23. Гуманістичні ідеї у творчості ф. Петрарки

Петрарка (1304-1374). Петрарка був першим великим гуманістом, поетом ігромадянином, який зумів прозріти цілісність предвозрожденческіх течійдумки й об'єднати їх у поетичному синтезі, що стала програмою прийдешніхєвропейських поколінь. Своєю творчістю він зумів прищепити цим прийдешнімрізноплемінних поколінням Західної і Східної Європи свідомість - нехай незавжди чітке - такого собі духовної і культурної єдності, доброчинністьякого позначається й на сучасне наше століття.

У його творчості - початок багатьох шляхів, якими йшов розвитокренесансної культури в Італії. У трактаті «Про неуцтві власному ібагатьох інших »він рішуче відкидає притаманну Середньовіччясхоластичну вченість, по відношенню до якої демонстративнопроголошує своє нібито невігластво, бо вважає таку вченість цілкоммарною дня людини його часу.

У згаданому трактаті виявляється принципово новий підхід до оцінкиантичної спадщини. На переконання Петрарки, прийти до нового розквітулітератури, мистецтва, науки дозволить не сліпе наслідування думкамчудових попередників, а прагнення піднятися до висот античноїкультури і в той же час переосмислити і в чомусь перевершити її. Ця лінія,намічена Петраркою, стала провідною у відношенні гуманізму до античногоспадщини.

Перший гуманіст вважав, що змістом справжньої філософії повинністати науки про людину, і в усій його творчості звучить закликпереорієнтувати філософію на цей гідний об'єкт пізнання.

Своїми міркуваннями Петрарка заклав основу формування особистісногосамосвідомості епохи Відродження. У різні епохи особистість усвідомлює себе по -різному. Середньовічна людина сприймався тим цінніше як особистість, ніжбільше його поведінка відповідало нормам, прийнятим у корпорації. Вінстверджував себе через максимально діяльну включення в соціальну групу,до корпорації, в богоустановленний порядок - така громадська доблесть,вимагала від індивіда. Людина епохи Відродження поступововідмовляється від універсальних середньовічних понять, звертаючись доконкретного, індивідуального.

Гуманісти виробляють новий підхід до розуміння людини, в якомувеличезну роль грає поняття діяльності. Цінність людської особистостідля них визначається не походженням чи соціальної приналежністю, аособистими заслугами і плідність її діяльності.

23. Філософія Миколи Кузанського

Микола Кузанський є головним представником неоплатонічного напряму філософії епохи Відродження.

У своїй філософії він використовував традиції схоластики, але прагнув поєднати їх з науковими знаннями, ма­тематикою, античною філософською мудрістю.

Він сповідував пантеїстичне і містичне бачення Всесвіту й людини. Головним принципом мислення М.Кузанського була „єдність протилежностей”. У своєму вченні він використовував геометричні образи для доведення суто філософських ідей. Наприклад, „Бог є коло, центр якого-всюди, а периферія-ніде”.

Найвищо. Якістю людини є здатність до творчості, адже завдяки творчості людина стає певною мірою Богом. В роздумах Кузанського Бог як єдність усіх нескінченних становлень, тобто абсолютний інтеграл, збігається з найменшим перевтіленням, тобто абсолютним диференціалом, і людина є продовженням цієї парадоксальної єдності.

Микола Кузанський вважав, що можливість пізнання світу да­рована людині Богом, а сутність самого Бога є непізнаною. Наше знання є кінцевим, а Бог — безкінечний. Тому кінцевий світ при­роди людина може пізнати, а безкінечного Бога пізнати немож­ливо. Безкінечний Бог є певною межею реального й надреально-го, тому про надреальнии світ людина не має жодних знань, лише релігійна віра дає змогу зафіксувати буття Бога, який є істиною, що відкривається лише через богоодкровення. Тому пізнання без божих істин веде, зрештою, до «вченого незнання». Споглядальний спосіб життя не сприяє руху людини до Бога, а активний спосіб життя наближає людину до Бога через прагнення його пізнання в повсякденному житті й індивідуальній творчості.

З твердження, що єдине не має протилежності, Кузанський робить висновок, що єдине тотожне з безмежністю, нескінченністю. Нескінченність – це те, більшим від чого ніщо не може бути. Тому Кузанець називає її «максимумом», єдине ж – «мінімумом». Отже, Микола Кузанський відкрив принцип збігу протилежностей максимуму і мінімуму. Отже, єдність протилежностей є найважливішим методологічним принципом філософії Миколи Кузанського, що робить його одним з родоначальників новоєвропейської діалектики.