Глава II (Що) Бог воістину існує

Отже, Господи, що дає вірі розуміння, дай мені скільки сам зна­єш, щоб я зрозумів, хто Ти є, як ми віруємо й те, у що ми віруємо. А ми віруємо, що Ти є дещо, більше чого неможливо нічого собі уявити. Тому, коли сказав безумець у серці своєму: «Нема Бога» — він сказав, що якоїсь природи нема? (Пс. 13,1; 52,1). Але, звичайно, цей самий безумець, чуючи, як я говорю: «Дещо, більше чого не­можливо нічого собі уявити», — розуміє те, що чує, а те, що він ро­зуміє, є в його розумі (in intellectu), навіть коли він не має на увазі, що така річ існує (si non intelligat illud esse). Бо одна справа — бути речі в розумі; інша — мати на увазі, що річ існує. Так, коли худож­ник наперед знає те, що буде робити, він має у розумі те, чого ще не зробив, але аж ніяк його існування. А коли він уже намалював, він і має в розумі, й мислить так, як уже зроблено. Тому, переконається навіть безумець, що хоча б у розумі є дещо, більше чого неможливо собі уявити, так як він чує цей (вираз), він його розуміє, але все, що розуміється, є у розумі. І, звичайно, те, більше чого неможливо собі уявити, не може бути тільки в розумі. Бо коли воно вже є тільки в розумі — можна уявити собі, що воно є насправді. Значить, коли те, більше чого не можна уявити, є те, більше чого можна явити со­бі. Але цього, звичайно, не може бути. Тому, без сумніву, дещо, бі-

32

льше чого неможливо собі уявити, існує (existit) і в розумі, і наспра­вді.

Ансельм Кентерберійський. Твори.

Оккам Уільям

Перш за все необхідно знати, що «одиничне» можна зрозуміти двояко. В одному сенсі «одиничне» позначає все, що є одне, а не багато. Тоді ті, хто вважає універсалію деякою властивістю розуму, яка може мовитися про багато речей, являючи собою не себе, а ці численні речі, повинні визнати, що будь-яка універсалія справді й на ділі є одиничне, бо, подібно до того, як кожне слово, яким би загаль­ноприйнятим воно не було, воістину й на ділі одиничне й одне за числом, бо воно одне, а не багато, так і інтенція душі, що пізнала множину зовнішніх речей, дійсно й на ділі одинична, та одна за чис­лом, бо вона одна, а не багато, хоча й позначає багато речей.

В іншому сенсі під іменем «одиничне» розуміється те, що одне, а не багато і за своєю природою не так, щоби бути знаком багатьох речей. І якщо розуміти «одиничне» так, то жодна універсалія не є одиничне, бо будь-яка універсалія по своїй природі така, що слу­жить знаком багатьох речей і висловлюється про багато речей. То­му, називаючи універсалією те, що за числом не одне — власне та­кий сенс багато приписують універсаліям, — я стверджую, що (в такому разі) ніщо не є універсалією, якщо тільки ти не використа­єш цю назву не у власному сенсі, сказавши, що народ — це деяка універсалія, бо народ не одне, а багато: але було б несерйозно.

Отже, ми маємо сказати, що будь-яка універсалія є дійсно оди­нична річ і універсалія вона тільки завдяки тому, що вона позначен­ня, оскільки вона є знаком багатьох речей.

Оккам У. Про універсали.

Фома Аквінський

а

... З огляду на це треба визнати, що в людині не присутня ніяка субстанційна форма, окрім однієї тільки субстанційної душі, і що остання, коли віртуально зберігає в себе душу чуттєву й душу веге­тативну, насправді зберігає в собі форми нижчого порядку і виконує

33

самостійно усі ті функції, які в інших речах виконуються менш до­вершеними формами. Подібне треба сказати про чуттєву душу тва­рин, про вегетативну душу рослин і взагалі про всі більш довершені форми в їхньому відношенні до форм менш довершених (Сума теол., І, 76, 4 с).

Не форма визначається матерією, але скоріше матерія формою; у формі потрібно шукати основу, чому така матерія, а не навпаки. Осягнута розумом душа, як було сказано вище, в рамках природного стану речей займає серед інтелектуальних субстанцій нижчу схо­динку. Це видно з того, що вона не володіє за своєю природою врод­женим знанням істин, подібно до ангелів, але примушена по кру­пинках збирати істину з відокремлених речей через чуттєве сприй­мання, як говорить Діонісій Ареопагит у 7-й гл. «Про божественні імена». Але природа нічому не відмовляє в необхідному; звідси пі­шло, що осягнута розумом душа наділена не тільки здібністю осяга­ти розумом, але також здібністю чуттєвого сприймання. Однак акт чуттєвого сприймання не може здійснюватися без тілесного знаряд­дя. Отже, необхідно було, щоб душа, яка осягає розумом, поєднала­ся з тілом такого роду, яке було б придатне як орган чуттєвого сприймання.

Коли душа, що осягає розумом, поєднується з тілом в якості його субстанційної форми, неможливо, щоб будь-який акцидентний уст­рій був посередником між тілом і душею, як узагалі між субстанцій-ною формою і її матерією. З цього видно, що, як швидко матерія здатна до всіх актуальних станів у деякій послідовності, необхідно, щоб те, що безумовно первинне в актуальних станах, розумілося первинно в матерії. Але первинним серед усіх актуальних станів є буття. Отже, неможливо лишити матерію перш теплою чи кількіс­но визначеною, ніж актуально сущою. Але актуальне буття вона отримує через субстанційну форму, яка повідомляє просте буття, як стверджувалося вище. Звідси неможливо, щоб якісь акцидентні уст­рої передіснували в матерії, передуючи субстанційній формі, і цей висновок поширюється на душу.

* * *

Про це говорить Арістотель: силогічний доказ учить знанням, розуміння ж повинно супроводжуватися досвідом, а не голим дока­зом. Коли ж він говорить у першій книзі «Метафізики», що ті, хто знає основи та причини, більш мудрі, ніж ті, хто має досвід, то там мова йде про тих, хто з досвіду знає тільки голу істину без [знання] причини. Я ж говорю тут про людину, яка володіє досвідом, яка

34

з досвіду знає основу й причину. Такі люди неперевершені в мудро­сті, як говорить Арістотель у шостій книзі «Етики», і їх простим ре­чам потрібно вірити, так, якщо б вони навели докази, як філософ говорить там же...

Але досвід буває подвійним. Один — здобутий за допомогою зо­внішніх відчуттів. Так ми досліджуємо небесні явища за допомогою вироблених для цього знарядь і земні речі випробовуємо за допомо­гою зору. Про те, що відсутнє в тих місцях, де ми знаходимось, ми дізнаємося від інших тямущих людей, які це знають із власного до­свіду. Так вчинив Арістотель, пославши владою Олександра [Маке­донського] дві тисячі людей у різні країни, щоб вони дізналися на досвіді, про все, що є на поверхні землі, як про це свідчить Пліній у «Звичайній історії». Це досвід людський та філософський, яким може володіти людина завдяки дарованій їй благодаті. Але цього досвіду недостатньо людині, бо він не зовсім переконує нас стосов­но тілесних речей завдяки труднощам пізнання, і тому святі отці та пророки, які першими дали світу науки, знаходили внутріш­нє осяяння, а не обмежувалися відчуттями. Подібно до цього робили багато віруючих після Христа. Бо часто осяює благодать віри та Боже натхнення не тільки в духовних речах, а й у тілесних та філо­софських науках, як говорить Птоломей у «Сешіїс^ишш»: подвій­ний шлях пізнання речей, один через філософський досвід, інший, котрий, за його словами, набагато кращий, — через Боже одкровен­ня... (873-874).

