23. Обєктивний ідеалізм Платона

Для того, щоб ідея (ейдос) виявилась сильнішою і реальнішою за самуматерію, необхідно було розуміти ідеї не лише суб’єктивно-людським методом, але і як об’єктивно існуючу незалежно від людини ідеальну дійсність. Гносеологічні корені такого розуміння побачив Володимир Ульянов (Ленін), який писав: «Первинний ідеалізм: загальне (поняття, ідея) є окремою істотою. Це здається диким, жахливо безглуздим. Але хіба не в тому ж роді сучасний ідеалізм, Кант, Гегель, ідея Бога? Столи і стільці та ідеї столів і стільців, світ і ідея світу, річ і «нумен» тощо… ». Сума всіх відмінностей даної речі від усіх інших речей і є її ідеєю, або її сенсом. Відображенням світу ідей, його відтворенням, якраз і є, за Платоном, весь чуттєвий космос з ув’язненими в ньому природою та суспільством.

Платонівські ідеї – це не лише субстанціалізовані родові поняття, метафізично протестуючи проти чуттєвої дійсності. Аналіз текстів Платонапоказує, що свою ідею речі, філософ розумів, насамперед, як принцип речі,як метод її конструювання і пізнання, як смислову модель її нескінченних смислових проявів, як таке загальне, що являє собою закон для всього відповідного одиничного. При цьому матерія являється функцією ідеї.

Це приводило до того, що ідеальні сутності Платона вже не виявлялись нерухомим в деяких випадках, як це помітно в діалогах «Парменід» і «Софіст». Ідеям було властиве своє власне, суто категоріальне становлення. Ідеї та сутності виявляються в такому сенсі зовсім не статичними, інакше вони не могли б зумовлювати вічно рухомий, чуттєвий світ. Гарантією того, що Платон зі своїми ідеями-моделями ніяк не міг впасти в чистий логіцизм, є античний характер його світогляду.

Платон, який формально протиставив свій ідеальний світ чуттєвому, фактично не зміг залишитись при такому дуалізмі назавжди. Матерія виявилась у нього прекрасним, ідеально-організованим чуттєвим космосом ,аідеальний світ – наповнений речами, людьми, природними та суспільними явищами, але тільки поданими у формі точно сформованих першообразів, вічно не рухомих, але вічно впливаючих на матеріальний світ. Ідеальний світ його заповнений тими ж статуями, які творила грецька антична культура.

У Платона не ідеї формують вищу дійсність — «Єдине», яке є ні чим іншим, як тотожністю всього матеріального та ідеального, як то першопринцип з якого тільки шляхом відділення випливає матеріальне та ідеальне.

Найвижчим, благородним породженням ідеального світу з його «Єдиним» і Світовою Душею являється в Платона «Чуттєвий Космос» і гармонійний рух небесних світил, що відповідно теж продиктовано чіткістю, правильністю та «висотою» античної культури.

23. Філософське вчення Арістотеля як систематизатора античної філософії

Арістотель (384-322 pp. до н.е.). У 17-річному віці прибув до Афін, став учнем Платона. Згодом він стає учителем сина македонського царя Філіпа II Александра. Його роботи — "Метафізика", "Топіка", "Етика Нікомаха", трактат "Про душу" та інші.

Арістотель - фундатор формальної логіки. Він визначив три основні закони логіки:

1. Закон тотожності:

2. Закон усунення протиріччя;

3. Закон вилучення третього.

Велич Арістотеля полягає і в тому, що він узагальнив і систематизував класичну філософську спадщину. Так, перипатетиками /назва послідовників Арістотеля/ було систематизовано близько 200 наявних на той час державних об'єднань - грецьких полісів. Узагальнення науково природничих знань дано Аристотелем в трактатах "Фізика "Метафізика" та ін. В останньому вперше підкреслиться необхідність філософії для конкретних наук (метафізика - це філософія, яка існує понад фізикою). У трактаті Арістотеля "Про душу" закладені основи психології.

Вчення про людину та суспільство. За Арістотелем проблемою людини займається практична філософія, яка складається з двох частин - етики та політики. Арістотель - фундатор етики евдемонізму, згідно з якою найвище благо людини - щастя /на відміну від етики гедонізму - філософії насолоди /. Щасливою людину робить добродійність /арете/. Чим вище арете, тим повніше щастя. Арістотелем визначаються два види добродійності: етичні /як середина між людськими вадами; наприклад, мужність, як середина між відчаєм, боягузтвом/ та інтелектуальні.

Людина - це суспільна тварина, яка наділена душею та політичною свідомістю. Найкраще державне об'єднання - це поліс. Остаточна мета полісу - щасливе життя. Найкращий лад - це правління найкращих аристократів, Арістотель вважав природним відношення "раб - господар", але рабами повинні бути не елліни, а варвари.

Арістотель визнається першим, хто здійснив систематичне дослідження праць попередніх мислителів. Тому його називають першотворцем історії філософії. Найбільшу частину своїх праць він присвячує проблемам метафізики — науки про суще. Становлення Арістотеля як філософа відбувалося шляхом вирішення проблем, що виникали під час осмислення надбання його вчителя Платона. Передусім це проблема відношення матерії та ідеї. Послідовне продовження поглядів Платона призводило до виникнення суперечностей, які ставили під сумнів поділ дійсності на матеріальне та ідеальне. Зокрема, вічне, незмінне ідеальне, якому підкоряється кожна конкретна річ, не підкоряє собі матерію — небуття. Отже, не повинно існувати навіть уявлення про матерію, якщо немає ідеї матерії. Як можуть непорушні ідеї бути причиною руху? Як можуть ідеї, якщо вони сутність речей, існувати окремо від останніх?[9, c. 64-66]

Вирішення цієї фундаментальної проблеми здійснене Арістотелем шляхом розвитку поняття "матерія". Він розуміє матерію як пасивний "матеріал" буття і тому вона може тільки мислитися. Матерія безпосередньо причетна до спричинення кожної речі, дана в чуттях річ завжди існує в якомусь матеріалі, а ідеї, поняття не мають матеріальності. Реальне ж існування матеріалу дійсності відбувається тільки у конкретних формах. Отже, безпосередньою причиною речі може бути форма. Форма реально існує тільки в тому чи іншому матеріалі — матерії, але не залежить від того, яка саме матерія оформлена. Тому форма визначається як сутність усіх речей, вона незмінна, вічна, цілком подібна до платонівських ідей, тільки не існує відокремлено від матерії (форма лише незалежна від конкретної матерії).

В філософії Арістотеля вперше здійснюється вирізнення між дослідженням причини усього сущого як такого, що притаманне всім речам, та конкретними науками, які не досліджують загальну природу сущого. Саме останні вважають, що причини конкретних речей і усього сущого — одні й ті ж самі. Виявлення причини усього сущого наводить Арістотеля на думку, що існує форма побудови усіх інших форм. Форма, котра будує усі інші форми, називається Арістотелем "формою форм".