20. Філософські вчення, сформовані під впливом елеатів (філософія Емпедокла, Анаксагора, становлення ідей атомістики)

Емпедокл з Акраганта (490–430 рр. до н.е.) Емпедоклу належать твори «Про природу», «Очищення» . На думку Емпедокла, кулястий (сфероподібний) космос спочатку складається з чотирьох елементів – стихій. Вогонь, повітря, вода, земля – це «підґрунтя всіх речей», причому кожна стихія знаходиться в символічному зв’язку з божествами грецького пантеону: Зевсом, Айдонеєм, Нестідою, Герою . Важко розрізнити онтологію й космогонію Емпедокла. Тут ідеї елеатів синкретично сполучаються з натурфіософією мілетців. За Емпедоклом, рослини та тварини з’явилися безпосередньо із землі. Але, залучені «любов’ю» і долаючи дезінтегруючу силу «ненависті», живі організми пройшли низку послідовних циклів свого біологічного «збирання». Незважаючи на свої космогонічні й зоо-антропогонічні гіпотези, Емпедокл услід за Парменідом затверджує безумовний пріоритет розумного, раціонально осяжного буття (природа) над несправжнім (мінливим), чуттєвим буттям. Анаксагор з Клазомен (500–428 рр. до н.е.) прославився не тільки як філософ, але був також видатним математиком. Основні положення його вчення про буття такі: 1. Ані виникнення, ані знищення не можуть бути мислимими, буття вічне й тотожне. 2. Будь-яке виникнення є лише поєднанням «сім'я речей» (spermata, chremata), пізніше в Арістотеля та періпатетиків вони іменуються як «гомеомерії», «подобочасткові». 3. Будь-яке знищення є розділенням першоречовини. 4. Першопричиною й законоутворюючим принципом з’єднання, роз’єднання та впорядкування «сім'я речей» є «нус» (nous) – розумно-духовна першооснова світу. Найдрібніші частки першоречовини становлять собою абсолютно аморфну масу, і лише нус, створюючи рух по колу, додає прискорення та напрям усім процесам. Він «сепарує» й упорядковує початково хаотичну масу першосім’я, дозволяючи їм сполучатися одне з одним за принципом «подібне з подібним». Космогонічні погляди Анаксагора: 1. Космос має форму сфери (греч. sphairos – куля). 2. Усе першосім’я змішане, невпорядковане й нерухоме. 3. Нус, як нематеріальна зовнішня сила, щодо першоречовини, завдяки «першопоштовху» (пізніше ця ідея використовується Арістотелем і потім деїстами XVII ст.) створює круговий рух у певній точці світу. 4. Поступово рух стає тотальним, охоплюючи Всесвіт, розділяючи його на дві частини: 1) тепле, сухе, світле, тонке віддаляється до зовнішньої окружності космосу, перебуваючи як «ефір»;2) холодне, сире, темне, щільне збирається в середині космосу, поблизу Землі, стаючи «аером» (повітря, пара, туман);

21. Атоміністична філософія Демокріта

Демокріт з Абдер (460–371 рр. до н.е.) – найбільш відомий представник античного атомізму. За Демокрітом, є лише атоми та порожнеча, завдяки якій є можливість існування речей окремо одна від одної; порожнеча створює можливість руху атомів. Ключовим поняттям Демокріта є «атом». Іноді Демокріт іменує атоми «щільними тілами» (nasta). Незважаючи на кардинальну протилежність тезі Парменіда про те, що буття неподільне, нерухоме й цілісне, а порожнечі (як недійсної) немає, Демокріт стверджує, що атоми тотожні за своїми характеристиками буттю, але ніби розщепленому й «розпиленому» в нескінченно порожньому просторі. Атоми мають такі характеристики: 1) найдрібніші неподільні тіла; 2) нарізно не можуть бути сприйняті органами чуття; 3) вони не виникли, але існують вічно; 4) не володіють ніякими якостями, відрізняючись лише формою, величиною та розташуванням у просторі; 5) атомів нескінченна безліч; 6) вони можуть змінювати своє місцезнаходження, тобто бути в русі. Порожнеча існує як між атомами, так і між речами. Чим більша порожнеча у якому-небудь тілі, тим воно легше. Рух атомів і тіл (а всі тіла складаються з атомів) становить собою свого роду механічний процес, в основі якого перебувають такі найпростіші рухи, як «тиск» і «поштовх». Основний напрям руху – падіння атомів. Падаючі атоми ударяють інші, і ті по різних траєкторіях розлітаються в різні боки, у свою чергу, стикаючись з іншими атомами тощо. Душа людини, як уважав Демокріт, «тілесна», оскільки складається з тонких, гладеньких і круглих «вогненних» атомів. Після смерті атоми душі розсіюються. Сприйняття людини засноване на тому, що з речей виділяються певні «образи» (ейдола) та проникають у душу, сполучаючись з однорідними їм атомами, що знаходяться в нас. 22. Філософія Софістів

 Вершина розвитку античної грецької філософії припадає десь на другу половину V — кінець IV століття до н. е. Тоді чітко проявилася тенденція виділення проблеми людини у системі інших проблем навколишнього світу. Людина стає спеціальним предметом філософствування. Особливо яскраво ця тенденція виявляється у софістів (від грецьк. sophia — мудрий), які за платню навчали «мудрості». З певною часткою іронії філософ Сократ говорив про вчителів мудрості, що коли навчають мудрості, то самі мають бути мудрими. Пізніше софізмом стали називати філософський напрямок, представники якого основну увагу приділяли не систематичному засвоєнню учнями знань, а використанню надбаних знань у дискусіях. Найвідомішими представниками софістів є Горгій, Протагор, Гіппій, Продік, Фразімах, Крітій.   Вихідний принцип софістів, сформульований Протагором, означав: «Людина — міра всіх речей». Те, що приносить людині задоволення, — добре, а те, що спричиняє страждання, — погане. У межах теорії пізнання багато хто з софістів стали релятивістами. Так, Горгій вважав, що в теорії пізнання діють три тези. Перша: ніщо не існує. Друга: якщо щось і існує, його неможливо пізнати. Третя: якщо й можливо пізнати, то неможливо передати і пояснити іншому. Та софісти вчили не тільки риториці і філософії, а й займалися математикою, поезією, музикою, астрономією, дослідженням мови.