3. Особливості теорії насилля, інцесту та расової теорії

Уявлення про загальну гармонію містяться, зокрема, в "Авесті" (від ІХ ст. до н.е. - до ІІІ ст. н.е.) - священній книзі давніх персів. Принцип "ахінси", тобто незаподіяння зла в діях, розмові й навіть у думках, набув великого значення в буддистській філософії.

Розділене ворожнечею людство ніколи не втрачало усвідомлення своєї внутрішньої єдності. Цим можна пояснити прагнення встановити мир і порядок на землі шляхом створення всесвітньої монархії. Історія знає цілий ряд таких монархій, серед яких до головних відносять: Ассиро-Вавилонську (VIII - VII ст. до н.е.), Мідо-Перську (VII-VI ст. до н.е.), Македоно-Еллінську (V-II ст. до н.е.) і Римську (I ст. до н.е. - IV ст. н.е.). Ідея всесвітньої монархії як порятунку людства від насильства й ворожнечі, нехай не завжди чітко усвідомлювана, рухала завойовниками. Це підтверджують розшифровані на початку ХХ ст. написи ассирійських і перських царів. Ця ж ідея знаходить своє яскраве вираження в "Енеїді" Вергилія.

Проблема можливості подолання насильства й побудови світу без нього зумовлює необхідність розуміння, що таке насильство. Єдиного тлумачення цього поняття в науковій сфері поки що немає. На побутовому рівні насильство зв'язують із фізичним насильством. У роботах філософів, політиків, суспільних діячів категорія "насильство" отримує різноманітне, часом суперечливе наповнення. У цьому немає нічого дивного, оскільки життя людини багатогранне і йому доводиться вступати в численні зв'язки з іншими людьми і соціальними інститутами. У ході цих відносин за своєю волею або під тиском ззовні людина змушує обмежувати свою свободу дій. Поняття "насильство" зазвичай ототожнюється із застосуванням фізичної сили для заподіяння шкоди людям або власності. Таке визначення насильства надане в Оксфордському словнику (1989 р.).

Польський дослідник А.Гжегорчик вважає насильством "... примушення людей до прийняття певних умов або до якоїсь поведінки за допомогою (найчастіше уявного) руйнування їх біологічного або психічного життя чи то за допомогою загрози такого руйнування" [1, 54].

З найдавніших часів у філософії, історії, пізніше в політичній науці й соціології сформувалися дві позиції у визначенні природи насильства. Представники першої вважали насильство природженою властивістю людини. "Ми, - вважав філософ М.Бердяєв, - живемо в насильстві, оскільки живемо у фізичному тілі. Закони матеріального світу - закони насильства" [2, с. 171].

Прихильники другої позиції вважали насильство результатом соціального й культурного середовища, в якому живе людина. Створення умов у суспільстві для його духовного розвитку, для виховання людини - в цьому вбачали порятунок від насильства Г.Торо, Л.Толстой, М.Ганді, М. Л. Кінг та інші.

Людське суспільство, на думку ряду вчених, живе і розвивається за законами, корені яких лежать у природі людини. А природа людини містить у собі не тільки позитивний, а і негативний початок. З цього приводу Ф.В.Й. Шеллінг писав, що в людині "міститься вся потужність темного початку і в ній же міститься вся сила світла" [3, с. 112].

Дослідженням проблем насильства займалися й займаються великих дослідницьких центрів різних держав. Деякі західні дослідники насильство безпосередньо зв'язують із природною людською агресивністю. Так, у 60 х роках ХХ ст. А.Бандурою, Л.Берковітц, Р.Джіном, С.Фешбек та іншими були сформульовані основні принципи теоретичних уявлень про агресію, які набули в ті роки значного поширення. Вони лягли в основу теорій природженої людської агресивності. Це дало змогу зробити висновок про загальну природу насильства у тварин і людини (Р.Ардрі, Д.Морріс та інші), що виявилося в біологізаторських тлумаченнях феномену агресії. Щодо цього цікавою є думка російського вченого А.П. Назаретяна, який вважає, що "інтелект за своїм генезисом і за однією з початкових функцій є інструментом агресії" [4, с. 84].

