Тема 3. Концепції української націогенези (4 год.)
План:
Основні поняття та категорії націогенези.
Проблема націогенези в етнології. Примордіалізм і модернізм.
Вітчизняні концепції націогенези українців.
Національна ідентичність.
Історична політика.
Література:
Залізняк Л. Від склавинів до української нації. – К., 1997.
Попович М. Нарис історії культури України. – К., 1999. – С. 7-23.
3. Галушко К.Народи, етноси, нації… - К.: Темпора, 2008. – 72 с.- С.24-30, 40-42.
4.Кафарський В., Савчук Б. Етнологія. Підручник. – К.: Центр навчальної літератури, 2006. – С.190-221.
5.Пономарьов А. Українська етнографія. Курс лекцій.-К.: Либідь, 1994.-С. 9-21, 69-85.
6.Пономарьов А. Етнічність і етнічна історія України. Курс лекцій.-К.: Либідь, 1996.
7.Нельга О. Теорія етносу. Курс лекцій.-К.: Тандем, 1997.-С. 7-56.
8.Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. - К.: Либідь, 2000.-С. 168-177.
10.Касьянов Г. Теорії нації та націоналізму. – К.: Либідь, 1999.- С. 62-65, 68-70.
Додаткова література:
1. Націоналізм: Антологія /Упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. - К., 2000.
2. Гнатюк О. Прощання з імперією: Українські дискусії про ідентичність. - К.: Критика, 2005.
Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їх мов. – К.: Академія, 2001.
4. Когут З.-Є. Коріння ідентичності: Студії з ранньомодерної та модерної історії України. - К.: Критика, 2004.
6. Сміт Е. Національна ідентичність. - К.: Основи, 1994.
7. Яковенко Н. Історик є невільником джерела. //Дзеркало тижня. - № 42 (517). - Субота, 16-21 жовтня 2004 р.
11.Проскурова С. Проблеми формування національної ідентичності у вищій школі.\\Наукові записки КДПУ ім. В.Винниченка. Історія. 2007. – Кіровоград, 2007.
Поняття етносу, нації, етнічності, ідентичності.
Одна з головних ознак сучасного українського суспільствознавства полягає в тому, що не існує згоди щодо поняття «українська нація», від якого можна було б відштовхуватися в конкретних (історичних, соціологічних тощо) дослідженнях. Як приклад згадаємо суперечки з приводу того, який визначальний чинник вкладається в поняття «українська нація» — етнічний чи політичний?
У державно-нормативних документах, зокрема в Конституції України, таке поняття як «українська нація» не визначене, хоча й уживається разом з терміном «український народ», у рамках якого об’єднуються «громадяни України всіх національностей». Цілком очевидно, що на момент ухвалення Основного закону в термін «нація» вкладався переважно етнічний зміст (принаймні такий стереотип переважав і, очевидно, переважає у масовій свідомості), концепція «нації» не пов’язувалася з концепцією громадянства. Цей підхід і досі відчувається в деяких наукових розробках. «Українська нація» у такому розумінні — це передусім етнічно-культурна, мовна спільнота.
При цьому досить часто поняття «український народ» і «українська нація» ототожнюються: «Термін У. [український] н.[арод] тотожний терміну українська нація й визначає етнонаціональну спільноту, яка ідентифікує себе як власний самобутній етнокультурний та етнополітичний організм на власній споконвічній етнічній території». Значною мірою таке розуміння «нації» пов’язане також із тим, що воно змішується з поняттями «етнос» і «етнічна спільнота», що є очевидним наслідком категоріальної нерозробленості сучасної української наукової термінології.
Можна назвати ще декілька причин, через які «етнічний» компонент нерідко переважає у розумінні «нації» в Україні: тривала бездержавність українців (за цих умов політично-етатистська версія нації, очевидно, не мала шансів на успіх), вплив народницьких традицій в сучасному суспільствознавстві, інерція радянських часів, коли панувала етнічна концепція нації тощо.
Поряд із цим підходом існує також й інша версія — «українська політична нація». Вона базується на громадянському розумінні «нації», коли належність до спільноти визначається громадянством індивіда. У цьому випадку поняття «український народ» чи «народ України» також можуть використовуватися як відповідники терміна «українська нація», але вже зовсім у іншому значенні. Ідея «політичної нації» поширилася в середовищі інтелектуальної та адміністративно-політичної еліти.
На практиці сучасні українські еліти віддають належне як «етнічній», так і «політичній» концепції нації, намагаючись збалансувати їх, оскільки вибір на користь лише однієї з них ставить під загрозу політичну стабільність і територіальну цілісність держави .
