1.Понятие «сравнительное право» и его соотношение с понятим «Сравнительное правоведение».

Поняття «порівняльне правознавство» має міждисциплінарний комплексний характер, оскільки воно включає все різноманіття права в його геоправовому аспекті.

У сучасній юридичній літературі для позначення поняття «порівняльне правознавство» використовуються різні терміни: «порівняльне право», «компаративістика», «юридична компаративістика», «порівняльна юриспруденція» та ін. У Франції і Німеччині дослідники віддають перевагу терміну «порівняння права» або «порівняльне право», у країнах Латинської Америки і ряду інших держав — «порівняльне законодавство», у Росії, Україні і в інших пострадянських державах — «порівняльне правознавство», в США — «порівняльна юриспруденція», «порівняльне правознавство», «порівняльне право».

М.М. Марченко відзначає, що терміни «порівняльне право» і «порівняльне правознавство» можна використовувати як рівнозначні, оскільки головне полягає не в самій назві, а в опосередковуваному нею змісті, який вкладається в той чи інший термін, в його безпосередньому призначенні¹. При цьому термін «порівняльне» має універсальний характер. Проте, на думку Ю.О. Тихомирова, термін «порівняльне право» не є цілком адекватним змісту наукової дисципліни, оскільки немає такого різновиду права, як порівняльне правознавство (як система правових норм, що регулює суспільні відносини, оскільки «порівняльне правознавство» передбачає порівняльне вивчення різноманітних правових систем).

Основними питаннями, з яких розгортається полеміка, є такі: що слід розуміти під «порівняльним правознавством», яка специфіка його методологічного інструментарію; сфера його застосування; співвідношення порівняльного правознавства з іншими юридичними дисциплінами.

У правовій літературі, присвяченій проблемам порівняльного правознавства, існують різні точки зору на його природу, іноді полярні, взаємовиключні. В одних випадках, виходячи з того, як вирішуються схожі правові питання в різних правових системах, порівняльне правознавство розуміється як напрям наукових досліджень, заснованих на порівняльно-правовому методі. В інших випадках воно зводиться до порівняльного вивчення окремих галузей права або правових інститутів. Поширене також уявлення про порівняльне правознавство як про процес порівняння не тільки окремих нормативно-правових актів, інститутів або галузей права (мікропорівняння), але й існуючих правових систем (макропорівняння). Таким чином, існують погляди на природу порівняльного правознавства, що відрізняються один від одного.

Якщо згрупувати численні погляди на природу порівняльного правознавства, то можна вийти на декілька основних точок зору.

1. порівняльне правознавство розглядається як комплексний науковий метод, тобто сукупність наукових прийомів пізнання закономірностей розвитку правових систем, що не має самостійного предмета (К- Осакве).

2. порівняльне правознавство розглядається як самостійна наука, що має свій предмет і методи (Ю.О. Тихомиров, К. Цвайгерт і X. Кьотц).

3. порівняльного правознавства як допоміжної дисципліни в рамках теорії держави і права і синонімічної загальній теорії права (В.М. Сирих).

4. порівняльне правознавство доцільно розглядати у двох аспектах: як науковий метод дослідження, універсальний для всіх галузей юридичної науки, і як систему наукових знань про сучасні правові системи на основі широкого застосування порівняльного методу (А.А. Телле, М. Ансель). На думку М. Анселя, порівняльне правознавство є наукою. Вона є такою у двох аспектах, у двох, хоча і різних, але доповнюючих одна одну точок зору. Перший аспект передбачає вивчення основних систем права (мова йде про створення юридичної географії), що діють у світі, другий аспект передбачає застосування порівняльного методу. При чому М. Ансель розрізняє його випадкове і систематичне застосування. Він уважає, що систематичне застосування порівняльного методу не може не стати методом певної науки¹.

Найважливішим моментом у визначенні природи порівняльного правознавства є співвідношення понять «порівняльний метод» і «порівняльне правознавство». К- Осакве розглядає порівняльне правознавство як спосіб мислення, який передбачає існування власного методологічного інструментарію, певних стадій, необхідних для порівняльно-правового аналізу, і певних логічних операцій, необхідних для успішного порівняльно-правового дослідження, то в другому випадку — як систему мислення, що більше тяжіє до визнання порівняльного правознавства як науки, а не наукового методу.

Прихильники визнання порівняльного правознавства як методу також уважають, що порівняльний метод у рамках порівняльного правознавства застосовується до об'єктів, що належать до різних галузей права, і це позбавляє його (порівняльне правознавство) власного предмета.

І. Сабо критично ставився до розгляду порівняльного правознавства як «лише методу», оскільки така позиція — результат прагнення до того, щоб порівняльний метод охопив усі галузі юридичної науки, претензія створити за допомогою цього методу шляхом порівняння правових систем єдине світове право.

