23. Проблема самопізнання та належного існування у філософії Сократа

Душа для Сократа - щось демонічне, сам Ерос, невга­симе завзяття, спрямованість йти вгору. Сократ закликає пізнати самого себе. Але пізнати не означає сприйняти вже готову істину. Мета пізнання не дана у завершеному вигляді. Життя вимагає іншого: пізнавай, шукай самого себе, випробовуй себе - чи добрий ти, знаючий чи ні. Розглядаючи людину як самоцінну першоосновну істоту, Сократ звертається не до лю­дини взагалі, а до конкретного індивіда. Але зводив філософію людини до вчення про душу і, отже, втратив цілісний погляд на людину та заклав певну традицію у філософській антропології, що далі розвивалася у платонівському вченні про дуалізм душі і тіла.

Сократ гостро полемізує із софістами, хоча сам він фактично продовжує розпочату ними справу в утвердженні людини як головної теми філософських міркувань. Негативне ставлення до софістів Сократ пояснював тим, що вони "продавали знання за гроші кому завгодно".

Сократ рішуче повертає філософські дослідження від вивчення Космосу, природи до людини як духовної істоти. "Пізнай самого себе"—такою е головна теза сократівського філософствування. І таке знання можна здобути в практичній зустрічі умів. Сократ принципово відмовляється від записування своїх думок, вважаючи дійсною сферою знання, мудрості живу бесіду з опонентами, живу полеміку. Саме він ввів поняття "діалектика" (вміння вести бесіду, сперечатися).

Розкриваючи проблему людини, він порушував питання про такі характеристики, як "мужність", "розсудливість", "доброта", "краса" тощо. Суперечності у відповідях співрозмовників, що їх виявляв Сократ, свідчили про неможливість звести загальний зміст понять ДО їх конкретно-індивідуальних проявів. Відкривши неможливість існування загального як конкретного та індивідуального існування ("краси" взагалі поряд з красивою дівчиною, вазою, краєвидом, свинею і т.д.), Сократ фіксує нову для філософії проблему, визнаючи: "Я вічно блукаю і не знаходжу виходу".

Філософія Сократа — своєрідна межа в історії античної філософії. У всіх досократівських мислителів ("досократики") світ виступає у вигляді цілісності, яка підпорядковує собі людину— "одну" з части нок Космосу. Сократ же вирізняє людину, визначаючи предметом філософії відношення "людина — світ".

23. Малі сократичні школи

В історії філософії з іменем Сократа пов'язується існування так званих Сократичних шкіл, які мали назви: кініки, кіренаїки, мегарики

Кінікі вважали, що найкраще життя – це природне, вільне від володіння чим-небудь, позбавлене від умовленостей та інших штучних складностей існування. Одним словом, як собака. Сама назва школи походить від грецького kuonos – собака. Найбільш відомим представником цієї школи був Діоген Сінопський. Кініки просили милостині, зневажали приватну власність, ввічливість, акуратність, ігнорували соціальні інститути. Вони керувались трохи перекрученим і перебільшеним вченням Сократа про скромність, простоту і безкорисливість.

Кіренаїки зосередили свою увагу на гедоністичному моменті у вченні Сократа. Засновник школи – учень Сократа Арістіп Кіренський. Він стверджував, що задоволення це і є благо, яке ми здобуваємо у послідовності насичених задоволенням моментів. Кожен із цих моментів є завершеним і неповторним. Арістіп говорив, що щастя – то і є сума митей задоволення.

Мегарики особливу увагу приділяли логіці. Їх провідником був Діодор Крон із Мегар, а сама школа існувала у 4 ст. до. н.е. Найбільш важливий вклад вона внесла у розвиток понять необхідного, можливого і неможливого.

Необхідне – те, що визначене своєю природою до буття

Неможливе – те, що визначене своєю природою до небуття

Можливе – визначене і до того й до іншого