — сума цін товарів та послуг; V — швидкість обороту грошей.

Кількість грошей, необхідних для обігу, змінюється прямо пропорційно сумі цін товарів та послуг, що реалізуються, й обернено пропорційно швидкості обороту грошей. Це — загальний закон грошового обігу.

Попит на гроші як засіб обігу залежить не тільки від обсягу покупок товарів та послуг, а й від вартості грошей, періодичності ви- плати заробітної плати, від доступності позичок, тобто від ступеня розвитку грошово-кредитної системи.

Важливою ознакою функції грошей «засіб обігу» є те, що завдяки грошам товарний обмін розпадається на два самостійні акти  продаж (Т—Г) і купівля (Г—Т), які можуть відокремлюватися у просторі і в часі. А це вносить суттєві зміни у ринкові відносини:

• по-перше, як засіб обігу гроші дають змогу суспільству уникнути незручностей бартерного обміну. Вони значно спрощують товарний обмін, економлять ресурси і час обміну товару на товар, а відтак сприяють економії витрат обігу;

• по-друге, розриваються вузькі межі бартерного обміну. Власник грошей за проданий товар може перенести купівлю іншого товару на майбутнє чи на інший ринок, або взагалі використати їх за іншим призначенням. Все це стимулює розвиток підприємницької діяльності та спеціалізації виробництва;

• по-третє, на відміну від бартерного обміну, де єдино можливою метою є обмін споживних вартостей, товарний обіг відкриває можливість для нагромадження грошей як вартості в її абстрактній формі, що сприяє процесу розширеного відтворення.

Водночас у схемі (Т—Г—Т) акт продажу (Т—Г) не означає досягнення мети обміну жодним із власників товарів, що обмінюються. Більше того, продавець одного товару може взагалі не купувати іншого товару, і тоді повний товарний обмін не відбудеться. У даному разі гроші на певний період часу випадають із обігу. Це може призвести до порушення безперервного процесу товарного обігу, в чому приховується абстрактна можливість кризи збуту і неплатежів. У на­шій країні інфляційні процеси, що набули широкого розмаху в період переходу до ринкової системи господарювання, спричинили звуження сфери функціонування грошей як засобу обігу, стихійне поширення натурального товарообміну (бартеру), нелегальне проникнення у сфе­ру обігу іноземної валюти, переважно американського долара. Внас­лідок цього порушилася система товарно-грошових відносин.

Альтернативою товарного обміну, або бартеру, може бути раціонування, що означає застосування державою у торгівлі розподільних талонів. Ці талони дають їхнім власникам право на придбання певної кількості споживчих товарів із виділеного набору. Мета раціонування  обмежити попит на товари в умовах контрольованих цін і швидкого зростання номінальних доходів окремих верств населення. З допомогою політики раціонування держава має можливість «заморозити» ціни на окремі товари в умовах зростання інфляції, контролювати попит та обсяги постачання товарів. Але не завжди система раціонування буває ефективною. На практиці, як показує досвід, дуже важко розподілити талони на всі види товарів, що виробляються в суспільстві. Крім того, раціонування обмежує споживчий вибір, а відтак талони втрачають свій специфічний характер і стають просто ще одним видом грошей.

Засіб платежу  це функція грошей, яка полягає в обслуговуванні погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єк­тами економічних відносин.

Функція грошей «засіб платежу» за змістом є продовженням функції засобу обігу, і з’явилася вона пізніше, на вищій стадії розвитку товарного виробництва і кредитних відносин. Ця функція грошей формально не є обов’язковою. Гроші не можна уявити без двох попередніх функцій, тоді як без функції засобу платежу логічно вони можуть існувати. Остання виникає там, де має місце регулярна купівля-продаж товарів у кредит, тобто з відстрочкою платежу. Це значить, що товари безпосередньо продаються не за гроші, а під боргові зобов’язання покупця. Товар надходить у розпорядження покупця раніше, ніж гроші до продавця. Продавець стає кредитором, а покупець  боржником.

