Вимірювання венозного кров'яного тиску

Методика вимірювання венозного кров’яного тиску (ВКТ) у тварин розроблена й запропонована у 1936 р. І.Г.Шарабріним, який замінив кров'яний метод його визначення. Флеботонометр І.Г. Шарабріна являє собою водяний манометр, який складається із U-подібної скляної трубки, внутрішній діаметр якої становить 4 мм. Одне з колін манометра з'єднане з гумовою трубкою довжиною 60–70 см, у кінець якої вставлена канюля для приєднання голки, яку вводять у яремну вену на межі верхньої і середньої третин шиї. У гумову трубку вносять кілька крапель 3–5 %-ного розчину натрію цитрату, потім вводять голку у вену і з'єднують її з гумовою трубкою приладу. Нульову поділку шкали приладу встановлюють на рівні введення голки. ВКТ визначають у мм водяного стовпа (табл. 5). При цьому слід ураховувати те, що тиск у правій яремній вені дещо нижчий, ніж у лівій, оскільки анатомічні умови відтоку крові до правого передсердя в правій яремній вені кращі. ВКТ залежить також від місця вимірювання: чим далі від серця, тим він буде вищим.

Таблиця 5 – Показники венозного кров’яного тиску у тварин різних видів

Види тварин	ВКТ, мм вод. ст.	Автори
Коні, мули	80–130	І.Г.Шарабрін
Коні спортивні	60–240	М.О.Судаков
Велика рогата худоба	80–130	І.М.Сарайкін
Вівці і кози	90–115	І.М.Сарайкін
Верблюди	220–285	М.Р.Сьомушкін

Венозний кров'яний тиск залежить від таких основних факторів: функціонального стану серця, тонусу венозних судин, кількості циркулюючої в організмі крові, тонусу скелетних м'язів, величини артеріального кров'яного тиску. Підвищення венозного кров’яного тиску понад 135 мм вод. ст. – венозна гіпертензія – спостерігається після фізичного навантаження, при збудженні, хворобах міокарда, пороках серця, особливо у стадії декомпенсації, при травматичному перикардиті і гідроперикарді. Клінічно венозна гіпертензія проявляється набряканням яремної вени внаслідок порушення відтоку крові і найчастіше реєструється у тварин із правошлуночковою недостатністю серця (недостатність тристулкового клапана, стеноз правого атріовентрикулярного отвору).

Зниження ВКТ – венозна гіпотензія – спостерігається при недостатньому моціоні тварин, анемії, крововтратах, при хворобах із вираженим зниженням тонусу венозних судин. У практичній ветеринарній медицині величину венозного тиску не вимірюють, тому його зниження можна виявити умовно за такими показниками, як повільне набрякання яремних вен при перетискуванні їх у середній третині шиї, мала напруга їх навіть при опусканні голови тварини, повільне витікання крові через голку при пункції вени.

Рентгенодіагностика захворювань серця

Основним і загальнодоступним рентгенологічним методом дослідження серця є рентгеноскопія. Серце досліджують у природному стоячому положенні тварин. Ставлять їх правим боком до рентгенівської трубки, а лівим – до екрана. Екран повинен знаходитися від рент-генівської трубки на відстані не менше 80 см. У великих тварин рентгеноскопію серця проводять при напрузі 60–70 кВ і силі струму 5–10 мА. У дрібних тварин просвічування серця проводять при напрузі 60–75 кВ і силі струму 3–5 мА. Знімки серця у дрібних тварин роблять у лежачому боковому положенні їх з максимальним відведенням грудних кінцівок уперед. Трубку центрують на середину 4-го ребра, відстань до об’єкта має становити 30–50 см, розмір плівки – 24 х 30 см, напруга – 60–75 кВ, сила струму – 50–80 мА, експозиція – 0,1–0,2 с. Серце на світлому фоні легенів має вигляд густої, інтенсивно однорідної тіні. Від основи серця відходять тіні аорти, легеневої артерії, легеневих вен та каудальної порожнистої вени.

У великих тварин тіньовий силует серця видно не повністю, а лише його основу і верхньо-передню ділянку заднього контуру. Рентгеноскопія серця дає уявлення про пульсаторні його скорочення і тонус м’язів. Найсильніше пульсує задній контур серцевої тіні, що відповідає проекції лівого шлуночка серця. За характером пульсації визначають силу скорочення серцевого м’яза, ритмічність і систолічний об’єм крові.

При захворюваннях серця відхилення від норми можуть бути пов’язані як із ураженням самого серця, так і легенів та плеври. Спостерігаються також зміни форми, розмірів і положення, що може бути пов’язано з гіпертрофією серця, його розширенням і наявністю рідини в перикарді. Відхилення в положенні серця та його зміщення виявляють при однобічних патологічних процесах у легенях, плеврі та діафрагмі. При перикардиті рентгенівська симптоматика залежить від кількості рідини в перикарді. З нагромадженням випоту в нижній частині серцевої сумки змінюються форма, величина, положення і пульсація серця. Спочатку серце набуває трикутної форми, потім його тінь заокруглюється і збільшується у два і більше разів. Кардіо- діафрагмальний трикутник різко зменшується або зникає зовсім, тому тіні заднього контуру серця і діафрагми зливаються. У діагностиці перикардитів ураховують також майже непомітну пульсацію серця в нижній його частині. Рентгенологічним дослідженням при травма-тичному перикардиті в перикарді або в стінці серця можна виявити стороннє тіло, рівномірне збільшення в усі боки серцевої тіні й послаблення пульсації її контурів унаслідок накопичення ексудату в серцевій сорочці, рівномірне зменшення прозорості легеневого поля і відсутність кардіодіафрагмального трикутника. При наявності в нав-колосерцевій сорочці газів на екрані у верхній частині чітко виділяється просвітлення, на фоні якого простежується коливання ексудату.

Рентгенологічне дослідження застосовують також для діагностики розширення серця і захворювань аорти.