1.2 Загальна характеристика податків, що справлялися на території Візантії.

У ранньовізантійськую епоху до VII ст. включно в імперії нараховувався 21 вид прямих податків. Серед них — поземельний та подушний, на оснащення армії та купівлю коней, на рекрутів (заплативши його, можна було звільнитися від військової повинності), мито на продаж товарів (зазвичай його ставка становила 10 — 12,5%), видачу державних актів та ін. Якщо під час будівництва споруда перевищувала заздалегідь установлені розміри, стягувався штраф, який називали «податком на повітря». Особливі податки сплачували сенатори, а також чиновники та військові, які отримували вищу посаду. Практикувалися у Візантії i надзвичайні податки, приміром, на будівництво флоту, утримання військових контингентів тощо.

Однак слід зазначити, що велика кількість податків не сприяла фінансовому процвітанню Візантійської імперії, навіть навпаки: надмірний податковий тягар призвів до скорочення бази оподаткування. Внаслідок цього настала фінансова криза, яка, в свою чергу, призвела до значного послаблення могутності держави. Взагалі візантійська система оподаткування пройшла досить складний шлях розвитку та змін, розв'язуючи завдання грошового забезпечення держави та регулювання соціально-економічних процесів.

2 Розвиток системи оподаткування Середньовічної Франції.

2.1 Державний устрій Франції, його вплив на систему оподаткування.

З розвитком Франції спостерігалася постійне посилення влади короля.

Міста остаточно втрачали своє самоврядування, а місцеві органи влади з виборних перетворилися на органи, які призначалися із центру. На чолі провінцій стояли губернатори. На ці пости звичайно призначалися представники вищого дворянства, навіть принців королівської крові. У своїх провінціях вони були наче віце-королі.

Проте насправді їхні посади були чисто умовними. Управління лягало на плечі інтендантів, які ніколи не призначалися з дворян. Як правило, це були міщани-канцеляристи, які отримували високі пости завдяки особистим якостям, слухняності та ретельності. У кожну провінцію призначалися інтендант та його помічники — субделегати. У віданні інтендантів були збір та перерозподіл податків, набір у рекрути, керівництво судами, поліцією та ін. Найтісніше з інтендантами співпрацював генеральний контролер фінансів, який розцінював їх як податківців. Саме інтендантів з страшенною люттю ненавидів народ. Тому в кінці XVIII ст.,-в період особливого наростання невдоволення народних мас, гасло «Смерть інтендантам!» було проголошене найпершим, а самі інтенданти впали першими жертвами французької буржуазної революції.

2.2. Загальна характеристика податків, що справлялися на території Франції.

Особисті повинності залежних селян відрізнялися великою різноманітністю. Однак вважається, що найпоширенішим було поєднання чотирьох сервильних повинностей:

1) шеважу (тобто «поголовного обкладання»), за розмірами незначного;

2) формар'яжу (тобто «шлюбного» податку за шлюб з особою, не підлеглою даному сеньйору), розмір якого був фіксований;

3) менморту («посмертного» податку зі спадщини) — зазвичай це була найкраща худоба;

4) довільної тальї, тобто натуральних і грошових податків, які призначались самим сеньйором. Ця повинність була найтяжчою, а сплата шеважу юридичне визначала кріпосну приналежність селянина.

Городяни були зобов'язані скрізь сплачувати своєму феодальному сеньйору дорожнє мито.

Ремісник, що переселився в місто, повинен був брати ділянку землі у сеньйора, лицаря або церкви і сплачувати за неї, як і за збудований на ній будинок, феодальну ренту (ценз).

У Франції залишався ще один прямий податок — талья. Окрім тальї селяни сплачували капітацію — подушний податок і так звану двадцятину.

Одним із найобтяжливіших податків був податок на сіль — габель.

Література

Основна: 5,6,7,41

Додаткова: 10,12