Гроші у функції засобу платежу мають свою специфічну форму руху за системою: Т—З ... З—Г. Боржник, отримуючи товар, дає взамін кредитору письмове боргове зобов’язання (вексель) про наступну сплату грошей у визначений строк (Т—З). Під час погашення боргових зобов’язань гроші виконують функцію засобу платежу (З—Г). Отже, гроші тільки завершують акт купівлі-продажу, тобто відбувається відносно самостійний рух грошей відносно товарів.

Основний зміст функції засобу платежу полягає в тому, що гроші погашають вартість товарів, які були продані в кредит. Гроші тут функціонують:

• по-перше, як міра вартості під час визначення контрактної ціни реалізованих товарів, тобто гроші визначають суму боргу, яку покупець зобов’язаний погасити у визначений строк. Гроші тут є «образом» товарних вартостей;

• по-друге, гроші функціонують як ідеальний засіб платежу. Внаслідок цього звужується сфера використання грошей як засобу обігу і виникає потреба в грошах для погашення боргів, тобто функціонування грошей у ролі засобу платежу, сфера використання яких в умовах ринку невпинно розширюється. Як платіжний засіб гроші стали здійснювати самостійний рух без прямого зв’язку з обігом товарів, обслуговувати однобічний рух вартості в процесі розширеного відтворення;

• по-третє, на основі обігу боргових зобов’язань виникла принципово нова форма грошей  кредитні. У товарному обігу з’яви­лися боргові зобов’язання (вексель, чек) як втілення мінової вар­тості реалізованих товарів у кредит, що надало їм властивостей здійснювати функції грошей, зокрема купівельну і платіжну.

Отже, незважаючи на особливості функції грошей «засіб платежу» вона нероздільно пов’язана з іншими функціями. В ролі засобу платежу гроші можуть бути використані за умови їх функціонування як міри вартості і засобу обігу. Розвиток функції грошей «засіб платежу» викликає потребу у резервному фонді, тобто у функціонуванні грошей як засобу нагромадження вартостей.

Функція грошей «засіб платежу» забезпечує широкі можливості для підприємницької діяльності, оскільки кредитні відносини дають можливість здійснити платежі з відстрочкою або через залік зустрічних зобов’язань. При цьому гроші не є посередником в обміні, що сприяє економії грошових коштів та прискоренню обігу товарних фондів. Водночас у цій функції потенційно міститься загроза неплатежу, яка за широких його масштабів може призвести до грошово-кредитної кризи і банкрутства багатьох підприємців. Причиною такого явища може бути фінансова нестабільність та недисциплінованість суб’єктів ринку.

У функції засобу платежу ринок ставить вимоги щодо сталості грошей, оскільки тут діє фактор часу, який відокремлює реалізацію товару (в борг) від платежу в рахунок погашення заборгованості. За цей час можуть змінитися вартість і форми грошей. Якщо за час користування кредитом гроші знеціняться, то кредитор не поверне позиченої вартості і матиме збитки, бо не зможе купити за повернуту суму грошей попередню кількість товарів у зв’язку з їхнім подорожчанням. Боржник відповідно матиме на цьому виграш. Щоб уникнути цього, доводиться коригувати процентну ставку відповідно до знецінення грошей, що негативно впливає на стан кредитних відносин в економіці. Крім того, саме по собі підвищення позичкового процента є інфляційним фактором і призводить до подальшого знецінення грошей та зростання цін.

Засіб нагромадження  це функція грошей, пов’язана з їхньою здатністю бути засобом збереження вартості, представником абстрактної форми багатства.

Можливість і необхідність цієї функції випливає із функції грошей «засіб обігу» завдяки розподілу товарного обміну (Т—Г—Т) на два самостійно відокремлені акти: (Т—Г) і (Г—Т) — продаж і купівлю. У даному разі продаж (Т—Г) здійснюється не заради купівлі, а заради придбання самих грошей, тобто гроші вже не є посередником в обміні, а стають метою продажу. Вони тимчасово виходять з обігу, набувають самостійного існування (буття). Це і визначає особливості даної функціональної ролі грошей порівняно з функцією засобу обігу, де вони виконують миттєву роль, що й обумовлює можливість заміни повноцінних грошей паперовими. Інша річ у функції грошей «засіб нагромадження». Тут гроші є представником абстрактної форми багатства, засобом нагромадження і збереження вартості. Тому функцію нагромадження у формі скарбу ідеально виконують повно­цінні гроші (золото і срібло), які мають власну вартість.

