1. Поняття зобов'язання та його учасники

1. ЦК 2003 р. в цілому зберіг визначення зобов'язання, яке було закріплене в ЦК 1963 p., але зробив деякі уточнення. Зобов'язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов'язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.

Характерними ознаками зобов'язального правовідношення (зобов'язання), шо відрізняють його від речових правовідносин, с насамперед наявність визначеного кола осіб — суб'єктів зобов'язання (боржника та кредитора), а також його особливого об'єкта — цивільно-правового обов'язку боржника перед кредитором і, відповідно, права вимоги кредитора до боржника.

Як правило, у зобов'язанні чітко визначені його суб'єкти та конкретизований його об'єкт. Відсутність або невизначеність (недостатня визначеність) зазначених елементів зобов'язання може бути підставою для оспорювання факту виникнення зобов'язальних правовідносин.

В силу зобов'язання його пасивний суб'єкт (боржник) може прийняти на себе не тільки позитивний обов'язок у вигляді вчинення певної дії, зокрема, передати майно, виконати обумовлену із кредитором роботу тощо, але й обов'язок утриматися від вчинення таких дій. Так, наприклад, боржник може прийняти на себе обов'язок не передавати третім особам протягом визначеного строку певну річ, у придбанні якої заінтересований кредитор.

Утримання від вчинення певної дії необхідно відокремлювати від бездіяльності, оскільки утримання від вчинення такої дії є за своєю суттю юридично значимим вольовим актом зобов'язаної особи.

Оскільки зобов'язання, як вже зазначалося, є різновидом цивільних правовідносин, зобов'язання виникають з підстав (юридичних фактів), визначених в ст.11 ЦК, зокрема як Із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов'язки.

Основним юридичним фактом, на підставі якого виникають зобов'язальні правовідносини, є цивільно-правовий договір. Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язків (ст.626 ЦК).

Окрім договору, підставою виникнення зобов'язання можуть виступати і інші правочини (односторонні правочини). Одностороннім правочином є дія однієї сторони, яка може бути представлена однією або кількома особами (ст.202 ЦК), Односторонній правочин може створювати обов'язки лише для особи, яка його вчинила. Найбільш розповсюдженим прикладом одностороннього правочину є заповіт.

Зобов'язання також можуть виникати також в силу створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, в зв'язку із завданням шкоди іншій особі або безпосередньо з актів цивільного законодавства.

Слід враховувати, що ст.11 ЦК не містить вичерпного переліку юридичних фактів, на підставі яких виникають цивільні права та обов'язки, відтак, юридичні факти можуть передбачатися й іншими нормативно-правовими актами.

В ЦК (ч.З ст-509) закріплені основні засади зобов'язальних правовідносин — добросовісність, розумність, справедливість, які визначені як загальні принципи цивільного права. Водночас до основних принципів зобов'язальних правовідносин слід також віднести загальні принципи цивільного права: свободи договору, свободи підприємництва та принцип судового захисту цивільного права та інтересу, хоча вони у ст.509 ЦК безпосередньо і не зазначені.

2. Зобов'язання має бути виражене у грошовій одиниці України — гривні, яка відповідно до ст.192 ЦК є законним платіжним засобом, обов'язковим до приймання за номінальною вартістю на всій території України.

Іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом.

Так, зокрема, ст.7 Декрету про систему валютного регулювання встановлює, що у розрахунках між резидентами і нерезидентами України в межах торговельного обігу як засіб платежу використовується іноземна валюта. Такі розрахунки мають здійснюватися виключно через уповноважені банки.

Водночас здійснення розрахунків між резидентами і нерезидентами в межах торговельного обігу у валюті України допускається за умови одержання індивідуальної ліцензії НБУ.

Разом з тим сторонам надано право визначити грошовий еквівалент зобов'язання в іноземній валюті (ст.524 ЦК), що поряд із застосуванням індексації суми зобов'язання надає учасникам цивільного обігу можливість уникнути впливу інфляційних процесів на суму їх грошових зобов'язань.

3. Сторонами зобов'язання, боржником і кредитором, виступають особи, які відповідно до положень ЦК є учасниками цивільних відносин, тобто фізичні, юридичні особи, держава, АРК, територіальні громади, іноземні держави та інші суб'єкти публічного права (ст.2 ЦК).

Боржником у зобов'язанні є учасник зобов'язальних відносин, на якого покладено певний цивільно-правовий обов'язок (вчинення певної дії або утримання від її вчинення) на користь кредитора.

Кредитором у зобов'язанні є учасник зобов'язальних відносин," який за умовами зобов'язання має право вимагати від боржника вчинити певні дії або утриматися від їх вчинення.

Відповідно до ч.2 ст.510 ЦК у зобов'язанні на стороні боржника або кредитора можуть бути одна або одночасно кілька осіб. У випадку коли у зобов'язанні на стороні боржника та (або) на стороні кредитора беруть участь декілька осіб, має місце так звана множинність осіб у зобов'язанні. Якщо у зобов'язанні беруть участь кілька боржників, така множинність називається пасивною, якщо ж кілька кредиторів — активною. Якщо сторонами зобов'язання одночасно є кілька боржників І кілька кредиторів, така множинність називається змішаною.

У ч.і ст.509 ЦК наведена ідеальна модель зобов'язального правовідношення, в якому на боржника покладено виключно певний цивільно-правовий обов'язок, якому кореспондує право вимоги кредитора. Водночас на практиці більшість зобов'язань має двосторонній (синалагматичний) характер, коли у кожного учасника зобов'язальних відносин є І права, і обов'язки (ч.З ст.510 ЦК). Найбільш поширеним прикладом синалагматичного зобов'язання є договір купівлі-продажу. На продавця покладено обов'язок передати майно (товар) та надано право вимагати сплати покупцем певної грошової суми, відповідно покупець зобов'язаний сплатити продавцю цю суму та має право вимагати передачі йому майна (товару) відповідно до умов договору купівлі-продажу.

Двосторонні (синалагматичні) договори слід відрізняти від двосторонніх правочинів. Наприклад, договір дарування є двостороннім правочином, оскільки для його укладення необхідне волевиявлення двох сторін — дарувальника І обдаровуваного. Дару-вальник повинен передати (зобов'язатися передати у майбутньому) безоплатно майно (дарунок) у власність обдаровуваному, а останній, в свою чергу, вправі прийняти цей дарунок. Якщо обдаровуваний не прийме дарунка, зобов'язального відношення дарування не виникне. Отже, двосторонній характер цього правочину вбачається очевидним. Водночас договір дарування є одностороннім договором, за яким на дарувальника покладено обов'язок передати майно, а обдаровуваному надано право прийняти цей дарунок. Слід підкреслити, що можливість обтяження передачі дарунка покладанням на обдаровуваного певного обов'язку на користь третьої особи (ст.725 ЦК) не впливає на односторонньо зобов'язальний характер договору дарування. Вбачається, що в такому випадку має місце набуття договором дарування ознак комплексного договору.

4. За загальним правилом зобов'язання не створює обов'язку для третьої особи. Водночас у випадках, встановлених договором, зобов'язання може породжувати для третьої особи права щодо боржника та (або) кредитора.

Піп третьою особою у зобов'язанні слід розуміти учасника цивільних правовідносин, який не є стороною (боржником або кредитором) у зобов'язанні. Треті особи беруть участь у регресних зобов'язаннях, у зобов'язаннях на користь третьої особи, у зобов'язаннях, які виконуються замість боржника іншою особою тощо.

У ст.511 ЦК закріплена загальновідома презумпція цивільного права стосовно того, що зобов'язання як цивільно-правовий зв'язок між кредитором та боржником не може створювати обов'язку для третьої особи.

