7. Внесок м. Фоллет у розвиток управлінської думки

Мері Паркер Фоллетт (1868-1933) визначила управління виробництвом як "забезпечення виконання робіт за допомогою інших осіб" і, крім удосконалювання технологічних процесів, робила акцент саме на ролі особистості в ефективності виробництва. Хронологічно Фоллетт належала до епохи наукового управління; проте за своєю філософією й переконаннями - була однією з засновниць школи людських відносин у менеджменті. Вона мала знання в обох галузях і була сполучною ланкою між двома епохами.

Основні елементи концепції управління, визначені М.Фоллетт такі:

Елемент 1. Участь робітників в управлінні організацією.

Елемент 2. Ідея конструктивного конфлікту й інтеграційної єдності в бізнесі.

Елемент 3. Інтеграційна ідея в розвитку понять авторитету і влади.

Елемент 4. Досягнення цілей організації за допомогою координаційних і контрольних зусиль.

Елемент 5. Визначення типу лідерства в координаційній організації.

Мері Паркер Фол-летт однією з перших висунула ідею участі робітників в управлінні, тому що саме вони реалізують отримані накази й повинні відчувати себе безпосередніми учасниками впровадження управлінського рішення й розвивати в собі почуття не тільки індивідуальної, а й колективної відповідальності. М. Фоллетт розвинула ідею конструктивного конфлікту й інтеграційної єдності в бізнесі. Оскільки домінування й компроміс тільки поглиблюють конфлікт та в кінцевому результаті приводять до подальшої марної боротьби, інтеграція є кращим способом вирішення конфліктів у бізнесі. М. Фоллетт визначала, що будь-який конфлікт інтересів може бути вирішений одним із чотирьох шляхів: 1) добровільне підпорядкування однієї сторони; 2) боротьба й перемога однієї сторони; 3) компроміс; 4) інтеграція.М. Фоллетт вважала, що влада й відповідальність - це ілюзія, побудована на неправильному сприйнятті влади. На індивідуальному рівні людина відповідає за роботу, а не перед людиною (менеджером). На рівні департаменту відповідальність за роботу несуть усі виконавці разом з менеджером, який поєднує в собі всі індивідуальні в групову відповідальність. Глава організації також несе сукупну відповідальність за об'єднання всієї міждепартаментальної роботи.

8. Основні етапи розвитку управлінської думки.

При описі процесу розвитку управлінської думки економісти звичайно виділяють наступні етапи: бюджетно-фінансовий контроль; управління на основі екстраполяції; передбачення змін; управління на основі гнучких екстрених рішень.   Розвиток управлінської думки щодо першого етапу проходило в 1900-1950 роках, коли в компаніях отримало широке розповсюдження управління на основі бюджетно-фінансового контролю, для якого були характерні: внутрішня спрямованість звітності та планової інформації і відсутність системної інформації про зовнішні умови діяльності підприємства. Бюджетний контроль здійснювався в компаніях шляхом внесення поправок в обсяг і структуру доходів/витрат, виробництва і збуту в міру зміни поточної економічної ситуації в країні і в світі за умови збереження основних напрямків діяльності підприємства. Дана реакція на зміни в розглянутий період була найбільш природна для підприємства, проте вимагала багато часу на усвідомлення неминучості змін, вироблення нових правил поведінки і адаптацію до неї системи управління компанією в цілому. В умовах наростання темпів змін на початку 1950-х років, такий тип управління став просто неприйнятний. З 1951 по 1960 роки на зміну етапу бюджетно-фінансового контролю прийшов другий етап, характерною рисою якого було управління на основі екстраполяції. Бюджетно-фінансовий контроль на даному етапі доповнився прогнозними оцінками, екстраполюючих обсяги продажів на кілька років вперед. На основі контрольних цифр, заданих в прогнозі продажів, визначалися всі функціональні плани: виробництва, маркетингу, постачання та інші, які потім об'єднуються в єдиний фінансовий план. Головне завдання менеджера складалася у виявленні економічних проблем, що лімітують ріст організації. Третій етап розвитку управлінський думки відбувався в період 1961-1980 років і представлений в літературі як управління на основі передбачення змін і визначення реакції на них шляхом вироблення відповідної стратегії . Для даного етапу характерні: відхід від екстраполяції оцінок; облік мінливості факторів діяльності; аналіз внутрішніх можливостей підприємства і зовнішніх факторів; пошук шляхів найкращого використання внутрішніх можливостей з урахуванням зовнішніх обмежень і відповідності наявних резервів вимогам зовнішнього середовища та альтернативність рішень. Четвертий етап, з початку 1980-х років і по теперішній час, отримав назву управління на основі гнучких екстрених рішень або управління в умовах, коли багато важливих завдань виникають настільки стрімко, що їх неможливо відразу передбачити. Відмінними рисами такої системи управління стали: акцент на впровадження стратегічних рішень та інтеграцію управлінських дій; децентралізація і демократизація управління; зростання значущості інтуїції і посилення якісного підходу в оцінках; розгляд підприємства як суб'єкта активного впливу на середовище; використання стратегії в якості основного інструменту управління розвитком підприємства . Третій етап розвитку управління в даний час інакше називають стратегічним плануванням, а четвертий - стратегічним управлінням в реальному масштабі часу. Поєднання останніх двох видів управління все частіше використовується і на вітчизняних підприємствах. Стратегічне планування замінює собою довгострокове планування і є періодичним управлінням. Управління в реальному масштабі часу покликане допомогти керівникам підприємств грамотно реагувати на несподівані невідкладні зміни у зовнішній і внутрішньому середовищі організації.