Фома Аквінський. Сума теології.

Про розквіт державного устрою

— Для розквіту держави урядовці повинні дотримуватися трьох умов: по-перше, підтримувати даний устрій у державі. Адже сам устрій, що панує, немовби уособлює мету. Отже, досягнення мети і підтримка існуючого устрою — дві взаємопов'язані засади, яких повинен додержуватися політичний діяч. Потім, і це по-друге, треба, щоб урядовці мали найголовніші повноваження й виконували ті за­вдання, яких вимагає дана посада, бо піддані часто у своїх діях не керуються розумом, отже, до них доводиться застосовувати примус, а це неможливо без широких і важливих повноважень. Третє: потріб­но, аби правитель виявив чесноти і керувався законами (це стосу­ється будь-якої держави) та правильними прагненнями, що можливо на підставі моралі. А ще він мусить, спираючись на закони, здійс­нювати розподіл так, аби це сприяло розквітові держави.

35

• Коли ж державці не наділені усіма такими рисами, тоді слід віддати перевагу тому діячеві, котрий має їх більшою мірою, а отже, дасть більше користі для державного устрою.

• Не вважаймо, однак, ніби для розквіту держави досить повно­важень і любові до устрою, коли відсутня мораль, бо ж у такому разі правитель виявлятиме нестриманість, зарозумілість і самолюбство, бо більше він не зможе вгамувати своїх пристрастей.

• У державі слід оберігати найбільшою мірою ту частину (гро­мадян), яка найбільше зацікавлена в збереженні існуючого устрою, а не ту, яка не підтримує його.

• А ще треба пильнувати, аби в державі не переступали серед­ніх меж у різних сферах життя. Адже може трапитися так, що дер­жавний устрій загине, коли, приміром, хтось із правителів поверне в бік охлократії чи чогось такого.

• Найкращий засіб для розквіту державного устрою — це вихо­вання (громадян) у дусі прихильності до нього і діяльність, що узгод­жується з існуючими звичаями, завдяки яким ми виховуємося в дусі прихильності до існуючого устрою і завдяки чому сам устрій збері­гається.

• Вважаймо нікчемним той спосіб життя, коли (при демокра­тичному устрої) кожен живе за власним бажанням. Хибно міркува­ти, ніби життя у згоді із формою державного устрою — це рабство. Воно необхідне для розквіту й набуття більшої свободи, тобто коли ми діємо на підставі розуму і власних інтересів, і тоді, з огляду на інтелект, про людину можемо судити як про розвинуту істоту.

Фома Аквінський. Коментарі до Арістотелевої «Політики».

36

4. Філософія Відродження

_с

Кузанський М.

а

Бог, який є єдиний, перебуває в єдиному Всесвіті; Всесвіт пере­буває в універсальній сукупності речей і визначається у них. Отже, ми розуміємо, що Бог, найпростіша єдність, існує в єдиному Всесві­ті, ніби як наслідок за посередництвом Всесвіту перебуває у всіх речах, а безліч речей за посередництвом Всесвіту — у Богові <...>.

Філософ: Що скажеш ти про душу світу? Те, що Платон назвав душею світу й Арістотель — природою, є Бог, що створює все в усьо­му; і він творить у нас розум.

Простак: Час не дозволяє обговорити всього. Думаю, що душею світу Платон назвав те, що Арістотель — природою. Але я думаю, що ця душа й природа є не що інше, як Бог, що все в усім створює і якого ми називаємо духом усього в сукупності.

Філософ: Платон сказав, що ця душа містить у непорушності прототипи речей і всім рухає; Арістотель говорив, що природа про­зорлива й усім рухає.

Кузанський М. Про вчене незнання; Книги простака.

Простак про розум.

Копернік М.

а

Насамперед ми повинні помітити, що світ є кулястим або тому, що ця форма найдосконаліша з усіх і не має потреби ні в яких скрі­пах і вся є цілісністю, або тому, що ця форма серед усіх інших має найбільшу місткість, що найбільше личить тому, що повинне охопи-

37

ти й зберегти все, або ж тому, що таку форму, як ми зазначаємо, мають і самостійні частини світу, а саме Сонце, Місяць і зірки; або тому, що такою формою прагнуть обмежити себе всі предмети, як можна бачити у краплях води та інших рідких тіл, коли вони хочуть бути обмежені своєю вільною поверхнею. Тому ніхто не сумнівати­меться, що така форма надана й божественним тілам.

Земля теж є кулястою, тому що вона з усіх боків прагне до свого центра... Це можна виявити у такий спосіб... мореплавці бачать, що такою ж формою обмежуються й води, тому що земля, яку не видно з палуби, може бути помічена з верхівки щогли. Навпаки, якщо на верхівці щогли помістити що-небудь сяюче, то при віддаленні кора­бля від землі ті, що залишилися на березі бачать, що воно потрохи опускається, поки, нарешті, не зникне, ніби заходячи <...>.

Потім будемо пам'ятати, що рух небесних тіл є коловим. Дійсно, рухливість сфери виражається в тому, що вона обертається колом, самою цією дією відображаючи свою форму в найпростішому тілі, у якому не можна знайти ані початку, ані кінця, не відрізнити однієї частини від іншої, коли вона рухається сама по собі, проходячи че­рез те саме, однак же, внаслідок численності сфер, існує багато різ­них рухів. Найочевидніше з усіх — добове обертання... тобто трива­лість дня й ночі. Вважають, що цим рухом переміщується зі сходу на захід увесь світ, за винятком тільки Землі. Цей рух є мірою всіх рухів, тому що навіть сам час ми вимірюємо переважно числом днів.

Крім цього, ми бачимо й інші, ніби протилежні рухи, тобто із за­ходу на схід, а саме Сонця, Місяця й п'яти планет. Сонце відміряє рік, Місяць — місяці — найкраще відомі міри часу, і кожна з п' яти планет робить своє колообертання <...>.

Більшість авторів згодні з тим, що Земля спочиває в середині сві­ту, так що протилежну думку вони вважають неприпустимою і на­віть гідною осміяння. Однак, якщо ми розберемо справу уважніше, то виявиться, що це питання ще не вирішене остаточно, і тому ним ніяк не можна зневажати.

Дійсно, будь-яка зміна місця, яку помічаємо, відбувається вна­слідок руху спостережуваного предмета або спостерігача, або, на­решті, внаслідок неоднаковості переміщень того й іншого, тому що не може бути поміченим рух тіл, що однаково переміщуються сто­совно того самого (я маю на увазі рух між спостережуваним і спо­стерігачем). Але ж Земля є саме тим місцем, з якого спостерігається згадане небесне колообертання, й воно відкривається нашому погляду.

Отже, якщо ми надамо Землі який-небудь рух, то й цей рух ви­явиться таким же і в усьому, що перебуває поза Землею, але тільки у протилежний бік, що як би проходить повз; таким насамперед бу-

38

де й добове обертання. Ми бачимо, що воно охоплює увесь світ, за винятком Землі й того, що її безпосередньо оточує. А якщо припус­тити, що небо зовсім не має такого руху, а обертається із заходу на схід Землі, то всякий, хто це серйозно обмірковує, знайде, що всі видимі сходи й заходи Сонця, Місяця й зірок будуть відбуватися точно так само...

КопернікМ. Про обертання небесних сфер. Бр^о Дж.