Водночас законодавство може створювати і таку конструкцію, наприклад, ст.636 ЦК передбачає укладення договорів на користь третьої особи.

Договори на користь третьої особи не слід ототожнювати з правочинами, спрямованими на передачу прав кредитора третій особі, на підставі яких відбувається заміна кредитора. Так, укладений орендарем договір страхування орендованого майна на користь орендодавця (вигодонабувача) є договором на користь третьої особи. Сторонами цього договору є орендар (страхувальник) і страховик. Водночас право отримати страхове відшкодування при настанні страхового випадку належить орендодавцю — третій особі, на користь якої був укладений договір страхування. Страхувальник вправі вимагати виплати страхового відшкодування лише у випадку, коли вигодонабувач відмовиться від зазначеного права вимоги, за умови, що це не суперечить закону й договору. Отже, при укладенні й виконанні договорів на користь третьої особи заміни кредитора у зобов'язанні не відбувається, суб'єктний склад зобов'язання залишається незмінним. В договорі на користь третьої особи права між кредитором і вигодонабувачем розподіляються на стадії формування договірного зобов'язання, тому вигодонабувач не витісняє кредитора із зобов'язання.

2. Заміна кредитора

1. Кредитор у зобов'язанні може бути замінений іншою особою. Встановлюючи підстави заміни кредитора, ЦК розширив їх перелік. Так, згідно зі ст.512 ЦК кредитор може бути замінений внаслідок відступлення права вимоги, правонаступництва, виконання обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем), а також виконання обов'язку боржника третьою особою. Глава 17 ЦК 1963 p. регулювала виключно відносини, пов'язані з уступкою вимоги та переведенням боргу.

Слід зазначити, що права кредитора, що випливають із зобов'язання, можуть передаватися як в повному обсязі, так і частково.

Відступлення права вимоги (за ЦК 1963 р. — уступка вимоги, в літературі — цесія) становить договірну передачу вимог первісного кредитора (цедента) новому кредиторові (цесіонарію). Відступлення права вимоги відбувається на підставі укладення договору між цедентом та цесіонарієм. Якщо відступлення вимоги має оплатний характер, до цього договору застосовуються положення ЦК про купівлю-продаж, якщо передача права є безоплатною — положення про дарування. Особливо слід підкреслити, що договір про відступлення права вимоги за своєю природою не є договором sui generis — так званим договором цесії, теорія якого була штучно створена за радянських часів у зв'язку з неможливістю передачі прав кредитора на підставі договорів купІвлі-продажу або дарування. Закріплення в ст.177 ЦК майнового права як самостійного об'єкта цивільних прав надало юридичну можливість передавати права вимоги кредитора в межах існуючих цивільно-правових договорів (купівля-продаж, дарування, факторинг), а також використовувати ці права як забезпечення виконання зобов'язань.

Відповідно до п.2 ч.і ст.512 ЦК самостійною підставою заміни кредитора є правонаступництво. Цивільному праву відомі дві форми правонаступництва — універсальне та сингулярне.

При універсальному правонаступництві до правонаступника разом із правами первісного кредитора переходять і його обов'язки. Найбільш поширеними випадками універсального правонаступництва є спадкове правонаступництво і правонаступництво в результаті реорганізації юридичної особи. При сингулярному правонаступництві до правонаступника переходить тільки певне право кредитора, як, наприклад, при договірній передачі прав вимоги.

Таким чином, вбачається, що законодавець, закріплюючи правонаступництво як самостійну підставу заміни кредитора, мав на увазі саме універсальне правонаступництво.

Підставою заміни кредитора внаслідок правонаступництва (так само як І внаслідок виконання зобов'язання за боржника поручителем, майновим поручителем або іншою третьою особою) буде пряма вказівка акта цивільного законодавства (ч.З ст. 11 ЦК), а також настання певних обставин, які мають юридичне значення (наприклад, припинення юридичної особи шляхом реорганізації).

Заміна кредитора може мати місце при виконанні обов'язку боржника поручителем або заставодавцем (майновим поручителем). Зазначена норма в частині переходу прав кредитора до поручителя, який виконав зобов'язання за боржника, відповідає змісту ст-193 ЦК 1963 p. Водночас законодавством України про заставу не було врегульовано ситуацію, коли заставодавець, що не є боржником за основним зобов'язанням (майновий поручитель), виконував його обов'язок перед кредитором. Зазначена норма ЦК усуває наведену прогалину в регулюванні заставних правовідносин.

Новелою для цивільного законодавства України є закріплення в ЦК такої підстави переходу прав кредитора, як виконання обов'язку боржника третьою особою. Відповідно до ст.528 ЦК зобов'язання може бути виконане не тільки самим боржником, а й третіми особами. У цьому випадку кредитор зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника третьою особою. Необхідно відзначити, що в законі передбачаються випадки, коли таке виконання за боржника третьою особою не припиняє зобов'язання, але спричиняє заміну кредитора. В юридичній науці виконання зобов'язання (платежу) Із вступом третьої особи в права кредитора отримало назву суброгацІЇ (від латинського subrogatio, subrogare — обрання замість).

СуброгацІя відрізняється від регресних зобов'язань. Основна відмінність суброгацІЇ від регресу полягає в тому, що при суброга-ції переходить право, що вже існує, із усіма його забезпеченнями, а регрес породжує нове право. Регресне зобов'язання виникає автоматично у випадках, зазначених у законі, після припинення головного зобов'язання внаслідок його виконання третьою особою. При суброгацІЇ третя особа вступає в зобов'язання, що вже існує, витісняючи з нього первісного кредитора.

Заміна кредитора може відбуватися і з інших підстав, встановлених в законі. В ЦК містяться норми, відповідно до яких права кредитора можуть бути переведені на Іншу особу на підставі судового рішення. Так, відповідно до ч.4 ст.362 ЦК у разі продажу частки у праві спільної часткової власності з порушенням переважного права купівлі співвласник може пред'явити до суду позов про переведення на нього прав та обов'язків покупця. Аналогічною правовою можливістю законодавець наділив власника земельної ділянки у разі порушення його переважного права придбання права користування цією земельною ділянкою (ст.411), а також наймача житла у випадку порушення його переважного права на укладення договору найму житла на новий строк (ст.822 ЦК). Вбачається, що переведення прав кредитора (його заміна) в зазначених випадках повною мірою відповідає ч.2 коментованої статті.

В інших випадках порушення переважного права (наприклад, переважного права учасника товариства з обмеженою відповідальністю на придбання частки іншого учасника в майні товариства з обмеженою відповідальністю (ст.147), члена виробничого кооперативу на придбання паю іншого члена кооперативу (ст.166), заставодержателя одержати задоволення з вартості заставленого майна (ст.ст.572, 588 ЦК), у суду відсутні правові підстави для переведення прав кредитора на особу, переважне право якої порушено. За таких умов зазначена особа вправі використовувати інші способи захисту своїх цивільних прав і інтересів відповідно до ст.16 ЦК.

Кредитор не може бути замінений, якщо така заміна суперечить договору або закону. Ця норма не є новою для цивільного законодавства. Аналогічні правила містилися в усіх кодифікаціях українського цивільного законодавства (ЦК 1922 р., ЦК 1963 p.).

Договірна передача зобов'язальних вимог кредитора всупереч положенням первісного договору або всупереч законодавчій забороні є підставою для визнання такого договору недійсним відповідно до положень ст.ст.203, 215 ЦК.

Водночас зазначені обмеження заміни кредитора у зобов'язанні не поширюються на заміну кредитора в силу закону (правонаступниЦтво, виконання зобов'язання за боржника поручителем, майновим поручителем або іншою третьою особою).

2. Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні вчиняється у тій же формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов'язанню право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

Це правило послідовно випливає з необхідності забезпечення ста6ільності цивільного обігу. Якщо законодавцем встановлена певна форма для конкретного виду правочину (наприклад, письмова форма договору позики), то і правочин, за яким третя особа набуває прав кредитора, також має бути вчинений у формі, встановленій для договору, права вимоги з якого передаються.

Відповідно до ст.218 ЦК недодержання письмової форми правочину щодо заміни кредитора у зобов'язанні не має наслідком недійсності такого правочину.

ЦК не визначає форми правочину щодо заміни кредитора у договорі, який повинен бути оформлений нотаріально. При цьому вбаається шо застосування аналогії закону дозволяє дійти висновку про те, що такий правочин повинен бути нотаріально посвіДЧений.

ГТравочин стосовно заміни кредитора у зобов'язанні, яке виникло На підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути Зареєстрований в такому ж порядку, якщо інше не встановлене

3. Якщо інше не встановлене законом або договором, до нового Кредитора переходять усі права, які належали первісному кредиторові у зобов'язанні.

правочині щодо заміни кредитора сторони вправі самостійно визначити обсяг прав, які переходять до нового кредитора. Отже, як Зазначалося, сторони можуть провести часткову заміну кредитора У зобов'язанні. Вбачається, що часткова заміна кредитора може бути проведена за умови подільності зобов'язання (наприклад, якЩ° Зобов'язання полягає у сплаті певної суми грошей).

Заміна кредитора у повному обсязі може не допускатися й у силу відповідної вказівки закону. Зокрема при спадковому правонас-тУпіицтві до спадкоємців не можуть перейти права вимоги із зобов'язань, нерозривно пов'язаних із особою кредитора, оскільки такі Зобов'язання припиняються смертю кредитора на підставі ч.2 ст.608 ЦК.

Первісний кредитор може передати новому кредиторові право на Стягнення неустойки (штрафу, пені) окремо від передачі прав вимоги за основним зобов'язанням, оскільки при невиконанні або неналежному виконанні основного зобов'язання неустойка як забезпечувальне зобов'язання акцесорного характеру трансформується в самостійне зобов'язання (неустойка як форма відповідальності). Аналогічним чином має вирішуватися й питання про самостійну передачу права вимоги сплати відсотків та відшкодування

Аналіз ст.514 ЦК дає підстави для висновку про можливість переходу до нового кредитора майбутніх вимог, тобто прав вимоги, які виникнуть в майбутньому (ч.і ст. 1078 ЦК).

В юридичній науці майбутні вимоги поділяються на недозрілі вимоги, термін виконання яких ще не настав, та на невизначенІ вимоги, щодо яких невідомо, чи виникнуть взагалі вони у майбутньому.

До нового кредитора можуть переходити майбутні вимоги за умови їх визначеності, оскільки термін виконання зобов'язання має внутрішній характер, виступаючи "службовим параметром" зобов'язання.

Стосовно невизначених вимог необхідно відзначити, що відповідний правочин щодо їх передачі (купівля-продаж, дарування та ін.) неминуче буде визнаний неукладеним — в такому правочині буде відсутня умова про його предмет або предмет не буде належним чином індивідуалізовано.

4. ЦК також встановлює певні винятки із загального правила про допустимість переходу прав кредитора до третіх осіб (заміни кредитора у зобов'язанні). Так, законодавець прямо заборонив проведення заміни кредитора у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних із особою кредитора. Водночас в законі не закріплюється виключного переліку таких зобов'язань — законодавець визначив тільки їх родову ознаку (суто особистий характер).

Законодавча заборона заміни кредитора у зобов'язаннях, нерозривно пов'язаних із особою кредитора, зумовлена насамперед тим, що такі зобов'язання за своєю природою не пристосовані до передачі.

Щодо неможливості заміни кредитора у зобов'язаннях про відшкодування шкоди, завданої ушкодженням здоров'я або смертю, необхідно відзначити, що платежі за такими вимогами, крім усього, мають цільове призначення (наприклад відшкодування шкоди здоров'ю конкретної особи), а відтак, кредитор у таких зобов'язаннях не може бути замінений.

ЦК фактично залишив не врегульованим питання про заміну кредитора у зобов'язаннях, які хоч і не є нерозривно пов'язаними із особою кредитора (наприклад, аліментні зобов'язання), але в яких особа кредитора має істотне значення для боржника (наприклад, договір підряду на виготовлення костюму для конкретної особи). Вбачається, що заміну кредитора у таких зобов'язаннях слід визнати можливою за умов надання певних гарантій для боржника (зокрема, заміну кредитора у таких зобов'язаннях можна допустити за умови, що боржник надав згоду на таку заміну).

5. Визначаючи порядок заміни кредитора, ЦК закріпив класичне правило цивільного права про те, що заміна кредитора у зобов'язанні здійснюється без згоди боржника. Водночас це правило має диспозитивний характер, сторони зобов'язання можуть встановити в договорі, що заміна кредитора у зобов'язанні може здійснюватися виключно за згодою боржника. Аналогічна вказівка може також міститися і безпосередньо в законі.

Ще однією гарантією прав боржника є необхідність своєчасного повідомлення боржника кредитором про здійснену заміну кредитора. Метою цієї норми є збереження певного балансу інтересів сторін у зобов'язанні; враховуючи те, що заміна кредитора здійснюється, як правило, без згоди боржника, останній повинен бути повідомлений про такі зміни в суб'єктному складі зобов'язання.

Якщо внаслідок неповідомлення (несвоєчасного повідомлення) боржника про здійснену заміну кредитора боржник виконав зобов'язання первісному кредиторові, таке виконання слід вважати належним виконанням, яке припиняє зобов'язання (ст.599 ЦК).

На підставі тлумачення ч.2 ст.516 ЦК можна дійти висновку, що законодавець поклав обов'язок повідомлення боржника про здійснену заміну кредитора на нового кредитора, оскільки саме новий кредитор несе ризик негативних наслідків у вигляді припинення зобов'язання у зв'язку із наданням боржником виконання первісному кредиторові.

Вбачається, що у випадку надання боржником виконання первісному кредиторові новий кредитор вправі вимагати від первісного кредитора повернення усього отриманого від боржника як набутого без достатньої правової підстави (стхт. 1212-1214 ЦК).

6. При здійсненні заміни кредитора первісний кредитор у зобов'язанні повинен передати новому кредиторові документи, які засвідчують права, що передаються, та інформацію, яка є важливою для їх здійснення.

Необхідність передачі новому кредитору документів, які підтверджують наявність зобов'язальних вимог до боржника, та інформації, необхідної для реалізації цих вимог, зумовлена особливістю майнового права як об'єкта цивільних прав.

Документами, які засвідчують права (вимоги), що передаються новому кредиторові, можуть бути договір або інші юридичні факти, в силу яких виникли зобов'язальні відносини між первісним кредитором та боржником, платіжні та інші фінансові документи тощо. Характер інформації, яка є важливою для реалізації переданих новому кредиторові прав, як правило, залежить від особливостей зобов'язальних правовідносин.

Передача документів, які посвідчують права, що передаються новому кредиторові, має також і юридичне значення. Боржник має право не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до надання боржникові доказів переходу до нового кредитора прав у зобов'язанні. Це правило становить ще одну законодавчу гарантію прав боржника — найменш захищеної та слабкої сторони у зобов'язанні.

Незважаючи на встановлену законодавцем необхідність письмового повідомлення боржника про здійснену заміну кредитора, вбачається, що у випадку, коли у боржника була інформація про здійснену заміну кредитора, боржник, керуючись принципом добросовісності (ст.ст.З, 509 ЦК) не вправі виконувати зобов'язання первісному кредиторові до з'ясування обставин, пов'язаних із заміною кредитора.