Агресивні прагнення людини пов'язані з такими її якостями, як честолюбність, орієнтація на успіх і т.д., які можуть нести в собі позитивну або негативну соціальну спрямованість. Поява зброї інтенсифікувала, як зазначає К.Лоренц, людську агресивність. Агресія, стверджує К. Лоренц, є природним інстинктом, що слугує збереженню життя. А винахід зброї спричинив панування внутрішньовидового відбору і всі його жахливі вияви. Більше того, К.Лоренц пояснює насильство, що панує в сучасному суспільстві, тим, що "сьогоднішня цивілізована людина взагалі страждає від недостатньої розрядки інстинктивних агресивних спонук" [5, 19]. Думку про те, що людина в культурно-історичній і біолого-антропологічній суті містить у собі агресивні потенції, поділяють і російські вчені А.Гусейнов, В.Степін.

Щоправда, справедливо буде зазначити, що у світі завжди існували розробки нової аксіологічної орієнтації, яка віддавала пріоритет співробітництву, а не ворожнечі й насильству. Подібні погляди знаходили своє вираження у Ф.Аквінського, П.Абеляра, А.Шопенгауера, Р.Емерсона, Г.Торо, П.Тейяра де Шардена, П.Кропоткіна, М.Бахтіна, А.Мейєра та багатьох інших мислителів.

Насильство у зв'язку з характером соціальних відносин має не одне обличчя, але, як правило, пов'язане з поняттям "свобода". Хоча в науковій літературі дуже часто насильство зв'язують із такими соціальними явищами, як грабіж, убивство, терор, війна і т. п. Це можна пояснити лише наявністю факту явного насильства в названих раніше явищах. Водночас існує досить багато форм вияву насильства в політичній, соціальній, економічній та інших сферах людської спільноти.

Якщо розуміти насильство в прямому значенні - як заподіяння фізичної й матеріальної шкоди індивідам, то можна передбачити, що десь у віддаленому майбутньому людство позбудеться таких форм грубого насильства. Однак історична практика свідчить про появу нових (у т.ч. потаємних) форм насильства поряд з активним використанням у сучасній дійсності старих форм.

У загальному вигляді насильство з функціонального погляду може бути визначено як навмисно здійснюване в просторі свободи волі обмеження фізичних і моральних інтенцій людини. Розкриваючи суть поняття насильства, необхідно мати на увазі його етимологічне значення, яке дослівно означає "на силу", тобто використання сили. Сила в механіці й фізиці застосовується для позначення міри механічної дії на дане матеріальне тіло з боку інших тіл. Ця дія спричиняє зміну швидкостей точок тіла, або його деформацію і може мати місце як за безпосереднього контакту (тиск притиснутих один до одного тіл), так і шляхом створюваних тілами полів (поле тяжіння, електромагнітне поле). Сила - величина векторна і в кожний момент часу характеризується чисельним значенням, напрямом у просторі й точкою прикладання.

Таким чином, з погляду структурно-системного підходу насильство в широкому сенсі можна подати як процес. У природі діють різні сили і, по суті, боротьба протилежностей матеріалізується на рівні боротьби різноспрямованих сил. Соціальне насильство можна визначити, як процес нав'язування силою своєї волі суб'єкту з метою примусити його чинити всупереч його власній волі. Українським філософом В.Зуєвим та іншими соціальне насильство визначається "як застосування будь-якою соціальною групою (класом) засобів примусу щодо інших соціальних груп (класів), щоб зберегти або завоювати політичне чи економічне панування, ті чи інші права або привілеї" [6, с. 257].

Специфікою соціального насильства є його антропоморфний характер, який передбачає, що об'єкти, на які спрямована сила, і суб'єкти, які її використовують, це як окремі люди, так і визначені соціальні групи. Крім того, в соціальній сфері сила поряд із матеріальним компонентом включає в себе і духовний. У цьому виявляється специфіка соціальної форми руху матерії як органічної єдності матеріального й духовного. Потрібно також мати на увазі, що насильство не можна зводити до суперечності. Суперечність завжди передбачає наявність альтернативи власного вирішення, насильство ж обмежує цю альтернативу рамками конфлікту. Насильство здатне відображати специфіку сфер суспільного життя. У цьому плані можна розрізняти матеріальне і духовне насильство, насильство на індивідуальному й груповому рівнях; насильство економічне, політичне і т.п. [7, с. 6].

