5. Підтвердження виконання зобов’язання

Належне виконання припиняє зобов’язання (ст. 599 ЦК), внаслідок цього воно має бути документально підтвердженим для визначеності у відносинах між сторонами, безпідставних вимог кредитора, а в разі оспорювання проведеного виконання — заради забезпечення письмо­вих доказів.

За загальним правилом кредитор, який прийняв частково або в пов­ному обсязі виконання зобов’язання від боржника, повинен видати йому розписку про одержання виконання, але лише за умови, що борж­ник вимагає цього від кредитора (ст. 545 ЦК). Причому така вимога може бути адресована кредитору незалежно від підстави виникнення зобов’язання. Ця норма має загальне значення й застосовується до всіх випадків виконання зобов’язань, якщо для них не передбачені спеці­альні правила. Зокрема, передання робіт підрядником і прийняття їх замовником оформляється актом, підписаним обома сторонами (ч. 4 ст. 882 ЦК).

При виконанні зобов’язань, щодо яких передбачено видачу боргового документа кредиторові (наприклад, розписки про при­йняття речі на зберігання, боргової розписки), він повинен бути повернутий боржникові при прийнятті виконання, оскільки на­явність боргового документа у боржника підтверджує виконання ним свого обов’язку. За неможливості повернути боржникові бор­говий документ, зокрема при його втраті, фізичному знищенні, пошкодженні, кредитор повинен вказати про це у розписці, яку він видає. У такому випадку розписка буде належним підтвердженням виконання.

Відмова кредитора повернути борговий документ або видати роз­писку зумовлює право боржника затримати виконання зобов’язання і настання прострочення кредитора (ст. 613 ЦК).

6. Поняття та загальна характеристика припинення зобов’язань

Відносний характер зобов’язань свідчить про те, що їх існування обмежене певними часовими межами, а тому при настанні обставин, зумовлених змістом зобов’язань, діями їх учасників тощо, у конкретний момент часу дія зобов’язання припиняється. Юридичні факти, дії та події, що спричиняють припинення зобов’язань, отримали назву під­став припинення.

Отже, припиненням зобов’язання є погашення внаслідок дії право- припиняючих юридичних фактів прав і обов’язків сторін, що станов­лять його зміст.

У площині конкретного цивільного правовідношення, яким є зобов’язання, припинення призводить до того, що боржник перестає бути зобов’язаним вчинити на користь кредитора певні дії, що станов­лять предмет зобов’язання (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певних дій, а кредитор, у свою чергу, втрачає право вимагати від боржника виконання покладеного на останнього за договором обов’язку.

Залежно від обсягу зобов’язання може припинятися частково або в повному обсязі (ч. 1 ст. 598 ЦК). Однак коли припинення зобов’язання спричиняє виникнення нового, яке за­лежить від підстав виникнення, змісту та інших елементів первісного, мова йде про зміну зобов’язання.

Припинення зобов’язання має остаточний характер, тобто цивіль­не законодавство не передбачає можливості відновлення вже припи­неного зобов’язання.

Настання юридично значущих обставин, що зумовлюють припи­нення зобов’язання, не пов’язується із динамікою відповідного зобов’язального правовідношення. Тобто певні юридичні дії та події тягнуть за собою припинення зобов’язання як виконаного частково, так і такого, виконання якого не відбулося взагалі. В останньому ви­падку існування прав і обов’язків припиняється лише на майбутнє.

Припинення зобов’язання також не пов’язується із досягненням його мети. Зобов’язання може бути припинено не тільки при досягнен­ні мети, а й тоді, коли цього не відбулося, і навіть тоді, коли визначена мета нездійсненна.

Главою 50 ЦК встановлено перелік найбільш поширених підстав припинення зобов’язань, який з огляду на положення ст. 598 ЦК не може бути охарактеризований як вичерпний, оскільки договором та/або законом можуть бути передбачені й інші підстави припинення зобов’язань. В той же час зрозуміло, що закріплений у загальних по­ложеннях про зобов’язання ЦК перелік підстав припинення має іс­тотне практичне значення. По-перше, аналіз відповідних цивільно-правових норм свідчить, що на підставі переліку формується система підстав припинення зобов’язання. По-друге, значення переліку полягає ще й в тому, що застосування однієї підстави виключає застосування іншої. Інакше кажучи, зобов’язання припиняється лише з однієї під­стави, що міститься у переліку.

