23. Біблійна основа середньовічної філософії : екзегетика Філона Олександрійського

24. Основні етапи середньовічної філософії

25. Патристика

Патристика— загальна назва напряму, заснованого так званими отцями церкви. В теології патристика є частиною догматики чи патрології, з якою вона здебільшого ототожнюється. В історії філософії це поняття використовується для позначення християнських теологічних та філософських вчень I-VIII ст.ст., коли й представники — Тертуліан, Климент Александрійський, Ориген, Августин захищали християнську доктрину від філософії язичників, іудейського світогляду, державної влади, яка спиралася на міфологічні уявлення про дійсність. З III ст. патристика, навпаки, починає пристосовуватися до теоретичної форми світогляду — філософії, використовує неоплатонізм для обгрунтування християнського віровчення. Спочатку патристика відстоювала догмати християнської релігії в боротьбі проти міфології, утверджувала несумісність релігійної віри з язичництвом (насамперед — з філософією гностицизму). Починаючи з III ст., патристика намагається пристосувати філософію неоплатонізму для обгрунтування принципів пізнання Бога. Головними ідеями патристичної теології є монотеїзм, супранатуралізм та креаціонізм: супранатуралізм та креаціонізм — визнання надприродності та трансцендентальності Бога, його абсолютної влади над світом, який він створив з нічого, його абсолютної благодаті та справедливості. Авґустин вважав, що взаємодія людини й Бога розпочинається з усвідомлення людиною своєї гріховності перед Богом. До грі­хопадіння люди мали свободу волевиявлення, однак Адам та Єва неправильно її використали, чим осквернили весь навколишній світ, що призвело до самопожертви Ісуса Христа. Саме смерть Сина Божого мала подолати гріховність людей.

Тобто людина патристикою тлумачиться як споганена “першородним гріхом” Божа істота, а її тіло — як вічне джерело гріха. Головним для патристики є пізнання шляху до Бога. Мета життя на землі — щастя людини, яке можна отрима­ти завдяки релігійній вірі й християнському містичному само­вдосконаленню (самозаглибленню). Віра, на думку Авґустина, по­винна передувати раціональному розумінню світу, що знайшло своє віддзеркалення в його відомому вислові «Вірю, щоб розуміти».

23. Східна апологетика. Юстин Мученик

Апостолів поділяють на східних, які писали грецькою мовою, і західних, які писали латиною. Найвидатнішими серед східних апологетів слід назвати Юстина Мученика (пом. бл. 165), який написав "Апологію" і "Бесіду з Трифоном-іудеєм"

23. Олександрійська богословська школа. Климент Олександрійський

Олександрійська богословська школа - гілка ранньої патристики, яка замість дотримання букви новозавітних писань (на чому наполягала Антіохійська школа) розвивала алегоричний метод тлумачення Біблії. Наприклад, слова Ісуса про те, що легше верблюдові пройти в вушко голки, ніж багатому потрапити до Царства Небесного, Климент Олександрійський витлумачував в тому сенсі, що "Писання вимагає від нас не відмови від власності, але відмови від надмірної прихильності до власності".

Огласительному училище в Олександрії, яке відстоювало бажаність зближення християнського віровчення з еллінської філософією, було засноване в половині II століття св. Пантеном, від якого збереглося лише ім'я. Це було перше в християнському світі вищий навчальний заклад, і св.Ієронім приписував його підставу самому апостолу Марку.

Після Пантена на чолі школи стояли видатні філософи Климент Олександрійський, Ориген, Іраклі Олександрійський, Діонісій Александрійський, Петро Олександрійський і Дідім Сліпий. Серед учнів школи - Афінагор і Григорій Чудотворець. Деякі погляди олександрійських богословів були сприйняті місцевими єпископами наступних поколінь - Опанасом Великим і Кирилом Олександрійським.