ТЕМА 1

ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ТА ЇЇ РОЛЬ У РОЗВИТКУ НАЦІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ

Зовнішньоекономічна діяльність підприємства є невід’ємною сферою господарської діяльності, яка при ефективному використанні всього комплексу сучасних форм і методів міжнародного бізнесу здатна позитивно впливати на ефективність виробництва, його технічний рівень, якість виробленої продукції.

Відповідно до Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» зовнішньоекономічна діяльність – це діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами. Згідно цього ж нормативно-правового акту передбачено такі основні види здійснення такої діяльності:

-     експорт та імпорт товарів, капіталів і робочої сили;

-     надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

-     наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

-     міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

-     кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення національними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;

-     спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

-     підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність національних суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

-     організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;

-     товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

-     орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

-     операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

-     роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і з її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з національними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;

-     інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.

Відповідно до ст. 3 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

-     фізичні особи – громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність та дієздатність згідно з законами України та постійно проживають на території України;

-     юридичні особи, що зареєстровані в Україні і мають постійне місце знаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно або капітал яких повністю перебуває у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;

-     об'єднання фізичних, юридичних, фізичних та юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

-     структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України;

-     спільні підприємства за участю іноземних суб'єктів господарської діяльності, що зареєстровані в Україні;

-     Україна в особі її органів - місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій;

-     інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України.

Усі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, неза­лежно від форм власності та інших ознак. Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно з законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоеко­номічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набут­тя ними статусу юридичної особи.

Об’єктами зовнішньоекономічної діяльності є продукція та послуги, зокрема, результати науково-технічного та виробничого співробітництва, які набувають при міжнародному обміні вартість, тобто стають товаром.

Чинним законодавством передбачено також наступні принципи здійснення зовнішньоекономічної діяльності в Україні:

 – принцип суверенітету народу України, який означає:

а) виключне право народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють на території України;

б) обов'язок України неухильно виконувати всі договори і зобов'язання України в галузі міжнародних економічних відносин;

– принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, який означає:

а) право суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв'язки і здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;

б) обов'язок додержуватись при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України;

в) виключне право власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності;

– принцип юридичної рівності та недискримінації, який означає:

а) рівність перед законом всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

б) заборону будь-яких, дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;

в) неприпустимість обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів;

– принцип верховенства закону, який означає:

а) регулювання зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;

б) заборону застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності умови, менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України;

– принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, що Україна як держава:

а) забезпечує рівний захист інтересів всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України;

б) здійснює рівний захист всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України згідно з нормами міжнародного права;

в) здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права;

г) принципом еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

Тема 2 основні напрями і показники розвитку зовнішньоекономічної діяльності в україні

Для регулювання своєї зовнішньої торгівлі кожна держава законодавчо встановлює певні правила та умови зовнішньо­торговельної політики. Ними держава намагається забезпечи­ти найсприятливіші умови національним товаровиробникам, створити необхідні умови для вивезення національнихтоварів на ринки інших країн та обмежити ввезення іноземних товарів в свою країну. Так держава відчутно впливає на загальний стан експортно-імпортних відносин.

Залежно від масштабів втручання держави у міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньоторговельної полі­тики:

- політика вільної торгівлі;

- політика протекціонізму.

Політика вільної торгівлі – це політика мінімального втручання держави у зовнішню торгівлю, що розвивається на основі вільних ринкових сил попиту і пропозиції. Така політи­ка базується на усуненні будь-яких перешкод до ввезення та вивезення іноземних та вітчизняних товарів. Митні органи ви­конують лише реєстраційні функції. Цю політику проводять країни з високим рівнем розвитку продуктивних сил, що дає змогу місцевим підприємцям витримувати конкуренцію.

Політика протекціонізму – це державна політика захисту внутріш­нього ринку від іноземної конкуренції з використанням систе­ми обмежень імпорту. Способи при цьому можуть бути найбільш рі­знобічними: обкладення імпорту високим митним тарифом (та­рифна політика); кількісні обмеження імпорту (політика квот); субсидії власним експортерам; складна митна процедура (митна політика); жорсткі технічні і санітарні стандарти щодо імпорту (нетарифні регулятори); валютні обмеження імпорту товарів (ва­лютна політика).

Вирізняють декілька форм протекціонізму:

- селективний – скерований проти окремих країн або окремих видів товарів;

- галузевий – скерований на захист окремих галузей, найчастіше сільського господарства;

- колективний – проводиться об'єднаннями країн щодо країн, які не входять у ці об'єднання;

- прихований – здійснюється методами внутрішньої еко­номічної політики.

У складі колишнього Радянського Союзу економіка Украї­ни розвивалась, майже не беручи участі в міжнародному поділі праці. Міждержавні господарські зв'язки СРСР були розви­нуті недостатньо. Це було зумовлено такими чинниками:

а)  ідеологічні особливості радянської економіки;

б)  обмеженість виходу на світовий ринок, особливості формування цін, обмеженість розвитку прогресивних форм зовнішньоекономічної діяльності, тобто закрита неринкова економіка;

в)  багаті природні ресурси союзних республік і загальносоюзний поділ праці;

г)  політична ізоляція Радянського Союзу;

д)  командно-адміністративна система управління та відповідна їй система економічних відносин: державна власність, яка ототожнювалася з суспільною; державний план без врахування ефективності використання ресурсів; монополізація багатьох галузей виробництва;

е)  система зовнішньоекономічних зв'язків, яка відокремлювала внутрішню економіку від світового господарства.

Значно змінилася ситуація з набуттям Україною незалежності у 1991 р. Склалися об'єктивні передумови активної участі України в міжнародному поділі праці та у зовнішньоекономічних відносинах, чому сприяє:

-     значна зміна системи економічних відносин;

-     прийняття низки законів та указів Президента про зов­нішньоекономічні зв'язки та зовнішньоекономічну діяль­ність;

-     прискорення світового науково-технічного прогресу;

-     необхідність спільного вирішення глобальних проблем людства: демографічної, продовольчої, екологічної, усунення загрози ядерної війни тощо;

-     структурна перебудова галузей народного господарства;

-     визнання України та входження її в міжнародні органі­зації.

Стан та ступінь розвитку зовнішньоекономічної діяльності характери­зуються низкою показників, основні із яких систематизовано у табл. 2.1.

Таблиця 2.1

Показники стану та рівня розвитку міжнародної торгівлі

Групи показників	Показники
1	2
1. Показники обсягузовнішньоекономічної діяльності (експорт, ім­порт, зовнішньоторговельний оборот, генеральна торгівля та фізичний обсяг міжнародної торгівлі)	1.1.        Експорт – це виражений в натуральних чи вартісних одиницях обсяг проданих і вивезених за межі національних кордонів товарів та послуг
	1.2.        Імпорт – це виражений в натуральних чи вартісних одиницях обсяг куплених і ввезених з-за кордону товарів та послуг для внутрішнього споживання
	1.3.        Зовнішньоторговельний оборот – сума вартісних обсягів експорту та імпорту країни за певний період часу (місяць, квартал, рік)
	1.4.        Генеральна торгівля – сума експорту й імпорту та вартості транзитних товарів
	1.5.        Фізичний обсяг зовнішньої торгівлі – це величина експорту або імпорту товарів у незмінних цінах одного періоду для отримання інформації стосовно руху товарної маси без впливу коливання цін.
2. Показники результативностізовнішньоекономічної діяльності (сальдо зовніш­ньоторговельного балансу, коефіцієнт імпортної залежності, індекс чистої торгівлі та індекс «умови торгівлі»)	2.1. Сальдо зовнішньоторговельного балансу – різниця між грошовими надходженнями (експортом) та витратами (ім­портом).
	2.2. Коефіцієнт імпортної залежності – відношення об­сягів імпорту товарів до обсягів його споживання у країні. Коефіцієнт коливається від 0 до 1. Чим менше значен­ня, тим країна більш незалежна від імпорту і забезпечує себе цим товаром самостійно; чим більшим є значення, тим країна більш залежна від імпорту.
	2.3. Індекс чистої торгівлі – показує за кожним ізтоварів рівень перевищення експорту над імпортом (при позитивному значенні індексу) або рівень перевищення імпорту над експортом (при негативному значенні).
	2.4. Індекс «умови торгівлі» – це співвідношення експортних та імпортних цін певного товару, країни у цілому, групи країн. Співвідношення цін може виражатися через співвідношен­ня експортних та імпортних цін на нього або через співвідно­шення індексу експортних та імпортних цін у цілому. «Умови торгівлі» відображають співвідношення взаємного попиту та взаємної пропозиції на експорт і на імпорт кожної країни. Вони розраховуються на базі співвідношення індексу експортних та імпортних цін кожної країни і є найважливі­шим орієнтиром для зовнішньоторговельної політики у ці­лому.
3. Показники структуризовнішньоекономічної діяльності (географічна структура, товарна структура, індекс диверсифікації експорту)	3.1.  Географічна структура зовнішньоекономічної діяльності: 3.1.1.  За територіальною ознакою (узагальнює дані у міжнародній торгівлі): - країни, що належать до однієї частини світу (наприклад Америка, Європа тощо); - групи країн (наприклад країни, що розвиваються, індус­тріальні країни тощо). 3.1.2.  За організаційною ознакою (показує розподіл зовнішньоекономічної діяльності): - між країнами, які належать до інтеграційних або інших об'єднань (наприклад ЄС тощо); - між країнами, що згруповані за певними критеріями (наприклад країни – експортери кави, країни –експортери нафти тощо).
	3.2. Товарна структура міжнародної торгівлі – розподіл торгових потоків за окремими товарами, поєднаними у групи, підгрупи. Для класифікації окремих товарів у міжнародній торгівлі використовується Гармонізована система опису та кодування товарів (ГС), розроблена Радою митного співробітництва у 1983 р. На базі ГС розроблено товарну номенклатуру зовніш­ньоекономічної діяльності (ТН ЗЕД). Це зведений класифіка­тор, який систематизує сукупність товарів, що перетинають митний кордон держави, за певними групами, відповідно до походження, призначення та ступеня обробки.
	3.3. Індекс диверсифікації експорту – це індекс відхилення товарної структури експорту країни від структури світового експорту. Він визначається за формулою
4. Показники інтенсивностізовнішньоекономічної діяльності(зовнішньоторговельний оборот на одну особу, обсяг експорту та імпорту на одну особу, експортна та імпортна кво­ти, квотазовнішньоторговельного обороту)	4.1. Зовнішньоторговельний оборот на одну особу показує, який обсяг зовнішньої торгівлі в абсолютному значенні припадає на одну особу країни. Розраховується так
	4.2. Експорт на одну особу показує, який обсяг експорту в абсолютному значенні припадає на одну особу країни, розрахо­вується як співвідношення обсягу експорту до загального насе­лення.
	4.3. Імпорт на одну особу показує, який обсяг імпорту в абсолютному значенні припадає на одну особу країни. Визна­чається як співвідношення обсягу імпорту до загального насе­лення.
	4.4. Експортна квота – це частка експорту у ва­ловому внутрішньому продукті (ВВП) країни, виражена у від­сотках.
	4.5. Імпортна квота – це об'ємна частка імпорту у ВВП країни, виражена у відсотках.
	4.6. Квота зовнішньоекономічного обороту – це об'ємна частка зовнішньоторговельного обороту у ВВП країни, виражена у відсотках.
5. Показники ефективностізовнішньоекономічної діяльності (макро- та мікроекономічні показники)	5.1. Під економічною ефективністю зовнішньої торгівлі на макрорівні розуміють ступінь економії національної праці, яка досягається шляхом участі країни у міжнародному роз­поділі праці. Застосування цих показників обмежується мож­ливістю їх використання для торговельної політики держав. 5.1.1. Рівень ефективності зовнішньоторговельного обороту – це співвідношення національних витрат у результаті імпорту до націо­нальних витрат на експорт. 5.1.2.  Рівень ефективності імпорту – це співвідношення економії витрат у результаті імпорту до витрат на імпорт. 5.1.3.  Ефективність експорту – це співвідношення виторгу від експорту товарів та послуг до національних витрат на експорт.
	5.2. Під економічною ефективністю на мікрорівні розу­міють ступінь збільшення доходу від зовнішньоторговельних операцій. Критерієм оцінки є прибуток. 5.2.1.  Ефект експорту – це різниця між надходженнями у національній валюті від експорту (Нек) та повними витратами фірми на експорт (Век). 5.2.2.  Рівень ефективності експорту – співвідношення надходжень у національній валюті від експорту до повних витрат на експорт. 5.2.3.  Ефект імпорту – це різниця між ціною реалізації імпортних товарів на внутрішньому ринку та витратами на імпорт, включаючи вартість зобов'язань за базисними умовами постачання. 5.2.4.  Рівень ефективності імпорту — це співвідношення величини ефекту імпорту до витрат на імпорт.

 

Платіжний баланс є одним з найпоширеніших видів балансів у міжнародних розрахунках і якнайбільше відображає стан зовні­шньоекономічних зв'язків країни. Під платіжним балансом розу­міють співвідношення платежів країни за кордон та їх надхо­дження з-за кордону за певний період (рік, квартал, місяць).

Платіжний баланс є ключовим поняттям зовнішньоекономічного стану держави, оскільки він систематизує і тому дозволяє аналізувати вза­ємовідносини країни із зовнішнім світом. Практично лише на ос­нові вивчення платіжного балансу уряд спроможний зрозуміти основні макроекономічні проблеми не тільки з точки зору своїх чисто національних інтересів, а й з точки зору численних зв'язків країни з міжнародною економікою загалом. Тому платіжний баланс – це ще й статистичний звіт, у якому в систематичному вигляді наводяться сумарні дані про зовніш­ньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу за певний період часу.

ТЕМА 3

СИСТЕМА РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

 

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється з метою:

-     забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України;

-     стимулювання прогресивних структурних змін в еко­номіці, в тому числі зовнішньоекономічних зв'язків;

-     створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих за­рубіжних країн.

Завдання державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності:

-     захист економічних інтересів України та законних інте­ресів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

-     створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності розвивати всі види підприємницької діяльності незалежно від форм влас­ності та всі напрями використання доходів і здійснення інвестицій;

-     заохочення конкуренції та ліквідація монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності.

Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності здійснюється за допомогою:

-     законів України;

-     актів тарифного і нетарифного регулювання;

-     економічних заходів оперативного регулювання (ва­лютно-фінансового, кредитного та іншого);

-     рішень недержавних органів управління економікою, які приймаються за їх статутними документами;

-     угод, що укладаються між суб'єктами зовнішньоеко­номічної діяльності.

Правові норми, що регулюють зовнішньоекономічну діяль­ність, утворюють повний комплекс, який включає як міжнарод­но-правові, так і національно-правові норми. Цей комплекс хара­ктеризується як сукупність пов'язаних ієрархій і взаємопідлеглістю міжнародних і національних правових норм, взаємодіючих між собою як у цілому, так і в своїх структурних частинах, що реґламентують зовнішньоекономічні зв'язки України.

Національно-правові норми, що регулюють зовнішньоеконо­мічну діяльність в Україні, входять до актів, що відносяться до таких галузей внутрішнього права, як державне, адміністративне, фінансове, громадянське, громадянсько-процесуальне, але біль­шість норм у сфері зовнішньоекономічних відносин можуть бути віднесені до такого розділу законодавства, який називають гос­подарським правом.

До органів управління зовнішньоекономічної діяльності в Україні відносяться:

-     Верховна Рада України;

-     Кабінет Міністрів України;

-     Національний банк України;

-     Центральний орган виконавчої влади з питань еко­номічної політики (Міністерство економіки та з питань європейської інтеграції);

-     Державна митна служба України;

-     Антимонопольний комітет України;

-     Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі.

Вищим законодавчим органом, що здійснює державне уп­равління зовнішньоекономічною діяльністю, є Верховна Рада України, яка:

-     приймає, змінює та скасовує закони, що стосуються зовнішньоекономічної діяльності;

-     затверджує основні напрями зовнішньоекономічної політики України;

-     розглядає, затверджує та змінює структури органів дер­жавного регулювання зовнішньоекономічної діяль­ності;

-     укладає міжнародні договори України;

-     затверджує нормативи обов'язкового розподілу валют­ної виручки, ставки та умови оподаткування, митного тарифу, митних зборів та митних процедур;

-     встановлює спеціальні режими зовнішньоекономічної діяльності на території України;

-     затверджує списки товарів, експорт та імпорт яких підлягає ліцензуванню або забороняється.