... Як добре те, що може існувати й існує цей світ, не менш добре й те, що могли, і можуть бути, й існують незліченні світи, подібні до цього <...>. Єдине, отже, небо, безмірний простір, лоно якого міс­тить усе, ефірна зона, у якій все пробігає й рухається. У ньому — незліченні зірки, сузір'я, кулі, сонця й землі, які сприймаються чут­тєво; розумом ми припускаємо нескінченну кількість інших. Безмір­ний, нескінченний всесвіт, складений із цього простору й тіл, що існують у ньому <...>.

...Я не знаю, чи всі вони нерухомі або ж лише більша частина їх і чи рухаються одні з них навколо інших; адже цього ніхто не спо­стерігав дотепер, а крім того це й нелегко спостерігати. Точно так само нелегко спостерігати поступальний хід і рух віддаленої речі, що на великій відстані начебто не змінює свого місця, як це ми ба­чимо на кораблях, що перебувають у відкритому морі. Але як би то не було, оскільки всесвіт нескінченний, необхідно, щоб існува­ла безліч сонць; тому що неможливо, щоб тепло й світло одного-єдиного сонця могли випромінюватися у безмежному всесвіті... Тому потрібно прийняти, що існують ще незліченні сонця, багато з яких для нас помітні у вигляді маленьких тіл; але деякі можуть нам здаватися меншими зірками, хоча насправді вони набагато більш від тих, які здаються нам надзвичайно великими <...>.

Світи ж, як вони нам здаються, розрізняються за блиском і світ­лом, а розташовані на відомих відстанях один від одного; і жоден з них не ближче до іншого, ніж Місяць до Землі або Земля до Сонця...

Бруно Дж. Про нескінченність, всесвіт і світи.

39

Мор Т.

а

Соціально-економічне упорядкування

У всіх чоловіків і жінок без винятку є єдина спільна справа — сільське господарство. Йому навчають усіх з дитинства, — почасти в школі, де навчають, почасти — на полях, поблизу від міста, куди вивозять дітей ніби для гри, однак вони не тільки спостерігають, але, користуючись зручною можливістю тренувати тіло, також і працюють.

Крім сільського господарства (яким, як я сказав, зайняті всі), ко­жен вивчає що-небудь ще, ніби саме своє. Вони звичайно зайняті прядінням вовни або ж обробкою льону, ремеслом мулярів, бляхарів або теслярів... Більшою частиною кожного навчають ремеслу стар­ші. Тому що до цього багато хто тягнеться від природи. Якщо ж ко-го-небудь цікавить інша справа, то він переміщується в яке-небудь господарство, ремеслу якого він хотів би навчитися. І не тільки його батько, але й посадові особи піклуються про те, щоб віддати його поважному й шанованому голові господарства...

...При двадцяти чотирьох рівних годинах — вважаючи разом день і ніч — для роботи відводять усього шість... Сон вимагає вісім годин. Те, що залишається вільним від годин на роботу, сон і їжу, дозволяється кожному проводити за своєю волею, але не проводити цей час у розгулі й безтурботності, а години, вільні від ремесла, по­трібно витрачати на інші заняття за своїм смаком. Ці перерви більша частина людей присвячує наукам. Звичайно вони щодня в досвітні години влаштовують публічні читання й беруть участь у них, при­наймні приводять туди саме тих, які відібрані для науки.

У кожному сільському господарстві не менше сорока чоловіків і жінок... З кожного господарства щорічно повертаються в місто двадцять чоловік: вони пробули в селі два роки. На їхнє місце з міс­та вибирають стільки ж нових, щоб їх навчили ті, які пробули в селі рік і тому більше розуміються у сільських справах; на наступний рік вони будуть наставляти інших, щоб — якщо всі виявлять себе там однаково недосвідченими й недотепними в обробці землі — не на­шкодили б вони врожаю своїм незнанням... Коли наступає день збо­ру врожаю, сільські філархи [сифогранти], сповіщають міську владу, яку кількість громадян слід до них надіслати, і тому що ця кількість збирачів урожаю прибуває саме у термін, вони справляються майже з усім урожаєм за один погожий день...

... В утопійців немає ніякої власності. Та й самі будинки зміню­ють вони раз на десять років за жеребом...

40

Кожне місто ділиться на чотири рівні частини. У середині кожної частини є ринок з різними товарами. Туди кожне господарство зво­зить певні свої вироби, і кожний вид їх розміщують у окремі склади. Будь-який голова господарства просить те, що потрібно йому само­му і його близьким, притому без грошей, взагалі без усякої винаго­роди несе все, що тільки попросить. Та й навіщо йому в будь-чому відмовляти? Коли всіх товарів цілком достатньо й ні в кого немає страху, що хто-небудь зажадає більше, ніж йому потрібно? Тому що навіщо думати, що попросить зайве той, хто впевнений, що в нього ніколи ні в чому не буде нестатку?..

Крім того, на кожній вулиці стоять великі палаци, що перебува­ють на однаковій відстані один від одного; у кожного з них своя на­зва. Там живуть сифогранти; до кожного з палаців приписані три­дцять господарств, саме по п'ятнадцять із кожної сторони, там по­винні вони разом приймати їжу. Економи з кожного палацу в певну годину приходять на ринок і одержують провізію згідно із кількістю своїх людей...

Тим часом із золотом і сріблом, з яких роблять гроші, чинять во­ни так, що ніхто не цінує їх більше, ніж заслуговує того сама їхня природа; а кому не видно, наскільки гірші вони, ніж залізо. Тому що утопійці їдять і п' ють із глиняного й скляного посуду, досить тонкої роботи, однак дешевої. Із золота й срібла не тільки в спільних пала­цах, але й у приватних будинках — усюди роблять вони нічні гор­щики й усякий посуд для бруду...

...Поки вони зайняті роботою, вони недбало прикриті шкірами, які служать їм сім років. Коли вони виходять на люди, то одягають зверху плащ, що прикриває той, більш грубий одяг: колір плащів на всьому острові той самий — природний колір вовни... більш тонку тканину вони не цінують. Тому виходить, що, у той час як в інших місцях одній людині не достатньо чотирьох або п' яти вовняних пла­щів різного кольору й потрібно ще стільки ж шовкових сорочок, а деяким, більш розбірливим, мало й десяти, в Утопії кожен задо­вольняється одним платтям, яке носить здебільшого два роки. І, зви­чайно, немає жодної причини, через яку побажала б людина мати більше одягу, тому що якщо добуде вона ще, то не краще захистить­ся вона від холоду й не виявиться ні на волос ошатнішою...

Мор Т. Утопія.

41

Макіавеллі Н.

а

...Може зав'язатися суперечка про те, що краще: щоб правителя любили чи щоб його боялися. Є думка, що найкраще, коли бояться й люблять одночасно; але любові складно співіснувати зі страхом, і якщо потрібно вибирати, то правильніше вибрати страх. Адже лю­дей загалом можна охарактеризувати як невдячних і зрадливих, схиль­них до нещирості й неправди; їх лякає небезпека й притягує нажива; поки робиш їм благо, вони за тебе всією душею, клянуться нічого не жаліти заради тебе: ані крові, ані життя, ані дітей, ані добра, але ледь вони тобі знадобляться, відразу ж від тебе відречуться. І важко буде тому правителю, який, повіривши їхнім обіцянкам, нічого не зробить на випадок небезпеки. Адже дружбу, що дістається за гро­ші, а не завойовується величчю й великодушністю душі, можна ку­пити, але не можна зберегти, щоб удатися до її допомоги в часи ли­холіття. До того ж люди менше бояться заподіяти образу тому, хто проявляє до них любов, ніж тому, хто вселяє в них страх, адже лю­бов підтримується вдячністю, про яку люди, будучи поганими, мо­жуть забути заради своєї вигоди, а страх підтримується погрозою відплати, про яку забути неможливо...