Нагромадження грошей має таке призначення: збереження вартості; створення резерву платіжних засобів; розширення виробництва й одержання додаткового прибутку. Спочатку нагромадження грошей мало лише одну визначену ціль  збереження вартості. Для цього достатньо було уречевити вартість у звичайних кусках чи зливках дорогоцінного металу і добре зберігати їх на випадок різних соціально-економічних потрясінь. У такій формі нагромаджувалося абстрактне, загальне багатство, що називалося скарбом.

Згодом сформувалася ще одна ціль нагромадження скарбу  створення резерву платіжних засобів, що надало йому відтворювального характеру і зорієнтувало на забезпечення прибутку. Така ціль визначалась ускладненням самих умов та потреб виробництва і реалізації товарів. Без певного резерву товаровиробник не міг підтримати безперервність та забезпечити розширення власного виробництва. Виникнення нової цілі нагромаджен­ня скарбу докорінно змінило його характер. Скарб уже не міг довго лишатися без руху і став активно забезпечувати потреби суспільного відтворення, перетворившись у резерв для привідних і відвідних каналів регулювання грошового обігу.

В умовах золотого монетного стандарту скарб виконував роль стихійного регулятора грошового обігу. Якщо масштаби виробництва і товарного обігу розширялися, монети зі скарбу надходили на ринок для купівлі товарів, тобто виконували функцію засобу обігу. Якщо виробництво й обіг товарів скорочувалися, то частка грошей залишала канали обігу і перетворювалась у скарб. Тому за золотомонетного стандарту в обігу завжди перебувала маса грошей, необхідна для реалізації товарів.

Крім того, товаровиробники нагромаджували скарб безпосередньо заради розширення виробництва й одержання додаткового прибутку. Вони давали свої скарби в борг, розміщували в банках на депозитах, вкладали в цінні папери, що забезпечувало їм прибуток у вигляді позичкового процента і дивідендів. Відтак скарб поступово перетворився в цілеспрямоване нагромадження грошей як збереження вартості для розширеного відтворення. Це означало вищий рівень розвитку даної функції грошей. На відміну від функції нагромадження скарбу її стали називати функцією нагромадження вартості.

З розвитком функції нагромадження вартості змінювалися вимоги до форми грошей. Спочатку ослабла, а потім зовсім зникла залежність функціонального призначення нагромадження грошей від їхньої субстанціональної вартості. Оскільки нагромадження втратило свою абстрактність багатства взагалі, зникла й потреба зберігати їх у вигляді запасу золота чи срібла. Їхню нову роль, що передбачає конкретизацію цілей і строків нагромадження вартості, стали успішно виконувати знаки грошей  паперові, депозитні, електронні.

Сучасні кредитні гроші не виконують функцію засобу утворення скарбів тому, що не мають власної вартості. Вони можуть виконувати лише функцію нагромадження, яка виникла на базі функції утворення скарбів. Нагромадження розглядається як необхідна умова розвитку товарного виробництва. Для того щоб придбати засоби й предмети праці, капіталізувати прибуток для розширеного виробництва, підприємець повинен нагромаджувати частину прибутку у вигляді грошей. Нагромаджує гроші і населення для купівлі необхідних товарів та послуг. Ідеться про трансакційний залишок грошей. Необхідною умовою для цього є відповідність кількості грошей вимогам закону грошового обігу.

