6. Вплив російської державно-культурної політики на формування української культури (хуііі-хх ст.).

Ситуація на Україні ще більш ускладнилася, коли на царський престол у 1825 р. вступив Микола І. Ідеологія російської деспотії у цей час виражалася формулою міністра освіти Уварова: «самодержавство—православ'я—народність». Царські власті розпорядились ліквідувати усі польські школи. Російська мова стала офіційною в усіх установах. Київський університет святого Володимира, за¬снований у 1832 р., перетворився у центр обрусіння.Доба правління Миколи І позначилася жорстокою реак¬цією в усіх сферах суспільного життя. Валуєвський циркуляр) 1863 року — таємне розпорядження міністра внутрішніх справ Російської імперії Петра Валуєва до територіальних цензурних комітетів, в якому наказувалося призупинити видання значної частини книг, написаних «малоросійською», тобто українською мовою. Згідно з указом заборонялась публікація релігійних, навчальних і освітніх книг, однак дозволялась публікація художньої літератури. Мотивом до видання циркуляру став страх царської влади, що публікації книг українською мовою стимулюють зростання сепаратистських, пропольських та антицарських настроїв.

Емський указ — розпорядження російського імператора Олександра II від 18(30) травня 1876, спрямоване на витіснення української мови з культурної сфери і обмеження її побутовим вжитком[1] та призвів до тимчасової дезорганізації українського руху в Наддніпрянщині. Указ забороняв: Ввозити на територію Російської імперії з-за кордону книги, написані українською мовою без спеціального дозволу; Видавати українською оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот; Друкувати будь-які книги українською мовою; Ставити українські театральні вистави (заборону знято у 1881р.); Влаштовувати концерти з українськими піснями; Викладати українською мовою в початкових школах.

Російська імперія перетворилася у слухняний, централізований апарат, на чо¬лі якого стояв абсолютний монарх. Однак реакційне прав¬ління Миколи І, прозваного «Палкіним», не в змозі було приглушити революційні настрої, які після 40-х років XIX ст. знову почали спалахувати в усій Європі й досягли кульмінації у так званій «весні народів» 1848 р. У цей час революційні гуртки продовжували існувати як в Росії, так і на Україні, зокрема в Харкові серед університетської молоді.На фоні таких історичних, суспільно-політичних та на-ціональних відносин утверджується новий етап національ¬но-культурного відродження, який започаткував нову добу в історії України.

7. Вплив ситуації поліконфесійності на культурний ландшафт сучасної України.

Існує 55 релігій .

Греко-католицькі церкви з'явилися внаслідок унії частини православної церкви з католицькою церквою Українська греко-католицька церква має безперервну ієрархічну спадкоємність від часу офіційного Хрещення Руси-України та становлення на її території церковної структури. Новий період з її багатовікової історії розпочинає 1596 рік.

.Українська греко-католицька церква (УГКЦ) — одна із двадцяти двох самоуправних Східних Католицьких Церков, які знаходяться у повній єдності з Апостольським Престолом. За кількістю своїх вірних (понад 5,5мільйонів) вона є найбільшою у світі з усіх східних. РозквітУкраїнської греко-католицької церкви припадає на 19 століття. Провідною постаттю греко-католицького руху в першій половині двадцятого століття був львівський митрополит Андрій Шептицький. Зі встановленням радянської влади на західноукраїнських землях УГКЦ розпущено владою — і церква існувала лише впідпіллі. Аж 1989 року — за горбачовської перебудови — церква вийшла ізпідпілля.

Феномен – є те,що УГКЦ змогло обєднати не тільки церкви, територію, віру, а саме головне – це культуру народів.

Римо-Католицька Церква в Україні — церква латинського обряду в Україні, що є складовою частиною Католицької Церкви.

Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ) — незалежна православна церква в Україні та в українській діаспорі Західної Європи й Північної Америки, що відродилася під час національно-визвольних змагань (1917—1921). На Першому Всеукраїнському Православному Церковному Соборі в Києві 14-30 жовтня 1921 р. проголошено три основні засади УАПЦ — автокефалію, соборноправність, українізацію.

