3.2. Попит на гроші

Теоретичні моделі попиту на гроші. Теорія попиту на гроші базується на «рівнянні обміну» І. Фішера, яке аргументує пряму взаємозалежність між кількістю необхідних для обігу грошей і швидкістю їх обігу, з одного боку, та абсолютним рівнем цін і реальним обсягом виробництва, з іншого. Класичне формулювання цієї теорії має вигляд:

, (1)

де M — кількість грошей, що перебуває в обігу (пропозиція грошей); P — рівень цін; Q — реальний валовий внутрішній продукт (ВВП), або реальний обсяг виробництва; V — швидкість обігу грошей.

Згідно з цим рівнянням можна визначити грошову масу, необхідну для розміщення та реалізації реального продукту:

(2)

Однак грошова маса, як правило, значно менша (ВВП) в індексованих цінах (P_q), оскільки швидкість обігу грошей стано­вить кілька оборотів за рік.

Індекс цін:

(3)

Формула виражає пряму пропорційну залежність цін від кількості грошей в обігу.

Швидкість обігу грошей:

(4)

Оскільки швидкість обігу грошей (V) обернено пропорційна їх кількості (M), то висока V зменшує потребу в грошах, в їх додатковій емісії.

Якщо виходити з припущення, що пропозиція грошей на ринку має дорівнювати величині попиту на них, то в такому разі параметр M можна замінити на параметр Md — величину попиту на гроші, тобто кількість грошей, яку економічні агенти бажають зберегти як частку своїх портфелів активів. Тоді формула попиту матиме вигляд:

(5)

і свідчить вона про те, що кількість грошей, необхідна для обігу, прямо пропорційна реальному обсягові виробництва та обернено пропорційна швидкості обігу грошей (V).

Одним із припущень цієї теорії є положення, що індивідууми потребують грошей тільки для поточних операцій, тобто купівлі товарів та послуг. Ідеться про так звані «трансакційні гроші», які не дають доходу.

У рівнянні обміну не враховано такого чинника, як нагромадження, тезаврація грошей (M₂ – M₁). У формулі І. Фішера гроші функціонують тільки як засіб обігу і платежу.

Теорія касових залишків. Більш привабливий варіант кількісної теорії грошей відомий під назвою «кембриджського рівняння», або теорії касових залишків. Згідно з цією теорією грошові кошти (касові залишки) перебувають безпосередньо у розпорядженні учасників господарського обороту — фізичних та юридичних осіб (капітальні активи). Далі «гроші, що перебувають у господарстві», поділяються на дві частини: одна частина призначена для задоволення особистого та виробничого споживання, а друга — для заощадження «про запас». Отже, у теорії касових залишків враховано вже такі основні функції грошей — засіб обігу, засіб платежу і засіб нагромадження.

У зв’язку з цим зауважимо, що попит на гроші як на одну із форм багатства формується на основі «портфельного» підходу. Такий підхід передбачає вибір між вигодою, що може отримати власник грошей за «трансакційного» їх використання (тобто у функціях засобу обігу чи засобу платежу) або ж реалізуючи функцію нагромадження. Одна справа, коли йдеться про гроші як найліквідніший актив (M₁), й інша, коли відбувається нагромадження (тезаврація) грошей (M₂ – M₁). Так звані «трансакційні гроші» (М₁) не дають доходу. Додаткові параметри (М₂ – М₁) мають властивість до самозростання. Величина приросту залежить від альтернативної ціни грошей — норми процента, що визначається поза сферою обігу. Чим вища норма процента, тим нижчою буде оцінка переваг залишків грошей, які не дають доходу. Для монетаристів, на думку П. Самуельсона, співвідношення між М₁ і М₂, темпи їхнього зростання, є головними показниками під час аналізу сукупного попиту. Тому глибшим за змістом вважається «кембриджське рівняння» грошового обігу:

(6)

Новим показником у цій формулі є коефіцієнт k або, як його ще називають, коефіцієнт заощадження. Цей коефіцієнт визначає частку PQ, яку індивідууми бажають зберігати у вигляді грошей (касових залишків).

Як бачимо, у «кембриджському рівнянні» порівняно з «рівнян­ням обміну» відсутній показник V, який характеризує швидкість обігу грошей. Його замінено на коефіцієнт k, який за своїми характером дії і величиною відповідає коефіцієнту V. Його значення можна записати у вигляді 1/V. Обидва показники покликані виявляти реальну потребу в грошах. Наприклад, якщо PQ = 500 млрд дол., k — 1/5, то

М = 500 : 5 = 100 млрд дол.

Отже, для реалізації ВВП за відповідного рівня цін буде потрібна грошова маса у п’ять разів менша, ніж PQ.

Якщо порівняти обидві формули (1 і 6), то значення V i k збігаються, але показник k передбачає обширнішу гаму чинників, які визначають попит на касові залишки.

Одним із чинників, що визначає величину касових залишків, є норма процента (r). Коефіцієнт k характеризує обернено пропорційну функцію норми процента: коли норма процента зростає, величина k зменшується, і навпаки. Існує й інша залежність: за зростання норми процента (r) обіг грошей (V) прискорюється. Цей висновок має принципове значення щодо осягнення логіки розвитку теорії касових залишків.

Що нового внесли монетаристи в теорію касових залишків? Передусім положення про те, що пропозиція грошей (емісія) відбувається екзогенно (автономно), а тому М визначає Р. На погляд монетаристів, гроші нав’язуються господарству, відбувається їх на­сильне розміщення (покриття державних видатків, замовлень) через продаж державних цінних паперів та додаткову емісію грошей. Саме ці маніпуляції спричиняють «шоки й провали» в економіці.

За екзогенного збільшення пропозиції грошей економічні агенти приходять до висновку, що частина портфеля активів, яку вони зберігають у грошовій формі, є надмірною. Тому можна передбачити, що, прагнучи максимізувати корисність багатства, його власники віддають перевагу заміщенню грошей іншими активами. Прикладом може бути теоретична модель «заміщення багатства» М. Фрідмена, де власник грошей, вирішуючи питання про формування касових залишків, намагається забезпечити собі максимальну вигоду через альтернативний вибір між різними формами багатства.