Кабінет Міністрів України як орган виконавчої влади:

-     вживає заходів до здійснення зовнішньоекономічної політики України;

-     здійснює координацію діяльності міністерств, держав­них комітетів та відомств України по регулюванню зовнішньоекономічної діяльності;

-     координує роботу торговельних представництв Ук­раїни в іноземних державах;

-     приймає нормативні акти управління з питань зовнішньоекономічної діяльності;

-     проводить переговори і укладає міжурядові договори України з питань зовнішньоекономічної діяльності, забезпечує їх виконання та залу­чає до їх виконання інших суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на договірних засадах;

-     вносить на розгляд Верховної Ради України пропозиції про систему міністерств, державних комітетів і відомств – органів оперативного державного регулю­вання зовнішньоекономічної діяльності;

-     забезпечує складання платіжного балансу, зведеного валютного плану України;

-     здійснює заходи щодо забезпечення раціонального ви­користання коштів Державного валютного фонду Ук­раїни.

Національний банк України:

-     здійснює зберігання і використання золотовалютного резерву України та інших державних цінностей, які за­безпечують платоспроможність України;

-     представляє інтереси України у відносинах з централь­ними банками інших держав, міжнароднимибанками й іншими фінансово-кредитними установами та укладає відповідні міжбанківські угоди;

-     регулює курс національної валюти України до грошо­вих одиниць інших держав;

-     здійснює облік і розрахунки по наданих і одержаних державних кредитах і позиках, провадить операції з централізованими валютними ресурсами, які виділя­ються з Державного валютного фонду України у розпо­рядження Національного банку України;

-     виступає гарантом кредитів, що надаються суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності іноземними банками, фінансовими та іншими міжнародними організаціями під заставу Державного валютного фонду та іншого державного майна України тощо.

Центральний орган виконавчої влади з питань еко­номічної політики:

-     забезпечує проведення єдиної зовнішньоекономічної політики при здійсненні суб'єктами зовнішньоеко­номічної діяльності виходу на зовнішній ринок, коор­динацію їх зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі відповідно до міжнародних договорів України;

-     здійснює контроль за додержанням усіма суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності чинних законів Ук­раїни та умов міжнародних договорів України;

-     здійснює заходи нетарифного регулювання зовнішньо­економічної діяльності, зокрема реєстрацію учасників зовнішньоекономічної діяльності, реєстрацію окремих видів контрактів;

-     проводить антидемпінгові, антисубсидиційні та спеціальні розслідування;

-     бере участь у розробленні механізму регулювання ва­лютно-кредитних відносин із зарубіжними країнами, а також у реалізації загальнодержавної політики залу­чення в Україну іноземних інвестицій і розміщення їх на території країни;

-     бере участь у розробленні прогнозу зовнішньоторго­вельного та платіжного балансу України, здійснює аналіз їх стану і прогнозування темпів, пропозицій, ефективності експорту та імпорту;

-     співпрацює в міжнародних економічних організаціях і державних комісіях, координуючи в них діяльність міністерств і відомств України, вносить пропозиції про укладення міжнародних договорів і заключає їх за до­рученням Кабінету Міністрів;

-     здійснює керівництво діяльністю торговельних пред­ставництв, апаратів торговельних радників та аташе з торговельно-економічних питань посольств України за рубежем;

-     на основі аналізування й прогнозування кон'юнктури на світових ринках забезпечує інформацією суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також надає їм допомогу в роботі з іноземними партнерами.

Державна митна служба України:

-     забезпечує, в межах своєї компетенції, економічну без­пеку, захищає економічні інтереси України;

-     забезпечує дотримання законодавства, бореться з кон­трабандою, порушенням митних правил і податкового законодавства;

-     здійснює митне регулювання торговельно-економічних відносин, стягує мито, податки та інші митні платежі;

-     здійснює митний контроль;

-     здійснює митну статистику зовнішньої торгівлі;

-     забезпечує виконання міжнародних обов'язків України в галузі митної справи, бере участь у розробленні міжнародних договорів України в галузі митного зако­нодавства, здійснює міжнародне співробітництво з мит­ними органами іноземних держав.

Антимонопольний комітет здійснює контроль за дотри­манням суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності антимо­нопольного законодавства.

Міжвідомча комісія з міжнародної торгівлі:

-     здійснює оперативне державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні;

-     приймає рішення про порушення і проведення анти­демпінгових, антисубсидиційних або спеціальних розслідувань та застосування відповідно антидемпінго­вих, компенсаційних або спеціальних заходів.

До недержавних організацій, які сприяють розвитку зовнішньоекономічної діяльності підприємств відносяться насамперед торгово-промислові па­лати (ТПП). Торгово-промислова палата є недержавною не­прибутковою самоврядною організацією, яка об'єднує юри­дичних осіб, які створені і діють відповідно до законодавства України, та громадян України, зареєстрованих як підприємці, та їх об'єднання. Діяльність ТПП в Україні регулюються Зако­ном України «Про торгово-промислові палати в Україні». Вони створені з метою сприяння розвиткові народного госпо­дарства та національної економіки, її інтеграції у світову гос­подарську систему, формуванню сучасних промислової, фінансової і торговельної інфраструктур, створенню сприят­ливих умов для підприємницької діяльності, всебічному роз­виткові всіх видів підприємництва, науково-технічних і торго­вельних зв'язків між українськими підприємцями та підприємцями зарубіжних країн. Торгово-промислова палата:

-     сприяє розвиткові зовнішньоекономічних зв'язків, екс­порту українських товарів і послуг, здійснює практичну допомогу підприємцям у проведенні торговельно-еко­номічних операцій на внутрішньому та зовнішньому ринках, освоєнні нових форм співробітництва;

-     представляє інтереси членів палати з питань госпо­дарської діяльності як в Україні, так і за її межами;

-     організує взаємодію між суб'єктами підприємницької діяльності, координує їх взаємовідносини з державою в особі її органів;

-     бере участь в організації в Україні та за кордоном про­фесійного навчання і стажування фахівців – громадян України з питань підприємництва, розвитку конку­ренції, а також у розробленні та реалізації державних і міждержавних програм у цій галузі;

-     надає довідково-інформаційні послуги, основні відо­мості про діяльність українських підприємців і підприємців зарубіжних країн, сприяє поширенню, зок­рема через засоби масової інформації, знань про еко­номіку і науково-технічні досягнення, законодавство, звичаї та правила торгівлі в Україні і зарубіжних країнах, можливості зовнішньоекономічного співробітництва українських підприємців;

-     сприяє організації інфраструктури інформаційного об­слуговування підприємництва;

-     надає послуги для здійснення комерційної діяльності іноземним фірмам та організаціям;

-     встановлює і розвиває зв'язки з іноземними підприємцями, а також організаціями, що об'єднують або представляють їх, участь у роботі міжнародних не­урядових організацій та інших спільних організацій;

-     сприяє розвитку торгових та інших чесних звичаїв у підприємницькій діяльності, бере участь у розробленні правил професійної етики у конкуренції для різних сфер підприємницької діяльності, галузей економіки, спілок та об'єднань підприємців тощо.

Ці завдання ТПП реалізує при виконанні низки функцій. ТПП може:

-     проводити за дорученням державних органів незалеж­ну експертизу проектів нормативно-правових актів з питань економіки, зовнішньоекономічних зв'язків, а та­кож з інших питань, що стосуються прав та інтересів підприємців;

-     представляти і захищати законні інтереси торгово-про­мислової палати або за дорученням її членів їх інтереси;

-     надавати за дорученням українських та іноземних юри­дичних і фізичних осіб послуги, пов'язані із захистом їх прав та інтересів, відповідно до законодавства України та міжнародних договорів України;

-     звертатися за дорученням осіб, права яких порушені, до Антимонопольного комітету України із заявами про порушення законодавства про захист від недобро­совісної конкуренції;

-     проводити на замовлення українських та іноземних підприємців експертизу, контроль якості, кількості, комплектності товарів (у тому числі експортних та імпортних) і визначати їх вартість;

-     засвідчувати і видавати сертифікати про походження товарів, сертифікати визначення продукції власного виробництва підприємств з іноземними інвестиціями та інші документи, пов'язані із здійсненням зовнішньо­економічної діяльності;

-     здійснювати декларування зовнішньоторговельних вантажів у випадках, передбачених законом;

-     організовувати міжнародні виставки, національні вис­тавки іноземних держав і окремих іноземних фірм, за­безпечувати підготовку і проведення виставок ук­раїнських товарів в Україні та за її межами;

-     організовувати семінари, конференції, ділові перегово­ри з економічних питань за участю українських підпри­ємців та іноземних фірм як в Україні, так і за її межами;

-     укладати необхідні для виконання функцій палат зовнішньоекономічні та інші угоди з українськими та іноземними суб'єктами підприємницької діяльності, а також з окремими громадянами;

-     видавати інформаційні, довідкові, рекламні та мето­дичні матеріали з питань своєї діяльності, а також газе­ти, журнали та інші друковані матеріали для забезпе­чення підприємницької діяльності;

-     створювати, реорганізовувати і ліквідовувати підприємства та інші організації з метою виконання статутних завдань у порядку, встановленому законом;

-     створювати за ініціативою учасників спору третейські суди відповідно до законодавства України, галузеві або територіальні комітети (ради) підприємців, цільові секції фахівців-консультантів тощо.

ТЕМА 4

МИТНО-ТАРИФНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Основними інструментами торговельної політики і держав­ного регулювання внутрішнього ринкутоварів при його взає­модії зі світовим ринком є мита та інші митно-тарифні заходи.

Митний тариф – це систематизований відповідно до то­варної номенклатури зовнішньоекономічної діяльності пере­лік ставок мит, якими обкладаються товари під час перетину митного кордону держави. Під митним кордоном розуміється кордон митної тери­торії, на якій держава має виключну юрисдикцію відносно митної справи.

Метою митного тарифу є:

-     раціоналізація товарної структури ввозу товарів до Ук­раїни;

-     підтримка раціонального співвідношення ввозу та ви­возу товарів, валютних доходів та видатків на території України;

-     створення умов щодо прогресивних змін у структурі виробництва;

-     захист економіки України від недобросовісної інозем­ної конкуренції;

-     забезпечення умов щодо ефективної інтеграції України у світове господарство.

Митний тариф складається з двох основних елементів:

-     товарної номенклатури;

-     ставок мит.

Систематизація ставок мит у тарифі здійснюється відповід­но до диференційованого списку товарів –товарної номенкла­тури. Характерними рисами будь-якої товарної номенклатури є системність опису товарів і привласнення коду кожній товар­ній позиції. У наш час більшість країн використовують комбіновані то­варні номенклатури, побудовані на основі Гармонізованої сис­теми опису та кодування товарів (ГС), яка була прийнята у рамках Міжнародної Конвенції про гармонізовану систему опису та кодування товарів і підписана у Брюсселі 14 червня 1983 р. ГС була підготована Радою митного співробітництва, яка діє з 1950 р. ГС набула чинності 1 січня 1988 р. Україна також приєдналась до цієї Конвенції і застосовує ГС з 1 січня 1991 р.

Під ГС розуміється номенклатура, яка містить товарні по­зиції, субпозиції та цифрові коди, що до них належать, приміт­ки до розділів, груп, субпозицій, а також основні правила ін­терпретації ГС. Класифікація товарів у товарній номенклатурі ГС здійс­нюється за певними правилами, загальні засади яких сформу­льовані у рамках Конвенції 1983 р. Код товару є шестизначним і складається з трьох пар (розрядів) двозначних чисел. Усі товари (1241 позиція) поділені на групи – найбільші підрозділи у товарній номенклатурі, які включають в себе товари, об'єднані спільними фізичними та функціональними власти­востями (96).

Подібні товарні групи об'єднуються у розділи (21). Номер товарної групи відповідає першим двом цифрам у коді товарної позиції. У рамках однієї товарної групи є більш детальний поділ – підгрупи, номери яких відповідають третій та четвер­тій цифрам коду товару. П'ята та шоста цифри коду означають безпосередньо товарну позицію. Решта цифр, якщо такі є, слу­гують для більш докладної диференціації товарів за різними підставами, у тому числі й у додаткові субпозиції. Разом – 5019 субпозицій. Наприклад, у товарному коді, що використо­вується в ЄС, сьома із дев'яти цифр вказує, в якій конкретно країні ЄС вироблений товар.

Мито, стягнуте митницею, являє собою податок на товари й інші предмети, що переміщаються через митний кордон дер­жави. Мита виконують такі функції:

-     фіскальну, коли вводяться для того, щоб добути гроші для держави. Ця функція стосується як імпортних так і експортних мит;

-     протекціоністську, коли вводяться для скорочення чи усунення імпорту, тим самим захищаючи вітчизняних виробників від іноземної конкуренції;

-     балансувальну, коли вони вводяться для запобігання небажаного експорту товарів, внутрішні ціни на які нижчі від світових.

Розрізняють різні види мит.

За способом стягнення:

- адвалерне, що нараховується у відсотках до митної вартості товарів, які обкладаються митом (наприклад, 10 % від митної вартості);

- специфічне, що нараховується у встановленому грошо­вому розмірі на одиницю товарів, що обкладаються митом (на­приклад, 15 євро за 1т). Специфічні мита накладаються, як правило, на стандартизовані товари;

- комбіноване, що поєднує обидва ці види митного об­кладання (наприклад, 30 % від митної вартості, але не більш 15 євро за 1т).

За об'єктом обкладання:

- ввізне (імпортне) мито, що нараховується на товари при їх ввезенні на митну територію держави.Ввізне мито ди­ференційоване. Можуть застосовуватися ставки таких видів:

а)      преференційні, що допускають зниження ставок мита чи звільнення від обкладання митом. Вони застосовуються до товарів, що надходять з держав, які створюють разом з державою, яка стягуємито, митний союз чи зону вільної торгівлі, або до товарів, які надходять із країн, що розвиваються;

б)     пільгові, які застосовуються до товарів, що надходять з країн чи економічних союзів, що користуються режимом найбільшого сприяння;

в) повні (загальні), що застосовуються до всіх інших то­варів.

- вивізне (експортне) мито, що нараховується на товари при їхньому вивезенні за межі митної території країни. Ця форма мит застосовується рідко, як правило, у випадках вели­ких розходжень між внутрішніми і світовими цінами на певні види товарів. їх мета – зменшити експорт і поповнити бюджет країни. Ставка експортного мита дорівнює відсотковому пере­вищенню експортної цінитовару над ціною, за якою він про­дається на внутрішньому ринку.

За характером:

- сезонне мито, що нараховується на товари сезонного характеру для оперативного регулювання міжнародної торгівлі. Термін його дії не перевищує декількох місяців за рік (в Україні – до чотирьох місяців з моменту вста­новлення);

- спеціальне мито. Його застосовує держава в таких ви­падках:

а)  як захисне, якщо товари ввозяться на митну територію країни в таких кількостях чи на таких умовах, що наносять або загрожують завдати шкоди вітчизняним виробникам подібних чи безпосередньо конкуруючих товарів;

б)  як запобіжний захід стосовно учасників зовнішньоекономічної діяльності, що порушують державні інтереси в даній галузі, а також як захід для припинення несумлінної конкуренції;

в)  як захід у відповідь на дискримінаційні дії і (чи) недружні дії з боку закордонних держав, а також у відповідь на дії окремих країн, що обмежують здійснення законних прав суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності держави.

- антидемпінгове мито, що застосовується при ввезенні на митну територію країни товарів за ціною істотно нижчою, ніж у країні експорту в момент цього експорту, якщо таке вве­зення завдає чи загрожує завдати шкоди вітчизняним вироб­никам подібних або конкуруючих товарів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва таких товарів.

Антидемпінгове мито нараховується на товари, що є об'єктом застосування антидемпінгових заходів, і слугує тим­часовим збором для компенсації втрати від товарного демпінгу. Таке митонараховується тільки після проведення антидемпінгового розслідування й одержання об'єктивних до­казів нанесення збитку чи погрози нанесення збитку вітчиз­няній економіці.

- компенсаційне мито, що застосовується при ввезенні на митну територію країни товарів, при виробництві чи екс­порті яких прямо або побічно використовувалася субсидія, як­що таке ввезення завдає чи загрожує завдати шкоди національним виробникам подібних чи безпосередньо конку­руючих товарів або перешкоджає організації чи розширенню виробництва таких товарів.

За походженням:

- автономні – мита, що вводяться на підставі однобічних рішень органів державної влади країни;

- договірні – мита, установлювані на базі двосторонньої чи багатосторонньої угоди;

Тарифні ставки бувають різних видів.

