§ 4. Гарантія

1. Гарантія, як і порука, належить до видів забезпечення виконання зобов'язання, спрямованих на захист інтересів кредитора при порушенні зобов'язання боржником.

Забезпечувальна функція гарантії полягає у тому, що вона (гарантія) забезпечує належне виконання принципалом його обов'язку перед бенефіціаром (основного зобов'язання).

У відносинах, що виникають з приводу гаранти, беруть участь три суб'єкти — гарант, принципал (боржник) І бенефіціар (кредитор).

На відміну від гарантії, встановленої ЦК 1963 р. (ст. 196), яка могла видаватися одними організаціями в забезпечення погашення заборгованості інших (тобто з досить обмеженим колом учасників гарантії), положення ст.560 ЦК звузили коло суб'єктів, які можуть бути гарантами, обмеживши їх банками, іншими фінансовими установами, страховими організаціями.

Згідно із Законом про банки банк — це юридична особа, яка має винятково право на підставі ліцензії НБУ здійснювати в сукупності такі операції: залучення у вклади грошових коштів фізичних І юридичних осіб та розміщення зазначених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик, відкриття І ведення банківських рахунків фізичних та юридичних осіб.

Оскільки ЦК не містить ні визначення поняття фінансової установи, ні примірного переліку цих суб'єктів цивільно-правових відносин, слід керуватися відповідними визначенням і переліком, встановленими ст.1 Закону про фінансові послуги, згідно з якою фінансовою установою є юридична особа, яка відповідно до закону надає одну чи декілька фінансових послуг та яка внесена до відповідного реєстру у порядку, встановленому законом. До фінансових установ належать банки, кредитні спілки, ломбарди, лізингові компанії, довірчі товариства, страхові компанії, установи накопичувального пенсійного забезпечення, інвестиційні фонди і компанії та інші юридичні особи, винятковим видом діяльності яких є надання фінансових послуг. Пункт 7 ст.4 цього Закону одним із видів фінансових послуг називає надання гарантій та поручительств.

Таким чином, гарантом згідно зі ст.560 ЦК може бути лише фінансова установа. Якщо ж гарантію видала не фінансова установа, така гарантія, на нашу думку, є недійсною (нікчемною) згідно з ч.2 ст.215 ЦК.

Отже, з одного боку, обмеживши коло осіб, які можуть бути гарантами, ст.560 ЦК з іншого -— розширила коло боржників, виконання обов'язків якими гарантує гарант. Відтепер таким боржником (принципалом) може бути не лише юридична, але й фізична особа, в тому числі — підприємець.

Бенефіціаром (кредитором принципала, на користь якого видається гарантія) може також бути будь-який суб'єкт цивільного права.

2. Межі дії гарантії у часі встановлені ч.і ст.561 ЦК, згідно з якою гарантія діє протягом строку, на який вона видана. Сплив зазначеного строку є підставою для припинення гарантії. Оскільки цей строк не підлягає поновленню судом, це означає, що після закінчення строку дії гарантії її забезпечувальна функція припиняється, і гарант не відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Отже, кредитор (бенефіціар) повинен протягом строку дії гарантії встигнути звернутися до гаранта з письмовою вимогою щодо сплати грошової суми відповідно до вимог 4.2 ст.563 ЦК.

3. Однією з ознак гарантії є її безвідкличність. За загальним правилом гарантія не може бути відкликана гарантом, якщо в ній не встановлено інше.

Вважається, що право на відкликання гарантії може бути безумовним або може залежати від настання певних умов (наприклад, визнання принципала банкрутом).

Наступною ознакою гарантії є незалежність її від основного зобов'язання, в забезпечення якого вона видана (зобов'язання між принципалом і бенефіціаром). Відповідно до коментованої статті зобов'язання гаранта перед кредитором не залежать від основного зобов'язання (його припинення або недійсності), зокрема і тоді, коли в гарантії міститься посилання на основне зобов'язання.

Відсутність у гарантії ознак залежності від основного зобов'язання означає, що: а) гарантія не припиняється у разі припинення основного зобов'язання і не змінюється у разі його зміни; б) гарантія не визнається недійсною у разі визнання недійсним основного зобов'язання; в) повторна вимога кредитора має бути виконана гарантом і при недійсності основного зобов'язання або його припиненні (ч.З ст.565 ЦК).

Забезпечувальний характер гарантії знаходить свій вияв у тому, що в разі порушення боржником зобов'язання, забезпеченого гарантією, гарант зобов'язаний сплатити кредиторові грошову суму відповідно до умов гарантії. Вчиняючи таку дію, гарант, по суті, виконує грошове зобов'язання принципала перед бенефіціаром повністю або в певній частині (але не більше суми, зазначеної в гарантії) відповідно до умов гарантії.

4. Підставою для виконання гарантом свого зобов'язання є пред'явлення вимоги кредитором (принципалом) до гаранта про сплату грошової суми відповідно до виданої ним гарантії. В міжнародно-правових актах, що входять до законодавства, яке регулює загальні засади функціонування платіжних систем в Україні і відносини у сфері переказу грошей (див., напр., ст.8 Уніфікованих правил стосовно договірних гарантій), і в практиці така вимога іменується претензією.

Пред'являючи вимогу до гаранта, кредитор або в самій вимозі, або в доданих до неї документах повинен зазначити, в чому полягає порушення боржником основного зобов'язання, забезпеченого. гарантією. Недотримання цієї вимоги тягне за собою наслідки,' встановлені ч.і ст.565 ЦК.

Оскільки гарантія діє протягом строку, на який вона видана (ч.і ст.561 ЦК), вимога кредитора до гаранта може бути пред'явлена лише у межах цього строку, встановленого в гарантії. Пропуск зазначеного строку є підставою для відмови гаранта від задоволення вимог кредитора (ч.і ст.565 ЦК). Ця обставина іноді не враховується в практиці надання гарантій, коли помилково встановлюється такий строк дії гарантії, що спливає водночас із настанням строку виконання основного зобов'язання боржником. В таких випадках виконання зобов'язання, по суті, залишається незабезпеченим.

5. Частина 5 ст.563 ЦК закріплює ще одну ознаку гарантії — непередаваність прав, що полягає у неможливості передачі бенефіціаром іншій особі права вимоги до гаранта. Щоправда, це загальне правило має диспозитивний характер, оскільки припускає можливість встановлення самою гарантією права бенефіціара передати право вимоги до гаранта іншій особі.

Обов'язком гаранта є розгляд вимоги кредитора разом з доданими до неї документами в строк, встановлений в гарантії. Якщо строк розгляду вимоги І документів в гарантії не встановлено, гарант зобов'язаний вчинити ці дії у розумний строк.

Вимога кредитора (бенефіціара) разом з доданими до неї документами розглядається гарантом з метою встановити відповідність вимоги та доданих до неї документів умовам гарантії. При цьому гарант не з'ясовує ні наявності, ні ступеня вини боржника (принципала), ні інших фактичних обставин, а тільки встановлює формальну відповідність вимоги бенефіціара і доданих до неї документів умовам гарантії.