14. Просторові моделі як засіб архітектурної творчості.

Засобами, що розвивають творчу уяву, є макетування моделей майбутнього проекту, які дають можливість перетворити ідею в послідовному аналізі: функціонального призначення, інженерії конструкцій, та естетики композиції форми – площини – об’єму – простору. Вчать основ творчого мислення в системі як ландшафтно-культурного, так спеціально-урбанізованого середовища.

Пропозиція такої методології занять-завдань у формі професійного пошуку (як логічно послідовна видозміна – трансформація або варіантність) однієї і тієї самої “форми – об’єму” повинна подаватися як творчо-експериментальна гра. Має сприйматися як завдання визначення різноманітних потенційних можли­востей емоційно-психологічної творчості та логічно-аналітичного мислення, навчитися переводити (трансформувати) естетику площинних композицій у форми об’ємів макетних композицій. Конструкції макетних форм повинні сприйматися як предмети дизайну або конструкції реальних архітектурних об’єктів, що можуть використовуватися в архітектурному проектуванні.

Для полегшення виконання завдання можна використовувати комп’ютерні можливості моделювання макета. За задумом модель може бути логічно-статичною або пластично-динамічною.

Навчання архітектурному макетуванню сприяє розвитку просторової уяви, усвідомлення простору як композиційної системи: людина – об’єм – простір. Отже, допомагає творчому процесу професійно пов’язати ідейний задум з предметним (конкретним) середовищем.

Метод макетування використовувався в архітектурі з давніх давен. Відома модель купола собору у Флоренції (Італія) арх. Ф. Брунеллеско, модель завершення собору в Мілані (Італія) арх. Леонардо да Вінчі, в Україні модель козацької церкви в Самарі (Новомосковськ) арх. Якова Погрібняка.

Для більш загального визначення (окрім давньогрецького, що архітектор є вищий будівничий) архітектора можна кваліфікувати як професіонала-посередника між мистецтвом живопису та інженерією конструкцій, тобто, спеціаліста, який поєднує:

а) архітектора, що естетизує інженерію;

б) архітектора, що інженерує естетику.

1) якщо художник-естет володіє мистецтвом видумки, образності та зображальності, то архітектор, окрім цих знань, повинен професійно уміти перевести стадію мистецько-зображального в наступну архітектурну стадію: проектну стадію функціонально-конструктивного перетворення мистецької зображальності в стадію будівельно-експлуатаційної реалізації;

2) якщо інженер-будівельник володіє мистецтвом інженерії, логіки та доцільності – то архітектор, окрім цих знань, повинен професійно уміти дати цим знанням мистецько-естетичне звучання, яким не володіє інженер, тобто, архітектурно-творче вираження.

Завдяки системі таких специфічних знань архітектура є сферою “матеріалізовано-функціональної” естетики, яка реалізується творчими засобами “архітектурного гуманізму” об’єму та простору як гармонія співвідношень людини до умов середовища:

а) ландшафту та клімату;

б) соціокультурних особливостей;

в) масштабу та пропорцій споруди;

г) сировини та конструкцій матеріалів.

Тому архітектурну творчість можна ще назвати “мірою середовища антропосистем”, які в давньогрецького філософа Протагора означені висловом: “Людина – міра речей”. Це і є логікою архітектурного мистецтва та засобом мислення об’ємно-просторової композиції.

Отже, можна зробити висновок, що мистецтво архітектурної композиції базується на знаннях триєдиного принципу основ гармонії, які означені в теорії:

а) природи гармонії як:

сигнал (імпульс) – луна (ехо) – резонанс (відлуння);

б) давньоримського архітектора Вітрувія як:

користь– міцність– краса;

в) архітектурної освіти як:

ідея – архітектурна творчість – будівництво;

г) архітектурної композиції як:

функція – конструкція – естетика.