За типом ставок розрізняють:

- постійні – це ставки митного тарифу, встановлені орга­нами державної влади, що не можуть змінюватися за­лежно від обставин;

- змінні – це ставки митного тарифу, що можуть зміню­ватись у встановлених органами державної влади ви­падках.

За способом обчислення розрізняють ставки:

- номінальні – митні ставки, зазначені в митному тарифі;

- дійсні – реальний рівень митних ставок на кінцеві то­вари, обчислені з урахуванням рівня мит, накладених на імпортні вузли і деталі цих товарів.

До основних митних документів, що пов’язані із зовнішньоекономічними операціями, відносять такі:

-     митна декларація;

-     експортна, імпортна, валютна ліцензії;

-     декларації валютного контролю (експорт і імпорт);

-     декларації: податкова, вантажна, про товари для внутрішнього споживання, про негайне митне вивільнення, про небезпечні вантажі;

-     митне повідомлення про постачання;

-     заявка і сертифікат про походження товару;

-     сертифікат (ЮНКТАД) про походження товару, який підпадає під дію преференціального режиму;

-     консульська фактура;

-     свідчення про районне найменування;

-     заявка і свідчення про контроль якості;

-     заявка і свідчення про огляд;

-     статистичні документи (експорт, імпорт);

-     свідчення: ветеринарне, санітарне, фітосанітарне, ка­рантинне;

-     декларація про товари для митного транзиту;

-     міжнародна митна декларація, зразок МЗП (відповідно до положень Міжнародної конвенції 1952 р. про полег­шення умов залізничного перевезення вантажів через кордони);

-     книжка МДП (відповідно до вимог Митної конвенції про міжнародне перевезення вантажів);

-     книжка АТА (відповідно до вимог Митної конвенції про тимчасове ввезення вантажів);

-     декларація ТМТ (відповідно до вимог Митної кон­венції про міжнародне транзитне перевезення ван­тажів);

-     транзитне гарантійне свідчення.

Важливим моментом митного оформлення експортно-імпортних операцій є визначення митної вартості товару, яка є основою для установлення розміру мита.

Митна вартість товарів – це заявлена декларантом або визначена митним органом вартість товарів, що переміщують­ся через митний кордон України, і обчислюється на момент перетинання товарами митного кордону України.

Принципи визначення митної вартості товарів в ук­раїнському законодавстві розроблені з урахуванням міжна­родної практики і, насамперед, правил ГАТТ про визначення вартості товарів для митних цілей, що містяться в Угоді про митну оцінку. Передбачена Угодою система оцінки ба­зується на критерії, при застосуванні якого береться до уваги комерційна практика. Гармонізація національного законодав­ства на основі правил Угоди має метою уніфікацію їх застосу­вання таким чином, щоб імпортери могли впевнено поперед­ньо оцінити суму мита, яку необхідно буде сплатити.

Митна вартість визначається як для товарів, що імпорту­ються в Україну, так і товарів, що експортуються з України. Для визначення митної вартості товарів використовують шість методів:

-     за ціною угоди щодо товарів, які імпорту­ються;

-     за ціною угоди щодо ідентичних товарів;

-     за ціною угоди щодо подібних (аналогічних) товарів;

-     на основі віднімання вартості;

-     на основі додавання вартості;

-     резервного.

Основним методом визначення митної вартості товарів є метод за ціною угоди щодо товарів, які імпортуються. Якщо основний метод не може бути використаний, засто­совується послідовно кожний з названих. При цьому кожний наступний метод застосовується, якщо митна вартість товарів не може бути визначена шляхом застосування попереднього методу.

Залежно від мети переміщення товарів через митний кор­дон України чинним законодавством запроваджено 13 видів митного режиму:

- імпорт (випуск у вільний обіг) – товари ввозяться на митну територію України для вільного обігу без обмеження строку їх перебування на цій території та можуть використо­вуватися без будь-яких митних обмежень;

- експорт – товари вивозяться за межі митної території України для вільного обігу без зобов'язання про їх повернен­ня на цю територію та без установлення умов їх використання за межами митної території України;

- реімпорт – товари, що походять з України та вивезені за межі митної території України згідно з митним режимом ек­спорту, не пізніше ніж у встановлений законодавством строк ввозяться на митну територію України для вільного обігу на цій території;

- реекспорт – товари, що походять з інших країн, не пізніше, ніж у встановлений законодавством строк з моменту їх ввезення на митну територію України вивозяться з цієї те­риторії в режимі експорту;

- транзит – товари і транспортні засоби переміщуються під митним контролем між двома митними органами або в ме­жах зони діяльності одного митного органу без будь-якого ви­користання такихтоварів і транспортних засобів на митній те­риторії України;

- тимчасове ввезення (вивезення) – товари можуть вво­зитися на митну територію України чи вивозитися за межі митної території України з обов'язковим наступним повер­ненням цих товарів без будь-яких змін, крім природного зно­шення чи витрат за нормальних умов транспортування;

- митний склад – ввезені з-за меж митної території Ук­раїни товари зберігаються під митним контролем без справ­ляння податків і зборів і без застосування до них заходів нета­рифного регулювання та інших обмежень у період зберігання, а товари, що вивозяться за межі митної території України, зберігаються під митним контролем після митного оформлен­ня митними органами до фактичного їх вивезення за межі митної території України;

- спеціальна митна зона – до товарів, які ввозяться на те­риторії відповідних типів спеціальних (вільних) економічних зон із-за меж митної території України, а також до товарів, які вивозяться з території зазначених зон за межі митної території України, не застосовуються заходи тарифного і нетарифного регулювання, якщо інше не передбачено законом;

- магазин безмитної торгівлі – товари, а також супутні то­варам роботи, не призначені для споживання під митним кон­тролем у пунктах пропуску на митному кордоні України, відкритих для міжнародного сполучення, інших зонах митного контролю, визначених митними органами України, без справ­ляння мита, податків, установлених на експорт та імпорт таких товарів, та без застосування заходів нетарифного регулювання;

- перероблення на митній території України – ввезені на митну територію України товари, що походять з інших країн, піддаються у встановленому законодавством порядку переробленню без застосування до них заходів нетарифного регулювання, за умови вивезення за межі митної території Ук­раїни продукції перероблення відповідно до митного режиму експорту;

- перероблення за межами митної території України – товари, що перебувають у вільному обігу на митній території України, вивозяться без застосування заходів тарифного та нетарифного регулювання з метою їх перероблення за межами митної території України та наступного повернення в Ук­раїну;

- знищення або руйнування – товари, ввезені на митну територію України, знищуються під митним контролем чи приводяться у стан, який виключає їх використання, без справляння податків, установлених на імпорт, а також без за­стосування заходів нетарифного регулювання до товарів, що знищуються або руйнуються;

- відмова на користь держави – власник відмовляється від товарів, що перебувають під митним контролем, без будь-яких умов на свою користь. У режимі відмови на користь дер­жави на товари не нараховуються і не справляються податки та збори, а також не застосовуються заходи нетарифного регу­лювання.

Декларування здійснюється шляхом заяви за встановле­ною формою (письмовою, усною, шляхом вчинення дій) точ­них відомостей про товари і транспортні засоби, мету їх пе­реміщення через митний кордон України, а також відомостей, необхідних для здійснення їх митного контролю та митного оформлення.

Основним документом, який використовується для декла­рування товарів і транспортних засобів, є вантажна митна дек­ларація (ВМД). Форма ВМД, порядок її надання, оформлення та викорис­тання регламентується Положенням про вантажну митну дек­ларацію. Згідно з цим Положенням, вантажна митна декла­рація – це письмова заява встановленої форми, що подається митному органу і містить відомості про товари та транспортні засоби, які переміщуються через митний кордон України, мит­ний режим, у який вони заявляються, а також іншу інфор­мацію, необхідну для здійснення митного контролю, митного оформлення, митної статистики, нарахування податків, зборів та інших платежів.

ТЕМА 5

ЗАГАЛЬНОДЕРЖАВНІ ПОДАТКИ У СФЕРІ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

Важливе значення при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності відіграють митні платежі, що їх сплачують резиденти і нерезиденти при переміщенні товарів через митний кордон України. До митних платежів відносять:

-     митні збори;

-     мито;

-     єдиний збір, що стягується в пунктах перетину митного кордону України;

-     акцизний збір;

-     ПДВ.

Митні збори. Відповідно до чинного законодавства митні збори справляються за митне оформлення товарів та інших предметів у зонах митного контролю на територіях і в приміщеннях підприємств, що зберігають такі товари та інші предмети, чи поза робочим часом, встановленим для митниці.

Розміри митних зборів встановлюються Кабінетом Міністрів України і на даний час регламентується постановою Кабінету Міністрів України «Про справляння плати за митне оформлення товарів і транспортних засобів поза місцем розташування митних органів або поза робочим часом, установленим для митних органів» від 18.01.03 р. №93. Цією постановою фактично були скасовані митні збори за оформлення товарів та інших предметів в межах митниці (вантажних відділів), а залишилися лише ті, які стягуються за митне оформлення товарів поза місцем розташування митних органів та за митне оформлення товарів і транспортних засобів у місцях розташування митних органів поза робочим часом (табл. 5.1).

Таблиця 5.1

Ставки митних зборів відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 18.01.03 р. №93

Вид митного збору	Розмір ставки, доларів США
1. Митне оформлення товарів і транспортних засобів поза місцем розташування митних органів:
у робочий час	20
у надурочний, нічний час і вихідні дні	40
у святкові та неробочі дні	50
2. Митне оформлення товарів і транспортних засобів у місцях розташування митних органів поза робочим часом, установленим для митних органів:
у надурочний, нічний час і вихідні дні	40
у святкові та неробочі дні	50

 

Наказом Державної митної служби України №363 від 23.06.98 р. затверджений Порядок справляння митних зборів, які нараховуються за вантажною митною декларацією. Зокрема, відповідно до цього Порядку нарахування митних зборів проводиться у графі 47 ВМД у національній валюті України. Митні збори підлягають сплаті до або на момент здійснення митного оформлення. При сплаті митних зборів в іноземній валюті сума митних зборів, зазначена у колонці «Сума» графи 47 ВМД, перераховується за офіційним курсом НБУ, встановленим на день подання ВМД до митного оформлення.

Митні збори можуть бути сплачені шляхом перерахування суми митних зборів за безготівковим розрахунком на рахунок митної установи або внесенням суми митних зборів готівкою до каси митної установи або через касу банку. Сплатою митних зборів за безготівковим розрахунком вважається фактичне зарахування сум митних зборів на рахунок митниці на момент митного оформлення. Митні збори можуть сплачуватись внесенням авансових сум на рахунок митниці.

Мито. Головним нормативно-правовим актом, що визначає сутність мита та порядок його справляння, є Закон України «Про єдиний митний тариф» від 05.02.92 р. № 2097-XII. Так, у ст. 6 цього нормативно-правового акту зазначено, що мито, яке стягується митницею, являє собою податок на товари та інші предмети, які переміщуються через митний кордон України.

Від сплати мита звільняються:

а) транспортні засоби, що здійснюють регулярні міжнародні перевезення вантажів, багажу та пасажирів, а також предмети матеріально-технічного постачання і спорядження, паливо, продовольство та інше майно, необхідні для їх нормальної експлуатації на час перебування в дорозі, в пунктах проміжної зупинки, або придбані за кордоном у зв’язку з ліквідацією аварії (поломки) даних транспортних засобів;

б) предмети матеріально-технічного постачання та спорядження, паливо, сировина для промислової переробки, продовольство та інше майно, що вивозяться за межі митної території України для забезпечення виробничої діяльності українських та орендованих (зафрахтованих) українськими підприємствами і організаціями суден, які ведуть морський промисел, а також продукція їх промислу, що ввозиться на митну територію України;

в) валюта України, іноземна валюта, цінні папери та банківські метали;

г) товари та інші предмети, що підлягають оберненню у власність держави у випадках, передбачених законами України;

д) товари та інші предмети, що стали в результаті пошкодження до пропуску їх через митний кордон України непридатними для використання як вироби або матеріали;

е) предмети, що ввозяться в Україну для офіційного і особистого користування або вивозяться за кордон організаціями та особами, які відповідно до міжнародних договорів України і законів України користуються правом безмитного ввезення в Україну та безмитного вивезення з України таких предметів;

є) товари та інші предмети, які походять з митної території України і ввозяться назад на цю територію без обробки або переробки, а також товари та інші предмети іноземного походження, які вивозяться назад за межі митної території України без обробки або переробки;

ж) товари та інші предмети, що знову ввозяться на митну територію України і походять з іншої території, які були оплачені митом при первісному ввезенні на митну територію України та тимчасово вивозились за її межі;

з) товари та інші предмети, що знову вивозяться за межі митної території України і походять з цієї території, які були оплачені митом при первісному вивезенні за межі митної території України та тимчасово ввозились на цю територію тощо;

и) документи та видання, які надсилаються в рамках міжнародного обміну до освітніх, наукових або культурних закладів, у тому числі бібліотек. Перелік цих закладів визначається Кабінетом Міністрів України та ін.

Ставки митних зборів встановлені Законом України «Про Митний тариф України» від 05.04.01 р. №2371-ІІІ та іншим специфічним законодавством. Порядок справляння митними органами ввізного (вивізного) та особливих видів мита під час митного оформлення товарів, що переміщуються через митний кордон України, регламентується наказом Державної митної служби України від 23.01.06 р. №30.   

Мито підлягає сплаті до завершення оформлення ВМД, тимчасової чи неповної декларацій за ставками, що діють на день подання ВМД до митного оформлення. Сплата мита може бути здійснена шляхом перерахування суми коштів за безготівковим розрахунком або готівкою на відповідний рахунок митного органу.

Єдиний збір, що стягується в пунктах перетину митного кордону України.Порядок справляння єдиного збору регламентується Законом України «Про єдиний збір, який справляється у пунктах пропуску через державний кордон України» від 04.11.99 р. № 1212-XIV. Так, відповідно до цього Закону  єдиний збір встановлюється щодо транспортних засобів вітчизняних та іноземних власників, які перетинають державний кордон України, і справляється за здійснення у пунктах пропуску через державний кордон України відповідно до законодавства України митного при транзиті вантажів і транспортних засобів, санітарного, ветеринарного, фітосанітарного, радіологічного та екологічного контролю вантажів і транспортних засобів, за проїзд транспортних засобів автомобільними дорогами України та за проїзд автомобільних транспортних засобів з перевищенням встановлених розмірів загальної маси, осьових навантажень та (або) габаритних параметрів.

Єдиний збір справляється одноразово залежно від режиму переміщення (ввезення, транзит) за єдиним платіжним документом в залежності від виду, місткості або загальної маси транспортних засобів у національній валюті України за офіційним (обмінним) курсом НБУ на день сплати цього збору.

Порядок справляння єдиного збору визначається Кабінетом Міністрів України. Єдиний збір не може перевищувати вартість витрат, пов’язаних із здійсненням митного при транзиті вантажів і транспортних засобів, санітарного, ветеринарного, фітосанітарного, радіологічного та екологічного контролю вантажів і транспортних засобів, та витрат, пов’язаних з відновленням автомобільних доріг. Єдиний збір перераховується до Державного бюджету України у повному обсязі. Ставки єдиного збору наведені у табл. 5.2.

Таблиця 5.2

Ставки єдиного збору

Вид транспортного засобу	Місткість або загальна маса транспортного засобу з вантажем	Ставка єдиного збору за одиницю транспортного засобу в євро		Формула для розрахунку єдиного збору
		За проведення контролю	За проїзд автомобільними дорогами за кожен кілометр
1	2	3	4	5
1. Автобуси	Від 10 до 30 місць включно	2	0,02	2 + 0,02 * L
	Понад 30 місць	5	0,02	5 + 0,02 * L
2. Вантажні автомобілі з або без причепів і тягачі з або без напівпричепів	До 20 тон включно	5	0,02	5 + 0,02 * L
	Понад 20 тон до 40 тон включно	10	0,02	10 + 0,02 * L
3. Великовагові автотранспортні засоби	Понад 40 до 44 тони включно	10	0,1	10 + 0,1 * L
	Понад 44 до 52 тони включно	10	0,2	10 + 0, 2 * L
	Від 52 до 60 тон включно	10	0,27	10 + 0,27 * L
	Понад 60 тон (за кожні наступні 10 тон)	10	0,78	10 + 0,27 * L + (М – 60) / 10* 0,78 * L
4. Вантажні автотранспортні засоби з перевищенням осьових навантажень	До 5% включно	-	0,05	+ 0,05 * L
	Понад 5% до 10% включно	-	0,1	+ 0,1 * L
	Понад 10% до 20% включно	-	0,27	+ 0,27 * L
	Понад 20% за кожні наступні 5%	-	0,15	+ 0,27 * L + (О – 20) / 5 * 0,15 * L
5. Великогабаритні автотранспортні засоби з перевищенням встановлених параметрів ширини, висоти, довжини	За кожен параметр	-	0,03	+ 0,03 * N * L
6. Залізничний вагон, контейнер	-	2	-	2 * V 2 * K

Умовні позначення: L – довжина маршруту; М – фактична маса великовагового автотранспортного засобу; О – фактичне осьове навантаження, що перевищує максимальну згідну законодавства; N – кількість параметрів з перевищенням габаритних розмірів згідно законодавства для даного виду транспорту; V – кількість залізничних вагонів; К – кількість контейнерів.