Понятійний поділ на «етнічну» і «політичну» концепції нації є теоретичним відображенням двох варіантів націогенези. В українській інтелектуальній традиції вони існували вже на початку XX ст. у вигляді двох історіографічних шкіл. Можна згадати, наприклад, концепцію нації В. Липинського та його школи як зразок «політичної» теорії нації, а також «народницьку» версію, що орієнтувалася переважно на «етнічну» концепцію нації (ще раз наголосимо на умовності цього поділу). Варто звернути увагу й на ту обставину, що процес становлення української нації відбувався в умовах бездержавності (за винятком кількох досить коротких епізодів). Користуючись термінологією Е. Сміта, ми можемо ідентифікувати українців початку модерної доби як етнічну спільноту, яка мала трансформуватися в політичну спільноту — націю.
Згадаємо поділ на «об’єктивні» і «суб’єктивні» ознаки «нації» і розглянемо, яким чином можна застосувати їх щодо терміна «українська нація».
Звернемося до «об’єктивних» ознак. Загальновизнаною є думка про те, що українці як етнос були і залишаються автохтонами, отже, можна вести мову про тривале, безперервне життя цього етносу у відносно стабільних територіальних межах. Проте бездержавність українців, набагато триваліша аніж періоди державного існування, фактично перекреслює територіальну ознаку як важливу складову у визначенні «української нації»: українські етнічні землі постійно були поділені між різними державами. Якщо ж вести мову про модерну епоху, що стала часом інтенсивного формування української нації, то ми дійдемо парадоксального висновку: територіально українська нація остаточно оформилася завдяки радянському режимові, який завершив об’єднання основних українських етнічних земель у рамках Української РСР, не кажучи вже про стабільну, хоча й суто символічну, державність у рамках Радянського Союзу. Поза тим, топонім «Україна» остаточно стабілізувався як «національний» лише в XIX ст.
Інша «об’єктивна» ознака — мова. Коли сформувалася українська мова як мова «високої культури» (за термінологією Е. Ґелнера)? Перша спроба мала місце в XVI— XVII ст., проте внаслідок політичної асиміляції «українських» еліт відбулася перерва у становленні стандартизованої літературної мови, і на рубежі XIX—XX ст. почалося формування її нового варіанта, яке тривало аж до перших декад XX ст. При цьому цілком очевидно, що мовна самоідентифікація українців не може однозначно ототожнюватися з національною: скільки праць, написаних літературною українською мовою, спрямовувалось на обґрунтування тези про «злиття націй», скільки «українофонів» були водночас «україножерами» або взагалі не знали своєї національної приналежності, скільки людей, що не розмовляли і не знали української мови, вважали себе українцями за національністю? З іншого боку, посилаючись на дані радянських авторів, Б. Кравченко стверджує, що «українська національна ідентичність» у 1960 — 70-ті роки панувала навіть у мовно зрусифікованих регіонах радянської України, що «від зворотного» підтверджує тезу про недостатність мовного критерію як детермінанти у визначенні «нації».
Якщо брати до уваги таку ознаку, як «спільність економічного життя», то доведеться визнати, що «національна економіка» в Україні не склалася й понині, особливо коли зважати на той факт, що за радянських часів, тобто в епоху інтенсивної модернізації, економіка УРСР формувалася як інтегральна частина загальносоюзної економіки. Сучасні проблеми державного й національного будівництва, регіоналізм значною мірою пов’язані саме з відсутністю загальнонаціональної економіки.
Чи можемо ми за таких обставин відмовитися від орієнтації на «об’єктивні» ознаки, визначаючи параметри поняття «українська нація»? Очевидно, ні. Парадокс полягає в тому, що «об’єктивні» ознаки, безперечно, мають велике значення, однак тоді, коли вони набувають символічної цінності, коли відбувається їхня «суб’єктивація» (у даному випадку цей термін уживається не в його філософському значенні).
Так само й розуміння «території» може стати надзвичайно важливим символічним чинником у формуванні національної свідомості. Коли на рубежі XIX—XX ст. в українській суспільно-політичній думці виникла ідея «соборної» України, тобто України в межах етнічних земель (тарасівці, Ю. Бачинський, С. Рудницький М. Міхновський), то стало цілком очевидним, що ця ідея є надзвичайно важливим елементом національної свідомості української інтелектуальної еліти і відповідно — розуміння поняття «українська нація».
У формуванні поняття «українська нація» вирішальну роль відіграють суб’єктивні ознаки. «Об’єктивні» також мають велике значення, але вже в їхньому суб’єктивному втіленні. У цьому контексті визначення нації як «уявленої спільноти» (Б. Андерсон) та «комунікативна теорія» нації (К.Дойч), взагалі всі теорії, що пов’язують суттєві ознаки цього явища із сферою «суб’єктивного», виглядають як найпридатніший інструментарій у дослідженні української нації.
Взаємодія, співвідношення «об’єктивних» і «суб’єктивних» ознак нації, «етнічних» та «політичних» її компонентів і відповідних чинників, розглядаються суспільствознавцями в різних контекстах. Зокрема, в різних поглядах на історичну генезу української нації. В цій галузі вже сформувалися два основні «табори», які загалом відповідають поділові, що склався у світовому суспільствознавстві: «примордіалістів» і «модерністів».