...Правителю необов'язково мати всі... достоїнства, але необхідно робити вигляд, що володієш ними. Насмілюся додати, що мати ці достоїнства й неухильно їх дотримуватися — шкідливо; тоді як ро­бити вигляд, що володієш ними, — корисно. Інакше кажучи, перед людьми треба бути милосердним, вірним обіцянкам, милостивим, нелицемірним, благочестивим — і бути таким насправді, але в той же час зберігати внутрішню готовність виявити й протилежні якості, якщо це буде потрібно. Варто зрозуміти, що правитель, особливо новий не може робити тільки те, за що людей вважають хорошими, адже заради збереження держави йому часто доводиться порушува­ти свої обіцянки, іти всупереч милосердю, доброті й благочестю. Так що в душі він завжди повинен бути готовим до того, щоб зміни­ти напрямок, якщо зміняться обставини або вітер удачі почне дути в інший бік, тобто, як ми сказали, по можливості не відходити від добра, але за необхідності не уникати й зла.

Макіавеллі Н. Правитель.

42

Еразм Роттердамський

a

Людина — це якась дивна тварина, що складається з двох або трьох надзвичайно різних частин: з душі (anima) — ніби якогось божества (numen) і тіла — на зразок безсловесної худоби. Стосовно тіла ми настільки не перевершуємо тварин іншого роду, що за всіма своїми даними перебуваємо набагато нижче від них. Що стосується душі, то ми настільки здатні сприйняти божественне, що самі могли б пролетіти повз ангелів і з'єднатися з Богом. Якби не було тобі дане тіло, ти був би божеством, якби не був у тебе вкладений розум (mens), ти був би худобою. Ці дві, що так відрізняються одна від од­ної, природи вищий творець об'єднав у такій щасливій згоді, а змій, ворог миру, знову розділив нещасною розбіжністю, що вони й роз­лучені не можуть жити без найбільшого страждання і бути разом не можуть без постійної війни; безперечно, що і те й інше, як мовиться, тримає вовка за вуха; до того й до іншого підходить віршик: «Так не в силах я жити ні з тобою, ні в розлуці з тобою».

У цьому розбраті ворогує одне з одним, ніби протилежне, те, що єдине. Адже тіло, оскільки воно видиме, насолоджується речами видимими; оскільки воно смертне, то йде слідом за скороминущим, оскільки воно важке — падає вниз. Навпаки, душа (anima), пам'ятаючи про ефірне походження, щосили прагне вгору і бореться із земним своїм тягарем, зневажає те, що є тлінним; вона шукає то­го, що є істинним і вічним. Безсмертна, вона любить безсмертне, не­бесна — небесне, подібне зачаровується подібним, якщо тільки не потоне в багнюці тіла й не втратить своєї природженої шляхетності через зіткнення з ним. І цю розбіжність посіяв не міфічний Проме­тей, підмісивши до нашого духу (mens) також частинку, взяту від тварини, його не було в первинному вигляді, проте гріх спотворив створене добро, зробивши його поганим, внісши до доброї згоди отруту розбрату. Адже раніше і дух (mens) без зусиль повелівав тілу, й тіло охоче та радісно покорялося душі (animus); нині, навпаки, пе­рекрутивши порядок речей, тілесні пристрасті прагнуть керувати розумом (ratio) і він вимушений підкорятися рішенню тіла.

У людині обов'язки царя здійснює розум. Шляхетними можеш вважати деякі пристрасті, хоча вони і плотські, проте не дуже грубі; це природжене шанування батьків, любов до братів, прихильність до друзів, милосердя до занепалих, побоювання поганої слави, бажання пошани й тому подібне. З іншого боку, останніми покидьками прос­того люду (люмпеном) вважай ті рухи душі, які вельми сильно роз­ходяться з настановами розуму і зводять до низькості тваринного

43

стану. Це — хіть, розкіш, заздрість і подібні хвороби душі, яких, на зразок брудних рабів і ганебних кайданників, треба примушувати до одного: щоб, якщо можуть, виконували справу і урок, заданий па­ном, або принаймні не заподіювали явної шкоди. Розуміючи все це як божественне натхнення, Платон у «Тімеї» написав, що сини богів за своєю подобою створили в людях подвійний рід душі: одну — божественну й безсмертну, іншу — ніби смертну і схильну до різ­них пристрастей. Перша з них — задоволення (voluptas) — приман­ка зла (як він говорить), потім страждання (dolor), відлякування й перешкода для добра, потім хвороба і зухвалість безрозсудних по­радників. До них він додає і невблаганний гнів, а крім того, влесли­ву надію, яка кидається на все з шаленою любов'ю. Приблизно такі слова Платона. Він, звичайно, знав, що щастя життя полягає в пану­ванні над такими пристрастями. У тому ж творі він пише, що ті, хто здолав їх, житимуть праведно, а неправедно ті, які були ними пере­можені. І божественній душі, тобто розуму (ratio), як цареві, визна­чив він місце в голові, немов у фортеці нашої держави; ясно, що це — найвища частина тіла, вона найближче до піднебесся, най­менш груба, тому що складається тільки з тонкої кістки і не обтяже-на ні жилами, ні плоттю, а зсередини і ззовні дуже добре укріплена відчуттями, щоб із-за них — як вісників — не виник у державі жо­ден заколот, про який він відразу не дізнався б. І частини смертної душі — це означає пристрасті, які для людини або смертельні, або надокучливі, — він від неї відокремив. Оскільки між потилицею та діафрагмою він помістив частину душі, що має відношення до від­ваги і гніву — пристрастей, звичайно, бунтівних, які слід стримува­ти, проте вони не дуже грубі; тому він відокремив їх від вищих і нижчих незначним проміжком для того, щоб через надмірно тісне сусідство вони не бентежили дозвілля царя і, зіпсовані близькістю з низьким простолюдом, не склали проти нього змови. З другого бо­ку, силу жаги, яка спрямовується до їжі й пиття, яка штовхає нас до Венери, він відправив під передсердя, подалі від царських покоїв.., щоб вона мешкала в загороді, немов яка-небудь дика, неприборкана тварина, тому що вона зазвичай будить особливо сильні хвилювання і недостатньо мало слухається наказів володаря. Найнижча її тва­ринна і норовиста сторона або ж та ділянка тіла, якої належить со­ромитися, над якою вона перш за все бере гору, може бути застере­женням того, що вона при марних закликах царя за допомогою не­пристойних поривів готує заколот. Немає сумніву в тому, що ти ба­чиш, як людина — зверху створіння божественне — тут повністю стає худобою. І той божественний радник, сидячи у високій фортеці, пам'ятає про своє походження й не думає ні про що брудне, ні про

44

що низьке. У нього скіпетр із слонової кістки — знак того, що він керує винятково тільки справедливо; Гомер писав, що на цій верши­ні сидить орел, який, злітаючи до неба, орлиним поглядом поглядає на те, що є на землі. Увінчаний він золотою короною. Тому що в таємних книгах золото позначає мудрість, а коло — досконале і ні від чого незалежне. Адже це достоїнства, властиві царям; по-перше, щоб вони були мудрими і ні в чому не хибили, потім щоб вони хоті­ли лише того, що є справедливим, щоб вони не зробили чого-небудь поганого і помилкового, всупереч рішенню духу (апіта). Того, хто позбавлений однієї з цих властивостей, вважай не царем, а розбій­ником.