Функцію нагромадження виконують реальні гроші, які тимчасово перебувають поза процесом обігу. Однак, виходячи за межі сфери обігу, гроші не втрачають зв’язку з товарним світом. Кредитні гроші можуть виконувати цю функцію, коли вони перебувають у постійній готовності до реального обігу, а тому поза цим зв’язком недоцільне жодне нагромадження грошей. Якщо гроші функціонують як засіб обміну, то, логічно, вони повинні функціонувати як засіб збереження вартості. Адже коли гроші не можуть бути використані для купівлі товарів у майбутньому, то і сьогодні ніхто не захоче продавати свої товари за гроші. Через це отримані після продажу товарів і послуг гроші мають гарантувати їхньому власникові збереження у майбутньому своєї купівельної спроможності. Вона має не лише акумулювати в собі протягом певного часу вартість проданих товарів, а й бути представником абстрактної форми багатства, яку можна в будь-який час отримати за гроші. Це означає, що реалізувати себе у ролі засобу нагромадження сучасні гроші можуть лише за умови, що вони є стійкими та стабільними. В умовах чутливої інфляції гроші як засіб нагромадження втрачають свою привабливість, незважаючи на їхню високу ліквідність. У тих країнах, де має місце гіперінфляція, національна валюта може частково не використовуватись як засіб нагромадження і як міра вартості.

Кредитні гроші слугують також мірою відкладених платежів за умови, що, коли настане термін погашення боргу, платежі будуть здійснені в грошовій формі в еквівалентній вартості. Йдеться про те, що кредитні гроші можуть бути використані як засіб платежу лише тоді, коли вони зберігають притаманну їм високу ліквідність  можливість використання певного активу в ролі засобу платежу і водночас як здатність цього активу зберігати свою номінальну вартість незмінною. Отже, поєднання функцій нагромадження і засобу обігу та платежу визначає одну з принципово важливих ознак грошей  їхню абсолютну ліквідність.

Кредитні гроші справили позитивний вплив на розвиток самої функції засобу нагромадження і грошових відносин взагалі. По-перше, виникла можливість вивести обсяги нагромадження за межі, що визначалися фізичними обсягами видобутку благородних металів. По-друге, можливість знецінення грошових знаків викликала у власників нагромадження бажання швидше їх капіталізувати, що сприяло розвитку організованих нагромаджень, банківської справи, ринку цінних паперів тощо. Саме нагромадження грошей перетворилося, по суті, в нагромадження позичкового капіталу. По-третє, капіталізація грошових нагромаджень, у свою чергу, сприяла розв’я­занню суперечності між збереженням вартості «у спокої» у межах індивідуального капіталу і необхідністю прискорення обігу її у масштабах суспільного відтворення.

Розглядаючи суть грошей, ми можемо прийти до висновку, що гроші обслуговують усі сфери ринкових відносин, що базуються на еквівалентному товарному обміні, виконуючи при цьому чотири функції. Сучасні гроші є засобом обміну й мірилом вартості, а також засобом збереження вартості і законним платіжним засобом. Цю останню властивість грошам надає держава, яка через своє законодавство та спеціальні інституції взагалі керує грошовим обігом країни. Гроші можуть мати свою власну цінність (товарні або металеві) і цінність, похідну від функцій, що їх вони виконують,  кредитні гроші. Функцію нагромадження гроші можуть успішно виконувати тільки за збереження їхньої вартості, тобто за незмінного загального рівня цін.

Гроші мають свою специфічну форму прояву. Тому в господарській практиці назву грошей можуть мати: національні грошові знаки; іноземна валюта; запаси на банківських рахунках (депозитні та електронні гроші); кошти, витрачені на придбання цінних паперів; боргові зобов’язання, які використовуються для платежів, тощо. Аналіз функцій грошей вимагає розгляду не тільки кожної функції зокрема, а й їх разом як єдиного цілого. У сукупності вони забезпечують реальний рух грошей, тобто функціонування грошової маси.

Світові гроші  це функція, в якій гроші обслуговують рух вартості в міжнародному економічному обороті і забезпечують реалізацію взаємовідносин між країнами.

Функція світових грошей зумовлена інтернаціоналізацією економічних зв’язків, поглибленням міжнародного поділу праці, зовнішньої торгівлі та появою світового ринку.