Перелік підстав припинення зобов’язань має універсальний харак­тер, тобто поширюється на всі цивільно-правові зобов’язання, як до­говірні, так і недоговірні. Щодо договірних зобов’язань підстави при­пинення окремо не виділяються, тому до них застосовуються загальні правила про припинення зобов’язань, визначені у гл. 50 ЦК. При цьо­му слід враховувати, що терміни «припинення зобов’язань» і «при­пинення договору» не можна розглядати як тотожні, оскільки з низки спеціальних норм, що стосуються договорів кредиту, найму, відносин поруки, випливає, що припинення договору негайно не спричиняє припинення зобов’язання. В одних випадках припинення договору спричиняє одночасно припинення зобов’язання, в інших же ситуаціях припинення договору тягне за собою припинення зобов’язання лише в кінцевому підсумку. Той чи інший варіанти визначаються спеціаль­ними правилами та особливостями змісту відповідних договору і зобов’язання. Зазначену ситуацію може бути проілюстровано на при­кладі ст. 785 ЦК, за якою у разі припинення договору найму наймач зобов’язаний повернути річ наймодавцеві, що свідчить про те, що цей обов’язок наймача входить до змісту зобов’язання. У тому разі коли наймач цього обов’язку не виконав, зобов’язання продовжує існувати, хоч договір і є припиненим^. Аналогічні приписи знаходимо у нормах ЦК, що регулюють відносини за договорами управління майном (ст. 1044), спільної діяльності (ст. 1141 ЦК).

До переліку підстав припинення зобов’язання ЦК відносить:

належне виконання (ст. 599 ЦК);

передання відступного (ст. 600 ЦК);

зарахування (ст. 601 ЦК);

домовленість сторін, у тому числі новація (ст. 604 ЦК);

прощення боргу (ст. 605 ЦК);

поєднання боржника і кредитора в одній особі (ст. 606 ЦК);

неможливість виконання (ст. 607 ЦК);

смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи (статті 608, 609 ЦК).

Внаслідок того, що наведений перелік не має вичерпного характе­ру, зобов’язання можуть припинятися і з інших підстав, передбачених договором або законом. Так, стосовно окремих видів договорів цивіль­не законодавство України передбачає додаткові підставі припинення відповідних зобов’язань. До них, зокрема, належить відмова страху­вальника або страховика за договором страхування (ст. 997 ЦК), за­гибель майна, переданого в управління за договором управління май­ном (ст. 1044 ЦК), припинення права правовлодільця на торговельну марку чи інше позначення, визначене в договорі, без його заміни ана­логічним правом за договором комерційної концесії (ст. 1126 ЦК), визнання недієздатним, безвісно відсутнім, обмежено дієздатним учас­ника договору простого товариства за цим договором (ст. 1141 ЦК) та ін. Іноді закон пов’язує припинення зобов’язання зі спливом (пропущенням) певних строків. Наприклад, кредитор спадкодавця, який не пред’явив вимоги до спадкоємців, що прийняли спадщину, у строки, встановлені ст. 1281 ЦК, позбавляється права вимоги, що свідчить про припинення зобов’язання. Про припинення зобов’язання свідчить вказівка законодавця на погашення вимоги (наприклад, ст. 113 ЦК), її втрату кредитором або позбавлення. Зобов’язання акцесорного харак­теру припиняються внаслідок припинення основного зобов’язання. Дана підстава передбачена для припинення іпотеки (ч. 1 ст. 17 Закону України «Про іпотеку»), поруки (ч. 1 ст. 559 ЦК). Недоговірне зобов’язання із відшкодування шкоди припиняється, якщо шкода за­вдана потерпілому внаслідок його умислу (ч. 1 ст. 1193 ЦК).

Залежно від джерела встановлення підстави припинення договір­них зобов’язань можуть бути визначені договором або законом, що у свою чергу виключає можливість їх визначення в інший спосіб, зо­крема у нормативно-правових актах, що не мають сили закону. Усі підстави припинення можуть бути поділені на певні групи: такі, що залежать від волі осіб, тобто є діями (належне виконання, передання відступного, зарахування, домовленість сторін, прощення боргу) або не залежать від неї (неможливість виконання, смерть фізичної особи); ті, що є правочинами (належне виконання, передання відступного, за­рахування, домовленість сторін, прощення боргу) та інші, котрі за своєю юридичною природою не є правочинами (поєднання боржника і кредитора в одній особі, неможливість виконання, смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи); ті що припиняють зобов’язання повністю (смерть фізичної особи, ліквідація юридичної особи) або ж тільки в певній частині (часткове зарахування вимоги). Перелік під­став припинення зобов’язання дозволяє також виділити способи при­пинення, пов’язані з виконанням (належне виконання) або не пов’язані із ним (неможливість виконання), способи, що допустимі лише за до­мовленістю сторін (передача відсупного, новація, прощення боргу), або ж способи, що припиняють зобов’язання, незалежно від такої до­мовленості (неможливість виконання, смерть фізичної особи, ліквіда­ція юридичної особи).