Українська православна церква[5] (УПЦ; також Українська православна церква Московського патріархату, УПЦ МП) — самоврядна православна церква з правами широкої автономії, самостійна частина Російської православної церкви[6][7] на території України. Єдина конфесія в державі, що є частиною Вселенської православної церкви[8][9][10], перебуваючи у євхаристичному спілкуванні з усіма помісними православними церквами світу[8][9][10][11]. За даними Держкомнацрелігій найбільше релігійне об'єднання України за чисельністю приходів та священнослужителів (станом на 1 січня 2010 року)[12].

Предстоятелем є митрополит Київський та всієї України, який носить титул «Блаженніший». Сьогодні ним є Володимир (Сабодан).

Українська Православна Церква — Київський Патріархат — православна Церква в Україні із резиденцією Патріарха в Києві. УПЦ-КП створено в червні 1992 року внаслідок об'єднання двох церковних груп, що обстоювали незалежність від Російської православної церкви: частини вірних та єпископату УПЦ-МП на чолі із Митрополитом Київським і всієї України Філаретом (Денисенком) та Української Автокефальної Православної Церкви. За чисельністю вірян станом на кінець 2011 року — найбільша в Україні[2], за даними Центра Разумкова станом на лютий 2011 року, була другою. [4]; за чисельністю парафій та священнослужителів (за даними Держкомнацрелігій) — друга. Є канонічно ізольованою та не має євхаристійного спілкування з іншими помісними православними церквами.

Плюс в тому що є свобода вірування, кожен може приїднатись до тої чи іншої віри. Мінус в сімї усі члени сімї мають свої віросповідання виник конфлікти які свята святкувати…мінус що немає однієї релігії 8. Дисидентський рух в Україні. Культурні здобутки української діаспори. 

Дисидентський рух-рух за вільний розвиток української мови та культури, прав українського народу на державність. в Укр дисидентство виступало за національні й громадянські права, а також за релігійну свободу

Центрами української еміграції стали Прага

Українці виїжжали закордон бо тут їм недавали розвиватись.

Одним із найвідоміших угруповань української літератури ХХ століття є «празька школа». Уряд Чехо-Словаччини доклав багато зусиль, щоб емігранти з України могли здобувати освіту рідною мовою. Під гаслом празької поетичної школи об’єднують письменників-емігрантів періоду міжвоєння, чия творчість почалася переважно в Празі та Подєбрадах, а продовжувалася в інших містах Європи. У літературознавстві немає одностайної думки щодо персонального складу групи. Відомий словацький дослідник української літератури М. Неврлий вважає, що світоглядно й тематично до неї належали Ю. Дараган, Є. Маланюк, Л. Мосендз, Олег Ольжич, Юрій Клен (О. Бургардт), О. Лятуринська, О. Теліга, Г. Мазуренко, О. Стефанович, А. Гарасевич і два закарпатські поети – І. Ірлявський та І. Колос [6, 3]. 9. Еволюція уявлень про культуру. 

Становлення культурологічної думки почалося у стародавньому світі, її розвиток мав свої особливості у Середні віки і Новий час.

У давнину для людини реальне життя не було чимось відмінним від міфологічного світу. Древні релігії були політеїстичними (політеїзм - віра у багатьох богів). Люди спілкувалися з богами так само, як один з одним. Міфологічне мислення як форма колективної свідомості складає величезний пласт культури, є культурною реальністю і, одночасно, містить уявлення про культуру у древніх.

Виникнення української культурологічної думки пов'язане з діяльністю Кирило-Мефодієвського братства. У Статуті Братства, у відозвах “До братів українців”, “До братів росіян”, “До братів поляків”, в творах його фундаторів - М. Костомарова (“Думки про історію Малоросії””, “Дві руські народності”), П. Куліша (“Повість про український народ”) - відстоюються ідеї культурної самобутності слов'янських народів, їх права на вільний розвиток, гарантований вільним федеративним союзом слов'янських республік. Значний внесок в розвиток культурологічної думки зробив М. Драгоманов (1841-1895 рр.). З позицій порівняльно-історичної методології М. Драгоманов виступав проти хуторянського етнографізму, висував ідеї вільного розвитку народної культури у національну культуру, просякнуту загальнолюдськими цінностями. Цілісну концепцію історії української культури висунув М. Грушевський (1866-1934 рр.). Вона базувалася на тезах самобутності і самостійності української культури. Одним з перших він піддав сумніву і критиці теорію єдиної монолітної культури Київської Руси, доводив існування різних етноплемен ще за епохи трипільської культури. Не протиставляючи українську і російську культури, він все ж вважав першу більш близькою до європейської культури.