Світові гроші є синтезом попередніх функцій і мають трояке призначення: міжнародного платіжного засобу; міжнародного купівельного засобу і є формою матеріалізації суспільного багатства. Отже, світові гроші  комплексна функція, що повторює, по суті, всі функції, властиві грошам на внутрішньому ринку.

В умовах золотого стандарту роль світових грошей закріпилася за золотом у формі зливків (995-ої проби), а пізніше і за деякими національними валютами, що вільно розмінювалися на золото, насамперед  англійським фунтом стерлінгів та доларом США.

Після краху золотого стандарту відбулася трансформація форм світових грошей: від металевих (золота) до національних валют кредитного характеру, а від них до колективних валют, що не мають матеріальної форми (запаси на банківських рахунках).

Нині золото перестало використовуватись як міжнародний платіжний засіб і замінене в цій ролі вільно конвертованими національними валютами. Золото продовжує виконувати цю функцію через операції на ринку золота і є резервним засобом.

До резервних (ключових ) валют належать: долар США, марка ФРН, фунт стерлінгів Англії, франк Франції, єна Японії та інші. Як міжнародні платіжні засоби використовуються також міжнародні колективні валюти  СДР, ЕКЮ, євро та ін.

СДР  спеціальні права запозичення в Міжнародному валютному фонді (МВФ). Таким правом наділяється кожна країна  член МВФ, для якої відкривається у фонді спеціальний ліміт у СДР. У межах виділеного ліміту кожна країна може купувати потрібну їй іноземну валюту в інших країн  членів МВФ, розраховуючись за неї в СДР через фонд.

Кошти СДР уведені в міжнародний оборот у 1970 р. Поступово СДР перетворилися в міжнародні резервні й платіжні засоби. Вони широко використовуються країнами — членами МВФ для поповнення власних валютних резервів, розрахунків з МВФ та між собою, регулювання сальдо платіжних балансів, для порівняння вартості різних валют тощо.

Європейська валютна одиниця (ЕКЮ)  умовна міжнародна рахункова одиниця країн — членів ЄЕС. Створена в 1979 р. з метою протиставити свою колективну валюту американському долару і стримати його проникнення на європейський ринок. Величина ЕКЮ розрахована на базі кошика національних валют країн — членів ЄЕС. Слугує грошовою одиницею європейської валютної системи. Випускається у вигляді записів на рахунках центральних банків ЄЕС у Європейському фонді валютного співробітництва. Використовується як міра вартості, база для визначення валютних паритетів, засіб міжнародних розрахунків тощо. У перспективі СДР і ЕКЮ, за задумом їхніх фундаторів, мають стати формою світових грошей, деякі функції котрих в обмежених масштабах вони вже виконують.

За планом Делора у грудні 1991 р. в Голландії 12 країн — членів Європейського Союзу (ЄС) уклали Маастрихтську угоду, що перед­бачала поступове формування Економічного і валютного союзу. Після її ратифікації з 1 січня 1999 р. уведено спільну грошову одиницю — євро. Установлено також фіксований валютний курс відносно євро, що у найближчій перспективі стане єдиною валютою для учасників Союзу. Створено Європейський центральний банк. Згідно з планом ЄС євро має стати альтернативною долару як платіжний засіб.

Країни Азії, Африки та Латинської Америки володіють низкою колективних валют, більшість із яких перебуває на стадії зародження як міжнародні рахункові одиниці (моде). Однак такі з них, як арабський розрахунковий динар Арабського валютного фонду, андське песо Андського пакту, за багатьма параметрами аналогічні СДР і ЕКЮ, а франк КФА обслуговує одночасно внутрішній і зовнішній оборот країн-учасниць.

Застосування національних валют у міжнародному обороті породило одну з основних суперечностей сучасної міжнародної валютної системи. З цього приводу американський економіст Р. Тріффін зазначив, що використання національних валют у ролі світових грошей насправді є «внутрішнім дестабілізатором» міжнародної валютної системи.