 

Для автомобільних транспортних засобів та контейнерів, які перетинають державний кордон України без вантажів, ставка єдиного збору встановлюється у розмірі 20% ставки, визначеної у табл. для відповідного автомобільного транспортного засобу та контейнеру. При цьому плата за проїзд автомобільними дорогами України (за кожен кілометр проїзду), у тому числі за перевищення встановлених розмірів загальної маси, осьових навантажень та (або) габаритних параметрів, справляється повністю.

У разі перетинання державного кордону України залізничними вагонами без вантажів єдиний збір не справляється. Єдиний збір з транспортних засобів не справляється у випадку транзиту вантажу, що не підлягає пропуску через митний кордон України та перевантажується на інший транспортний засіб у зоні митного контролю пункту пропуску, який є одночасно пунктом в’їзду та виїзду цього вантажу. Єдиний збір також не справляється з транспортних засобів, якими перевозяться вантажі гуманітарної допомоги, якщо товаросупровідні документи оформлені на отримувачів гуманітарної допомоги в Україні, що внесені до Єдиного реєстру отримувачів гуманітарної допомоги.

З перевізників-нерезидентів, діяльність яких здійснюється на підставі міжнародних договорів України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, єдиний збір справляється відповідно до цих договорів.

З перевізників-резидентів, які сплатили податок з власників транспортних засобів згідно із Законом України «Про податок з власників транспортних засобів та інших самохідних машин і механізмів», плата за проїзд автомобільними дорогами України справляється лише у разі перевищення встановлених розмірів загальної маси, осьових навантажень та (або) габаритних параметрів.

Допустимі розміри осьових навантажень та (або) габаритних параметрів автомобільних транспортних засобів, за перевищення яких встановлюється додаткова плата, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Процедура справляння єдиного збору детально описана у затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 24.10.02 р. №1569 Порядку справляння єдиного збору у пунктах пропуску через державний кордон. Відповідно до цього Порядку єдиний збір не справляється у разі:

-     перетинання державного кордону авіаційними та водними транспортними засобами, залізничними вагонами без вантажу, залізничними пасажирськими вагонами, легковими автомобілями;

-     транзиту вантажу, що не підлягає пропуску через митний кордон та перевантажується на інший транспортний засіб у зоні митного контролю пункту пропуску, який є одночасно пунктом ввезення та вивезення цього вантажу;

-     в’їзду та виїзду транспортного засобу в межах одного пункту пропуску через державний кордон без перетинання митного кордону;

-     переміщення товарів трубопровідним транспортом та лініями електропередачі.

Єдиний збір складається з:

-     плати за здійснення передбачених чинним законодавством видів контролю вантажу і транспортного засобу;

-     плати за проїзд транспортного засобу автомобільними дорогами;

-     додаткової плати за проїзд автомобільного транспортного засобу з перевищенням встановлених загальної маси, осьових навантажень та (або) габаритних параметрів.

Також у Порядку визначений вичерпний перелік товарів, що підлягають контролю у разі здійснення транзиту та їх ввезення на митну територію України, та види контролю, яким підлягає кожний товар(митний, санітарний, ветеринарний, фітосанітарний чи радіологічний).

 

Акциз. Відповідно до ст. 1 декрету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» акцизний збір - це непрямий податок на окремі товари (продукцію), визначені законом як підакцизні, який включається до ціни цих товарів (продукції).

Порядок справляння акцизного збору регламентується Інструкцією про порядок справляння акцизного збору в разі ввезення товарів суб’єктами зовнішньоекономічної діяльності на митну територію України, затвердженою наказом Державної митної служби України від 21.01.00 р. №33.  Відповідно до цієї Інструкції об’єктами обкладення акцизним збором є:

-     вартість товарів (продукції), які ввозяться (пересилаються) на митну територію України, у тому числі в межах бартерних (товарообмінних) операцій або без оплати їх вартості чи із частковою оплатою;

-     вартість алкогольних напоїв та тютюнових виробів, які ввозяться на територію України, включаючи виготовлені за межами митної території України з давальницької сировини, реімпортовані, а також митна вартість продукції, яка повертається на митну територію України із зони митного контролю (магазинів безмитної торгівлі), перерахована у валюту України за валютним (обмінним) курсом НБУ, що діяв на дату митного оформлення товарів (продукції).

До об’єктів обкладення акцизним збором не належать:

-     підакцизні товари, що вивозяться (експортуються) платниками акцизного збору за межі митної території України за оформленими в установленому законодавством порядку вантажними митними деклараціями;

-     підакцизні товари, які розміщуються на митних ліцензійних складах, у магазинах безмитної торгівлі;

-     зразки підакцизних товарів, що тимчасово ввозяться на митну територію України з метою показу чи демонстрації на час проведення виставок, конкурсів, нарад, семінарів, ярмарків під зобов’язання організатора виставки про зворотне вивезення таких зразків і залишаються власністю іноземних юридичних осіб.

До об’єктів обкладення акцизним збором алкогольних напоїв та тютюнових виробів не належать:

-     вартість та обсяги ввезених і конфіскованих на території України алкогольних напоїв та тютюнових виробів, власника яких не визначено, а також таких, що перейшли до держави за правом спадкоємства;

-     вартість та обсяги алкогольних напоїв та тютюнових виробів, що перевозяться через територію України транзитом;

-     вартість та обсяги імпортованої сировини, що ввозиться або використовується для виробництва алкогольних напоїв та тютюнових виробів;

-     вартість та обсяги зразків алкогольних напоїв та тютюнових виробів, тимчасово ввезених на територію України з метою показу чи демонстрації, якщо вони залишаються власністю іноземних юридичних осіб і їх використання на території України не має комерційного характеру. При цьому зразки алкогольних напоїв та тютюнових виробів, тимчасово ввезені в Україну й призначені для показу чи демонстрації під час проведення виставок, конкурсів, нарад, семінарів, ярмарків тощо, пропускаються через митний кордон за рішенням митного органу в кількості, достатній з урахуванням мети переміщення.

Базою обкладення акцизним збором (основою його нарахування) при обчисленні його суми із застосуванням ставки акцизного збору в процентах є:

-     при ввезенні підакцизних товарів на митну територію України – вартість цих товарів, за встановленими імпортером максимальними роздрібними цінами на них, без урахування податку на додану вартість і акцизного збору (але не менше митної вартості таких товарів з урахуванням сум ввізного мита без податку на додану вартість і акцизного збору);

-     при митному оформленні готової продукції з давальницької сировини українського замовника, яка повертається на митну територію України, чи готової продукції із сировини іноземного замовника, що реалізуватиметься на митній території України, – вартість готової продукції за встановленими українським замовником або виробником (імпортерами) максимальними роздрібними цінами на цю продукцію без урахування податку на додану вартість і акцизного збору (але не менше митної вартості таких товарів з урахуванням сум ввізного мита без податку на додану вартість і акцизного збору).

Установлення максимальних роздрібних цін на підакцизні товари здійснюється імпортерами цихтоварів шляхом декларування таких цін. Декларація про встановлені імпортером максимальні роздрібні ціни на підакцизні товари подається імпортером до Держмитслужби України.

Базою обкладення акцизним збором (основою нарахування) при обчисленні його суми із застосуванням ставки акцизного збору у фіксованих сумах при ввезенні товарів, у тому числі вироблених з давальницької сировини, є їх вага, об’єм, кількість або інший натуральний показник, визначений у фізичних одиницях виміру, установлених відповідними законами України.

Платниками акцизного збору є:

-     суб’єкти підприємницької діяльності, а також їх філії, відділення, інші відокремлені підрозділи – виробники підакцизних товарів (послуг) на митній території України, у тому числі з давальницької сировини;

-     нерезиденти, які здійснюють виготовлення підакцизних товарів (послуг) на митній території України безпосередньо або через їх постійні представництва чи осіб, прирівняних до них згідно із законодавством;

-     будь-які суб’єкти підприємницької діяльності, інші юридичні особи, їх філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, які ввозять на митну територію України підакцизні товари, незалежно від наявності внесених до них іноземних інвестицій;

-     юридичні та фізичні особи, які купують (одержують в інші форми володіння, користування або розпорядження) підакцизні товари в податкових агентів.

Платниками акцизного збору на алкогольні напої та тютюнові вироби є:

-     суб’єкти підприємницької діяльності  – українські виробники алкогольних напоїв та тютюнових виробів, а також замовники, за дорученням яких виготовляється ця продукція на давальницьких умовах;

-     суб’єкти підприємницької діяльності, включаючи підприємства з іноземними інвестиціями, незалежно від дати їх реєстрації та громадяни, що займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи, які ввозять алкогольні напої та тютюнові вироби на митну територію України як для власних, так і для виробничих потреб з метою продажу або реалізації на умовах комісії та реекспорту;

-     юридичні особи, міжнародні організації, їх філії, відділення, інші відокремлені підрозділи, які здійснюють реалізацію алкогольних напоїв і тютюнових виробів на митній території України, включаючи операції з увезення (імпорту) в Україну алкогольних напоїв та тютюнових виробів, якщо реалізація таких товарів на території України здійснюється цими суб’єктами через постійні представництва, розташовані на території України.

Акцизний збір не справляється з:

-     сировини, імпортованої для виробництва алкогольних напоїв і тютюнових виробів, що ввозиться підприємствами – виробниками алкогольних напоїв і тютюнових виробів безпосередньо для виготовлення таких товарів, за наявності довідки податкової інспекції (адміністрації) за місцезнаходженням цього підприємства (форма довідки визначається Державною податковою адміністрацією України). Один примірник довідки залишається в справах митного органу;

-     підакцизних товарів, які переміщуються через митну територію України транзитом;

-     підакцизних товарів, які ввозяться в Україну в режимі тимчасового ввезення під зобов’язання про зворотне вивезення;

-     конфіскованого, спадкового, безхазяйного майна, коштовностей та інших цінностей, крім автомобілів, які перейшли за правом спадкування у власність держави;

-     товарів, що поставляються в Україну відповідно до положень Закону України «Про гуманітарну допомогу»;

-     підакцизних товарів, які ввозяться в Україну на виконання положень міжнародних угод за участю України, якщо відповідна угода передбачає звільнення від цього виду збору.

Датою виникнення податкових зобов’язань з продажу підакцизних товарів (продукції) вважається дата, яка припадає на податковий період, протягом якого відбувається будь-яка з подій, що настала раніше:

-     або дата зарахування коштів від покупця (замовника) на банківський рахунок платника акцизного збору як оплата товарів (продукції), що продаються, а у разі продажу товарів (продукції) за готівкові кошти – дата їх оприбуткування в касі платника акцизного збору, за відсутності такої – дата інкасації готівкових коштів у банківській установі, яка обслуговує платника акцизного збору;

-     або дата відвантаження (передачі) товарів (продукції).

Податок на додану вартість.  Процедура справляння ПДВ як митного платежу регламентується Порядком справляння податку на додану вартість під час митного оформленнятоварів, імпортованих на митну територію України, затвердженим наказом Державної митної служби України №821 від 27.09.06 р. Відповідно до цього Порядку об’єктом оподаткування ПДВ є операції з увезення товарів у митному режимі імпорту або реімпорту.

З метою оподаткування до імпорту також прирівнюються:

-     ввезення з-за меж митного кордону України на митну територію України товарів за договорами лізингу (оренди) (у тому числі в разі повернення об’єкта лізингу лізингодавцю-резиденту або іншій особі за дорученням такого лізингодавця), застави та іншими договорами, які не передбачають передання права власності на такі товари (майно) або передбачають їх обмін на корпоративні права чи цінні папери, у тому числі якщо таке ввезення пов’язане з поверненням товарів у зв’язку з припиненням дії зазначених договорів;

-     поставка товарів з території безмитних магазинів на митну територію України для їх вільного обігу (крім території інших безмитних магазинів);

-     поставка продуктів переробки (готової продукції) з митного режиму переробки на митній території України на митну територію України для їх вільного обігу;

-     в інших випадках, передбачених Митним кодексом України.

Митне оформлення товарів, імпортованих на митну територію України, щодо яких відповідно до законодавства України встановлено пільги в обкладенні ПДВ, здійснюється після подання всіх документів, необхідних для застосування податкових пільг. Порядок подання документів, які підтверджують право суб’єктів підприємницької діяльності на користування встановленими законодавством податковими пільгами під час митного оформлення товарів, що ввозяться на митну територію України або вивозяться з митної території України, затверджено наказом Державної митної служби України від 22.06.06 р. №514.

Справляння ПДВ при митному оформленні давальницької сировини іноземного замовника, а такожтоварів, що ввозяться з метою ремонту в митному режимі переробки на митній території України, здійснюється з урахуванням положень Закону України «Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах» та інших нормативно-правових актів.

Операції, що є об’єктом оподаткування ПДВ, оподатковуються за ставкою 20 відсотків бази оподаткування. Для товарів,  які імпортуються  на  митну  територію України   платниками   ПДВ,   базою   оподаткування   є  договірна (контрактна) вартість таких товарів, але не менша митної вартості, зазначеної  у  ввізній  митній  декларації з урахуванням витрат на транспортування,  навантаження,  розвантаження,  перевантаження та страхування  до  пункту  перетину митного кордону України,  сплати брокерських,  агентських,  комісійних та  інших  видів  винагород, пов'язаних   з  імпортом  таких  товарів,  плати  за  використання об'єктів інтелектуальної власності,  що належать до таких товарів, акцизних  зборів,  увізного мита,  а також інших податків,  зборів (обов'язкових платежів),  за винятком ПДВ,  що включаються у  ціну товарів  (робіт,  послуг)  згідно  із  законами  України  з питань оподаткування.

При імпорті товарів на митну територію України платниками ПДВ є особи, які імпортують товари на митну територію України в обсягах, що підлягають оподаткуванню цим податком згідно із законодавством (незалежно від того, який режим оподаткування вони використовують згідно із законодавством).

Датою виникнення податкових зобов’язань при імпорті є дата подання митної декларації із зазначенням у ній суми ПДВ, що підлягає сплаті.

При нарахуванні ПДВ, що підлягає сплаті, до бази оподаткування ПДВ не включається сума мита та/або акцизного збору, яка не підлягає сплаті (нараховується умовно) унаслідок застосування податкових пільг або інших передбачених законодавством звільнень від сплати.

Якщо ПДВ нараховується умовно, то до бази оподаткування ПДВ включається сума мита та/або акцизного збору (у тому числі така, що не підлягає сплаті /нараховується умовно/ унаслідок застосування податкових пільг або інших передбачених законодавством звільнень від сплати).

Відомості про нарахований ПДВ відображаються у відповідних графах ВМД і додаткових аркушах до неї відповідно до Інструкції про порядок заповнення вантажної митної декларації, затвердженої наказом Державної митної служби України від 09.07.97 р. №307. Сплата коштів у рахунок погашення податкових зобов’язань з ПДВ здійснюється одночасно зі сплатою мита, акцизного та митних зборів  до/або  під  час  оформлення  ВМД. 

Платники ПДВ при імпорті товарів на митну територію України за умови оформлення митної декларації можуть за власним бажанням надавати митним органам податковий вексель на суму податкового зобов’язання у порядку та в строки, визначені чинним законодавством.

Податковий вексель на суму податкового зобов’язання з ПДВ не може бути виданий при митному оформленні:

-     підакцизних товарів;

-     товарів, що належать до 1 – 24 товарних груп УКТ ЗЕД.

Податковий вексель може бути виданий особою, яка відповідає всім наведеним нижче вимогам:

-     є платником ПДВ відповідно до вимог чинного законодавства;

-     зареєстрована як платник ПДВ згідно чинного законодавства та внесена до реєстру платників ПДВ;

-     має індивідуальний податковий номер, присвоєний як платнику ПДВ;

-     зареєстрована як платник цього податку не менше ніж за дванадцять календарних місяців до місяця, у якому здійснюється таке імпортування;

-     не є суб’єктом оподаткування за правилами, установленими законодавством з питань спрощених систем оподаткування, що передбачають сплату ПДВ за ставками, іншими, ніж установлені чинним законодавством.

