5. Культура проведення суперечки

Досягти своєї мети — вироблення певного спільного погляду на актуальну проблему і вибір ефективних шляхів її розв'язання — учасники ділової суперечки можуть тіль­ки у тому випадку, якщо дотримуватимуться загальнообо­в'язкових правил і норм її проведення. Основними вимога­ми до культури ведення суперечки є:

• повага до опонента;

• витримка;

• вмотивована аргументація;

• об'єктивна оцінка.

Повага до опонента. Учасникам дискусії необхідно чітко усвідомлювати, що кожен з них має незаперечне право на власну думку, судження про певний предмет чи явище, може по-своєму оцінювати його і публічно відстоювати свої переконання. Якщо починають грати помітну роль особисті симпатії або антипатії, то суперечка стає безплідною.

Витримка. Психологами було встановлено, що у випад­ку спроби нав'язати опонентові різко відмінну від його влас­них переконань думку вона за контрастом видається тому зовсім неприйнятною. Через це не рекомендується супере­чити з ним буквально у всьому. Не сприяє досягненню бажаного результату гарячкуватість і поспішність у судженнях та доказах. Як доводять спостереження, що з двох учасників суперечки відстояти власну думку до кінця вдається тому з них, хто має більше витримки і мислить спокійно і послідовно.

Вмотивована аргументація. Не варто починати або при­єднуватися до ділової суперечки тому, хто не є достатньою мірою компетентним у питаннях і проблемах, винесених на розгляд. Якщо думка чи позиція мають форму звичайного особистого враження то вважати такий погляд серйозним і вартим уваги не можна.

Поширеною помилкою або свідо­мим прийомом є відхід від безпосереднього предмету обго­ворення і підміна тези, тобто замість дискусії щодо основ­них складових частин проблеми мова починає йти про не­значні, дріб'язкові аспекти, розгляд яких не сприяє пов­ному розв'язанню проблеми в цілому.

Необхідним для усіх учасників суперечки є однозначне розуміння термінів. На користь своєї позиції слід наводити аргументи, які: 1. ґрунтуються на відомих фактах, 2. побу­довані з дотриманням законів загальної логіки, 3. безпосередньо стосуються обговорюваної проблеми.

Розрізняють три основні види аргументів: 1. Факти. Але слід мати на увазі, що не завжди оратор має у своєму розпорядженні весь можливий обсяг даних. Найчастіше в його розпорядженні є тільки окремі факти, вони можуть бути і типовими, і окремими, але на їх основі робиться загальний висно­вок. Це ж стосується і статистичних даних резуль­татів соціологічних опитувань, бо погрішності методики збирання цих даних можуть призвести до перекручування фактів.

2. Посилання на авторитетних дослідників або знавців — вельми розповсюджений вид аргументів. Але за умови визнання опонентом авторитетності людини, на яку поси­лаються.

3. Закони, теорії, аксіоми, традиційно прийняті у певній сфері бізнесу або науки.

Іноді учасники ділової суперечки або дискусії вдають­ся до некоректних прийомів аргументації. Це можуть бути:

• аргументи до особи — прийом, коли опонент нама­гається створити несерйозний, жартівливий образ су­перника, покликаючись на його реальні або вигадані недоліки, заперечуючи не власне його аргументи, а саме право і спробу їх наводити. У такий спосіб під­ривається довіра до суперника і його доказів.

• аргумент до неуцтва — використання у вигляді аргу­ментів таких маловідомих фактів і тверджень, досто­вірність яких ніхто з опонентів не може перевірити. Додатково робиться наголос на некомпетентність су­перника.

• аргумент до публіки — спроба використати думку (нехай навіть хибну), настрої і вподобання аудито­рії як доказ на користь власної позиції. Вдало зігра­ти на почуттях слухачів і таким чином натиснути на опонента більшістю — сумнівне мистецтво, до якого вдаються у разі відсутності справді неспростовних доказів.

• аргумент до авторитету — посилання на погляди відомих авторитетів у цій справі, визнаних спеціалістів. Хоча їх думка у кожному конкретному випадку може бути помилковою, розрахунок робиться на те, що опонент не наважиться спростовувати погляди людей, наділених авторитетністю в очах публіки.

• аргумент до почуття жалю — намагання викликати в опонента співчуття до себе і змусити його через це погодитися з наведеною аргументацією або у чомусь поступитися.

• аргумент до сили — пряма погроза фізичною розпра­вою, звільненням з посади, іншими неприємними на­слідками в особистому і діловому житті.

Подібні некоректні способи ведення дискусії повинні суворо обмежуватися і каратися усіма учасниками диску­сії чи суперечки, зацікавленими у продуктивності її ре­зультатів.

Об'єктивна оцінка. У процесі суперечки і слухачі, й учас­ники оцінюють ту чи іншу пропозицію, думку, зауважен­ня. Важливо, щоб ця оцінка була об'єктивною, тобто за­снованою на реальних фактах, доведених положеннях і не містила емоційного забарвлення. Об'єктивність оцінки часто порушується.