7. Оскільки заміна кредитора здійснюється в межах існуючого зобов'язання, боржник вправі висувати проти нового кредитора заперечення, які він мав проти первісного кредитора. Зазначена можливість боржника обмежена певним терміном — моментом одержання письмового повідомлення про заміну кредитора. 384

Крім того, відповідно до ч.і ст.603 ЦК у разі заміни кредитора боржник вправі пред'явити проти вимоги нового кредитора свою зустрічну вимогу до первісного кредитора.

Момент переходу прав від первісного до нового кредитора та момент, коли здійснена заміна кредитора набуває юридичного значення боржника є суттєво різними термінами. Момент переходу прав кредитора визначається на підставі укладеного договору про заміну кредитора, рішення суду або відповідної вказівки законодавця (залежно від підстави заміни кредитора). Щодо набуття юридичного значення проведеної заміни кредитора для боржника, то таким терміном, як вже зазначалося, є момент отримання письмового повідомлення про заміну кредитора.

Надання боржникові права не виконувати свого обов'язку новому кредиторові до отримання від нього доказів заміни кредитора спрямоване на забезпечення стабільності цивільного обігу. Закріплення за боржником такого права має на меті суттєве зменшення кількості зловживань з боку недобросовісних кредиторів.

8. Формулюючи засади відповідальності первісного кредитора, ЦК виходить з одного з основних постулатів цивільного права, згідно з яким особа відповідає виключно за свої неправомірні дії, внаслідок яких було заподіяно шкоду. Відтак, первісний кредитор у зобов'язанні відповідає перед новим кредитором за недійсність переданої йому вимоги, але не відповідає за невиконання боржником свого обов'язку, крім випадків, коли первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором.

У разі якщо первісний кредитор поручився за боржника перед новим кредитором (наприклад між кредиторами було укладено договір поруки), на первісного кредитора може бути покладена відповідальність за невиконання боржником своїх зобов'язань відповідно до положень ЦК, які регламентують забезпечення виконання зобов'язання (гл.49).

ЦК 2003 p., так само як І ЦК 1963 р., не містять норм про відповідальність первісного кредитора при переході його прав до нового кредитора на підставі закону. Очевидно, що новий кредитор, вступаючи в права кредитора за зобов'язанням, діє на свій страх і ризик, оскільки довести невиконання первісним кредитором обов'язку щодо надання інформації про право вимоги вбачається майже неможливим. . ЦК встановлює можливість заміни не тільки кредитора, а й боржника. Однак на відміну від кредитора, боржник може бути замінений виключно за згодою кредитора.

Необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу зумовлена тим, що особа боржника завжди має істотне значення для кредитора.

Водночас дія правила про необхідність отримання згоди кредитора на переведення боргу поширюються виключно на випадки, коли переведення боргу здійснюється на підставі правочину. У разі якщо заміна боржника здійснюється з інших підстав, зокрема при спадкуванні, переведення боргу здійснюється незалежно від волі кредитора.

Наслідком переведення боргу за правочином без згоди кредитора є недійсність такого правочину.

Заміна боржника у певних зобов'язаннях є можливою виключно за умов, якшо у нового боржника є право- та дієздатність, необхідна для виконання обов'язку первісного боржника. Це насамперед стосується зобов'язань, які передбачають виконання обов'язків, що становлять ліцензовану діяльність. Перелік таких видів діяльності встановлено ст.9 Закону про ліцензування певних видів господарської діяльності.

2. Враховуючи, що за своїм характером правочин про заміну боржника є схожим із угодою про заміну кредитора, ЦК визначає єдині правила щодо форми цих правочинів. Це прямо передбачено в ст.521 ЦК.

3. Переведення боргу на нового боржника, так само як і заміна кредитора, є внутрішньою зміною у зобов'язанні, а тому заміна особи боржника не впливає на обсяг його прав та обов'язків як сторони у зобов'язанні. За таких умов, а також з метою недопущення погіршення правового становища боржника у зобов'язанні законодавець встановлює правило про те, що новий боржник вправі висувати проти вимоги кредитора усі заперечення, які мав первісний боржник. Водночас новий боржник вправі висувати проти вимоги боржника заперечення, які грунтуються на його власних відносинах із кредитором,зокрема заявити про зарахування зустрічних вимог (ст.ст.601, 603 ЦК).

4. ЦК передбачає спеціальні правила про долю акцесорних зобов'язань (зокрема поруки, застави) у випадку переведення боргу.

Якшо зобов'язання первісного боржника забезпечене додатковими способами (порукою, заставою) у разі переведення боргу поручитель або майновий поручитель повинен надати згоду на забезпечення зобов'язання нового боржника. В іншому випадку, тобто коли така згода не отримана, таке забезпечувальне зобов'язання припиняється на підставі ч.і ст.523 ЦК. Аналогічна підстава для припинення поруки міститься у ч.З ст.559 ЦК. Вбачається, що встановлення зазначених норм про припинення поруки та застави зумовлено істотним значенням особи боржника для поручителя (майнового поручителя), який забезпечує своїм майном виконання зобов'язання боржником.

Законодавець не встановив заміну боржника (принципала) без згоди гаранта як підставу для припинення гарантії.

Водночас застава, встановлена первісним боржником для забезпечення виконання основного зобов'язання, зберігається й при заміні боржника, якщо інше не встановлено договором або законом. В такій ситуації первісний боржник буде виступати як майновий поручитель нового боржника.

4. Недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання

1. Правило про недопустимість односторонньої відмови від зобов'язання або односторонньої зміни його умов без перебільшення є однією з істотних новел ЦК.

Відповідно до ст.162 ЦК 1963 p. одностороння відмова від зобов'язання допускалася тільки у випадках, передбачених законом, а відтак, договір, в якому встановлювалась можливість односторонньої відмови від зобов'язання (всупереч законові, яким така можливість не передбачалася), в цій частині міг бути визнаний недійсним. Новий ЦК допускає таку можливість. Надання сторонам зобов'язання права встановити в договорі можливість односторонньої відмови від зобов'язання повною мірою відповідає принципам цивільного права як права приватного.

2. Право односторонньої відмови від зобов'язання або зміни його умов в певних випадках може бути закріплено і в законі.

В законі також можуть встановлюватися випадки, коли одностороння відмова від зобов'язання або одностороння зміна його умов не допускаються. За договором банківського вкладу встановлений договором розмір процентів на строковий вклад або на вклад, внесений на умовах його повернення у разі настання визначених договором обставин не може бути односторонньо зменшений банком, якщо Інше не встановлено законом (ст.1061 ЦК).

Слід звернути увагу на те, що законодавець розрізняє поняття "одностороння відмова від зобов'язання" та "розірвання договору" — про це свідчить, зокрема, аналіз ст.611 ЦК. Насправді ж ці два поняття є синонімічними і характеризують одне правове явище — розірвання договору внаслідок односторонньої відмови від зобов'язання. Загальні умови виконання зобов'язання

1. Цінність зобов'язання полягає у його виконанні, тобто у вчинені боржником на користь кредитора певних дій або в утриманні від певних дій, що становлять предмет виконання зобов'язання. За своєю юридичною природою ці дії є нічим іншим, як правочином,а тому на них поширюються загальні правила, закріплені в ЦК, утому числі і правила щодо форми правочину (ст.ст.205—209 ЦК).

2. Наявність різноманітних зобов'язань (як в межах зобов'язань договірних, так і недоговірних) зумовила необхідність закріплення в ст-526 ЦК загальних умов (засад) виконання будь-яких зобов'язань. Згідно з ними зобов'язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог ЦК, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Ця формула, з одного боку, є універсальною, оскільки містить в собі умови виконання як договірного, так і недоговірного зобов'язання, а, з другого боку, в межах цієї формули, залежно від типу зобов'язання (договірне чи недоговірне) наголошувати слід на певній її складовій частині.