Еразм Роттердамський. Зброя християнського воїна.

Монтень М.

Ціцерон говорить, що філософствувати — це не що інше, як го­тувати себе до смерті. І це тим більше вірно, бо дослідження і роз­дум ваблять нашу душу за межі нашого тлінного «я», відривають її від тіла, і це й є якесь передбачення і подібність смерті; словом, уся мудрість і всі міркування в нашому світі зводяться, зрештою, до то­го, щоб навчити нас не боятися смерті. І справді, або наш розум смі­ється над нами, або, якщо це не так, він повинен прагнути тільки до однієї-єдиної мети, а саме — забезпечити нам задоволення наших бажань, і вся його діяльність повинна бути спрямована лише на те, щоб надати нам можливість творити добро й жити собі на втіху, як сказано в Святому Письмі. Всі в цьому світі твердо переконані, що наша кінцева мета — задоволення, і суперечка йде лише про те, яким чином досягти його; протилежна думка була б негайно знехту­вана, бо хто став би слухати людину, яка стверджує, що мета наших зусиль — наші лиха й страждання? Розбіжності між філософськими школами в цьому випадку — суто словесні. Тут більше упертості та протиріч через дрібниці, ніж личило б людям такого високого по­кликання. Втім, кого б не грала людина, вона завжди грає разом з тим і себе саму. Що б не говорили, але навіть у самій гідності кін­цева мета — насолода. Мені подобається дратувати цим словом слух тих, кому воно дуже не до душі. І коли воно справді позначає вищий ступінь задоволення й щонайповнішу задоволеність — така насолода більшою мірою залежить від чесноти, ніж від чого-небудь іншого. Стаючи гострішою, сильнішою та мужнішою, така насолода

45

стає від того лише м'якшою, милішою і природнішою зі словом «за­доволення», ніж зі словом «жадання», як його часто іменують. Що­до цієї більш низької насолоди, то якщо вона взагалі заслуговує на цю прекрасну назву, але хіба що в порядку суперництва, а не по праву. Я вважаю, що цей вид насолоди ще більше, ніж чеснота, зв'язаний з неприємностями і втратами всякого роду. Мало того, що воно швидкоплинне, хитке і скороминуще, йому також властиві й свої пильнування, і свої пости, і свої тягарі, і піт, і кров; понад те, з ним зв' язані особливі, вкрай болісні й найрізноманітніші страж­дання, а потім — пересичення, до такої міри обтяжливе, що його можна прирівняти до покарання.

Монтень М. Про те, що філософствувати —

це значить помирати.

46

5. Філософія Нового часу

_с

Бекон Ф.

ііі

Знання і могутність людини збігаються, оскільки незнання при­чини ускладнює дію... Те, що у спогляданні виглядає причиною, у дії стає правилом...

ХІУ

Силогізми складаються з речень, речення — із слів, а слова є знаками понять. Якщо ж поняття, складаючи основу всього, самі є плутаними та відстороненими від речей, то немає нічого міцного у тому, що побудоване на них. Тому єдина надія на істинну індукцію.

ХУ

Ні в логіці, ні у фізиці у поняттях немає нічого здорового. «Суб­станція», «якість», «дія», «страждання», навіть «буття» не є хоро­шими поняттями, ще меншою мірою такими є поняття: «важке», «легке», «густе», «розріджене», «вологе», сухе», «породження», «розкладання», «тяжіння», «відштовхування», «елемент», «матерія», «форма» та інші такого ж роду. Всі вони вигадані і погано визначені.

ХХХІХ

Існує чотири види ідолів, які впливають на розум людини. Для того, щоб їх досліджувати, дамо їм імена. Назвемо перший вид ідо­лами роду, а другий — ідолами печери, третій — ідолами ринку, а четвертий — ідолами театру.

ХЫ

Ідоли роду знаходять основу у самій природі людини... оскільки помилково стверджувати, що відчуття людини є мірою речей. На-

47

впаки, всі сприйняття як відчуттів, так і розуму ґрунтуються на ана­логії людини, а не на аналогії світу. Розум людини уподібнюється до нерівного дзеркала, яке, домішуючи до природи речей свою приро­ду, відображає речі у викривленому та спотвореному вигляді.

ХІЛІ

Ідоли печери є заблудженнями окремої людини. Адже у кожного, окрім помилок, властивих усьому людському роду, є своя окрема печера, яка послаблює і викривляє світло природи. Відбувається це внаслідок особливих природжених властивостей кожного, чи від виховання і бесід з іншими, чи від читання книг та від авторитетів, перед якими він схиляється, чи внаслідок відмінностей у сприйнят­тях, залежних від того, чи отримують їх душі гарячкуваті, чи душі холоднокровні та спокійні, чи ще через якісь інші причини... Ось чому Геракліт правильно сказав, що люди шукають знань у малих світах, а не у великому чи спільному світі.

ХІЛІІ

Існують іще ідоли, що виникають унаслідок взаємопов'язаності та спільності людей. Ці ідоли ми називаємо, маючи на увазі спілку­вання і спільність людей, що породжують їх, ідолами ринку. Адже люди поєднуються мовою. Слова ж встановлюються відповідно до розуміння натовпу. Тому погане й потворне використання слів див­ним чином впливає на розум. Визначення і пояснення, якими звикли озброюватися й охороняти себе вчені люди, ніяк не допомагають справі. Слова наче ґвалтують розум, змішують усе та ведуть до по­рожніх і нескінченних суперечок і тлумачень.

ХЫУ

Існують, нарешті, ідоли, які оселились у душах людей з різних догматів філософії, а також із спотворених законів доведень. їх ми називаємо ідолами театру, оскільки ми вважаємо, що, скільки існує прийнятих чи вигаданих філософських систем, стільки було зіграно вистав, що представили вигадані або штучні світи... Ми маємо на увазі тут не лише загальні філософські вчення, але й численні... ак­сіоми наук, які отримали силу внаслідок традиції, віри і безтурбот­ності ...

Ы

Людський розум за своєю природою спрямований на абстрактне і плинне мислить як постійне. Але краще ділити природу на части­ни, ніж абстрагуватися. Це й робила школа Демокрита, яка глибше,

48

ніж інші, проникла у природу. Слід вивчати матерію, її внутрішній стан і зміни стану, чисту дію й закон дії чи руху, оскільки форми є вигадками людської душі, якщо не називати формами ці закони дії...

ХСУ

Ті, хто займався науками, були або емпіриками, або догматика­ми. Емпірики, подібно до мурахи, лише збирають і задовольняються зібраним. Раціоналісти, подібно до павука, видобувають тканину із самих себе. Бджола ж обирає проміжний спосіб: вона бере матеріал із садових і польових квітів, але розташовує й змінює його за своїми вміннями. Не відрізняється від цього і справжня справа філософії. Оскільки вона не засновується лише або переважно на силах розуму і не відкладає у свідомості недоторканним матеріал, що видобува­ється з природної історії та з механічних досвідів, але й змінює його і переробляє у досвіді. Отже, слід покласти сподівання на більш тіс­ний і непорушний (чого до цих пір не було) союз цих здібностей — досвіду й розсудку.

