16.5. Світова організації торгівлі - інституціональна основа інтеграції у світову економічну систему

Розглянемо принципові положення інтеграції країни у світову економічну систему, передбачені світовою (СОТ) організації торгівлі, що є єдиною інституціональною основою всесвітньої торгової системи, що займається встановленням правил торгівлі товарами, послугами і пов'язаними з торгівлею аспектами власності. Своєю головною функцією СОТ вважає забезпечення передбачуваного режиму вільної торгівлі і вирішення суперечок між учасниками.

Повноправними учасниками СОТ на початку 2002 р. були 147 держав, в 2007-151, Україна 152 країна. Близько 30 країн вважаються спостерігачами. Спостерігачами є також близько 50 міжнародних організацій, серед яких Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий банк.

Рішення до СОТ приймаються усіма країнами-учасницями на основі консенсусу і ратифікуються національними парламентами.

Процедура вступу в СОТ полягає в знаходженні погоджених умов торгівлі вступаючої країни з кожним учасником. При вступі до СОТ закони країни повинні відповідати нормам СОТ. Ці норми досить жорсткі: відмова від дотації економіки з державного бюджету; бюджет повинен мати соціальну спрямованість, а не бути механізмом перерозподілу грошей платників податків між обраними галузями економіки; імпортні мита мають бути понижені; одного разу погоджені умови приєднання до СОТ практично неможливо змінити і тому подібне. Звідси витікає, що мають бути переглянуті усі основні інститути, що регламентують економічну діяльність в країні, яка хоче приєднатися до СОТ.

Вступу до СОТ повинен передувати аналіз балансу виграшів і втрат для національної економіки, що виникають в результаті цієї акції.

Виграші від вступу до СОТ:

• отримання прав на захист від недобросовісної конкуренції за рахунок включення в систему правової регламентації торгівлі, прийнятої до СОТ;

• участь у виробленні правил міжнародної торгівлі з урахуванням своїх національних інтересів;

• отримання кращих умов доступу продукції на іноземні ринки;

• активізація структурних реформ і підвищення конкурентоспроможності економічної діяльності.

• поліпшення іміджу країни як повноцінного учасника торгівлі, поліпшення інвестиційного клімату.

Для національної економіки України дуже важливою проблемою є конкурентоспроможність, інвестиційний клімат і рейтинги нашої економіки у світовій системі господарства.

16.6. Поняття конкурентоспроможності в зовнішньоекономічній діяльності

Що ж розуміти під конкурентоспроможністю будь-якого економічного агента. У широкому значенні слова це поняття, здавалося б, загальновідоме, воно не викликає необхідності особливих роз'яснень : той або інший господарюючий суб'єкт, який краще за інших задовольняє попит на результати своєї діяльності і за цей рахунок забезпечує собі тривале процвітання, є конкурентоздатним. Аналогічно можна судити про конкурентоспроможність усієї національної економіки.

Проте ця простота усього лише здається. Виникає безліч питань : що означає краще за інших? Наскільки краще? Яких інших: прогресивних або відсталих? Який попит: стабільний або динамічний? Що таке процвітання і наскільки тривалим воно може бути? Яким чином це процвітання можна оцінити? Нарешті, які чинники визначають конкурентоспроможність?

Відповіді на усі ці питання є предметом загальної теорії конкурентних переваг, яка виробляє критерії оцінки конкурентоспроможності економічних агентів.

Звернемося до історії виникнення поняття «Конкурентна перевага».

У своїй книзі «Дослідження про природу і причини багатства народів», що вийшла в 1776г., Адам Смит піддав критиці положення меркантилістів про те, що багатство країни залежить від володіння скарбами. Він заявив, що реальне багатство країни складається з товарів і послуг, доступних її громадянам. Смит розробив теорію абсолютної переваги, яка стверджує, що одні країни можуть робити товари ефективніше, ніж інші. Він говорив: «Навіщо громадяни країни повинні придбавати вітчизняні товари, якщо вони можуть придбавати такі ж за кордоном за нижчими цінами»? І далі: «Правило всякого розумного батька сімейства полягає в тому, щоб не виготовляти будинку того, що виготовити варто дорожче, ніж купити те, що розсудливо для окремої сім'ї, не стане безглуздим для цілого королівства. Яке безумство виготовляти вино в Шотландії за допомогою оранжерей, коли дешевше привезти його з Франції або Португалії? Усі згодні з цим, − говорить Смит, − але цю дурість проробляють всюди там, де тарифними ставками заважають нам користуватися природними перевагами, наявними чужоземських націй».