3. Виконання недоговірного зобов'язання має відбуватися відповідно до вимог ЦК та інших актів цивільного законодавства, оскільки їх регулювання здійснюється виключно імперативними нормами зазначених актів.

4. Виконання договірного зобов'язання має відбуватися насамперед відповідно до умов договору, визначених і погоджених сторонами на свій розсуд (ініціативні умови), оскільки у цій сфері цивільних (приватних) відносин діє принцип свободи договору(ст.627 ЦК). Водночас згідно з вимогами ст.628 ЦК зміст договору можуть становити не тільки умови, визначені на розсуд сторін і погоджені ними, а й умови, які є обов'язковими для сторін відповідно до актів цивільного законодавства (обов'язкові умови). Але слідмати на увазі, що обов'язковість вимог, які містяться в ЦК та інших актах цивільного законодавства (стосовно відносин, що складаються в договірній сфері), з урахуванням правил, закріплених вст.6 ЦК, не є автоматичною. Це пов'язано з тим, що сторони в договорі за загальним правилом можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на свій розсуд. Такий відступ сторін є неможливим лише у випадку, колив даних актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов'язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Отже, з урахуванням наведеного, ЦК передбачає дві базові моделі регулювання відносин в договірній сфері. Суть першої полягає в тому, що сторони можуть скористатися наданою їм можливістю саморегулювання і обмежити коло умов договору лише ініціативними умовами. Це може бути як тоді, коли акти цивільного законодавства щодо типу (виду) договору, який уклали сторони, взагалі не передбачають кола обов'язкових умов, так і тоді, коли вони хоча і передбачають їх, але не містять застереження про неможливість відступу від цих вимог. Суть другої моделі полягає в тому, що сторони відмовляються від наданої їм можливості саморегулювання і погоджуються на регулювання договірних відносин на підставі Імперативних приписів, вміщених в актах цивільного законодавства щодо цього тилу (виду) договору, хоча вони і не містять прямого застереження про неможливість відступу від їх вимог. Безумовно, другою моделлю охоплюється ситуація, коли акти цивільного законодавства відносно типу (виду) договору, який уклали сторони, не тільки передбачають коло обов'язкових умов договору, а й містять застереження про неможливість відступу від їх вимог. За наявності в договорі таких обов'язкових умов договірне зобов'язання має виконуватися не тільки відповідно до ініціативних умов, погоджених його сторонами, а й відповідно до вимог ЦК та інших актів цивільного законодавства.

5. Виконання зобов'язання, породженого договором, в якому певні умови є відсутніми, та за умови, що вони не передбачені актами цивільного законодавства, має здійснюватися відповідно до звичаїв ділового обороту (див. коментар до гл.1 ЦК) або Інших вимог, що звичайно ставляться. Вимоги, що звичайно ставляться, —це усталені вимоги, що використовуються у цивільному обороті. Сторони зобов'язань можуть заперечувати наявність таких вимог.

6. При виконанні зобов'язання сторони мають керуватися і такою загальною засадою цивільного законодавства, як справедливість, добросовісність та розумність (див. коментар до гл. 1 ЦК).

7. У зазначених загальних вимогах (засадах) віднайшов своє втілення принцип належного виконання зобов'язання. Належнимвизнається виконання, здійснене належними сторонами відповідно до предмета виконання, в передбачений строк, у визначеному місці та у належний спосіб.

8. Роль принципу реального виконання зобов'язання (виконання його в натурі), який мав особливе значення в умовах планової(директивної) економіки, в сучасних умовах поступово зменшується. Це пов'язано з тим, що в умовах ринкової економіки через наявність конкурентного середовища сплата кредиторові неустойки та відшкодування збитків, завданих невиконанням боржником зобов'язання в натурі, може задовольнити його інтерес у повному обсязі. Саме тому ЦК у ст.622 обмежує сферу дії цього принципу(див. коментар до гл.51 ЦК). Але і в сучасних умовах цей принцип зберігає певною мірою своє значення. Про це свідчать правила,закріплені в СТ.СТ.620—621ЦК (див. коментар до гл.51 ЦК)

2. Суб'єкти виконання зобов'язання

1. Відносний характер зобов'язальних правовідносин зумовлює персоніфікацію як кредитора, так і боржника у зобов'язанні. Саме тому у ст.527 ЦК закріплене правило, згідно з яким як боржник, так і кредитор мають, відповідно, виконати свій обов'язок або прийняти виконання особисто, якщо інше не встановлено договором чи законом, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту.

2. У тих випадках, коли обов'язок боржника щодо особистого виконання зобов'язання не випливає з умов договору, вимог, що містяться в ЦК чи в Інших актах цивільного законодавства або з суті зобов'язання, можливим є передоручення виконання зобов'язання, тобто покладення боржником виконання свого зобов'язання на іншу особу. У цьому разі кредитор згідно зі ст.528ЦК зобов'язаний прийняти виконання, запропоноване за боржника іншою особою. Оскільки боржник при цьому не вибуває із зобов'язання, у разі його невиконання або неналежного виконання іншою особою обов'язок з його виконання залишається за боржником. Він згідно зі ст.618 ЦК відповідає за порушення зобов'язання іншою особою, якщо договором або законом не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця зобов'язання(див. коментар до гл.51 ЦК).

3. ЦК, поширюючи можливості виконання зобов'язання іншою особою, передбачає у ст.528 можливість задоволення вимоги кредитора такою особою і без згоди боржника. Це може мати місце уразі існування небезпеки втрати іншою особою, що перебуває в договірних відносинах з боржником, свого права на майно, зокрема,права орендаря майна боржника внаслідок звернення його кредитором стягнення на це майно. Фактично у таких випадках відбувається заміна кредитора, оскільки до іншої особи переходять права кредитора у зобов'язанні і саме тому при цьому піддягають застосуванню правила, що вміщені у ст.ст.512—519, які регулюють заміну кредитора у зобов'язанні (див. коментар до гл.47 ЦК).

4. Хоча ЦК не вмішує спеціального правила про переадресування виконання, тобто про надання кредитором права на прийняття виконання від боржника третій особі (як це має місце при передорученні виконання зобов'язання), таке право у кредитора є, якщо з умов договору, закону або із суті зобов'язання не випливає, що прийняття виконання здійснюється ним особисто. Цей висновок випливає зі змісту ч.2 ст.527 та ч.і ст.528 ЦК. При цьому як третя особа може виступати будь-яка особа, яка має повноваження від кредитора на здійснення такої дії.

5. У зв'язку з існуванням зобов'язань із множинністю осіб (зобов'язань, у яких беруть участь не один, а кілька кредиторів або боржників) ЦК у ст.ст.540—544 містить низку правил щодо суб'єкта та порядку виконання часткових та солідарних зобов'язань. За загальним правилом, закріпленим у ст.540 ЦК, до зобов'язань із множинністю осіб застосовуються правила про частковий порядок їх виконання. Суть цих правил полягає в тому, що кожний із кредиторів має право вимагати виконання, а кожний із боржників повинен виконати обов'язок у рівній частині, якщо інше не встановлено договором або актами цивільного законодавства. Правила про солідарний порядок виконання зобов'язань із множинністю осіб є виключенням із загального правила. Саме тому важливе значення мають підстави солідарного зобов'язання. Згідно зі ст.541 ЦК солідарні зобов'язання (солідарний обов'язок або солідарна вимога) виникають у випадках, встановлених договором або законом, зокрема у разі неподільності предмета зобов'язання. Прикладом солідарного зобов'язання (солідарної відповідальності), що виникає на підставі закону, є, зокрема, солідарна відповідальність усіх правонаступників юридичної особи, що припинилася, перед її кредиторами у випадках, коли неможливо точно визначити правонаступника щодо конкретних обов'язків (див. коментар до гл.7 ЦК), солідарна відповідальність осіб, які спільно дали поруку, якщо інше не встановлено договором поруки (див. коментар до гл.49ЦК).