Майже класичним у західній політичній науці стало тлумачення сили, запропоноване Г.Моргентау. Його значення полягає в тому, що сила розглядається як сукупність усіх можливостей, які має у своєму розпорядженні політичний суб'єкт для задоволення своїх інтересів [8, с. 106-144].

В філософії К.Маркса і Ф.Енгельса насильство розглядається в контексті теорії класової боротьби, соціальної революції, диктатури пролетаріату. Соціальна революція, на думку К.Маркса і Ф.Енгельса, повинна базуватися на насильстві, війні бідних проти багатих. Насильницька революція є необхідним моментом у розвитку капіталістичного суспільства і способом переходу до іншого типу суспільного розвитку. Насильство необхідне для знищення буржуазії як класу і зламу старих соціальних порядків. Насильство - найбільш ефективний спосіб вирішення тих завдань, які сформульовано К.Марксом та Ф.Енгельсом у “Маніфесті Комуністичної партії”. Ф.Енгельс рекомендував робітничому класу не відмовлятися від насильства, не дивлячись на ті перемоги, які він отримав ненасильницьким шляхом під кінець ХІХ століття.

Насильство є тільки засобом, метою ж є економічна вигода - в цих кількох словах можна стисло виразити позицію Ф.Енгельса з цього питання. Однак із його міркувань зовсім не ясно: в чому причина насильства, яка його роль в історії і чому рабовласницький і феодальний способи виробництва не можуть функціонувати без зовнішньоекономічного примусу, а до політичного насильства досі вдаються в конфліктних ситуаціях.

Наскільки політика являє собою відносини між великими групами людей з приводу захоплення влади, настільки політичне насильство за допомогою владних структур забезпечує пріоритет одних соціальних груп над іншими. Політичне насильство може виступати у вигляді позбавлення певних соціальних груп права на цивільні свободи, участь у виборах, обмеження їх соціального становища в суспільстві, відмову у праві створювати власні політичні об'єднання, міжнародні політичні союзи і т.д. Крайньою формою політичного насильства є війна.

Проте не можна розривати закони розвитку природи й закони розвитку суспільства. Суспільство володіє лише специфікою вияву природних закономірностей. У цьому розумінні насильство являє собою соціалізовану форму "агресивності" клітини й боротьби різних видів тварин за існування. А оскільки об'єктування цілей неможливе без певних засобів (у тому числі насильницьких), то доцільно з'ясувати специфіку вияву соціального насильства, його форм, визначити роль насильства та його співвідношення з ненасильницькими формами розв'язання суперечностей на кожному конкретному історичному етапі.

Так, розглядаючи зовнішньоекономічний примус, можна передбачити, що без прямого грубого фізичного насильства над людиною неможливе було саме існування рабовласницького й феодального способів виробництва. Головною причиною цього, напевне, було співвідношення раніше накопиченої уречевленої праці, праці безпосередньої. З одного боку, раніше накопичені (або матеріалізовані) результати людської праці були зовсім незначні, з іншого - безпосередньою працею створювалися основні засоби до існування суспільства, а сама вона залишалося при цьому малопродуктивною. У цьому суть того, що економічні взаємозв'язки між людьми не могли відтворюватися на основі панування економічних відносин і мали бути доповнені зовнішньоекономічним примусом, тобто насильством, - тією формою відносин, яка була відома суспільству задовго до появи приватної власності. Рабами й кріпаками люди ставали не тому, що вони не володіли засобами виробництва, а тому, що їх насильно залучали до процесу матеріального виробництва. Таким чином, можна зробити висновок, що приватна власність у рабовласницькій і феодальній формах без насильства функціонувати не може. Як і на початковому етапі зародження буржуазних відносин, для того, щоб створити клас виробників (робітників), їх треба було позбавити засобів існування, зробити їх здатність до праці головним і єдиним товаром. Вирішити це завдання без застосування насильства - у принципі неможливо. Надалі товарне виробництво замінює пряме фізичне насильство економічним примусом. І хоч економічні зв'язки стають у цей період визначальними, вони регулюють відносини між різними соціальними групами, верствами, класами, націями, державами - насильство в його конкретній формі (політичній, ідеологічній, економічній) - ніколи не може піти повністю з життя суспільства.

