14. Іонійська філософія

Подолання влади міфу стало можливим завдяки появі самостійних форм наукового та філософського мислення. Це був тривалий процес, точний порядок і характер якого встановити дуже складно через відсутність достовірних даних, передусім текстів. Безперечний вплив на систематичний та енциклопедичний стиль подальших мислителів здійснили твори Гомера, Гесіода, орфіків і багатьох інших, на жаль, невідомих поетів, епічних авторів. Крім цих передвісників грецької філософії треба згадати про так званих «сімох мудреців», списки яких дуже сильно відрізняються залежно від того чи іншого джерела. Називаються імена, передусім Фалеса, Біанта, Піттака, Солона, а також Анахарсіса (скіфа за походженням), Клеобула, Періандра, Хілона. Окремі думки-афоризми, що приписувалися їм: «міра над усе», «пізнай самого себе», «натовп безглуздий» тощо – більше належать не до філософських міркувань, а до моралізаторських сентенцій, характерних для традиційних типів культури. Усе ж власне філософська традиція з’явилася наприкінці VI – на початку V ст. до н.е. на території грецьких поселень у Малій Азії. В основі цього інтелектуального руху виявилася діяльність іонійсьих філософів і, зокрема, мілетської школи. Натурфілософія Фалеса, Анаксімандра й Анаксімена розвивається на ґрунті синкретизму, невіддільності науки й філософії. У VII–VI ст. до н. е. іонійські колонії греків на західному та південно-західному узбережжі Малої Азії були головним центром еллінської культури. Не дивно, що грецька наука та філософія вперше заявили про себе саме на цих територіях. Фалес, Піфагор, Ксенофан (який вважався основоположником філософії елеатів), Геракліт народжені в Іонії. Першою філософською школою в історії не тільки грецької, але і європейської філософії була мілетська школа. Вона проіснувала більше ста років і зникла не тому, що був вичерпаний її інтелектуальний потенціал, але через те, що після поразки греків у 494 р. до н.е. Мілет був спалений персами. Навіть за такий нетривалий історичний час у Мілеті та інших іонійських полісах було закладено підґрунтя раціонального способу осмислення світу й уперше поставлено питання про першопричини буття (природи).

15. Вчення про буття( Мілетська школа : Фалес, Анаксімандр, Анаксімен)

Фалес з Мілета (625–547 рр. до н.е.), фундатор давньої натурфілософської традиції європейської філософії, вважався одним з тих, кого давні греки називали «сім мудреців». Він був першим мислителем, який задався питанням про природу буття, про те, що є незмінною першоосновою світу, першопричиною зміни речей. До нього, і це характерно для образу мислення всієї міфопоетичної епохи, відповіді на такого роду питання зводилися до вказівки на бажання, волю й дії якихось конкретних богів. Фалес же змінив кардинальним чином і тему, і постановку питання, і самі принципи «теоретизування». Він відмовився від інтерпретації світу в теоморфних («богообразних») термінах і спробував мислити та тлумачити світ, виходячи з нього самого, осягнути світ, який змінюється за своїми власними, «природними» законами. Найбільш значний твір Фалеса називався «Про природу» .  Предметом філософствування Фалеса, як і інших досократиків, була «природа». Найбільш достовірними фрагментами, що належать Фалесу, вважаються такі: «Вода є початком усього» і «Магніт і янтар мають душу» (притягують до себе предмети). Такий неавторитарний тип мислення виявився вельми продуктивною, необхідною попередньою умовою виникнення філософії та академічної науки. Характеристиками такого мислення з самого початку стали свобода, рефлексивність, критичність, раціональність (понятійна мова й логічна форма мови опису речей і явищ). Звичайно ж, немає достатніх підстав стверджувати, що під поняттям «вода» Фалес мав на увазі деяку абстрактну сутність. Швидше всього, «вода» у Фалеса – філософема, «водна стихія», що пронизує всі речі. Можливо, він прийшов до розуміння цього, спостерігаючи за трансформаціями рідини: в газоподібному (пароподібному) вигляді або ж стаючи твердою (кристалічна форма сніжинок і льоду). Крім того, вода – це універсальне джерело життя, і це очевидно щодо існування риб, рослин, земноводних, птахів, тварин і людини. Вода для Фалеса виявилася саме тією «першоосновою», яка дає можливість для існування окремих речей і світу загалом. Анаксімандр (610–540 рр. до н.е.), співвітчизник і сучасник Фалеса, також прославився своїми пізнаннями в астрономії, метеорології та географії. Першоосновою, вважав він, є апейрон (apeiron), щось необмежене, нескінченне, але все ж матеріальне. Можливо, що під апейроном Анаксімандр розумів «речовину взагалі», деяку нейтральну «речовинність», що не зводиться ні до одного з чотирьох першоелементів: води, земли, повітря або вогню. До того ж він, задовго до Дарвіна, висунув оригінальну гіпотезу щодо еволюційного розвитку, стверджуючи, що люди походили від деяких живих істот, подібних рибам. Анаксімен (588-524 рр. до н.е.) був, імовірно, учнем Анаксімандра. Він вважав, що в основі всіх речей знаходиться повітря, також, як і апейрон, безмежний і нескінченний. Повітря постійно зазнає змін. «Витончуючись», воно перетворюється на вогонь, «ущільнюючись», стає вітром, потім – хмарами, опадами, водою, землею, камінням. Повітря атмосфери (аer), душа людини (psychia) і світова душа (pneuma) мають єдину першооснову – повітря. Мілетських мислителів називали «фізиками», тобто тими, хто досліджує природу, пізніше – натурфілософами, тобто тими, хто ототожнював першооснову з якою-небудь фізичною («природною») основою.