СУ

Для побудови аксіом слід вигадати іншу форму індукції, ніж та, яку використовували досі. Ця форма має застосовуватися не лише для відкриття і випробовування того, що називається початками, але й до менших, і до середніх, і, нарешті, до всіх аксіом. Індукція, яка відбувається через простий перелік, є дитячою річчю: вона дає хиткі висновки і піддається небезпеці з боку суперечливих окремих час­тин, виводячи рішення більшою частиною на підставі меншої, ніж слід, кількості фактів, причому лише тих, які є наявними. Проте індукція, яка буде корисною для відкриття й доведення у науках і мистецтві, повинна досліджувати природу за посередництвом по­трібних відокремлень і винятків. І потім, після необхідної кількості заперечних суджень вона повинна дати висновок про позитивне. Цього досі не зроблено... Користуватися допомогою такої індукції потрібно не лише для відкриття аксіом, але й для визначення понять. На вказану індукцію і полягає... найбільше сподівання.

Бекон Ф. Афоризми про витлумачення природи і царства людини.

49

Гоббс Т.

a

Нескінченне (Infinite). Все, що ми собі уявляємо, є скінченим (finite). Відповідно до нього ми не маємо жодної ідеї, жодного по­няття про якусь річ, що називається нами нескінченною. Людина не може мати у своєму розумі образ нескінченної величини, подібно до того, як вона не може уявити собі нескінченну швидкість, нескін­ченний час, нескінченну силу чи нескінченну владу. Коли ми каже­мо, що якась річ є нескінченною, то позначаємо лише те, що не спроможні уявити собі кінець і межі названої речі, оскільки маємо уявлення не про саму нескінченну річ, а лише про нашу власну не­спроможність... Усе, що ми сприймаємо, спочатку було сприйняте нами у відчутті одразу цілком або частинами, оскільки у людини не може бути жодної думки, жодного уявлення про речі, які б не були у відчуттях. Жодна людина не може уявити собі якусь річ інакше як таку, що є у певному місці, що має певну величину і спроможність бути розділеною на частини; точно так само ніхто не може уявити ні того, щоб якась річ була цілком у цьому і водночас в іншому місці, ні того, щоб дві або більше речі могли бути водночас в одному й тому ж самому місці, оскільки ні те, ні інше ніколи не було й не може бути сприйняте відчуттями, а все це. безглузді розмови, у які повірили обмануті філософи, і обманутими або такими, що обманю­вали, схоластами.

Існують два роди знання, з яких перший є знанням факту, дру­гий — знанням про послідовну залежність одного твердження від іншого. Перший рід знання є не що інше, як відчуття і пам'ять, і є аб­солютним знанням (absolute knowledge), наприклад, коли ми спогля­даємо факт, який відбувається, або згадуємо, що він відбувався, і це те знання, якого потребують від свідків. Другий рід знання назива­ється наукою і є умовним, наприклад, якщо ми знаємо, що коли певна фігура є колом, то будь-яка пряма, що проведена через її центр, по­ділить її на дві рівні частини. І це є те знання, якого потребують від філософа, тобто від того, хто претендує на правильне мислення.

Гоббс Т. Левіафан або матерія, форма і влада держави церковної та громадянської.

50

Декарт Р.

а

Оскільки ми були дітьми, перед тим як стати дорослими, і скла­дали стосовно предметів, що надавалися нашим відчуттям, різні судження, як правильні, так і неправильні, перед тим як досягти по­вного оволодіння нашим розумом, то деякі необережні судження відвертають нас від істинного пізнання й володіють нами настільки, що звільнитися від них ми можемо лише не інакше, як наважившись хоча б раз у житті поставити під сумнів усе те, з приводу чого існу­ють найменші підозри у недостовірності... Також корисно нам від­кинути як хибні речі, щодо яких ми можемо припуститися най­меншого сумніву, з тим, щоб тоді, коли ми визнаємо деякі з них та­кими, які, не дивлячись на прийняту нами обережність, здавати­муться нам поза сумнівом істинними, ми відзначимо їх як і досить достовірні й найлегші для пізнання... Проте, слід зазначити, що я не пропоную користуватися методом сумніву взагалі, а лише тоді, коли ми ставимо ціль споглядання істини...

Декарт Р. Початки філософії.

Оскільки відчуття нас іноді обманюють, я припустив, що не існує жодної речі, яка була б такою, якою вона нам здається; і оскільки існують люди, які помиляються навіть у найпростіших питаннях геометрії й припускаються у них паралогізмів, то я, вважаючи себе спроможним помилятися не менш за інших, відкинув усі хибні тверд­ження, які приймав раніше за доведення... Але тоді ж я звернув ува­гу на те, що у той самий час, коли я схилявся до думки про ілюзор­ність усього на світі, було необхідним, щоб я сам, у такий спосіб здатний міркувати, дійсно існував. І, помітивши, що істина «я мис­лю, отже, я існую» є настільки твердою та вірною, що навіть найбез-глуздіші припущення скептиків не можуть її похитнути, я вирішив, що можу без зайвої обережності прийняти її за перший принцип своєї філософії...

Потім я розглянув, що взагалі потрібно для того, щоб те чи інше положення було істинним і достовірним... І, помітивши, що в істин­ності положення «Я мислю, отже, я існую» мене переконує винят­ково ясне усвідомлення, що для мислення необхідно існувати, я зро­бив висновок, що можна взяти за загальне правило таке: все, що ми розуміємо досить ясно і чітко, є істинним. Проте певна склад­ність полягала у правильному розрізненні того, що саме ми спро­можні розуміти достатньо чітко...

51

Унаслідок цього, міркуючи про те, що оскільки я сумніваюсь, то я є істотою не зовсім досконалою... я почав шукати, звідки набув здатність мислити про щось більш досконале, ніж я є сам, і зрозумів, що це має приходити від чогось, що є за своєю природою справді більш досконалим. Отримати цю ідею з нічого — річ явно неможли­ва; не міг я її створити й сам. Оскільки неприйнятним було припус­кати, щоб або більш досконале було наслідком менш досконалого, або припускати виникнення якоїсь речі з нічого. Залишалося при­пустити, що ця ідея була закладена у мене тим, чия природа більш досконала, ніж моя, і хто поєднує в собі всі досконалості, які дос­тупні моїй уяві; тобто, говорячи одним словом, Богом.

Декарт Р. Міркування про метод, щоб добре спрямовувати свій розум і відшукувати істину в науках.

Спіноза Б.

a

...Природа обмежується не законами людського розуму, що ма­ють на увазі лише справжню користь і збереження людей, але інши­ми — нескінченними, що мають на увазі вічний порядок всієї при­роди, частинку (partícula) якої складає сама людина... Отже, все, що нам у природі здається смішним, дивакуватим або поганим, — усе це відбувається внаслідок того, що ми знаємо речі лише частково і в більшості випадків не знаємо порядку та зв'язку (ordo et coge-rentia) усієї природи і що ми хочемо керувати усім за звичками на­шого розуму; між тим те, що розум визнає поганим, є таким не від­носно порядку і законів природи загалом, але лише відносно законів однієї нашої природи.

Спіноза Б. Богословсько-політичний трактат.

... Після того, як ми вище довели, що Бог існує, потрібно тепер показати, що Він таке. Він... є істотою, про яку стверджується, що вона є все або має нескінченні атрибути, з яких кожний у своєму роді є нескінченно досконалим. Щоб ясно висловити нашу думку про це, ми візьмемо за засновки такі чотири положення:

1. Немає обмеженої субстанції, будь-яка субстанція у своєму роді має бути нескінченно досконалою, саме тому, що у нескінченному розумі Бога жодна субстанція не може бути більш досконалою, ніж вона є вже у природі.

52

2. Немає двох рівних субстанцій.

3. Одна субстанція не може створити іншу.

4. У нескінченному розумі Бога немає субстанції, яка б не існу- вала у природі формально...

Спіноза Б. Короткий трактат про Бога, людину і її щастя.