А.Х. Саїдов відзначає, що порівняльне правознавство не можна розуміти тільки як певний метод дослідження, про що свідчить нагромаджений порівняльно-правовий матеріал. В той же час сталого розуміння змісту поняття «порівняльне правознавство» поки що немає.

Поява ПП викликана необхідністю узагальнення й осмислення сукупності знань, зумовлених процесами суспільного розвитку. Одне з основних призначень порівняльного правознавства — це пошук шляхів і можливостей гармонійного співіснування правових систем сучасності зі збереженням національної правової своєрідності.

Порівняльне правознавство як самостійний науковий напрям розширює можливості проведення порівняльно-правових досліджень. Водночас, як вивчення зарубіжного права пов'язане з дослідженням тільки однієї правової системи без її порівняння з іншими, то порівняльне правознавство аналізує дві або більше правових систем, шляхом зіставлення різних аспектів із метою виявлення властивостей, що сприяє розширенню кола правових явищ, що вивчаються.

Порівняльне правознавство, як сфера наукового знання, що розширюється, має практичну спрямованість, пов'язану з оптимізацією державної взаємодії в правовій сфері та з розробленням конкретних рекомендацій з удосконалення чинного законодавства.

Порівняльне правознавство досліджує основні правові системи, визначає їх місце і значення в правовій панорамі світу, виявляє особливості функціонування міжнародного, наднаціонального і національного права з метою виявлення їх спільних і відмітних рис, прогнозує їх подальший розвиток, а також вивчає шляхи вирішення загальнолюдських проблем у рамках різних правових систем.

Таким чином, порівняльне правознавство як наука переживає період трансформації і самоідентифікації, викликаний, як уже наголошувалося, з одного боку, необхідністю визначення його місця в системі юридичних наук, а з іншого — глобальними змінами у світі.

2.Основные критерии научности сравнительного правоведения.

1) Выяснить, каковы онтологические критерии какой-либо науки, – значит, определить, какова специфическая область изучения (иначе говоря, специфический объект) этой науки. То, что в самом общем виде объект для сравнительного правоведения – правовая реальность, это не вызывает сомнения. Однако она является общим объектом всех правовых наук. Возникает естественный вопрос: существует ли такой срез правовой реальности, который не охватывается другими правовыми науками и составляет специфический объект сравнительного правоведения? Думаю, что да.

Известно, что в правовой реальности существуют системные правовые образования: национальная, наднациональная, международная правовые системы, которые изучаются соответствующими правовыми научными дисциплинами. А межсистемные зоны, взаимосвязи, взаимодействия, взаимопроникновения правовых систем этими дисциплинами не изучаются. Без изучения этих зон, связей всякие построения в правоведении являются скорее расчлененными на отдельные системы знаний, среди которых (и между которыми) пустоты гораздо более многочисленны, чем заполненные места. Это и служит онтологическим основанием необходимости сравнительного правоведения как самостоятельной науки.

В историческом плане указанные межсистемные связи в большей или меньшей мере были всегда, однако получили широкий размах со времени великих географических открытий, интернационализации экономики, увеличение экспорта капитала и экспансии колониализма, развития торговых связей и международных отношений. С того же времени происходила онтологическая институционализация сравнительного правоведения, ибо указанные процессы требовали выхода за рамки национального права.

2) Однако для признания сравнительного правоведения как самостоятельной науки онтологических критериев недостаточно, немалое значение имеют также эпистемологические, т.е. теоретико-познавательные, критерии. Одним из главных таких критериев является наличие особой познавательной установки (или ракурса рассмотрения). Для сравнительного правоведения таковым является наличие специфического подхода к изучаемому объекту. Сравнительное правоведение от других правовых наук отличается тем, что здесь сравнительно-правовой метод применяется систематично.

3) Третья категория критериев – это критерии институционально-организационные. Как и всякая наука, сравнительное правоведение включает в себя разные институционально-организационные формы научно-познавательной деятельности: специализированные научно-исследовательские центры и институты, факультеты, кафедры, научные издания, конгрессы, конференции и т.д. Чтобы убедиться в наличии указанных институционально-организационных форм в сравнительном правоведении, полагаю, достаточно ознакомиться со «Справочником», недавно выпушенным О.В. Кресиным.

3. Предмет сравнительного правоведения.

Подходы к определению предмета СП:

- предметом является уяснение общих черт развития права

- процесс выявления и анализа общих принципов, заложенных в различных правовых системах. Магнус - предметов СП является сравнительные научные исследования правопорядков.