Викладена точка зору не враховує відмінностей між країнами по їх розмірах. Великі країни, маючи різноманітні природно-кліматичні умови, зазвичай продають меншу долю зробленої продукції і придбавають меншу долю споживаних товарів. Вони, як правило, мають різноманітніші ресурси, проте несуть більш високі транспортні витрати в зовнішній торгівлі. Нарешті, великі країни можуть вести виробництво у більших масштабах, ніж дрібні країни (в окремих випадках, коли дрібні країни виконують функцію забезпечення інших країн комплектуючими виробами, масштаб виробництва цих виробів може бути великим).

Давид Риккардо, розвиваючи ідеї Смита, в 1817г. запропонував теорію відносної переваги, суть якої зводиться до наступної тези : від торгівлі все одно може бути виграш, оскільки та або інша країна здатна випускати безліч різноманітних товарів, проте вона має порівняльну перевагу у виробництві лише певних товарів. Це означає, що країна повинна спеціалізуватися на виробництві тих продуктів, які вона може робити ефективніше, ніж інші продукти без урахування абсолютної переваги. Інакше кажучи, кожна країна експортує ту продукцію, у випуску якої вона досягає успіху, і імпортує ту продукцію, у випуску якої досягають успіху інші країни.

Модифікація теорій відносного і абсолютного переваг знайшла відображення в працях шведських економістів Елі Хекшера і Бертила Олина (1919 і 1935гг.). Їх теорія дістала назву теорії співвідношення чинників виробництва. Вони припустили, що якщо трудові ресурси є в надлишку по відношенню до землі і капіталу, то витрати на працю будуть низькими, а капітальні витрати і вартість землі будуть високими. Якщо трудові ресурси обмежені, їх вартість по відношенню до землі і капіталу буде високою. Теорема Хекшера-Олина свідчить: країна експортує товари, у виробництві яких найефективніше використані надмірні чинники і імпортує товари з дефіцитними чинниками виробництва.

Лауреат Нобелівської премії американський учений російського походження В. В. Леонтьев піддав критиці теорію співвідношення чинників виробництва. Його виводи, що дістали назву «Парадоксу Леонтьева», були прямо протилежні до виводів Хекшера-Олина. Леонтьев показав, що, незважаючи на надмірність капіталу, в експорті США переважали трудомісткі товари.

У 90-і рр. ХХ ст. з'явилася теорія конкурентних переваг, розроблена М. Портером, суть якої в тому, що конкурентна перевага відбиває продуктивність використання ресурсів. Цей принцип справедливий як на рівні фірми, так і на рівні національної економіки в цілому.

В умовах глобалізації економіки міняється розуміння конкурентоспроможності національної економіки, а до кінця ХХ століття найважливішим орієнтиром державного регулювання гармонійної інтеграції економік окремих країн в глобальне мирохозяйственную середовище стало підвищення національної конкурентоспроможності.

Оцінка конкурентоспроможності національної економіки

Згідно з визначеннями фахівців ОЭСР, національна конкурентоспроможність - це здатність країни в умовах вільних і прозорих ринкових стосунків робити товари і послуги, що відповідають вимогам міжнародних ринків, і одночасно підтримувати і підвищувати упродовж тривалого часу реальні доходи свого населення. Співзвучна такому підходу позиція українських дослідників, що трактують конкурентоспроможність національної економіки як обумовлене економічними, соціальними і політичними чинниками стійке положення країни на внутрішньому і зовнішньому ринках; здатність країни в умовах соціально-орієнтованої ринкової економіки робити товари і послуги, що відповідають встановленим міжнародним стандартам; здатність країни забезпечувати соціально-економічну оптимальність при якому-небудь впливі внутрішніх і зовнішніх фактів і на цій основі підвищувати рівень реальних доходів населення і підтримувати його в довгостроковій перспективі.

Таким чином, національна конкурентоспроможність проявляється в динамічній стійкості економічної системи по відношенню до зовнішніх і внутрішніх потрясінь. Її здібності забезпечувати високу якість життя населення на основі ефективної системи виробництва товарів і послуг. В той же час сучасні постіндустріальні тенденції і поглиблення глобализационных процесів модифікують існуючі підходи до визначення критеріїв конкурентоспроможності національних економік, систему формування відповідних переваг і логіку конкурентної боротьби.