Податковий вексель надається за кожною ВМД окремо на повну суму податкового зобов’язання. Якщо митна вартість однієї партії товарів перевищує 80 млн. гривень, то на суму податкового зобов’язання, нараховану за однією ВМД, може надаватися декілька податкових векселів.

Податкові векселі підлягають обов’язковому підтвердженню шляхом авалю комерційними банками. При цьому митне оформлення товарів здійснюється за умови надходження до Центральної бази даних Держмитслужби України інформації від банків (в електронному вигляді) про авалювання таких податкових векселів відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України від 05.10.05 р. №420-р. Виданий податковий вексель не підлягає переданню шляхом індосаменту. Обов’язки з погашення податкового векселя не можуть передаватися іншим особам незалежно від їх взаємовідносин із векселедавцем.

Митне оформлення товарів з наданням платниками ПДВ податкових векселів на суму податкового зобов’язання з ПДВ здійснюється в митниці, у зоні діяльності якої розташований цей платник.

Митне оформлення товарів, імпортованих за договорами, що вповноважують одну особу здійснювати поставку товарів від імені та за дорученням іншої особи без передання права власності на такі товари, з наданням податкових векселів на суму податкового зобов’язання з ПДВ здійснюється в митниці, у зоні діяльності якої розташований платник ПДВ, що вповноважив посередника на здійснення таких операцій.

Податковий вексель подається у трьох примірниках. Під час  оформлення  ВМД  на зворотному боці всіх трьох примірників податкового векселя посадовою  особою  відділу  митних платежів  або  посадовою особою підрозділу митного оформлення,  на яку покладено функції  контролю  за  правильністю  нарахування  та справляння  митних  платежів,  проставляються  дата  та довідковий номер  цієї  ВМД,  які  засвідчуються  особистим   підписом   цієї посадової  особи із зазначенням посади,  ініціалів та прізвища,  а після завершення оформлення - особистою печаткою  посадової  особи підрозділу  митного  оформлення,  яка  здійснювала випуск товару у вільний обіг.

У разі проведення митного оформлення товарів одноособово посадовою особою підрозділу митного оформлення за принципом «єдиного вікна» відповідно до Порядку здійснення митного контролю й митного оформлення товарів із застосуванням вантажної митної декларації, затвердженого наказом Державної митної служби України від 20.04.05 р. №314, після  завершення оформлення  ВМД  на  зворотному  боці   всіх   трьох   примірників податкового   векселя  проставляються  дата  та  довідковий  номер декларації, що засвідчуються особистою номерною печаткою посадової особи підрозділу митного оформлення, яка здійснювала випуск товару у вільний обіг.

Перші примірники податкових векселів не пізніш як третього дня від дати їх видачі надсилаються (вручаються) до податкового органу, у якому особа, яка видала такий вексель, зареєстрована як платник ПДВ, разом із реєстром податкових векселів. Реєстр складається за спеціальною формою у двох примірниках і засвідчується підписом начальника відділу митних платежів митного органу (другий примірник реєстру зберігається у справах відділу митних платежів). Номер і дата реєстру заносяться у відповідну графу журналу обліку податкових векселів.

За рішенням начальника митного органу засвідчення реєстрів з подальшим їх направленням до податкових органів може покладатися на начальників підрозділів митного оформлення. Таке рішення затверджується відповідним наказом по митному органу.

Податкові векселі вважаються надісланими (врученими) до податкового органу, якщо вони надіслані листом з повідомленням про вручення засобами поштового зв’язку або їх вручено посадовій особі податкового органу під підпис (підпис учиняється на другому примірнику реєстру). У митному органі, який здійснює митне оформлення імпортованих на митну територію України товарів, залишається другий примірник векселя. Третій примірник векселя після митного оформленнятоварів повертається платнику ПДВ.

ТЕМА 6

НЕТАРИФНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

                                                                                          

Ступінь впливу нетарифних інструментів на міжнародну торгівлю важко кількісно оцінити, тому що їх вплив не має яскраво вираженого характеру. На відміну від тарифного регу­лювання, яке встановлюється у законодавчому порядку, нета­рифні обмеження можуть запроваджуватися за рішенням ор­ганів виконавчої та місцевої влади. Згідно з даними ЮНКТАД, у загальному обсязі нетарифних заходів кількісні обмеження становлять до 20 %, стільки ж податкові заходи (внутрішні та прикордонні), дещо менше – технічні норми та правила. Ліде­рами у використанні нетарифних обмежень у міжнародній торгівлі є США, Японія та ЄС.

У наш час нетарифне регулювання застосовується лише з такими цілями:

-     захист національної економіки;

-     дотримання міжнародної безпеки;

-     охорона життя та здоров'я людей;

-     виконання міжнародних зобов'язань;

-     підтримка стабільності міжнародної торговельної систе­ми тощо.

Нетарифні обмеження здійснюються адміністративними, фінансовими, кредитними й іншими методами. їх нарахо­вується більше 800.

Згідно положень Секретаріату ГАТТ, виокремлюють  п'ять груп нетарифних обмежень:

-     участь держави в зовнішньоторговельних заходах (субсиду­вання виробництва і експорту товарів, система державних закупі­вель товарів, державна торгівля в країнах з ринковою економі­кою);

-     митні, адміністративні імпортні формальності (антидемпін­гове мито, методи оцінки митної вартості товарів, митні і кон­сульські формальності, товаросупровідні документи, товарна но­менклатура зовнішньоекономічної діяльності);

-     стандарти і вимоги, пов'язані з охороною здоров'я, промис­ловістю та технікою безпеки (в тому числі промислові стандарти, вимоги до упаковки і маркування товарів, санітарно-ветеринарні норми);

-     обмеження, які закладаються в механізм платежу (імпортні депозити, прикордонний податковий режим, ковзні збори);

-     кількісні обмеження імпорту і експорту.

Одним із найпоширеніших є поділ нетарифних обмежень на:

-     кількісні;

-     приховані;

-     фінансові.

До кількісних обмежень відносять квотування, ліцензування та «добровільні» обмеження експорту.

Квотування. Квота – найбільш розповсюджена форма нетарифних обмежень. Це кількісна міра обмеження експорту чи імпорту товару визначеною кількістю або сумою на певний проміжок часу.

За напрямом дії квоти поділяються на:

-     експортні, які вводить уряд країни для запобігання ви­везення дефіцитної на внутрішньому ринку продукції (в Україні, наприклад, це руди і концентрати доро­гоцінних металів, коштовні і напівкоштовні камені, відходи і брухт дорогоцінних металів), а також для до­сягнення політичних цілей. Ці квоти застосовуються рідко;

-     імпортні квоти, які вводить уряд країни для захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції; для до­сягнення збалансованості торгового балансу, регулю­вання попиту та пропозиції усередині країни, як відповідна міра на дискримінаційну торгову політику інших держав.

За масштабом охоплення квоти поділяються на:

-     глобальні, котрі встановлюють на імпорт чи експорт визначеного товару на певний період часу поза за­лежністю від того, з якої країни він імпортується чи в яку експортується (наприклад, у США за допомогою квот регулюється імпорт сиру рокфор, окремих сортів шоколаду, бавовни, кави і т.д.). Мета введення цих квот – досягти необхідного рівня внутрішнього споживан­ня. їх обсяг визначається як різниця внутрішнього ви­робництва і споживання;

-     індивідуальні – це встановлена в рамках глобальної квоти квота кожної країни, що експортує чи імпортує товар. Вони встановлюються на підставі двосторонніх угод.

Економічні наслідки введення квот полягають у наступно­му:

-     квоти – більш ефективний, ніж тарифи, інструмент об­меження імпорту. Їх введення дозволяє утримувати об­сяги імпорту на незмінному рівні, незважаючи на зрос­тання попиту, що, у свою чергу, збільшує ціну товару.

-     при попередньому обсязі імпорту внутрішнє вироб­ництво і споживання зростають;

-     квоти являють собою абсолютну величину і є негнучки­ми щодо ціни товару;

-     вони більш ефективні для здійснення швидких дій адміністративних органів, ними простіше і легше маніпулювати (тарифи звичайно потребують прийнят­тя відповідного законодавства);

-     квоти є прямим джерелом монопольного прибутку; во­ни завжди збільшують доходи виробників імпортозамінної продукції;

-     стримують імпортну конкуренцію (тарифи її звичайно допускають);

Ліцензування. Квотування здійснюється урядовими ор­ганами на основі видачі ліцензій. Ліцензія – це дозвіл, виданий державними органами на ек­спорт чи імпорт товару у встановлених кількостях за визначе­ний проміжок часу.

Ліцензування може виступати у вигляді:

-     складової частини процесу квотування. У цьому випад­ку ліцензія є документом, що підтверджує право ввезти чи вивезти товар у рамках отриманої квоти;

-     самостійного інструмента державного регулювання.

Основні види ліцензій:

-     разова ліцензія – дозвіл на експорт чи імпорт терміном до 1 року, видана конкретній фірмі на здійснення однієї зовнішньоторговельної операції;

-     генеральна ліцензія – дозвіл на експорт чи імпорт того чи іншого товару протягом року без обмежень кількості угод;

-     глобальна ліцензія – дозвіл на безперешкодне ввезення чи вивезення даного товару в будь-яку країну світу за визначений проміжок часу без обмеження кількості чи вартості;

-     автоматична ліцензія – дозвіл, який видається негайно після одержання від експортера чиімпортера заявки, що не може бути відхилена державним органом, на без­перешкодне ввезення чи вивезення товару.

При оформленні ліцензії на експорт товарів до заяви на видачу ліцензії додають­ся документи:

-     копія контракту зі специфікаціями;

-     документ, що підтверджує одержання квоти;

-     сертифікат походження товару.

Генеральні ліцензії на експорт продукції для забезпечення виконання міждержавних угод видаються винятково підприємствам, що мають повноваження Уряду на їх одержан­ня і яким надані відповідні експортні квоти. В інших випадках експортерам видають разові ліцензії, в яких указується ціна за одиницю виміру експортованого товару і його загальна вартість у валюті контракту.

Для одержання ліцензії на імпорт товарів необхідно підго­тувати такі документи:

-     заявку на ліцензію;

-     копію контракту зі специфікаціями;

-     сертифікат, що засвідчує відповідність технічних, фар­макологічних, санітарних, фітосанітарних, ветеринар­них та екологічних характеристик товару встановленим нормам.

Ліцензії розподіляються різними способами. Найефек­тивнішим є відкритий аукціон, що являє собою конкурсний продаж імпортних квот. Ліцензію одержує той експортер, який пропонує за неї найвищу ціну як за право експортувати товар у рамках імпортної квоти. Конкурсний продаж імпорт­них квот приносить високий доход державі і перешкоджає ха­барництву і корупції.

Крім відкритих аукціонів, використовуються:

-     система явних переваг, що допускає закріплення уря­дом ліцензій за визначеними фірмами пропорційно розмірам їх імпорту за попередній період чи про­порційно структурі попиту національних імпортерів. Цей спосіб дозволяє підтримувати фірми, що скорочу­ють імпорт товарів внаслідок введення імпортних квот;

-     система розподілу ліцензій на позаціновій основі, що ґрунтується на видачі урядом ліцензій тим фірмам, які показали свою здатність здійснювати експортно-імпортні операції найбільш ефективним способом. Цей метод потребує великих витрат, оскільки допускає ут­ворення експертної комісії і проведення добору в кілька етапів.

При виборі способу розподілу ліцензій починають з най­менш ринкового, що має адміністративний характер (розподіл ліцензій на позаціновій основі) і послідовно переходять до найбільш ринкового (аукціонного).

«Добровільне» обмеження експорту – це кількісне обмеження експорту, що ґрунтується на зобов'язанні одного з торгових партнерів обмежити (чи не розширювати) обсяг експорту, прийняте в рамках міжурядової угоди про встановлення квот на експорт товару. Такі угоди укладаються, коли імпортуюча країна спонукує свого торгового партнера «добровільно» скоротити свій екс­порт. Наприклад, у 1981р. Японія ввела «добровільні» обмеження експорту (1,68 млн. авто­мобілів) на експорт японських автомашин у США після того, як американські політики почали вимагати введення квоти на імпорт автомобілів з Японії. Японці надали перевагу таким обмеженням над квотою, щоб саме Японія, а не США зберегла контроль над ви­конанням програми.

Приводом для добровільних обмежень експорту за звичай є заяви національних това­ровиробників про те, що ввезення того чи іншого товару через кордон призводить до втрат на виробництві і дезорганізації місцевого ринку. Замість введення імпортних квот країна, що імпортує, робить політичний тиск на країну, що експортує, ви­магаючи від неї введення обмеження на вивезення визначено­го товару. Угода підписується під натиском імпортера і тому «добровільність» – поняття відносне.

Прихованих нетарифних засобів торгової політики сьогодні вирізняють більше 100. З їх допомогою країни можуть в однобічному порядку обмежувати експорт чи імпорт. До них відносяться: технічні бар'єри, внутрішні податки і збори, державні закупівлі, вимо­ги щодо вмісту місцевих компонентів тощо.

Технічні бар'єри являють собою національні стандарти якості, економічні вимоги, санітарні обмеження, вимоги до упакування і маркірування товарів, вимоги про дотримання ускладнених митних формальностей, законів про захист спо­живачів і т.п. Технічні бар'єри виникають внаслідок того, що національні технічні й адміністративні правила перешкоджа­ють ввезенню товарів із-за кордону. Це відбувається у випад­ку невідповідності імпортних товарів обов'язковим стандар­там якості, охорони здоров'я і безпеки, що застосовуються до аналогічних вітчизняних товарів, невідповідності сільськогос­подарських продуктів санітарним і фітосанітарним нормам, що застосовуються для запобігання ввезення в країну шкідників і захворювань, не розповсюджених у даній країні.

Внутрішні податки і збори. Державні і місцеві органи вла­ди на імпортні товари можуть накладати податок на додаткову вартість, акцизний податок, а також вводити збори за митне оформлення, реєстрацію, перебування товарів під митним контролем, збереження на складі митниці, митне супровод­ження товарів, здійснення санітарного та іншого контролю продуктів, портові збори і т.п. з метою підвищення їхньої внутрішньої ціни і скорочення конкурентоспроможності на внутрішньому ринку.

Прикордонні податки на імпорт звичайно вводяться для компенсування подібного оподатковування внутрішніх то­варів, щоб створити рівні стартові умови для конкуренції в ціні і якості. Однак часто ці види податків накладаються ви­нятково на імпортні товари без одночасного обкладання подібних внутрішніх товарів. У цьому випадку вони стають дискримінаційними, але в той же час їх вважають важливою частиною захисної тарифної системи.

Державні закупівлі. Політика в рамках державних за­купівель полягає в тому, що державні органи і підприємства повинні купувати визначені товари тільки в національних підприємств, навіть якщо ці товари дорожчі від імпортних. Це збільшує урядові витрати, що лягають тягарем на платників податків. Використання політики державних закупівель дея­кою мірою дискримінує іноземних постачальників. Обсяги таких закупівель часто сягають 10-15 % ВНП країни. Як приклад можна привести встановлене американсь­ким урядом правило: «Купуй американське», що надає внутрішнім виробникам 50%-ву перевагу в різниці цін над іноземним виробником по контрактах міністерства оборони і 12%-ву перевагу за іншими державними закупівлями.

Вимоги про вміст місцевих компонентів. Цей метод прихованої торгової політики припускає законодавче встановлення частки регулювання кінцевого продукту, що повинна виробляти­ся місцевими виробниками, у випадку при­значення товару для продажу на внутрішньому ринку. Зви­чайно цей метод використовується урядами країн, що розви­ваються, з метою заміни імпорту внутрішнім виробництвом, за допомогою введення місцевих вимог до певних галузей, а та­кож щоб уникнути переміщення виробництва в країни, що розвиваються, з дешевшою робочою силою і цим самим збе­регти рівень зайнятості працюючих.

Вимоги про місцеву участь не тільки обмежує імпорт, а й містить вимоги до закордонних інвесторів: зобов'язання іно­земної фірми-інвестора експортувати визначену частину зроб­леної продукції з приймаючої країни. Подібні вимоги спотво­рюють міжнародну торгівлю і сприяють установленню нетарифних бар'єрів.

До фінансових методів торгової політики відносяться: демпінг, субсидії, експортне кредиту­вання.