6. У разі множинності на боці кредитора, кожний із солідарних кредиторів відповідно до ст.542 ЦК має право пред'явити боржникові вимогу у повному обсязі, якщо останній не виконав свій обов'язок будь-кому з них на свій розсуд до пред'явлення вимоги одним із солідарних кредиторів. При цьому виконання боржником свого обов'язку одному з солідарних кредиторів у повному обсязі звільняє його від виконання решту боржників. Той із солідарних кредиторів,який одержав виконання від боржника у повному обсязі, зобов'язаний передати належне кожному з решти солідарних кредиторів у рівній частині, якщо інше не встановлено договором між ними.

7. У разі множинності на боці боржників, кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо. При цьому, солідарні боржники залишаються зобов'язаними до тих пір, поки їх обов'язок не буде виконаний у повному обсязі. Саме тому, якщо кредитор звернувся до одного з солідарних боржників, але не одержав від нього виконання в повному обсязі, він має право вимагати недодержане від решти солідарних боржників. І тільки виконання солідарного обов'язку у повному обсязі одним із боржників припиняє обов'язок решти солідарних боржників перед кредитором. У такому випадку боржник, що виконав солідарний обов'язок у повному обсязі, має згідно зі ст.544 ЦК право зворотної вимоги (регресу) до кожного з решти солідарних боржників. При цьому діє два принципово важливих правила. По-перше, розмір часток кожного з решти солідарних боржників вважається рівним, якщо Інше не встановлено договором або законом, а при визначенні розміру зворотної вимоги вираховується частка, яка припадає на боржника, що виконав солідарний обов'язок у повному обсязі. По-друге, несплачена одним із солідарних боржників частка, що належить солідарному боржникові, який виконав солідарний обов'язок у повному обсязі, припадає у рівній частині на кожного з решти солідарних боржників.

8. Боржник при солідарній вимозі кредиторів не має права висувати проти вимоги одного Із солідарних кредиторів заперечення,Що грунтуються на таких відносинах боржника з іншими солідарними кредиторами, в яких кредитор не бере участі. Так само і солідарний боржник при солідарному обов'язку боржників не має права висувати проти вимоги кредитора заперечення, шо ґрунтуються на таких відносинах решти солідарних боржників з кредитором, у яких цей боржник не бере участі.

9. З метою сприяння виконання зобов'язання належними сторонами ЦК в ч2 ст.527 ЦК закріплює право кожної з них вимагати доказів того, що обов'язок виконується належним боржником, а виконання приймається належним кредитором чи уповноваженою на іде особою, та встановлює наслідки нездійснення стороною цього права. Такими доказами, зокрема, можуть бути документи, що посвідчують особу кредитора та боржника, довіреність, що видана кредитором особі, яку він уповноважив на прийняття виконання від боржника, документ, що підтверджує покладання боржником на іншу особу обов'язку по виконанню зобов'язання. У разі виконання зобов'язання без встановлення особи кредитора або без перевірки наявності у іншої особи необхідних повноважень від кредитора, ризик можливих наслідків покладається на боржника. Практично це означає, що належний кредитор має право вимагати від боржника нового виконання зобов'язання. При прийнятті виконання від особи, яка не є боржником, наслідки покладаються на особу, що здійснила таке прийняття за правилами, встановленими відносно зобов'язань про безпідставне набуття майна (див. коментар до гл.83 ЦК). Предмет виконання зобов'язання

1. Предмет виконання зобов'язання — це та конкретна річ, робота чи послуга, яку згідно з зобов'язанням боржник повинен, відповідно передати, виконати чи надати кредиторові. Оскільки предмет виконання залежить від конкретного виду зобов'язання, вимоги щодо нього визначаються умовами договору, нормами актів цивільного законодавства, що регулюють певні види зобов'язань. Загальні правила щодо предмету виконання встановлені в цій главіЦК лише стосовно грошових (ст.ст.533—536) та альтернативних зобов'язань (ст.539).

2. Предметом виконання грошових зобов'язань є певна грошова сума, що має бути сплачена: за будь-яким оплатним договором;за договором, предметом якого виступають безпосередньо гроші; за зобов'язаннями по відшкодуванню недоговІрної шкоди (див. коментар до гл.82 ЦК); за зобов'язаннями, що виникають у зв'язку з набуттям та збереженням майна без достатньої правової підстави(див. коментар до гл.83 ЦК).

3. Грошове зобов'язання має бути виконане відповідно до вимогст.533 ЦК в гривнях. Це правило поширюється і на ті грошові зобов'язання, в яких був визначений його еквівалент в Іноземній валюті (див. коментар до гл.47 ЦК). При цьому сума, що підлягає сплаті за таким зобов'язанням в гривнях, визначається за офіційним курсом відповідної валюти на день платежу, якщо інший порядок її визначення не встановлений договором, законом чи іншим нормативно-правовим актом. І лише у випадках, передбачених законом, допускається використання Іноземної валюти та платіжних документів в іноземній валюті при здійсненні розрахунків по зобов'язанням на території України. Йдеться про Декрет Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю", що має силу закону. Порядок здійснення такихрозрахунків, визначено Законом про порядок здійснення розрахунків в іноземній валюті.

4. В умовах існування інфляційних процесів ЦК з метою захисту майнових прав фізичних осіб-кредиторів у ст.535 передбачає збільшення сум, що виплачуються їм за грошовими зобов'язаннями,пов'язаними, зокрема, з відшкодуванням шкоди, завданої каліцтвом,іншим ушкодженням здоров'я або смертю чи вчиненням договорудовічного утримання (догляду). Перелік зобов'язань, зазначених уст.535 ЦК, не є вичерпним, оскільки таке збільшення може мати місце і за іншими грошовими зобов'язаннями у випадках, передбачених договором або законом. Підставою для збільшення сум, що виплачуються фізичним особам, є збільшення встановленого законом неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. У разі його збільшення пропорційно мають збільшуватися і суми, що виплачуються фізичним особам за зазначеними грошовими зобов'язаннями. Таке збільшення відбувається автоматично без прийняття акта застосування права щодо конкретних фізичних осіб. У тих випадках, коли підставою грошового зобов'язання, за яким відбувається збільшення сум,що виплачуються фізичній особі, є договір, стороні, що зобов'язана провадити ці виплати, надано право вимагати розірвання такого договору в суді у разі, якщо вона доведе втрату нею вигоди, на одержання якої вона могла розраховувати при укладанні договору.

5. Виходячи з презумпції відплатності договорів (див. коментар до гл.52 ЦК), ЦК у ст.536 закріплює загальне правило про сплату боржником у грошовому зобов'язанні процентів за користування чужими коштами, якщо інше не встановлено договором між фізичними особами (див. коментар до гл.71 ЦК). Сплата боржником процентів за грошовими зобов'язаннями є обов'язком боржника й у разі прострочення ним виконання грошового зобов'язання (див. коментар до гл.51 ЦК). Юридична природа процентів, що мають сплачуватися боржником у разі прострочення виконання зобов'язання, не викликає сумніву, оскільки при цьому йдеться про санкцію, особливий вид цивільно-правової відповідальності за порушення зобов'язання. Проценти, які боржник зобов'язаний сплачувати за користування чужими коштами, за своєю юридичною природою є не санкцією, а боргом. Це пов'язане з тим, що таке користування носить правомірний характер. Розмір процентів за користування чужими грошовими коштами встановлюється договором, законом або іншими актами цивільного законодавства. Так, якщо за договором позики розмір процентів не був визначений сторонами, їх розмір визначається нарівні облікової ставки НБУ. Таке ж правило встановлено в ЦК і Для кредитних договорів та договорів банківського вкладу (див. коментар до гл.71 ЦК).