Характер сучасного глобализационного процесу, що прискорюється, визначають три провідні чинники:

• інформаційно-технологічний, викликаний науково-технічною революцією, яка забезпечує лавиноподобное наростання і прискорення інформаційних потоків, вдосконалення межстрановых, межфирмовых і міжособових методів і засобів обміну інформацією;

• фінансово-економічний, викликаний експансією міжнародного фінансового капіталу, сприяючого інтенсифікації обміну речовиною, енергією і інформацією між соціально-економічними структурами різного рівня;

• социализационный, початок якому належало постіндустріальними тенденціями розвитку людського, інтелектуального і соціального капіталів, формувальних человекоразмерные економічні системи, орієнтовані на усебічний розвиток і розкриття потенціалу конкретної особи.

У своїй взаємодії ці чинники прискорюють процес становлення нової мирохозяйственной цілісності і роблять суперечливий вплив на розвиток національної конкурентоспроможності, а саме:

• загострюється суперництво і посилюється конкурентна напруженість на світових ринках в результаті прискорення інноваційного оновлення технічної бази виробництва. Питома вага нових знань, втілених в товарах, технологіях, організації виробництва в розвинених країнах складає 70-80% ВВП. Понад 50% економічно активного населення цих країн займаються розумовою працею, а загальна чисельність працівників, які в тому або іншому ступені беруть участь у впровадженні різноманітних виробничих новацій, досягає 80% зайнятих.

• формуються принципово нові технології і специфічні методи конкурентної боротьби, що впроваджуються гнучкими мережевими і віртуальними підприємствами, орієнтованими на потужний інноваційний потенціал і високу якість людських ресурсів. У світі, що глобалізує, нові економічні форми вибудовуються навколо мережевих структур капіталу, управління і інформації, здійснюваний через ці структури, лежать в основі конкурентоспроможності сучасних економічних систем;

• стають різноманітними чинники національної конкурентоспроможності, яка все більше визначається такими нетрадиційними чинниками, як якість державного управління на усіх рівнях (від місцевого самоврядування до центрального уряду), соціальна солідарність і менталітет суспільства. Як вважають сучасні дослідники, «нова планетарна специфіка з її викликами актуалізує конкуренцію не лише технологією (про що усім відомо), але і культурних цінностей, чому увага не приділялася навіть таким корифеєм вчення про конкуренцію, як М. Портер. Причому цінності, як виявилося, не лише конкурують з технологіями (як головним надбанням Західної цивілізації), але і в осяжній перспективі (за усіма прогнозами і розрахунками) здатні забезпечити перемогу азіатським країнам, передусім Китаю і Індії»;

• інституціональна система і інституціональна динаміка перетворюються на провідний чинник національної конкурентоспроможності. Практика підтверджує, що в умовах глобалізації країни конкурують у виборі інституціональних структур і стратегій формування національних моделей перетворень, здатних стимулювати господарський процес і підвищення добробуту народу. Звідси можна зробити висновок, що конкурентоспроможність національної економіки в постіндустріальному вимірі - прояв ефективності соціально-економічної системи, інтегруючої інтереси суб'єктів господарювання різних рівнів і направляючої їх в русло успішного динамічного розвитку в глобальному мирохозяйственной середовищі.

Як відомо, найбільш важливі критерії конкурентоспроможності національної економіки знайшли відображення в звідному індексі конкурентоспроможності - комплексному інтегральному показнику порівняльної конкурентоспроможності країн, який розраховується на базі комбінацій відносних величин («твердих» кількісних оцінок основних економічних індикаторів, що публікуються в офіційних виданнях, і «м'яких» якісних експертних оцінок). На сьогодні у світі сформувалися дві основні школи рейтингования національної конкурентоспроможності : лозаннская (IMD Lausanne) і гарвардсько-давоська (World Economic Forum).

Аналіз рейтингів окремих країн по індексу глобальної конкурентоспроможності (див. таблицю. 2) свідчить, що найвищу позицію в них займають високорозвинені країни з економікою, що базується на високих технологіях і інноваціях, розвиненій інфраструктурі і бізнес-культурі, компетентом макроекономічному управлінні, заснованому на тісній співпраці держави, провідних наукових центрів і бізнесу, високому рівні захисту прав інтелектуальної власності, якісних інституціях влади і регуляторного середовища, що характеризується верховенством закону і ефективною судовою системою.

Таблиця 16.2.