Демпінг – це експорт товарів за цінами, нижчими від собівартості, чи принаймні, за нижчою ціною, ніж на внутрішньому ринку. Демпінг є формою міжнародної цінової дискримінації. Здійсненнюдемпінгу сприяють: розходження в попиті на товар у різних країнах; наявність певних передумов, що дають виробнику можливість встановлювати і диктувати ціни; тор­гові бар'єри і високі транспортнівитрати, завдяки чому вироб­ник може відгородити зовнішній ринок, де він продає товар за низькими цінами, від внутрішнього ринку, де відбувається продаж товару по більш високих цінах.

У міжнародній торговій практиці розрізняють спорадич­ний, постійний і хижацький демпінг.

Спорадичний демпінг – це епізодичний продаж не­сподіваних надлишків товару на світовому ринку за нижчими цінами, ніж на внутрішньому ринку. Цей вид демпінгу використовується у випадку виникнен­ня у фірми надвиробництва товарів. Не маючи можливості ре­алізувати товар у себе в країні і не бажаючи зупиняти своє ви­робництво, фірма продає товар на зовнішньому ринку за ниж­чою ціною, ніж внутрішня.

Постійний демпінг – це довгостроковий продаж товару на світовому ринку за нижчою ціною, ніж на внутрішньому ринку.

Хижацький (навмисний) демпінг – це тимчасове навмис­не зниження експортних цін з метою витиснення конкурентів з ринку і наступного встановлення монопольних цін.

Субсидія – це фінансова чи інша підтримка державними органами вироб­ництва, переробки, продажу, транспортування, експорту това­ру, внаслідок чого суб'єкт господарсько-правових відносин країни експорту одержує пільги (прибутки). Така підтримка національнихтоваровиробників у той же час дискримінує імпортерів.

Залежно від характеру виплат розрізняють пряме і непря­ме субсидування.

Прямі субсидії – це безпосередні виплати експортеру після здійснення ним експортної операції, що дорівнюють різниці між його витратами й отриманим доходом. Прямі суб­сидії суперечать міжнародним угодам і заборонені СОТ.

Непрямі субсидії – це приховане дотирування експор­терів через надання пільг по сплаті податків, пільгові умови страхування, повернення імпортних мит і т.п.

Існують внутрішні і зовнішні (експортні) субсидії.

Внутрішні субсидії – це бюджетне фінансування внутрішнього виробництва товарів, що конкурують з імпорт­ними. Вони вважаються одним з найбільше замаскованих фінансових інструментів торгової політики, а також кращим методом обмеження імпорту порівняно з імпортним тарифом і квотою, тому що не спотворюють внутрішні ціни і забезпечу­ють менші втрати для країни (втрати для національної еко­номіки виникають через те, що: одержавши субсидії, неефек­тивні місцевітоваровиробники мають можливість продавати свій товар; субсидії фінансуються за рахунок бюджету, тобто за рахунок податків).

Експортні субсидії – це бюджетне фінансування національних експортерів, що дає їм можливість продавати то­вар іноземним покупцям по нижчій ціні, ніж на внутрішньому ринку, і тим самим стимулювати експорт.

ТЕМА 7

ВАЛЮТНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

 

Сутність, основні принципи та інструменти валютного регулювання. Поняття валютної політики держави та її складові. Об'єкти та суб'єкти валютного регулювання. Валюта,валютний курс, валютні цінності. Порядок придбання і використання валюти, здійснення розрахунків в іноземній валюті. Система валютного контролю. Види валютних операцій. Обмеження щодо перевезення та пересилання валютних цінностей. Українська міжбанківська валютна біржа та її функції. Механізм проведення торгів іноземною валютою.

 

Система валютного регулювання – це регламентація ре­жиму здійснення валютних операцій, міжнародних розра­хунків, визначення загальних принципів валютного регулю­вання, повноважень державних органів і функцій банків та інших кредитно-фінансових установ у регулюванні валютних операцій, прав та обов'язків суб'єктів валютних відносин, по­рядок здійснення валютного контролю, відповідальність за порушення валютного законодавства.

У зовнішньоекономічній діяльності прийнято розрізняти поняття «операцій з іноземною валютою» та «операції в іноземній валюті». Так, операції з іноземною валютою (валютними цінностями) – це операції, об’єктом яких виступає іноземна валюта. А операції в іноземній валюті відповідно до П(С)БО 21 «Вплив зміни валютних курсів» – це господарські операції, вартість яких виражена в іноземній валюті, або господарські операції, що потребують розрахунків в іноземній валюті.

Системи національного валютного регулювання, як пра­вило, визначають суб'єктів валютного регулювання, порядок здійснення операцій з валютними цінностями, статус валюти та обміннийвалютний курс, повноваження державних органів і функції банківської системи у сфері валютного регулювання і валютного контролю.

Усі суб'єкти валютного регулювання поділя­ються на резидентів та нерезидентів. До рези­дентіввідносять:

-     фізичні особи (громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства), які мають постійне місце проживан­ня на території України, у тому числі ті, що тимчасово перебу­вають за кордоном;

-     юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням на території України, які здійснюють свою діяльність на підставі законів України;

-     дипломатичні, консульські, торговельні та інші офіційні представництва України за кордоном, які мають імунітет та дипломатичні привілеї, а також філії та представництва підприємств і організацій України за кордоном, що не здійснюють підприємницької діяльності.

Під нерезидентами розуміють:

-     фізичні особи (іноземні громадяни, громадяни України, особи без громадянства), які мають постійне місце проживан­ня за межами України, в тому числі ті, що тимчасово перебу­вають на території України;

-     юридичні особи, суб'єкти підприємницької діяльності, що не мають статусу юридичної особи (філії, представництва тощо), з місцезнаходженням за межами України, які створені й діють відповідно до законодавства іноземної держави, у тому числі юридичні особи та інші суб'єкти підприємницької діяль­ності з участю юридичних осіб та інших суб'єктів підприємницької діяльності України;

-     розташовані на території України іноземні диплома­тичні, консульські, торговельні та інші офіційні представ­ництва, міжнародні організації та їх філії, що мають імунітет і дипломатичні привілеї, а також представництва інших ор­ганізацій і фірм, які не здійснюють підприємницької діяль­ності на підставі законів України.

До учасників валютного регулювання відносять: Національний банк України, «уповноваженийбанк» (будь-який комерційний банк, офіційно зареєстрований на території України, що має ліцензію Національного банку України на здійснення валютних операцій, а також здійснює валютний контроль за операціями своїх клієнтів), різні кредитно-фінан­сові установи, які отримали ліцензію НБУ на право проведен­ня валютних операцій, юридичні особи, що уклали агентські угоди на відкриття пунктів обміну іноземних валют, кредитно-фінансові установи-нерезиденти, що одержали індивідуальні ліцензії НБУ на право проведення операцій на валютному ринку України.

Резиденти і нерезиденти мають право бути власниками ва­лютних цінностей, що знаходяться на території України, здійснювати валютні операції з урахуванням обмежень, уста­новлених чинним законодавством. Резиденти мають також право бути власниками валютних цінностей, що знаходяться за межами України, крім випадків, передбачених українським законодавством.

До валютних цінностей на території України відносяться:

-     валюта України – грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет і в інших формах, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території України, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти на рахунках, у внесках у банківських та інших кредитно-фінансо­вих установах на території України; платіжні документи та інші цінні папери (акції, облігації, купони до них, бони, векселі (тратти), боргові розписки, чеки, акредитиви, банківські нака­зи, депозитні сертифікати, ощадні книжки, інші фінансові та банківські документи), виражені у валюті України;

-     іноземна валюта – іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на гро­шові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одини­цях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірин­гових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших кредитно-фінансових установ за ме­жами України;

-     платіжні документи та інші цінні папери (акції, обліга­ції, купони до них, векселі (тратти), боргові розписки, акреди­тиви, чеки, банківські накази, депозитні сертифікати, інші фінансові та банківські документи), виражені в іноземній ва­люті або банківських металах;

-     банківські метали – золото, срібло, платина, метали платинової групи, доведені (афіновані) до найвищих проб відповідно до світових стандартів, у зливках і порошках, що мають сертифікат якості, а також монети, вироблені з доро­гоцінних металів.

Відповідно до Декрету КМУ «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» іноземна валюта – це іноземні грошові знаки у вигляді банкнотів, казначейських білетів, монет, що перебувають в обігу та є законним платіжним засобом на території відповідної іноземної держави, а також вилучені з обігу або такі, що вилучаються з нього, але підлягають обмінові на грошові знаки, які перебувають в обігу, кошти у грошових одиницях іноземних держав і міжнародних розрахункових (клірингових) одиницях, що перебувають на рахунках або вносяться до банківських та інших фінансових установ за межами України.

Постановою Правління НБУ від 04.02.98 р. №34 (у редакцій постанови Правління НБУ від 02.10.02 р. №378) затверджений Класифікатор іноземних валют та банківських металів, відповідно до якого усі іноземні валюти та банківські метали поділені на три групи (табл. 7.1).

Таблиця 7.1

Класифікатор іноземних валют та банківських металів

Назви валют табанківських металів	Коди валют
	цифровий	літерний
1	2	3
1 ГРУПА Вільно конвертовані валюти, які широко використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та продаються на головних валютних ринках світу
австралійські долари	036	AUD
англійські фунти стерлінгів	826	GBP
датські крони	208	DKK
долари США	840	USD
ісландські крони	352	ISK
ірландські фунти	372	IEP
канадські долари	124	CAD
норвезькі крони	578	NOK
шведські крони	752	SEK
швейцарські франки	756	CHF
японські єни	392	JPY
євро	978	EUR
СПЗ	960	XDR
золото	959	XAU
паладій	964	XPD
платина	962	XPT
срібло	961	XAG
2 ГРУПА Вільно конвертовані валюти, які широко не використовуються для здійснення платежів за міжнародними операціями та не продаються на головних валютних ринках світу
білоруські рублі	974	BYR
леви (Болгарія)	100	BGL
вірменські драми	051	AMD
грузинські ларі	981	GEL
долари Гонконгу	344	HKD
естонські крони	233	EEK
ізраїльські нові шекелі	376	ILS
індійські рупії	356	INR
казахстанські тенге	398	KZT
киргизькі соми	417	KGS
кувейтські динари	414	KWD
латвійські лати	428	LVL
литовські літи	440	LTL
мальтійські ліри	470	MTL
молдавські леї	498	MDL
новозеландські долари	554	NZD
польські злоті	985	PLN
республіки Корея вони	410	KRW
російські рублі	810	RUR
румунські леї	642	ROL
Саудівські ріали	682	SAR
сінгапурські долари	702	SGD
словацькі крони	703	SKK
словенські толари	705	SIT
турецькі ліри	792	TRL
угорські форинти	348	HUF
КФА франки  ВСЕАО	952	XOF
КФА франки  ВЕАС	950	XAF
хорватські куни	191	HRK
юані Женьміньбі (Китай)	156	CNY
інші валюти
2 ГРУПА Неконвертовані валюти
азербайджанські манати	031	AZM
єгипетські фунти	818	EGP
нові тайванські долари	901	TWD
таджицькі сомоні	972	TJS
туркменські манати	795	TMM
узбецькі суми	860	UZS
югославські динари	891	YUM
та всі інші валюти, що не належать до 1 та 2 груп валют

 

Порядок придбання іноземної валюти в Україні суб’єктами підприємницької діяльності для здійснення розрахунків з метою виконання своїх зобов’язань перед контрагентами регламентується Положенням про порядок та умови торгівлі іноземною валютою, затвердженим Постановою Правління НБУ 10.08.2005 р. №281. Відповідно до цього Положення торгівлю іноземною валютою на міжбанківському валютному ринку України дозволяється здійснювати виключно НБУ та уповноваженим банкам, які мають відповідну ліцензію НБУ. Торгівля іноземною валютою в Україні здійснюється тільки на Міжбанківському валютному ринку України. Уповноважені банки за купівлю на користь суб’єкта господарювання іноземної валюти мають право брати комісійну винагороду.

Усі операції з придбання іноземної валюти поділяють на такі види:

-     поточні торговельні операції (розрахунки за експорт та імпорт товару без відстрочення платежу або з відстроченням, що відповідно до договору не перевищує строки, установлені законодавством України для здійснення таких розрахунків; розрахунки на території України між резидентами - суб’єктами господарювання за товар на підставі індивідуальної ліцензії НБУ);

-     поточні неторговельні операції (перекази заробітної плати, стипендій, пенсій тощо; виплата готівкової іноземної валюти за платіжними картками; купівля за рахунок коштів, розміщених на поточному рахунку, чеків, що виражені в іноземній валюті; оплата зборів, мита та дій, пов’язаних з охороною прав на об’єкти інтелектуальної власності; оплата витрат, пов’язаних з відрядженням за кордон тощо);

-     валютні операції, пов’язані з рухом капіталу (надання та отримання резидентами кредитів і позик; операції, пов’язані з виконанням зобов’язань за гарантіями, поруками та заставою; операції, пов’язані з виконанням зобов’язань за лізингом, факторингом; здійснення прямих і портфельних інвестицій в Україну і за межі України; виплата прибутків, доходів та інших коштів, отриманих іноземними інвесторами від прямих інвестицій та розміщення серед нерезидентів цінних паперів українських емітентів; операції з цінними паперами; розміщення коштів на вкладних (депозитних) рахунках; операції, пов’язані з експортом та імпортом продукції, робіт, послуг, розрахунки за якими відповідно до договору передбачають відстрочення платежу на строк, який перевищує встановлений законодавством термін (комерційний кредит) тощо);

-     валютно-обмінні операції з іноземною валютою (готівкової іноземної валюти за готівкові гривні; продаж фізичним особам-резидентам готівкової іноземної валюти за готівкові гривні; зворотний обмін фізичним особам-нерезидентам невикористаних готівкових гривень на готівкову іноземну валюту; купівля-продаж дорожніх чеків за готівкову іноземну валюту, а також купівля-продаж дорожніх чеків за готівкові гривні; конвертація (обмін) готівкової іноземної валюти однієї іноземної держави на готівкову іноземну валюту іншої іноземної держави; прийняття на інкасо банкнот іноземних держав та іменних чеків).

Відповідно до п. 1 розділу ІІ Положення про порядок та умови торгівлі іноземною валютою клієнти-резиденти (юридичні особи та фізичні особи – суб’єкти підприємницької діяльності) мають право купити, обміняти іноземну валюту з метою здійснення розрахунків з нерезидентами за торговельними операціями на підставі таких документів:

-     заяви про купівлю іноземної валюти;

-     договору з нерезидентом, оформленого відповідно до вимог законодавства України;

-     вантажної митної декларації, якщо товар ввезений на територію України (вантажні митні декларації, за якими здійснене митне оформлення тимчасово ввезених вантажів під зобов’язання про їх зворотне вивезення, не є підставою для купівлі, обміну іноземної валюти);

-     акта (здавання-приймання тощо) або іншого документа, який свідчить про надання послуг, виконання робіт, імпорт прав інтелектуальної власності, якщо оплачуються отримані послуги (права), виконані роботи;

-     документів, що передбачені для документарної форми розрахунків (акредитив, інкасо), вексельної форми розрахунків (вексель, яким резидент-імпортер оформив заборгованість перед нерезидентом за договором), якщо договір передбачає такі форми розрахунків. Купівля, обмін іноземної валюти з метою оплати векселя, яким резидент-імпортер оформив заборгованість перед нерезидентом за договором, дозволяється лише в разі пред’явлення резидентом вантажної митної декларації, що підтверджує поставку продукції в Україну, або документа, який згідно з умовами зовнішньоторговельного договору засвідчує виконання нерезидентом робіт, отримання резидентом послуг;

-     акту або погодження, виданого відповідно до постанови Правління НБУ від 30.12.03 р. №597 «Про переказування коштів у національній та іноземній валюті на користь нерезидентів за деякими операціями», зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 05.02.04 р. за №159/8758.

Уповноважений банк зобов’язаний робити відмітку на оригіналах документів, на підставі яких була куплена, обміняна іноземна валюта, та на копіях цих документів, які залишаються в нього на зберіганні (копії засвідчуються підписом керівника або заступника керівника та печаткою клієнта або нотаріусом). Ця відмітка має містити дату купівлі, обміну іноземної валюти, її суму, а також засвідчується підписом відповідального працівника валютного підрозділу та відбитком його особистого штампа або штампа цього підрозділу, або печатки уповноваженого банку.

Перелік документів для купівлі іноземної валюти за неторговими операціями є дещо іншим і він наведений у Положенні про порядок та умови торгівлі іноземною валютою. Дещо відрізняється перелік документів, що подається в уповноважений банк для купівлі іноземної валюти за валютними та валютно-обмінними операціями,  а також при купівлі іноземної валюти фізичними особами для здійснення розрахунків з нерезидентами. Ці особливості також відображені в Положенні.