... Місія пророків у тому й полягала, щоб розвинути в людях доб­рочинність, а не в тому, щоб навчати істині. У зв'язку з цим автор вважає, що заблудження і невігластво пророка не могли зашкодити його слухачам, в яких він запалював любов до доброчинності, оскі­льки несуттєво, якими аргументами нас заохочують до доброчинно­сті, аби лише ці аргументи не викривляли ту моральну доброчин­ність, для спричинення якої вони були створені й задіяні пророком... І автор також вважає, що пізнання істини, а також і пізнання таїнств необхідні лише тією мірою, якою вони сприяють доброчинності.

Спіноза Б. Листи.

Паскаль Б.

а

Якби людина вивчила перше саму себе, вона побачила б своє безсилля проникати за межі конечного. Як може частина знати ціле? Можливо, однак, вона намагатиметься пізнати, щонайменше, части­ни, відповідні їй? Але всі частини світу перебувають у такому від­ношенні і зв' язку між собою, що неможливо, я гадаю, пізнати одну без іншої і без цілого.

Оскільки всі речі виробляються й під час виготовлення їх корис­туються допомогою інших і самі іншим допомагають, опосередковано та безпосередньо, і всі взаємно підтримуються природним і невло­вимим зв' язком, який поєднує найвіддаленіші і найрізноманітніші речі, то я вважаю неможливим пізнати частини без пізнання цілого, так само як і пізнати ціле без детального ознайомлення з частинами.

На довершення нашої нездатності до пізнання речей є та обста­вина, що вони самі по собі прості, а ми поєднуємо в собі дві різно­рідні та протилежні натури: душі і тіла. Неможливо припустити, що мисляча частина нашої природи була не духовною.

. Людина сама по собі — найдивовижніший предмет природи, оскільки, не будучи в змозі пізнати своє тіло, вона ще менше може пізнати сутність духу; найбільш недосяжним для неї є пізнання того,

53

як тіло може поєднатися з духом. Це непереборна для неї складність, не дивлячись на те, що в цьому поєднанні і є особливість її при­роди ...

Людина — лише очеретинка, найслабкіша з творінь природи, але вона є очеретинка мисляча. Щоб її знищити, зовсім не потрібно всього Всесвіту: достатньо подиху вітру, краплини води. Але навіть якщо її знищить Всесвіт, людина все одно більш велична, адже вона усвідомлює, що розлучається із життям і що слабкіша за Всесвіт; Всесвіт не усвідомлює своєї вищості.

Отже, вся наша гідність — у здатності мислити. Лише думка під­носить нас, а не простір та час, в якому ми — ніщо. Намагаймося мислити гідно: в цьому — основа моральності.

Вочевидь, людина створена для мислення; в цьому вся її гідність, вся її заслуга і весь обов'язок її мислити належно, а порядок дум­ки — починати з себе, зі свого Творця й свого призначення...

Небезпечна справа — переконувати людину в тому, що вона у всьо­му подібна до тварини, не показавши і її величі. Небезпечно також занадто часто звертати її увагу на її велич, замовчуючи про її низь­кість. Найнебезпечніше — не розкрити їй очі на подвійність людсь­кої природи. Корисно одне — казати їй про ту та іншу її сторони.

Людина не повинна порівнювати себе ні з тваринами, ні з анге­лами, не повинна не знати про подвійність своєї природи. Нехай знає, яка вона є насправді.

Судити про чесноту людини потрібно не за її пориванням, а за щоденними справами.

Нерівність неминуча, це є очевидним, але як тільки її визнати — і ось уже відчинені двері не тільки сильній владі, але й нездоланній тиранії.

В наш час, коли істина прихована за стількома покровами, а об­ман так міцно укорінився, розпізнати істину може лише той, хто палко її любить.

Паскаль Б. Думки.

Локк Дж.

а

Глава друга. В душі немає вроджених принципів

1. Вказати шлях, яким ми приходимо до будь-якого знання, дос­татньо для доведення того, що воно не є вродженим. Дехто вважає

54

доведеним погляд, начебто у розумі є деякі вроджені принципи, певні первинні поняття... закарбовані у свідомості знаки, які душа отримує на самому початку свого буття і приносить із собою у світ. Щоб переконати... читачів у хибності цього припущення, досить лише показати, як люди винятково за допомогою своїх природних здібностей, без будь-якого сприяння з боку вроджених (вражень) можуть досягнути усього свого знання і прийти до достовірності без таких першопочаткових понять або принципів...

2. Загальне погодження як головний аргумент. Ніщо не користу­ється таким загальним визнанням, як те, що існують деякі загальні принципи, як умоспоглядальні, так і практичні (оскільки мова йде як про ті, так і про інші), з якими погоджуються всі люди. Звідси захисники наведеного погляду виводять, що ці принципи необхідно мають бути постійними відбитками, які душі людей отримують на початку свого буття і приносять із собою у світ настільки ж необ­хідно й реально, як і всі інші властиві їм здібності.

3. Загальне погодження зовсім не доводить вродженості. Аргу­мент із посиланням на всезагальне погодження містить у собі той недолік, що, навіть якби було б і справді вірно, що існує кілька ви­знаних усім людством істин, він усе-таки не доводив би вродженості цих істин, якби вдалося показати, що існує інший шлях, яким люди приходять до всезагального погодження стосовно речей, щодо яких вони погоджуються у поглядах, а я вважаю, що це показати мож­ливо ...

15. Шляхи, якими розум приходить до різних істин. Чуття спо­чатку вводять одиничні ідеї і заповнюють ними пусте місце, і в міру того, як розум поступово освоюється з деякими з них, вони розмі­щуються в пам'яті й отримують імена. Потім, рухаючись вперед, розум абстрагує їх і поступово навчається використанню загальних імен. Так розум наповнюється ідеями і словами, матеріалом для (вправи) своєї здатності міркування. Із збільшенням матеріалу, що надає розуму роботу, використання його з кожним днем стає все більш і більш помітним. Але запас загальних ідей і зростає зазвичай разом з використанням загальних імен і розсудковою діяльністю, усе-таки я не бачу, як це може довести їх вродженість...

Локк Дж. Досвід про людський розум.

55

Лейбніц Г.

а

1. Монада, про яку ми будемо тут говорити, є не що інше, як прос­та субстанція, яка входить до складу складних; проста, значить така, що не має частин.

3. А де немає частин, там немає ні протяжності, ні фігури і не­можливим є поділ. Ці монади і суть справжні атоми природи, сло­вом, елементи речей.

4. Не треба також боятися розкладу монади, і жодним чином не­можливо уявити собі способу, яким би субстанція могла загинути.

5. Подібним чином не можна уявити собі, як може проста суб­станція отримати початок природним шляхом, оскільки вона не мо­же виникнути шляхом складення.

6. Отже, можна сказати, що монади можуть виникнути чи заги­нути одразу, тобто вони можуть отримати початок лише шляхом творіння і загинути лише через знищення.

7. Не існує також можливості пояснити, як монада може бути зміненою у своїй внутрішній сутності від якогось іншого творіння, оскільки у ній неможливо нічого перемістити і неможливо уявити у ній якийсь внутрішній рух, який міг би бути викликаний, спрямо­ваний, збільшений або зменшений всередині монади, як це можливо у складних субстанціях, де існують зміни у відношеннях між части­нами. Монади зовсім не мають вікон, через які щось могло б увійти туди чи звідти вийти.

8. Проте монади обов'язково мають володіти певними властиво­стями, інакше вони не були б істотами. Монади, не маючи власти­востей, були б такими, що не відрізняються одна від іншої.