6. На той випадок, коли сум переведеного боржником платежу недостатньо для виконання грошового зобов'язання у повному обсязі, ЦК у ст.534 передбачає черговість погашення вимог за ним. У першу чергу відшкодовуються витрати, пов'язані з одержанням кредитором виконання. У другу чергу сплаті підлягають проценти та неустойка. І лише у третю чергу сплачується основна сума боргу- Ці правила не носять імперативного характеру, а тому зазначена черговість погашення вимог за грошовим зобов'язанням може бути змінена сторонами договору.

7. Необхідність закріплення спеціальних правил щодо виконання альтернативних зобов'язань пов'язана з наступним. Зазвичай предмет виконання зобов'язання є визначеним. Оскільки в альтернативному зобов'язанні боржник має вчинити на користь кредитора одну з двох або кількох дій, предмет його виконання є теж "альтернативним" (наприклад, або певна річ, або певна сума грошей). Конкретизація предмету виконання альтернативного зобов'язання здійснюється стороною, якій належить право його вибору, Таке право, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства чи не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту, належить боржникові. Але можуть бути передбачені І випадки, коли в альтернативному зобов'язанні право вибору предмета зобов'язання належить кредиторові. Так, наприклад, у разі пе-редання покупцеві як кредитору товару неналежної якості, саме йому належить згідно зі ст.678 ЦК право вибору однієї з можливих дій, які продавець як боржник зобов'язаний виконати. Отже предмет виконання в альтернативному зобов'язанні остаточно визначається особою, якій належить право його вибору. Слід розрізняти альтернативні зобов'язання від зобов'язань факультативних. Якщо предмет виконання альтернативного зобов'язання є конкретно невизначеним, то у факультативному він визначений (наприклад, річ), що підлягає передачі боржником кредитору. Але в ньому передбачено право боржника замінити предмет виконання при нас-танні певного юридичного факту (наприклад, при загибелі речі, визначеної індивідуальними ознаками) на інший, заздалегідь визначений предмет (наприклад, на певну суму грошей). При цьому згода кредитора на таку заміну не потрібна. Отже, предмет виконання факультативного зобов'язання є визначеним, але він може бути замінений боржником на інший, заздалегідь визначений предмет у разі настання певного юридичного факту.

4. Строк (термін) виконання зобов'язання

1. Строк (термін) виконання може бути встановлений в зобов'язанні і визначатися роками, місяцями, тижнями, днями, годинами, календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати, а можуть бути і такі зобов'язання, в яких строк (термін) виконання обов'язку боржником не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги кредитором. У першому випадку йдеться про зобов'язання з визначеним, а у другому — про зобов'язання з невизначеним строком (терміном). З урахуванням цього в ст.530 ЦК закріплені відповідні правила шодо строку виконання зобов'язань.

2. Зобов'язання, строк (термін) виконання яких є визначеним,підлягають виконанню саме у цей строк. Зобов'язання, строк (термін) виконання яких визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати (наприклад, початок навігації), підлягає виконанню з настанням цієї події. Про порядок обчислення строку (терміну)див. коментар до гл.18 ЦК).

3. Дострокове виконання боржником свого обов'язку згідно зіст.531 ЦК може мати місце лише у випадках, коли інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту. В деяких випадках право вимагати дострокового виконання зобов'язання надається кредиторові. Так, відповідно до ч.і ст. 107 ЦК кредитор юридичної особи, шо припиняється, може вимагати від неї не тільки припинення зобов'язання, а і його дострокового виконання (див. коментар до гл.7 ЦК). Право вимагати дострокового виконання зобов'язання, забезпеченого заставою, належить згідно зі ст.592 ЦК і заставодержателю (кредитору) у разі порушення його прав (див. коментар до гл.49 ЦК).

4. У тих випадках, коли строк (термін) виконання боржником обов'язку не встановлений або визначений моментом пред'явлення вимоги (наприклад, зобов'язання зберігання речей у гардеробі організації), кредитор має право вимагати виконання такого зобов'язання у будь-який час. Боржнику для належного виконанняобов'язку за таким зобов'язанням надається 7-денний строк від дня пред'явлення вимоги кредитора за умови, що обов'язок його негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

5. У разі невиконання зобов'язання у визначений строк виникає правопорушення, шо йменується простроченням. Стороною, що прострочила, може бути не тільки боржник, а й кредитор (див. коментар до ГЛ.51ЦК).

5. Місце виконання зобов'язання

1. Місце виконання зобов'язання може бути визначено в договорі, а можуть бути й такі зобов'язання, місце виконання яких в договорі не визначено.

Якщо місце виконання зобов'язання визначено в договорі, виконання його саме в цьому місці є належним.

У тих випадках, коли місце виконання зобов'язання в договорі не визначено, належним вважається виконання, що здійснено за місцем проживання (місцезнаходженням) боржника. Таким є загальне правило для виконання усіх зобов'язань, крім тих, для виконання яких ЦК у ст.532 встановив виключення з загального правила.

2. Винятки щодо місця виконання зобов'язань встановлені для таких зобов'язань. Зобов'язання про передання у власність або в користування земельних ділянок, будинків, споруд або іншого нерухомого майна (див. коментар до гл.13 ЦК) мають виконуватися за їх місцезнаходженням. Зобов'язання про передання товару (майна), що виникає на підставі договору перевезення, має виконуватися за місцем здавання товару (майна) перевізникові, а зобов'язання про передання товару (майна), що виникає з будь-яких інших правочинів, — за місцем виготовлення або зберігання товару (майна), за умови, що це місце було відоме кредиторові на момент виникнення зобов'язання. Грошові зобов'язання мають виконуватися за місцем проживання кредитора (а якщо кредитором є юридична особа, то за її місцезнаходженням) на момент виникнення зобов'язання. Якщо кредитор на момент виконання грошового зобов'язання змінив місце проживання (місцезнаходження) І сповістив про це боржника, належним вважається виконання, щ0 здійснено за новим місцем проживання (місцезнаходженням) кредитора. При цьому всі витрати, пов'язані зі зміною міста виконання зобов'язання, покладаються на кредитора.

3. Зазначені правила про місце виконання зобов'язання діють, якщо інші правила не встановлені актами цивільного законодавства або не випливають із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обе роту.

б. Спосіб виконання зобов'язання

1. Спосіб виконання зобов'язання — це порядок здійснені боржником дій, спрямованих на настання наслідків, що свідчать про його належне виконання. За загальним правилом спосіб виконання зобов'язань обумовлюється сторонами при його виникненні?Так, сторони можуть передбачити одноразове виконання зобов'язання у повному обсязі або допустити можливість періодичного виконання зобов'язання частинами, зокрема, сплати грошових сум. Якщо виконання зобов'язання частинами не встановлено договором, актами цивільного законодавства або не випливає із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту, кредитор згідно зі ст.529ЦК вправі не приймати таке виконання від боржника як таке, що не є належним виконанням.