Відповідно до п. 3 розділу 3 Положення клієнт-резидент зобов’язаний використати іноземну валюту, що куплена у встановленому порядку через уповноважений банк, не пізніше ніж за п’ять робочих днів після дня її зарахування на його поточний рахунок на потреби, зазначені в заяві про купівлю іноземної  валюти.

У заяві про купівлю іноземної валюти резидент зобов’язаний доручити суб’єкту ринку продати куплену, обміняну іноземну валюту, що не буде перерахована за призначенням у вищезазначений строк.

Клієнт-резидент зобов’язаний перераховувати куплену, обміняну на міжбанківському валютному ринку України іноземну валюту для виконання власних зобов’язань перед нерезидентами лише з поточного рахунку резидента, відкритого в уповноваженому банку, крім розрахунків заакредитивами.

Іноземну валюту, обміняну на міжнародному валютному ринку з метою виконання резидентом зобов’язань перед нерезидентом за зовнішньоекономічним договором, дозволяється перераховувати за призначенням без проміжного зарахування цієї іноземної валюти на поточний рахунок резидента, відкритий у суб’єкта ринку.

Уповноважений банк зобов’язаний продати протягом п’яти робочих днів куплену іноземну валюту в разі порушення клієнтами-резидентами строків використання придбаної іноземної валюти. Позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, щокварталу перераховується до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

Також уповноважений банк зобов’язаний продати без доручення клієнта-резидента протягом п’яти робочих днів, починаючи з дня зарахування на розподільчий рахунок, повернені на адресу резидента у зв’язку з тим, що взаємні зобов’язання частково або повністю не виконані, кошти в іноземній валюті, які були куплені та перераховані на користь нерезидента. Позитивна курсова різниця, що може виникнути за такою операцією, також щокварталу перераховується до Державного бюджету України, а негативна курсова різниця відноситься на результати господарської діяльності резидента.

Уповноважений банк  має право зарахувати на поточний рахунок клієнта безготівкову іноземну валюту в загальній сумі до 1000 (однієї тисячі) доларів США (або еквівалент цієї суми в іншій іноземній валюті), яка була куплена клієнтом у встановленому порядку і залишилася невикористаною після оплати його зобов’язань. Якщо в клієнта залишається невикористана готівкова іноземна валюта, що була раніше куплена, обміняна для витрат на відрядження за межі України та/або на експлуатаційні витрати на транспортні засоби за межами України, то вона підлягає зарахуванню на його поточний рахунок (без зарахування на розподільчий рахунок) протягом п’яти робочих днів з часу оприбуткування до каси суб’єкта господарювання, з якого вона за бажанням клієнта може бути продана. Така валюта може надалі використовуватися лише на відрядження та/або на експлуатаційні витрати на транспортні засоби за межами України.

Кошти в іноземній валюті, що надійшли на адресу клієнта-резидента (юридичної особи, фізичної особи, яка здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи), згідно з нормативно-правовими актами НБУ підлягають попередньому зарахуванню на розподільчий рахунок (крім випадків, передбачених нормативно-правовими актами НБУ).

ТЕМА 8

МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ І БАНКІВСЬКЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

При проведенні зовнішньоторговельних операцій важливим є правильним вибір форм міжнародних розрахунків. Це дає змогу контрагентам зменшувати витрати та ризики невиконання протилежною стороною своїх зобов'язань за контрактом.

Форми платежу (розрахунків) – це врегульовані законо­давством країн-учасниць способи виконання грошових зо­бов'язань за зовнішньоторговельним контрактом. Порядок здійснення форм міжнародних розрахунків також регу­люється міжнародними документами, які розробляються спеціально створеними організаціями – Міжнародною торго­вельною палатою, Комісією з права міжнародної торгівлі ООН тощо.

Форми міжнародних розрахунків умовно поділяються на документарні (акредитиви, інкасо) та недокументарні (платіж на відкритий рахунок, авансові платежі, банківський переказ, векселі та чеки). Міжнародні розрахунки, що мають документарний харак­тер, означають, що здійснюються вони на основі фінансових та комерційних документів. Це робить такі розрахунки надійними.

Розрахунки за інкасовим дорученням (інка­со) – це банківська операція, за допомогою якоїбанк за дорученням свого клієнта (екс­портера) отримує на основі розрахункових розрахунків за документів суму коштів, що йому належать, від платника (імпортера) за відвантажені йому товари чи надані послуги та зараховує ці кошти на рахунок клієнта-експортера у себе в банку. Інкасо являє собою тільки інкасування паперів, і банк не гарантує оплату коштів експортеру за відвантаженийтовар чи надані послуги. Експортер, щоб зменшити ризик несплати при цій формі, повинен вимагати надання імпортером гарантії платежу, яку видає банк, тобто банківської гарантії.

Розрізняють два види інкасо:

-     чисте інкасо, тобто стягнення платежу за фінансовими документами, які не супроводжуються комерційними документами. До фінансових документів належать: тратта (переказний вексель), простий вексель, чек;

-     документарне інкасо, тобто стягнення платежу за фінансовими документами, які супроводжуються ко­мерційними документами, або тільки за комерційними документами. До складу документів можуть входити: термінова тратта або тратта на пред'явника; коносамент або інший транспортний документ; комерційні рахунки-фактури; свідоцтво про походження; страхові поліси або сертифікати.

Акредитив є грошовим зобов’язанням банку, що видається ним за дорученням клієнта на користь його контрагента за договором, згідно з яким банк, що відкрив акредитив (банк-емітент), може здійснити платіж або надати повноваження іншому банку здійснювати такі платежі за умов пред’явлення документів, передбачених в акредитиві. Іншими словами, документар­ний акредитив – це угода, згідно з якою банк зобов'язується на прохання клієнта-імпортера (заявника акредитива) здійснити оплату документів, які відповідають умовам акре­дитива, експортеру (бенефіціару), на користь якого відкрито акредитив.

У світовій торгівлі за допомогою акредитиву здійснюється до 80% платежів. Це пов'язано з тим, що документарний акре­дитив є найменш ризикованим та найбільш дійовим інстру­ментом забезпечення платежів. У країнах, де контролюється зовнішня торгівля, застосування акредитиву часто є не­обхідною умовою для здійснення експортно-імпортних опе­рацій.

Сутність акредитиву полягає в одержуванні продавцем твердих гарантій платежу, а покупцем – повноцінних прав на відвантажений товар. Це можливо, коли гроші перераховують­ся платником лише при виконанні його контрагентом визна­чених умов, що і створює переваги, які має продавець, який до­мовився з покупцем щодо акредитивної форми оплати. Тому акредитив часто розглядається не тільки як форма розра­хунків, але і як своєрідне забезпечення платежу за товари (ро­боти, послуги).

Використання акредитивів для міжнародних розрахунків регламентується Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів, розроблених Міжнародною тор­говельною палатою. Уніфіковані правила визначають основні поняття та види акредитивів, способи та порядок застосування, обов'язки та відповідальність банків, вимоги до документів, що подають­ся разом закредитивом, а тому в кожний документарний акре­дитив обов'язково включається застереження, що Правила є невід'ємною складовою частиною такого акредитиву.

Відповідно до Уніфікованих правил у практиці міжнарод­них розрахунків можуть застосовуватись різні види докумен­тарних акредитивів:

-     відзивні та безвідзивні;

-     підтверджені та непідтверджені;

-     переказні (трансферабельні);

-     револьверні (відновлювальні);

-     компенсаційні;

-     покриті та непокриті;

-     резервні.

Банківський переказ відноситься до недокументарних форм розрахунків. Він є складо­вим елементом інших форм міжнародних розрахунків (акредитиви, інкасо, чеки, векселі).

Банківський переказ – це розрахункова банківська опе­рація, яка являє собою доручення комерційного банку своєму банку-кореспонденту сплатити відповідну суму грошей на прохання та за рахунок переказника іноземному отримувачу (бенефіціару) із зазначенням способу відшкодування банку-платнику сплаченої ним суми. Банківський переказ полягає у пересиланні платіжного доручення одного банку іншому.

Платіжне доручення – це розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, що його обслуговує, здійснити переказ указаної в ньому суми грошових коштів зі свого рахунка на рахунок одержувача.

Банки не несуть ніякої відповідальності за платіж (постав­ка товару, передання документів, а також сам платіж не вхо­дить у функції банку до моменту подання платіжного доручен­ня). Тому вони несуть мінімальну відповідальність і стягнуть мінімальну комісійну винагороду. Комісію, як правило, бере банк імпортера з переказодавця (розмір комісії визначається банком і виражається у відсотках).

Банківський переказ надає більше переваг імпортеру ніж експортеру, бо імпортер отримує товар і документи, як прави­ло, до моменту оплати.

Авансовий платіж – це грошова сума або майнова цінність, яка передається покупцем-імпортером продавцю-експортеру до відвантаження товару в рахунок виконання зо­бов'язань за контрактом.

Авансовий платіж виконує дві функції:

-     кредитування імпортером експортера;

-     забезпечення зобов'язань, які прийняті імпортером за контрактом.

Аванс може виступати у двох формах:

-     товарній, яка передбачає передання імпортером експор­теру сировинних матеріалів або комплектуючих, не­обхідних для виготовлення замовленого обладнання;

-     грошовій, яка передбачає сплату покупцем узгодженої за контрактом суми в рахунок належних за договором платежів до відвантаження товару (надання послуги), а іноді навіть до початку виконання контракту.

Авансові платежі використовують у таких випадках:

-     експортер не впевнений у платоспроможності імпортера;

-     нестабільна в країні покупця економічна та політична ситуація;

-     при поставці дорого обладнання, яке виготовлене за індивідуальним замовленням;

-     при поставках рідкісних дефіцитних товарів, а також товарів стратегічного призначення;

-     при тривалих строках дії контракту.

Розмір авансу залежить від мети авансу, характеру та но­визни товару, його вартості, строку виготовлення тощо. Аванс може надаватися як у розмірі повної вартості контракту, так і у вигляді частки, відповідного відсотка від неї.

У міжнародній практиці розрахунки у формі авансу на за­гальну вартість контракту використовуються рідко. Але в Ук­раїні при розрахунках за імпорт головною вимогою іноземно­гоекспортера є отримання 100% попередньої оплати, що пов'язано з недовірою з боку іноземних партнерів.

Найбільш поширені в міжнародній торгівлі авансові пла­тежі, що покривають частину суми контракту. При цьому ос­новну частину платежу експортер отримує після відвантажен­ня товару, використовуючи інші форми розрахунків, платіжні та фінансові інструменти. Наприклад, 5-10% вартості кон­тракту сплачуються у формі авансу, а решта – у формі відкри­того рахунка абоакредитива.

Платіж на відкритий рахунок передбачає ведення партнерами один для одного відкритих рахунків, на яких обліковуються суми поточної заборгованості. Для експортера платіж на відкритий рахунок є найризикованішою операцією, тому що в нього немає ніяких гарантій, що імпортерурегулює свою заборгованість в обумовлений строк. Після того як усі права на товар перейшли доімпортера, екс­портеру залишається тільки покладатися на платоспро­можність та порядність покупця. Для досягнення більшої надійності платежу експортери наполягають на виставленні на свою користь платіжних гарантій. Така форма розрахунків найбільш вигідна для імпортера, оскільки він здійснює оплату лише при отриманні товару. Та­ким чином відсутній ризик непоставкитовару.

Розрахунки за допомогою відкритого рахунка використо­вуються в разі, якщо між покупцем і продавцем існують надійні, стійкі та довгострокові ділові стосунки, а також, якщо торгівля між країнами відносно вільна від державних обме­жень і міжнародного регламентування.

У міжнародних розрахунках платіж на відкритий рахунок посідає значне місце в торгівлі багатьох країн світу. Так, у країнах Західної Європи до 60% усіх платежів здійснюється за допомогою цієї форми. Це пов'язано з тим, що на світовому ринку з'явився надлишок товарів, і продавець повинен упро­ваджувати все більш пільгові умови продажу. Крім того, у тор­говельній практиці низки країн (наприклад, у Великій Бри­танії) розрахунки в такій формі асоціюються з розстрочкою платежу (продажем у кредит).

У системі міжнародних розрахунків одним з основних інструментів є вексель. Вексель, як і чек, відноситься до кредитних засобів платежу, що обумовлено поши­ренням у зовнішній торгівлі комерційного кредиту.

Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне гро­шове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя (векселедержателю).

Середовища застосування векселів:

-     для оплати за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, за винятком векселів Мінфіну, НБУ та комерційних банків;

-     для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності;

-     при ввезенні в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з інозем­ними інвестиціями, а також за договорами (контракта­ми) про спільну інвестиційну діяльність;

-     для сплати ввізного мита, податків та зборів ук­раїнським виконавцем при ввезенні на митну тери­торію України давальницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів українським замовником при вивезенні даваль­ницької сировини за межі митної території України;

-     при оформленні простими векселями бюджетної забор­гованості з фінансування видатків, пов'язаних з опла­тою природного газу;

-     для сплати податку на додану вартість при імпорту­ванні товарів на митну територію України;

-     при імпортуванні та виготовленні алкогольних напоїв і тютюнових виробів;

-     для сплати експортного мита;

-     для сплати податку на прибуток.

При розрахунках із зовнішньоторговельних операцій ви­користовуються два основні види векселів: прості та переказні (тратти).

Простий вексель – це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) бере на себе просте, нічим не обумовлене зобов'язання у зазначений строк, в обумовленому місці здійснити платіж кредиторові (векселедержателеві) або тому, кому він накаже. При просто­му векселі платником є сам векселедавець. Таким чином, про­стий вексель – це боргове зобов'язання імпортера здійснити платіж.

Переказний вексель (тратта) – це складений за суворо визначеною формою документ, у якому міститься проста і нічим не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платникові (трасату) в зазначений строк у зазначеному місці здійснити платіж кредитору, вексе­ледержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже. Іншими словами, переказний вексель – це письмовий наказ здійснити платіж певній особі у певний строк, який виставляється екс­портером на іноземного імпортера.

ТЕМА 8

МІЖНАРОДНІ РОЗРАХУНКИ І БАНКІВСЬКЕ ОБСЛУГОВУВАННЯ ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

 

При проведенні зовнішньоторговельних операцій важливим є правильним вибір форм міжнародних розрахунків. Це дає змогу контрагентам зменшувати витрати та ризики невиконання протилежною стороною своїх зобов'язань за контрактом.

Форми платежу (розрахунків) – це врегульовані законо­давством країн-учасниць способи виконання грошових зо­бов'язань за зовнішньоторговельним контрактом. Порядок здійснення форм міжнародних розрахунків також регу­люється міжнародними документами, які розробляються спеціально створеними організаціями – Міжнародною торго­вельною палатою, Комісією з права міжнародної торгівлі ООН тощо.

Форми міжнародних розрахунків умовно поділяються на документарні (акредитиви, інкасо) та недокументарні (платіж на відкритий рахунок, авансові платежі, банківський переказ, векселі та чеки). Міжнародні розрахунки, що мають документарний харак­тер, означають, що здійснюються вони на основі фінансових та комерційних документів. Це робить такі розрахунки надійними.

Розрахунки за інкасовим дорученням (інка­со) – це банківська операція, за допомогою якоїбанк за дорученням свого клієнта (екс­портера) отримує на основі розрахункових розрахунків за документів суму коштів, що йому належать, від платника (імпортера) за відвантажені йому товари чи надані послуги та зараховує ці кошти на рахунок клієнта-експортера у себе в банку. Інкасо являє собою тільки інкасування паперів, і банк не гарантує оплату коштів експортеру за відвантаженийтовар чи надані послуги. Експортер, щоб зменшити ризик несплати при цій формі, повинен вимагати надання імпортером гарантії платежу, яку видає банк, тобто банківської гарантії.

Розрізняють два види інкасо:

-     чисте інкасо, тобто стягнення платежу за фінансовими документами, які не супроводжуються комерційними документами. До фінансових документів належать: тратта (переказний вексель), простий вексель, чек;

-     документарне інкасо, тобто стягнення платежу за фінансовими документами, які супроводжуються ко­мерційними документами, або тільки за комерційними документами. До складу документів можуть входити: термінова тратта або тратта на пред'явника; коносамент або інший транспортний документ; комерційні рахунки-фактури; свідоцтво про походження; страхові поліси або сертифікати.