Розглядаючи насильство, не можна не зупинитися на тих засобах, які воно використовує. Економічне насильство не може існувати без усеосяжного інституту приватної власності (держави, юридичних норм і т.д.). Однак ступінь цього насильства прямо залежить від економічних можливостей даного рівня розвитку продуктивних сил задовольнити зростаючі потреби суспільства. Із зростанням продуктивних сил основні суперечності процесу виробництва між живою і уречевленою працею, між виробництвом і споживанням у міру витіснення живої праці і заміни її уречевленою, підвищення продуктивності праці замінюються суперечностями, як-то природа - суспільство, але вже не на рівні соціальних груп (класів), зайнятих у процесі виробництва, а на рівні суспільства як цілого.

Матеріальне насильство пов'язане з важливими виявами життєдіяльності людського суспільства. Воно може виступати як позаекономічне, так і економічне примушення, нерівність у розподілі вироблених продуктів, примушення до важкої фізичної праці, війна, грабіж, позбавлення коштів існування і т.д.

Поряд із матеріальним у суспільстві має місце і духовне насильство. Воно передбачає підкорення волі й свідомості людей пануючим поглядам (філософським, правовим, етичним, релігійним, естетичним, політичним, науковим). Це підкорення засновується на "грубій ломці" вже сталих уявлень, як правило, йде всупереч бажанню людей і підсилюється відповідним набором аж ніяк не духовних заходів покарання за інакомислення.

Слід одразу ж зауважити, що розділення матеріальної й духовної сторін насильства має досить умовний характер, пов'язаний лише з виявленням пріоритетів - матеріальне насильство визначає духовне або навпаки. Насправді, будь-яке економічне примушення потребує ідеологічного обґрунтування раціональності існуючих відносин власності, так само як і будь-яка форма духовного насильства для своєї реалізації вимагає конкретних матеріальних коштів.

Насильство являє собою досить складне соціальне явище, яке відображає специфіку взаємозв'язків між людьми в основних сферах діяльності - економічній, політичній і духовній. Ця точка зору дещо відрізняється від поширеної, де насильство розглядається переважно як політичний акт. Так, у роботі "Анти-Дюрінг" Ф.Енгельс критикує думку Є.Дюрінга, який розглядав приклад поневолення Робінзоном П'ятниці. "Це був акт насильства, - пише Є.Дюрінг - отже, акт політичний". Обстоюючи ідею природно-історичного характеру виникнення приватної власності, він далі зазначав: "Приватна власність утворюється всюди внаслідок відносин виробництва, що змінилися, і обміну в інтересах підвищення виробництва й розвитку стосунків, отже, з економічних причин. Насильство не відіграє при цьому ніякої ролі. Адже зрозуміло, що інститут приватної власності повинен уже існувати, перш ніж грабіжник зможе привласнити собі чуже добро, що, насильство, хоч і може змінити власника майна, але не може створити приватну власність як таку" [9, 166]. Цю думку ще раніше висловив відомий французький гуманіст XVI ст. Мішель де Монтень, який вважав, що політичне насильство з'явилося в результаті майнового розшарування.

У сучасну епоху за допомогою насильства продовжують вирішуватися багато конфліктних ситуацій. Дійсність породжує нові форми насильства, ефективно протидіяти яким не змогли соціальні інститути держави. Ейфорія початку 90 х років, що проявилась зі зникненням політико-силового протистояння двох світових соціальних систем, змінилася розумінням, що насильство, на жаль, поки що залишається засобом досягнення мети, і продовжує широко застосовуватися.