5. Розвиток музичного мистецтва

XVI-XVII ст. - період справжнього розквіту музичного мистецтва в Україні. Особливого розвитку набули жанри народної пісні та думи, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією: Байду, Самійла Кішку та ін. Багато історичних пісень і народних дум присвячено Наливайкові, Судимі, Павлюкові, Острянину.

Як правило, пісні супроводжувалися грою на різних музичних інструментах: цимбалах, волинці, бандурі, кобзі, лірі, сопілці тощо. Темами пісень були взаємини людини з природою, праця на землі, особисті стосунки між людьми. Оспівувалася працьовитість, героїзм, любов до рідної землі. Виконавцями історичних пісень та дум були мандрівні музиканти - кобзарі, бандуристи, лірники. Вони мандрували містами й селами України, часто супроводжували козаків у небезпечних походах. Нерідко кобзарями ставали незрячі люди, які йшли в науку до старших кобзарів.

Поряд з традиційною народною музикою розвивалася й поширювалася музична культура, що виникла та культивувалася в братських школах. У Києво-Могилянській колегії студенти здобували систематичну музичну освіту - їх навчали партесного співу (співу за партіями для декількох голосів). Багато ченців з України - співаків і співачок - виїжджало до Москви (з 1654 р. приходили навіть вимоги надіслати київських співаків); тому в чоловічих і жіночих московських монастирях служба велася з популярним «київським співом». Найкращими вважалися співаки Братського монастиря та Києво-Могилянської колегії. Багато випускників колегії стали відомими співаками, потрапили до дворів європейських вельмож, де зробили гарну кар’єру.

Розвиток інструментальної музики спричинив появу в містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли в Києві, Львові, Кам’янці-Подільському, волинських містах. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах. До їхнього репертуару входило багато народних пісень і танців. 

Найвидатніші діячі доби. Микола Дилецький, Федір Тернопільський, Йосип Загвойський.

6. Зародження театру

Розвиток українського театру (від грецького theatron - місце, призначене для видовищ) простежується з часів Київської Русі, де були популярні виступи народних співців-гуслярів, пантоміма, балет тощо. У всі часи в народі любили ярмаркові балагани з виступами музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців і дресирувальників.

Середньовічні актори були осілі та мандрівні. Осілими вважали тих акторів, що постійно мешкали на одному місці та виступали під час великих свят і на весіллях, натомість мандрівні актори об’єднувалися в трупи, переходили з місця на місце й давали вистави на вулицях, площах, ярмарках просто неба.

У другій половині XVI ст. виник шкільний театр. У братських школах учили не тільки писати, але й виголошувати вірші, на уроках риторики викладали правила створення та виголошення промов. Учителі писали вірші на релігійні та світські теми, а учні виконували їх під час свят та зустрічей вельможних осіб.

Спочатку шкільні драми ставили тільки в єзуїтських колегіумах, але згодом вони з’явилися й у православних школах. Найвідомішою українською шкільною драмою є «Розмишлянє о муці Христа Спасителя нашого...» (1631 р.). Для відпочинку глядачів між актами релігійної драми ставилися комедійні сценки - інтермедії.

У часи Відродження в Західній Європі головним предметом шкільної науки була латинська мова. Щоб учні якнайкраще знали латину, у школах спочатку вивчали п’єси давньоримських письменників. З часом учителі шкіл стали збагачувати театральний репертуар власними творами. Шкільні драми складалися з трьох частин: прологу, фабули й епілогу. Пролог зачитував сам автор, пояснюючи основну думку драми та її мораль; далі йшла фабула на 3-5 актів, а завершувалася вистава подякою глядачам. У шкільних драмах брала участь велика кількість учнів: від 200 до 300 осіб.

У перші роки XVII ст. виникла українська побутова драма. Однією з перших таких драм стала «Трагедія Руська», де виконавці, розмовляючи українською мовою, висміювали зажерливих ченців.

Від XVII ст. бере свій початок і вертеп - ляльковий театр. Вертепні вистави відбувалися в спеціальній двоярусній дерев’яній скриньці, що мала вигляд двоповерхового будиночка або церкви. У верхньому ярусі вертепу відбувалися події «на небі», у нижньому - «на землі» у формі комічних сцен з народного життя. Замість людей у вертепі виступали ляльки. Їх виготовляли з дерева й тканини, а потім розфарбовували. Актори за допомогою різноманітних пристроїв рухали їх і говорили різними голосами.

Українська вертепна драма складалася з двох частин: релігійної та інтермедійної з національно-побутовими елементами. Починалася вистава релігійною частиною, яка відбувалася на верхній сцені вертепу. Тут чергувалися сцени про народження Ісуса Христа, поклін пастухів, винищення немовлят царем Іродом та Іродова смерть. Потім дійство переходило на нижню сцену, де розігрувалися сцени з народного життя. Головними героями вертепу були Бог, Ангели, Святі, Запорожець, Москаль, Чорт, Шинкар та ін. Персонажі розмовляли народною мовою, були вдягнені в українські національні костюми.

У вертепі ставилися драми анонімних авторів та інтермедії, що поєднували релігійні й світські сюжети. Вертепні драми влаштовували й виконували студенти братських шкіл, школярі, дяки тощо.

Найвидатніші діячі доби. Йоаникій Волкович, Дмитро Туптало, Симеон Полоцький, Памво Беринда