Акредитив є грошовим зобов’язанням банку, що видається ним за дорученням клієнта на користь його контрагента за договором, згідно з яким банк, що відкрив акредитив (банк-емітент), може здійснити платіж або надати повноваження іншому банку здійснювати такі платежі за умов пред’явлення документів, передбачених в акредитиві. Іншими словами, документар­ний акредитив – це угода, згідно з якою банк зобов'язується на прохання клієнта-імпортера (заявника акредитива) здійснити оплату документів, які відповідають умовам акре­дитива, експортеру (бенефіціару), на користь якого відкрито акредитив.

У світовій торгівлі за допомогою акредитиву здійснюється до 80% платежів. Це пов'язано з тим, що документарний акре­дитив є найменш ризикованим та найбільш дійовим інстру­ментом забезпечення платежів. У країнах, де контролюється зовнішня торгівля, застосування акредитиву часто є не­обхідною умовою для здійснення експортно-імпортних опе­рацій.

Сутність акредитиву полягає в одержуванні продавцем твердих гарантій платежу, а покупцем – повноцінних прав на відвантажений товар. Це можливо, коли гроші перераховують­ся платником лише при виконанні його контрагентом визна­чених умов, що і створює переваги, які має продавець, який до­мовився з покупцем щодо акредитивної форми оплати. Тому акредитив часто розглядається не тільки як форма розра­хунків, але і як своєрідне забезпечення платежу за товари (ро­боти, послуги).

Використання акредитивів для міжнародних розрахунків регламентується Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів, розроблених Міжнародною тор­говельною палатою. Уніфіковані правила визначають основні поняття та види акредитивів, способи та порядок застосування, обов'язки та відповідальність банків, вимоги до документів, що подають­ся разом закредитивом, а тому в кожний документарний акре­дитив обов'язково включається застереження, що Правила є невід'ємною складовою частиною такого акредитиву.

Відповідно до Уніфікованих правил у практиці міжнарод­них розрахунків можуть застосовуватись різні види докумен­тарних акредитивів:

-     відзивні та безвідзивні;

-     підтверджені та непідтверджені;

-     переказні (трансферабельні);

-     револьверні (відновлювальні);

-     компенсаційні;

-     покриті та непокриті;

-     резервні.

Банківський переказ відноситься до недокументарних форм розрахунків. Він є складо­вим елементом інших форм міжнародних розрахунків (акредитиви, інкасо, чеки, векселі).

Банківський переказ – це розрахункова банківська опе­рація, яка являє собою доручення комерційного банку своєму банку-кореспонденту сплатити відповідну суму грошей на прохання та за рахунок переказника іноземному отримувачу (бенефіціару) із зазначенням способу відшкодування банку-платнику сплаченої ним суми. Банківський переказ полягає у пересиланні платіжного доручення одного банку іншому.

Платіжне доручення – це розрахунковий документ, який містить доручення платника банку, що його обслуговує, здійснити переказ указаної в ньому суми грошових коштів зі свого рахунка на рахунок одержувача.

Банки не несуть ніякої відповідальності за платіж (постав­ка товару, передання документів, а також сам платіж не вхо­дить у функції банку до моменту подання платіжного доручен­ня). Тому вони несуть мінімальну відповідальність і стягнуть мінімальну комісійну винагороду. Комісію, як правило, бере банк імпортера з переказодавця (розмір комісії визначається банком і виражається у відсотках).

Банківський переказ надає більше переваг імпортеру ніж експортеру, бо імпортер отримує товар і документи, як прави­ло, до моменту оплати.

Авансовий платіж – це грошова сума або майнова цінність, яка передається покупцем-імпортером продавцю-експортеру до відвантаження товару в рахунок виконання зо­бов'язань за контрактом.

Авансовий платіж виконує дві функції:

-     кредитування імпортером експортера;

-     забезпечення зобов'язань, які прийняті імпортером за контрактом.

Аванс може виступати у двох формах:

-     товарній, яка передбачає передання імпортером експор­теру сировинних матеріалів або комплектуючих, не­обхідних для виготовлення замовленого обладнання;

-     грошовій, яка передбачає сплату покупцем узгодженої за контрактом суми в рахунок належних за договором платежів до відвантаження товару (надання послуги), а іноді навіть до початку виконання контракту.

Авансові платежі використовують у таких випадках:

-     експортер не впевнений у платоспроможності імпортера;

-     нестабільна в країні покупця економічна та політична ситуація;

-     при поставці дорого обладнання, яке виготовлене за індивідуальним замовленням;

-     при поставках рідкісних дефіцитних товарів, а також товарів стратегічного призначення;

-     при тривалих строках дії контракту.

Розмір авансу залежить від мети авансу, характеру та но­визни товару, його вартості, строку виготовлення тощо. Аванс може надаватися як у розмірі повної вартості контракту, так і у вигляді частки, відповідного відсотка від неї.

У міжнародній практиці розрахунки у формі авансу на за­гальну вартість контракту використовуються рідко. Але в Ук­раїні при розрахунках за імпорт головною вимогою іноземно­гоекспортера є отримання 100% попередньої оплати, що пов'язано з недовірою з боку іноземних партнерів.

Найбільш поширені в міжнародній торгівлі авансові пла­тежі, що покривають частину суми контракту. При цьому ос­новну частину платежу експортер отримує після відвантажен­ня товару, використовуючи інші форми розрахунків, платіжні та фінансові інструменти. Наприклад, 5-10% вартості кон­тракту сплачуються у формі авансу, а решта – у формі відкри­того рахунка абоакредитива.

Платіж на відкритий рахунок передбачає ведення партнерами один для одного відкритих рахунків, на яких обліковуються суми поточної заборгованості. Для експортера платіж на відкритий рахунок є найризикованішою операцією, тому що в нього немає ніяких гарантій, що імпортерурегулює свою заборгованість в обумовлений строк. Після того як усі права на товар перейшли доімпортера, екс­портеру залишається тільки покладатися на платоспро­можність та порядність покупця. Для досягнення більшої надійності платежу експортери наполягають на виставленні на свою користь платіжних гарантій. Така форма розрахунків найбільш вигідна для імпортера, оскільки він здійснює оплату лише при отриманні товару. Та­ким чином відсутній ризик непоставкитовару.

Розрахунки за допомогою відкритого рахунка використо­вуються в разі, якщо між покупцем і продавцем існують надійні, стійкі та довгострокові ділові стосунки, а також, якщо торгівля між країнами відносно вільна від державних обме­жень і міжнародного регламентування.

У міжнародних розрахунках платіж на відкритий рахунок посідає значне місце в торгівлі багатьох країн світу. Так, у країнах Західної Європи до 60% усіх платежів здійснюється за допомогою цієї форми. Це пов'язано з тим, що на світовому ринку з'явився надлишок товарів, і продавець повинен упро­ваджувати все більш пільгові умови продажу. Крім того, у тор­говельній практиці низки країн (наприклад, у Великій Бри­танії) розрахунки в такій формі асоціюються з розстрочкою платежу (продажем у кредит).

У системі міжнародних розрахунків одним з основних інструментів є вексель. Вексель, як і чек, відноситься до кредитних засобів платежу, що обумовлено поши­ренням у зовнішній торгівлі комерційного кредиту.

Вексель – це цінний папір, який засвідчує безумовне гро­шове зобов'язання векселедавця сплатити після настання строку визначену суму грошей власникові векселя (векселедержателю).

Середовища застосування векселів:

-     для оплати за поставлену продукцію, виконані роботи та надані послуги, за винятком векселів Мінфіну, НБУ та комерційних банків;

-     для покриття взаємної заборгованості суб'єктів підприємницької діяльності;

-     при ввезенні в Україну майна як внеску іноземного інвестора до статутного фонду підприємства з інозем­ними інвестиціями, а також за договорами (контракта­ми) про спільну інвестиційну діяльність;

-     для сплати ввізного мита, податків та зборів ук­раїнським виконавцем при ввезенні на митну тери­торію України давальницької сировини, а також для сплати вивізного (експортного) мита, податків та зборів українським замовником при вивезенні даваль­ницької сировини за межі митної території України;

-     при оформленні простими векселями бюджетної забор­гованості з фінансування видатків, пов'язаних з опла­тою природного газу;

-     для сплати податку на додану вартість при імпорту­ванні товарів на митну територію України;

-     при імпортуванні та виготовленні алкогольних напоїв і тютюнових виробів;

-     для сплати експортного мита;

-     для сплати податку на прибуток.

При розрахунках із зовнішньоторговельних операцій ви­користовуються два основні види векселів: прості та переказні (тратти).

Простий вексель – це складений за суворо визначеною формою документ, за яким боржник (векселедавець) бере на себе просте, нічим не обумовлене зобов'язання у зазначений строк, в обумовленому місці здійснити платіж кредиторові (векселедержателеві) або тому, кому він накаже. При просто­му векселі платником є сам векселедавець. Таким чином, про­стий вексель – це боргове зобов'язання імпортера здійснити платіж.

Переказний вексель (тратта) – це складений за суворо визначеною формою документ, у якому міститься проста і нічим не обумовлена пропозиція боржника, векселедавця (трасанта) іншій особі, платникові (трасату) в зазначений строк у зазначеному місці здійснити платіж кредитору, вексе­ледержателю (ремітенту) або тому, кому він накаже. Іншими словами, переказний вексель – це письмовий наказ здійснити платіж певній особі у певний строк, який виставляється екс­портером на іноземного імпортера.

ТЕМА 9

ФОРМИ ВИХОДУ ПІДПРИЄМСТВ НА ЗОВНІШНІ РИНКИ

 

Проведення експортно-імпортних операцій по купівлі-продажу включає етапи:

-     підготовка до укладення договору (контракту);

-     укладення договору (контракту);

-     виконання договору (контракту).

Етап підготовки до укладення контракту на основі прямих зв'язків включає:

1. Вибір контрагента. При виборі контрагента врахову­ються фактори:

-     характер і предмет угоди;

-     країна укладення і виконання контракту;

-     місткість ринку і кон'юнктура на ринку;

-     ступінь монополізації ринку великими фірмами;

-     можливість проникнення на ринок;

-     тривалість торгових відносин з тією чи іншою фірмою;

-     характер діяльності фірми (виробник, споживач чи тор­говий посередник);

-     зв'язки, рекомендації.

2. Установлення контакту з потенційним покупцем. При встановленні контакту можна використати такі способи:

-     направити пропозицію (оферту) одному чи декільком іноземним покупцям;

-     прийняти і підтвердити замовлення покупця;

-     направити покупцеві пропозицію у відповідь на його запит;

-     узяти участь у міжнародних торгах, виставках, ярмар­ках, а також використовувати засоби реклами;

-     направити покупцеві комерційний лист про наміри по­чати переговори щодо укладення контракту.

Пропозиція однієї сторони іншій укласти контракт у тор­говій практиці називається офертою.Оферта – це письмова пропозиція продавця (оферента), спрямована можливому по­купцеві про продаж товару на встановлених продавцем умовах. В оферті вказуються основні умови угоди: найменування товару, кількість, якість, ціна, умови постачання, термін поста­чання, умови платежу, характер тари й упаковки, порядок приймання-здачі, загальні умови постачання.

Розрізняють два види оферти: тверду і вільну.

Тверда оферта – це письмова пропозиція експортера на продаж визначеної партії товару, послана оферентом одному можливому покупцеві, з указівкою терміну, протягом якого продавець зв'язаний своєю пропозицією і не може зробити аналогічну пропозицію іншому покупцеві.

Акцепт – це дія іншої сторони, з якої очевидно, що вона приймає умови, запропоновані оферті.

Якщо імпортер приймає умови оферти, він посилає імпор­теру письмове підтвердження, що містить беззастережний ак­цепт, тобто згоду прийняти всі умови твердої оферти.

При незгоді імпортера з окремими умовами оферти він по­силає експортеру контроферту (тобто нову оферту) з указівкою своїх умов і терміну для відповіді.

Вільна оферта – це пропозиція на ту саму партію товару декільком можливим покупцям. У ній не встановлюється термін для відповіді і тому оферент не зв'язаний своєю пропо­зицією. Згода покупця з умовами, викладеними у вільній оферті, підтверджуються твердою контрофертою. Після ак­цепту контроферти продавцем угода вважається укладеною. Експортер акцептує ту контроферту, яка отримана раніше від того покупця, з яким угода вигідніша.

Використання вільної оферти для покупця менш зручне, ніж твердої оферти, оскільки вона не створює в імпортера по­вної впевненості в тому, що, пославши контроферту, він стане власникомтовару. Така оферта застосовується рідко.

Досить часто в міжнародній торговій практиці використо­вується спосіб підготовки угоди на основі вивчення умов за­мовлення на постачання товарів, отриманих від покупця. Замовлення може бути підтверджене і прийняте до вико­нання чи відхилене (причини пояснювати не обов'язково). Підтвердження замовлення є комерційним документом, що являє собою повідомлення експортера про прийняття умов замовлення без застережень.

У випадку, якщо ініціатива укладення угоди виходить від покупця, то його звертання до продавця з проханням надісла­ти оферту (пропозицію) називається запитом. Мета запиту – одержати від експортних фірм низки кон­курентних пропозицій, з яких на основі аналізу вибирається найкраща. Тому запити посилаються не одній, а декільком фірмам різних країн. У запиті вказується точне найменування потрібного товару, його якість, сорт, кількість, термін поста­чання. Ціна, по якійімпортер готовий купити даний товар, у запиті, звичайно, не вказується, а обумовлюється лише спосіб її фіксації.

Переговори між контрагентами ведуться шляхом обміну листами, телефонуванням, телеграфом, телетайпом, телефак­сом тощо, однак особисті контакти, як правило, відіграють вирішальну роль.

При підготовці до укладення експортної угоди оформля­ються документи:

-     пропозиція (оферта);

-     контракт;

-     підтвердження замовлення;

-     рахунок-проформа (документ, що виступає як попе­редній рахунок, але не є основою для оплати);

-     заявка на інструкції з постачання (видається поста­чальником і містить прохання до покупця повідомити інструкції у відношенні умов постачання замовлених товарів);

-     тендер (пропозиція оферента, який бере участь у тор­гах, що відповідає вимогам замовника, і підтверджує згоду оферента взяти на себе виконання позначених у технічних умовах робіт і містить вказівку пропонованої ціни чи вартості робіт).

При підготовці до укладення імпортної угоди оформля­ються документи:

-     запит;

-     лист про наміри, яким покупець інформує продавця про прийняття в принципі пропозиції і угоді почати пе­реговори про укладення контракту;

-     замовлення (у нього включається інструкція щодо по­стачання замовлених товарів: кількість і розмір частко­вих постачань, їхніх умов, адреса експедитора, засіб транспорту, найменування перевізника, а також інструкція з упакування);

-     тендерна документація.

Етап укладення контракту включає переддоговірний період, комерційні переговори, парафування тексту контрак­ту, підписання контракту.

Протягом переддоговірного періоду ведуться попередні переговори про майбутню угоду й узгоджуються, уточнюють­ся її основні умови, щоб умови договору мали конкретний і точний характер, який не допускає різночитання.

Контракт купівлі-продажу може бути укладений у пись­мовій, усній, (телефонуванням, на аукціонах, на біржах), част­ково в письмовій і частково в усній формі. У більшості випадків національні законодавства вимага­ють тільки письмову форму договору. При цьому в письмовій формі надаєтьсяоферта й акцепт.

Права й обов'язки контрагентів виникають з моменту ук­ладення контракту. Момент укладення контракту визна­чається по-різному в різних країнах. Якщо контракт підписується присутніми сторонами, то він вважається укладеним з моменту його підписання, якщо в цьо­му документі не зазначений інший термін вступу його в дію.

Якщо контракт укладається між відсутніми сторонами, то моментом укладення вважається:

-     момент відсилання письмового акцепту (в Англії, США, Японії, Швейцарії);

-     момент одержання експортером акцепту (у Франції, Німеччині, Італії, Австрії).

Усна домовленість повинна обов'язково надалі підтверд­жуватися письмовим контрактом. Контракт укладається двома мовами, якщо задіяні два контрагенти, а якщо їх більше, то всіма необхідними мовами. Текст контракту друкується спочатку однією мовою, потім іншою. Або кожна сторінка тексту поділяється верти­кально на дві частини: на одній текст друкується мовою одно­го, а на іншій – мовою іншого партнера.

Виконання контракту – це процес реалізації узятих на се­бе зобов'язань: з боку продавця – у постачанні покупцеві това­ру, що є предметом контракту, з боку покупця – у сплаті вста­новленої ціни.

Продавець, щоб виконати свої зобов'язання, повинен у встановлений термін підготувати товар до відвантаження й оформити документацію, необхідну для відправлення товару й одержання платежів.