- предмет СП определяется описательно. Перечисляются вопросы, проблемы которые изучает СП. Марченко – предметом СП является сравнительный анализ правовых систем с целью выявления их сходных черт и различий, оперирование чертами с целью группирования в различные правовые системы.

Круз:

+сравнение зарубежных правовых систем со своими

+анализ принимаемых решений в разных правовых системах по схожим вопросам

+изучение причинно-следственных связей

+сравнительное исследование основных стадий развития правовых систем

+раскрытие характера эволюционирования изменений, происходящих в различных правовых системах.

2 аспекта предмета СП (Белич):

- практико-прикладной – комплекс проблем, происходящих в государственно-правовой сфере и требующих сравнительного исследования.

- сугубо научный – разработка методологии и методики СП и следования на этой основе общих принципов и закономерностей возникновения, функционирования и развития разных правовых систем.

Недостатки аспектов: отождествление объекта и предмета СП + предмет СП сводится к стоящим перед этой наукой целям, задачам, функциям.

Требования к определению предмета СП:

1.оно должно учитывать соотношение объекта и предмета науки в целом. Объект – то, на что направлено научное познание. Это качественно-определённый срез объективной реальности. Он может быть в форме события, явления, процесса, фрагмента реальности. Предмет – то, что в объекте познаётся, подлежит изучению, постоянно находится в процессе познания. Это определённая целостная совокупность наиболее существенных аспектов сторон, свойств, признаков, связей, закономерностей объекта. Объект шире, что предмет.

2.определение предмета СП должно исходить из самой природы объекта науки

3.в предмете науки СП должно находить своё отражение специфика её целей, задач, функций, но они должны быть предоставлены в снятом виде. Цель – то, к чему стремимся. Задача – то, что требует решения, выполнения.

4. определение предмета должно быть открытым, учитывающим перспективы развития СП. Оно должно не просто фиксировать то, что изучено, но и указывать вероятные направления исследования. Поэтому любое определение предмета науки должно носить приблизительный характер, поскольку круг изучаемых вопросов изменяется.

5.в предмете науки должна находить отражение специфика системы данной науки. Особенно это относится к СП.

Предмет СП – сходство и различия, общее, особенное, единичное, взаимосвязи, взаимодействия, взаимовлияние в системных правовых образованиях (в правовых системах: национальных, наднациональных, международных, правовых семьях) и их составляющие, систематически освоенные с помощью специфического подхода – сравнительно-правового подхода.

4.Объект сравнительного правоведения и сравнительно-правовых исследований.

Поняття «об'єкт» і «предмет» науки не є тотожними. Поняття об'єкта науки є ширшим, ніж поняття її предмета. Об'єкт може бути і, як правило, є спільним для ряду наук, тоді як предмет однієї науки не може збігатися з предметом іншої науки.

Універсальним об'єктом правової науки виступає правова реальність. На думку О.Ф. Скакун, правова реальність — багаторівнева система правових засобів і явищ, що функціонує в усіх її структурних зв'язках із соціальною сферою держави, яка є антропологічною основою і простором права. Правова реальність — це всі прояви правового життя суспільства (колективних і індивідуальних суб'єктів права): юридична діяльність і її результати (правотворчі, правозастосовні та інші акти), правопорушення і юридична відповідальність, правове мислення, правове вчення, деформації правової свідомості (правовий нігілізм, правова демагогія) та інші, тобто всі правові елементи — ті, що впорядковані, й ті, що перебувають на стадії упорядкування (хаотичні)³.

Що ж входить в коло об'єктів порівняльного правознавства?

Досліджуючи питання про об'єкт порівняльного правознавства, М.М. Марченко відзначає, що його об'єктом завжди виступає правова реальність, яка об'єктивно існує в різних країнах. Об'єкт порівняльного правознавства ніким не вигадується і не виводиться ні з чого. Він існує в житті, у реальній дійсності¹.

На думку Ю.О. Тихомирова, об'єкти порівняльного правознавства — не умоглядні висновки кабінетних учених, а реальні загальноправові процеси, що вимагають аналізу й оцінки, вживання адекватних державно-правових заходів, і здійснення необхідних дій².

Порівняльне правознавство як наука зосереджується на розгляді тих аспектів правової реальності, які виступають як сукупність компонентів, що зумовили єдність та відмінність правових проявів у рамках правових систем.

Об'єктом порівняльного правознавства є правова реальність, що включає всі без винятку правові явища, пов'язані з правовою системою суспільства, зокрема правові норми, правову культуру, правову ідеологію, правосвідомість, правові відносини, правову практику, правову психологію і т. ін. На сучасному етапі розвитку порівняльного правознавства до сфери його інтересів залучаються дедалі нові об'єкти.