Органічна неспроможність ключових валют виконувати функції світових грошей випливає із національного характеру кредитних грошей. Адже валютний курс, обсяги емісії та інші економічні параметри резервної валюти переважно обумовлені не потребами розвитку міжнародних економічних відносин, а причинами, що випливають із політичного та економічного стану країн-емітентів. Вико­ристання національної валюти як міжнародного платіжного засобу дає країні-емітенту значні переваги, оскільки вона може форсувати імпорт, перевершуючи обсяги власного експорту, покриваючи дефі­цит платіжного балансу емісією національної валюти. Такий вид емісійних доходів країни-емітента завдає іншим країнам значні збитки від прихованого «експорту» інфляції. Водночас слід постійно мати на увазі, що надмірне використання національної валюти для покриття дефіциту платіжного балансу, тобто незрівноваженість платежів, може підірвати довіру до неї на світовому ринку, викликати її знецінення.

Таке суперечливе становище ключових валют не тільки загострює проблему міжнародної валютної ліквідності, а й підриває стабільність курсового механізму світової валютної системи. Щоб підтримувати курс резервної валюти у визначених параметрах, країні-емітенту доводиться витрачати значні суми для проведення валютних інтервенцій на валютних ринках, що в кінцевому підсумку значно зменшує отримані вигоди від провідного становища національної грошової одиниці в міжнародному платіжному обороті.

Таким чином, міжнародні валютні системи, засновані на ключових валютах національного характеру, потрапляють у тупикове становище. А країна-емітент такої валюти рано чи пізно може перетворитись із загального кредитора в нетто-боржника, як це сталося в 1925 р. із Великобританією і в 1985 р. із США. Розуміння цього, напевно, є однією з причин того, що ФРН і особливо Японія не поспішають протиставити свої національні валюти долару. Таке становище примушує суб’єктів світового господарства вишукувати нові механізми формування міжнародних валютних систем, зокрема через використання і розширення ролі валют колективного характеру.

За своєю природою колективні валюти також не мають внутрішньої вартості і являють собою умовні рахункові грошові одиниці. Вони не існують у матеріальній формі, тобто у вигляді банкнот або монет, а значаться у формі записів на банківських рахунках, в тому числі і в пам’яті ЕОМ. Колективні валюти, які емітуються міжнародними фінансово-валютними організаціями для визначення і порівняння широкого кола економічних показників і для використання як офіційного грошового еталону в різних валютних вимірюваннях (спільним знаменником для зіставлення курсів національних валют), поступово беруть на себе деякі функції грошей, зокрема функцію платіжного засобу у міжнародних безготівкових розрахунках, функцію засобу нагромадження вартості у формі резервної валюти.

Колективні валюти використовуються під контролем міжнародних валютних організацій, що забезпечує їм більшу стійкість і більші переваги в ролі міжнародних платіжних засобів порівняно з національними валютами. З простих рахункових одиниць вартості вони поступово стають валютою.

У теоретичному плані колективні валюти перебувають у вигіднішому становищі, ніж ключові валюти національного характеру. Обсяги емісії колективних валют зручніше пов’язати з потребами міжнародного платіжного обороту в ліквідних активах, курс таких валют технічно простіше стабілізувати, наприклад через його обгрунтування відразу на кількох курсах національних валют, що сприятиме значному обмеженню амплітуди його коливання порівняно з національними валютами, покладеними в його основу. Тому багато провідних економістів світу вважають колективні валюти ефективнішим міжнародним ліквідним активом, ніж ключові валюти. Водночас більшість із них розуміють, що запровадження в міжнародний оборот колективних (наднаціональних) валют зможе лише послабити суперечність світової валютної системи, а не ліквідувати її. Однак унаслідок подальшого поглиблення процесу інтернаціоналізації світового ринку, розвитку системи міждержавного економічного регулювання валютна система об’єктивно потребує запровадження в структуру міжнародних валютно-фінансових відносин універсального, єдиного для всіх наднаціонального платіжного і резервного засобу, тобто своєрідних світових грошей. Наднаціональна резервна валюта глобального характеру ширше і повніше враховуватиме інтереси суб’єктів міжнародного обміну, оскільки емісія такої валюти, визначення валютного курсу та інших основних параметрів здійснюватимуться колективно, з дотриманням демократичних принципів.