НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ «ЛЬВІВСЬКА ПОЛІТЕХНІКА»
НАВЧАЛЬНО–НАУКОВИЙ ІНСТИТУТ ПРАВА ТА ПСИХОЛОГІЇ
кафедра теорії та філософії права
ЛЕКЦІЯ № 6
з курсу
Професійна етика і культура юриста
на тему:
«Структурна характеристика
професійної культури юриста»
Львів – 2012
ПЛАН
Вступ
Структура правової культури суспільства
Робота над правовою культурою юриста
Компетентність як показник професійної майстерності юриста. Структура компетентності
Висновки
Список використаних джерел
Вступ
Поняття професійної культури тісно пов’язане з поняттям культури праці. Однак вони не ідентичні. Коли йдеться про будь-яку працю, у тому числі некваліфіковану, повсякденну, де не потрібні спеціальні знання, то тут доцільно вживати термін «культура праці». Але це поняття може означати і кваліфіковану працю, пов’язану зі спеціалізацією, професіоналізмом, виробничою діяльністю. Це означає, що культура праці вміщує і професійну культуру, тобто перше поняття ширше, ніж друге. Професійна культура невіддільна від культури особи, яку характеризує насамперед праця, діяльність, виконання службових обов’язків. Тільки працею, її якістю людина перетворює світ і матеріалізує свої сили та здібності. Крім цього, культура особи – це філософська категорія, що відображає рівень соціалізації людини, її придатність до того чи іншого виду професійної діяльності.
Професійна майстерність юриста визначається передусім високим рівнем теоретичної підготовленості, продуктивною діяльністю, талантом, високими моральними якостями, розвиненими соціальними почуттями. Провідну роль відіграють талант та соціальні почуття. Під талантом розуміють високий рівень здібностей юриста, нахил до юридичної діяльності, вміння відчувати нове, що виявляється у результатах службової діяльності. Талант, як відомо, вроджена якість. Зрозуміло, талановитим юристом може бути не кожен. Проте творчі інтелектуальні здібності повинні розвивати всі. Соціальні почуття юриста знаходять вияв у професійних емоційних переживаннях, що мають чітко виражений правовий і моральний характер. Це стійкість, врівноваженість, стриманість у виявленні емоцій.
Професійну культуру часто змішують з культурою професійних дій, юридичною деонтологією чи правничою (професійною) етикою. Розв’язання цієї проблеми можна вбачати в розмежуванні поняття «професійна культура юриста» як науки і як професійної властивості юриста. Професійна культура юриста як комплексна юридична наука, є практично-ужитковою. Як наука вона включає в себе, по-перше, систему знань про певні види культур, які властиві і необхідні особі юриста у здійсненні ним професійної діяльності (зокрема, вчення про правову, політичну, педагогічну, естетичну культуру тощо); по-друге: юридичну деонтологію як систему знань про формування почуття службового, юридичного обов’язку; по-третє, правничу етику як вчення про професійну поведінку юриста з точки зору морально-етичних вимог. З іншого боку професійну культуру юриста слід розглянути як його професійну властивість, яка характеризується: – його знаннями правових та інших соціальних норм (моральних, естетичних, корпоративних тощо); – повагою правника до права (як позитивного, так і природного), моральних норм, почуттям службового обов’язку; – вмінням і навичками правоохоронця реалізовувати правові, психологічні та інші норми та знання; – його готовністю настановне виконувати свій службовий обов’язок, діяти правомірно у будь-якій ситуації; – власною правомірною поведінкою юриста при здійсненні його професійної діяльності. Методологічними основами формування професійної культури юриста, як його властивості, виступають: філософія права, культурологія права, юридична деонтологія та правнича етика. Слід зазначити, що професійна культура як властивість юриста визначається його певним правовим статусом. Наявність юридичних спеціалізацій породжує специфіку професійних властивостей.
1. Структура правової культури суспільства
Правова культура складається із низки взаємозалежних елементів.
1. Рівень правосвідомості і правової активності громадян – виражається у ступені засвоєння (вираження знання і розуміння) права громадянами, посадовими особами, спрямованості на додержання заборон, використання прав, виконання обов’язків. Кожен суб’єкт покликаний: осмислити, що право являє собою величезну цінність у сфері суспільних відносин; знати право, розуміти його зміст, уміти витлумачити ті чи інші положення закону, з’ясувати його мету, визначити сферу дії; уміти застосовувати в практичній діяльності набуті правові знання, використовувати закон для захисту своїх прав, свобод і законних інтересів; уміти поводитися в складних правових ситуаціях і т.д.
Рівень (обсяг) знання права залежить від того, чи є громадянин професійним юристом, працівником правотворчої або правозастосовної сфери або він займається іншою діяльністю.
Професіонал-юрист повинен досконало знати правові розпорядження. Громадянин – не юрист використовує мінімум правових знань, потрібних для його роботи, поведінки в побуті, сім’ї. Це насамперед знання принципів права, основних норм конституційного права (права і свободи, виборча система та ін.), трудового, сімейного, цивільного, підприємницького права, розуміння єдності прав і обов’язків, відповідальне ставлення до здійснення того й іншого. Громадянин у загальному вигляді повинен знати норми, що передбачають і регулюють юридичну відповідальність і загальний порядок притягнення до неї, вік, з якого настає юридична, передусім кримінально-правова відповідальність, для комерсантів – цивільно-правова відповідальність.
Існує такий феномен правової культури, як презумпція знання закону, що означає припущення (умовність) про знання особою закону, яке прийняте з метою нормального функціонування всієї правової системи і виступає неодмінною вимогою правової культури. Тому кожен громадянин має бути зацікавлений у правовій культурі. Наявність навіть чималих юридичних знань у громадян, посадових осіб ще не свідчить про високий рівень правової культури, тому що необхідно не тільки знати право, а й проявляти правову активність.
2. Стан юридичної практики:
а) рівень правотворчої діяльності і стан законодавства – виражається в досконалості змісту і форми нормативно-правових актів, їх якості, продуманості, узгодженості, культурі юридичних текстів, тобто в юридичній техніці підготовки, ухвалення та оприлюднення нормативно-правових актів, вирішенні процедурних законодавчих питань. Усе це разом узяте – показник рівня правотворчої (в тому числі законодавчої) культури;
б) рівень судової, правоохоронної діяльності і стан правозастосовної практики – виражається як робота правозастосовних, судових, правоохоронних та інших органів, що є показником правореалізуючої культури посадових осіб, їх професійного знання законодавства, чітко налагодженої роботи з розгляду правових питань і доведення їх до повного юридичного вирішення.
Правозастосовна, судова, слідча, прокурорського нагляду, арбітражна, нотаріальна та інші види юридичної практики являють собою специфічне провадження, відповідним чином організоване і сплановане, її суб’єкти – юристи-професіонали. їх діяльність – показник рівня правозастосовної культури.
3. Режим законності і правопорядку – стан фактичної впорядкованості суспільних відносин, урегульованих за допомогою правових засобів, змістом яких є сукупність правомірних дій суб’єктів права. Непохитність правопорядку залежить від стану законності, без якої неможлива правова культура. Переконаність у необхідності додержання правових розпоряджень та їх додержання – основа режиму законності та правопорядку.
Всі перелічені елементи правової культури є юридичними явищами, що входять до правової системи суспільства.