9. Але кожна монада має відрізнятися від іншої. Оскільки ніколи не існує в природі двох істот, які були б зовсім схожими і між якими неможливо було б знайти відмінностей.

10. Я приймаю також за беззастережну істину, що будь-яке ство- рене буття — а, відповідно, і створена монада — піддається змінам і навіть те, що ці зміни у кожній монаді безперервні.

14. Змінювані стани, які є спільною множиною в єдиному чи простій субстанції, є нічим іншим, як Тим, що має назву сприйняття (перцепції), і що потрібно відрізняти від апперцепції, чи свідомості...

17. . Якщо ми уявимо собі машину, будова якої створює думку, чуття і сприйняття, то можна також уявити її собі у збільшеному вигляді із збереженням тих же самих відносин. У таку машину мож­на увійти, як ми входимо у млин. Уявивши це, ми, розглядаючи її, не знайдемо нічого всередині її, окрім частин, які штовхають одна

56

іншу, і ніколи не знайдемо нічого такого, чим можна було б поясни­ти сприйняття. Отже, саме у простій субстанції, а не у складній і не в машині потрібно шукати сприйняття. Нічого іншого не можна най­ти в простій субстанції, крім цього, тобто крім сприйняттів і їх змін.

19. ... можна було б усі створені монади назвати душами; але, оскільки почуття є чимось більшим, ніж просте сприйняття, то я по­годжуюсь, що для простих субстанцій, які мають лише останнє, дос­татньо спільної назви монад та ентелехій, а душами можна назвати лише такі монади, сприйняття яких супроводжуються пам' яттю.

24. ... якби у наших сприйняттях не було нічого ясного, то ми постійно перебували б у несвідомому стані. І таким є становище зо­всім простих монад.

25. Ми бачимо також, що природа дала тваринам видатні сприй­няття шляхом тієї турботи, яку доклала вона надавши їм органи, які збирають кілька променів світла або кілька хвиль повітря, щоб їх поєднанням надати їм більшої сили. Є щось подібне й у відчуттях запаху, смаку, дотику і, можливо, ще у сукупності інших відчуттів, які нам невідомі.

29. . пізнання необхідних та вічних істин відрізняє нас від зви­чайних тварин і дає нам володіння Розумом та науками, що підно­сить нас до пізнання нас самих у Бозі. І ось це й називається в нас розумною душею чи духом.

31. Наші міркування засновуються на двох великих принципах: принципі суперечності, з огляду на який ми вважаємо хибним те, що містить суперечність, і істинним те, що є протилежним чи супере­чить хибному.

32. І на принципі достатньої підстави, з огляду на який ми вважа­ємо, що жодне явище не може виявитись істинним чи дійсним, жод­не твердження — справедливим без достатньої підстави, чому спра­ва є саме такою, а не іншою, хоча ці підстави у більшості випадків зовсім не можуть бути нам відомими.

33. Є також два роди істин: істини розуму та істини факту. Істи­ни розуму необхідні, і протилежне їм неможливе, істини факту ви­падкові, і протилежне їм можливе. Підставу для необхідної істини можна відшукати через аналіз, розкладаючи її на ідеї та істини більш прості, доки не дійдемо до первинних.

35. І, нарешті, є прості ідеї, визначення яких дати неможливо, є та­кож аксіоми і постулати, чи, скажімо, першопочаткові принципи, які не можуть бути доведені, та й не потребують цього. Це тотожні по­ложення, протилежні яким містять у собі явну суперечність.

36. Проте достатню підставу мають містити також і випадкові іс­тини, або істини факту, тобто у ряді речей створеного світу, де роз-

57

кладання на часткові підстави могло вести до безмежних відміннос­тей і подробиць через нескінченну багатоманітність речей у природі...

38. ... Остання причина речей має перебувати в необхідній суб­станції, в якій багатоманітність змін перебуває у найвищій мірі як у джерелі; і це ми називаємо Богом.

39. Оскільки ця субстанція є достатньою підставою для всієї цієї багатоманітності, яка всюди перебуває у взаємному зв'язку, то існує лише один Бог, і цього Бога достатньо.

Лейбніц Г. Монадологія.

Берклі Дж.

а

Гілас. Не поспішай, Філонусе. Ти кажеш, що не можеш уявити собі, як чуттєві речі могли б існувати поза розумом. Чи не так? Філонус. Так.

Гілас. Припустимо, що ти щез з лиця Землі. Хіба ти не можеш уявити собі, що речі, які можуть бути чуттєво сприйнятими, будуть усе-таки існувати?

Філонус. Можу, але тоді це має бути в якомусь іншому розумі. Коли я заперечую існування чуттєвих речей поза розумом, я маю на увазі не свій розум, окремо, а всі розуми. Ясно, що ці речі мають існування зовнішнє щодо моєї душі, оскільки я знаходжу їх у досвіді незалежними від неї. Отже, існує якась інша душа, у якій вони існу­ють у проміжках між моментами мого сприйняття їх, подібно до то­го як вони існували до мого народження і будуть існувати після мо­го очікуваного щезнення з поверхні землі. Оскільки те саме вірно стосовно інших скінчених створених духів, то з цього необхідно слідує, що існує всюдисущий вічний дух, який пізнає і огортає всі речі і який показує їх нашому погляду так і згідно з такими пра­вилами, які він сам встановив і які визначаються нами як закони природи.

Берклі Дж. Три розмови між Гіласом і Філонусом. Юм Д.

а

Уявімо, що перед нами два об'єкти, один з яких — причина, а другий — дія; зрозуміло, що через просте споглядання одного

58

з цих об'єктів чи навіть обох ми ніколи не помітимо того зв'язку, який їх поєднує, і ніколи не будемо в змозі вирішити з достовірніс­тю, що між ними існує зв'язок. Отже, ми приходимо до ідеї причини і дії, необхідного зв'язку, сили, могутності, енергії і дієздатності не на підставі якогось одиничного прикладу. Якби ми ніколи нічого не бачили, крім зовсім відмінних один від іншого одиничних поєднань об'єктів, ми ніколи не були б спроможні створювати подібні ідеї.

Але уявімо, що ми спостерігаємо кілька прикладів того, що одні й ті самі об'єкти завжди поєднані разом: ми одразу ж уявимо собі, що між ними існує зв'язок, і починаємо робити висновки від одного з них до іншого. Таким чином, ця численність схожих прикладів ви­являється самою сутністю сили чи зв'язку, і є тим джерелом, звідки випливає ця ідея. Отже, щоб зрозуміти ідею сили, ми повинні роз­глянути цю множинність — більш нічого й не потрібно, щоб подо­лати перешкоду, яка так довго засмучувала нас...

... Очікувати, що майбутнє відповідатиме минулому, спонукає нас лише звичка... І навіть після того, як я у процесі досвіду сприй­мав багато повторюваних дій такого роду, немає аргументу, який би примушував мене очікувати, що дія відповідатиме минулому досві­ду. Сили, які діють на тіла, зовсім невідомі. Ми сприймаємо лише властивості тих сил, які досяжні для відчуттів...

* * *

...Я наважуюсь стверджувати відносно інших людей, що вони лише ніщо інше як пучок різноманітних сприйняттів, які слідують одне за одним з неймовірною швидкістю і перебувають у постійній течії, у постійному русі. Наші очі не можуть поворухнутися... без того, щоб не змінилися наші сприйняття. Наша думка ще більш мін­лива, ніж зір, і немає такої душевної сили, яка б полишалась незмін­но тотожною, хіба що на мить. Дух — це щось подібне театру, в якому виступають одне за одним різні сприйняття...

ЮмД. Трактат про людську природу.

59