2. Особливий порядок встановлено у ст.538 ЦК для зустрічного виконання зобов'язання. Зустрічним виконанням зобов'язання є виконання свого обов'язку однією зі сторін, яке відповідно до договору обумовлене виконанням обов'язку другою стороною. Зустрічне виконання має місце в платних зобов'язаннях. При цьому сторони повинні виконувати свої обв'язки одночасно, якщо інше не встановлено договором, актами цивільного законодавства, не випливає із суті зобов'язання або звичаїв ділового обороту. Так, зобов'язання по купівлі - продажу речей, за загальним правилом, мають виконуватися одночасно продавцем і покупцем. Та сторона у такому зобов'язанні, яка наперед знає про неможливість виконання нею свого обов'язку, повинна своєчасно повідомите про це другу сторону. Невиконання однією зі сторін свого обов'язку є підставою для зупинення виконання зобов'язання другою стороною, відмови від його виконання частково або в повному обсязі. Право вибору однієї з зазначених дій належить другій стороні і за характером вона має бути адекватною змісту правопорушення, скоєного першою стороною Таке право належить другій стороні І за наявності очевидних підстав вважати, що перша сторона не виконає свого обов'язку у встановлений строк (термін) або виконає його не в повному обсязі. Виконання зустрічного зобов'язання однією з сторін, незважаючи на невиконання свого обов'язку другою стороною, не звільняє її від виконання свого обов'язку в натурі, оскільки друга сторона повинна виконати свій обов'язок.

3. У тих випадках, коли боржник, через відсутність у місці виконання зобов'язання кредитора або уповноваженої ним особи або через ухилення зазначених осіб від прийняття запропонованого належного виконання або за наявності з їх боку іншого прострочення а так само при відсутності представника недієздатного кредитора, позбавлений можливості виконати свій обов'язок по передачі грошей або цінних паперів безпосередньо кредиторові чи його представникові, йому згідно зі ст.537 ЦК надано право виконати зазначений обов'язок шляхом внесення належних з нього кредиторові грошей або цінних паперів у депозит нотаріуса. Виконання боржником свого обов'язку у такий спосіб є належним. Обов'язок по повідомленню кредитора про внесення боргу в депозит покладається на нотаріуса.

7. Підтвердження виконання зобов'язання.

1. В ст.545 ЦК закріплена низка правил, спрямованих на отримання боржником письмових доказів, шо підтверджують часткове або повне виконання ним свого обов'язку перед кредитором. Необхідність наявності письмових доказів пов'язана з тим, що виконання зобов'язання є правочином, на який поширюються вимоги щодо його форми. Саме тому, відповідно до вимог ст.218 ЦК (див. коментар до гл.16 ЦК) заперечення кредитором факту виконання боржником свого обов'язку може доводитися письмовими доказами, засобами аудіо-, відеозапису та іншими доказами, крім свідчень свідків.

2. На кредитора, що прийняв виконання зобов'язання від боржника за правочином (незалежно від того, в якій формі він був вчинений), покладено обов'язок видати боржникові розписку, але лише за умови, що останній вимагає цього від кредитора.

3. Якщо при вчинені правочину боржник видавав кредиторові борговий документ (наприклад, боргову розписку), кредитор після прийняття виконання зобов'язання повинен повернути цей документ боржникові. Сам факт наявності боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов'язку. У тих випадках, коли кредитор не може повернути боржникові борговий документ, віз зобов'язаний вказати про це у розписці, що видається боржнику.

4. Відмова кредитора видати боржникові розписку чи повернути борговий документ тягне наступні наслідки. По-перше, це надає право боржнику затримати виконання зобов'язання, а по-друге, у цьому разі настає прострочення кредитора (див. коментар догл.51 ЦК).

<< Первая < Предыдущая 1 2 Следующая > Последняя >>. Загальні положення про забезпечення виконання зобов'язання

1. Забезпечення виконання зобов'язань — це інститут, що історично склався з часів римського права. Він становить собою сукупність норм, що закріплюють комплекс забезпечувальних заходів (загальних і спеціальних), слугує меті підвищення гарантій забезпечення майнових інтересів сторін зобов'язання (насамперед інтересів кредитора), належного його виконання, а також меті усунення можливих негативних наслідків неналежного виконання зобов'язання.

Порівняно з ЦК 1963 p., ст.178 якого містила вичерпний перелік способів забезпечення зобов'язань, що не підлягав розширеному тлумаченню, ЦК містить принципово новий підхід до визначення засобів забезпечення виконання зобов'язань, який полягає в тому, що як законом, так і договором можуть бути передбачені й інші, крім встановлених ст.546 ЦК, види забезпечення виконання зобов'язань.

До таких видів забезпечення, що прямо не передбачені у ч.і ст.546 ЦК, але дозволені у силу ч.2 цієї статті, слід, передусім, віднести забезпечувальне відступлення права вимоги (п.2 ч.і ст.1077 ЦК), страхування підприємницьких ризиків (гл.67 ЦК) тощо.

Новелою ЦК є те, що поряд з традиційними засобами забезпечення виконання зобов'язань: неустойкою, порукою, заставою, завдатком, гарантією ст.546 передбачає новий вид забезпечення — притримання майна боржника кредитором.

У ЦК розширена регламентація такого засобу забезпечення, як неустойка: на відміну від ЦК 1963 р. (ст. 179), ст.549 ЦК визначає неустойкою не лише грошову суму, а й майно (рухоме і нерухоме), яке боржник зобов'язаний передати кредиторові у разі порушення ним (боржником) зобов'язання.

ЦК на відміну від ЦК 1963 p. інакше визначає юридичну природу поруки і гарантії. ЦІ правові інститути виписані за різними схемами, що підтверджує їхню самостійність як засобів забезпечення зобов'язань.

Більш чітко в ЦК врегульовані і відносини поруки. Детальніше виписані права і обов'язки поручителя у разі пред'явлення до нього вимоги (ст.555) і права поручителя, який виконав зобов'язання (ст.556), припинення поруки (ст.559).

ЦК також розширив сферу застосування завдатку. Цей спосіб забезпечення відтепер можна буде використовувати у відносинах не лише між громадянами, а й між юридичними особами. Вирішено також проблему співвідношення завдатку і авансу.

2. Забезпечення зобов'язань будь-яким із засобів створює зобов'язальне правовідношення між кредитором і боржником (або особою, яка забезпечує зобов'язання боржника). Незважаючи нате, що кожен із засобів характеризується специфічними ознаками, які притаманні тільки йому, можна виділити низку загальних рис, характерних для всіх забезпечувальних зобов'язань. Такі риси в юридичній літературі називають ознаками забезпечувальних зобов'язань. До таких ознак відносять:

а) спільність цілей, на досягнення яких спрямовані всі засоби забезпечення виконання зобов'язань. Основною метою є надання кредитору певних гарантій задоволення його вимог. Відмінністю є лише той конкретний правовий механізм, застосування якого забезпечує задоволення вимог кредитора.

б) специфіка забезпечувального зобов'язання полягає в додатковому (акцесорному) характері стосовно основного зобов'язання. Ця особливість забезпечувального зобов'язання, його акцесорний характер проявляється в багатьох моментах, які частково найшли відображення в загальних положеннях ЦК щодо забезпечення виконання зобов'язань.

По-перше, недійсність основного зобов'язання спричиняє недійсність правочину щодо його забезпечення, І навпаки, забезпечення виконання зобов'язання не спричиняє недійсність основного зобов'язання (ст.548 ЦК).

По-друге, забезпечувальне зобов'язання слідує долі основного зобов'язання при переході прав кредитора до іншої особи, наприклад, при відступленні вимоги за основним зобов'язанням.

По-третє, припинення основного зобов'язання, як правило, тягне припинення і забезпечувального. Однак з цього правила можливі винятки. Зокрема, гарантійне зобов'язання незалежне від основного.

3. За загальним правилом підставою для встановлення та застосування засобу забезпечення виконання зобов'язання є домовленість сторін про таке забезпечення. І тільки щодо неустойки та застави передбачено, що вони можуть встановлюватись безпосередньо законом.

4. Виходячи зі змісту ст.547 ЦК, спільною для всіх забезпечувальних зобов'язань ознакою є форма правочину щодо забезпечення.

Відповідно до вказаної статті правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання вчиняється в письмовій формі. Правочин щодо забезпечення виконання зобов'язання, вчинений із недодержанням письмової форми, є нікчемним.